ІВАН ВИГОВСЬКИЙ

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ, на роздоріжжі історії

Коли ми звертаємося до історії свого народу, то почасти робимо це, особливо на початках, виходячи з міркувань природної цікавості. Але, коли починаєш вчитуватися та аналізувати минулі часи, щоразу ловиш себе на думці: та це ж майже те саме, що відбувається зараз. Ось тільки змінилися прізвища дійових осіб у великому театрі під назвою «Політика». Справді, теперішні вагання політичного істеблішменту України щодо того, куди спрямувати вектор розвитку держави, до якого союзу долучитися, знову й знову повертають думки та спогади прискіпливого читача, що піддає аналізові сучасні події, до часів так званої Руїни.

Адже й тоді керівники нової держави зверталися поглядами та устремліннями або на захід до Речі Посполитої, або на північний схід до Московії, або ж на південь до Оттоманської імперії. Але спроби долучитися до сильнішого, обов’язково знайти ярмо на свою шию, щоразу закінчувалися зовсім погано. Чомусь звикли постійно «наступати на ті самі граблі».

У свідомості тогочасної еліти ще не було місця образові своєї власної держави, керманичі русинів вважали своє приєднання та входження до однієї з владних еліт перелічених держав єдиною можливістю реалізуватися та втілити свої мрії й побажання. Врешті-решт, це призводило до чергової окупації території України та нав’язування зовсім незвичного для нас державницького устрою, способу життя, цілковито не притаманного населенню, долею якого так легко грали його зверхники.

Взагалі, сподівання на допомогу ззовні, на мудрого дядька з-за кордону, який усе знає напевно і все з легкістю розставить по своїх місцях, характерні й для багатьох представників теперішньої політичної еліти. Тому ми й чуємо щоразу заклики то щільніше інтегруватися з Росією, то обов’язково й дуже терміново об’єднатися з НАТО та Євросоюзом. І забуваємо дуже просту річ – ніхто за нас самих у нашій власній державі порядок не наводитиме. Більше того, всі наші потенційні союзники якраз зацікавлені в тому, щоб в Україні якомога довше панувало безладдя, адже за таких обставин вони отримуватимуть від нас набагато більше зиску.

У світі люблять лише сильних; принаймні, до сильних і заможних прислухаються, на їхню думку зважають. І не личить Україні – державі з потужним економічним, науковим, людським потенціалом удавати бідного родича й чекати, що хтось прийде і все відразу полагодить. Власне, і умовами вступу до більшості світових союзів та об’єднань є піднесення рівня життя та виробництва тощо. Але якщо ми досягнемо такого стану справ, що відповідатимемо критеріям вступу до того самого НАТО, виникає зовсім просте запитання – навіщо воно нам тоді буде потрібно?

Так само не варто зазирати до рота Росії і чекати, що сусіда зі сходу заходиться відбудовувати нашу промисловість та сільське господарство. Якщо ви є, приміром, власником невеликої крамнички, а поруч з нею ваш знайомий заходиться відчинити таку саму зі схожим асортиментом товарів – ви почнете йому всіляко допомагати? Напевно – ні, адже він становитиме конкуренцію вашому бізнесові, а отже, це відіб’ється на вашому заробітку й на добробуті вашої родини.

Мусимо усвідомлювати, що ніхто за нас не зробить нашу державу такою, як ми її хочемо бачити – заможною, сильною, демократичною. Водночас, ніхто не горить і ніколи не горітиме бажанням допомагати нам досягти наших мрій та сподівань. Усе доведеться робити самотужки, сподіваючись лише на свої власні сили та розум.

Поступово розуміння цих простих речей приходить до наших українських політиків. І коли в міжнародних стосунках Україна починає проводити політику, яка виходить із власних національних інтересів, коли бажання сподобатися поступається бажанню досягти результату – до України та її лідерів починають ставитися з належною повагою та враховують позицію нашої держави під час ухвалення тих чи інших рішень або угод.

Нашу поступливість та неконфліктність, що притаманні національному характеру українців, час від часу намагаються використати не зовсім дружні сили в не зовсім дружніх цілях. У таких випадках слід не вибачатися на всі боки та слізно виправдовуватись – аби не образити візаві. Потрібно іноді забути про дипломатичність і давати рішучу відсіч будь-яким зазіханням на наші права та інтереси.

Протягом останніх років Україну будь-що намагаються втягнути в ті чи інші «з’ясовування стосунків». Робиться це з однією метою – розхитати ще зовсім молоді інститути влади, посіяти в народі зерна недовіри до своєї еліти. І в розрахунку на послаблення влади скерувати ситуацію в Україні в таке русло, щоб максимально скористатися наслідками ймовірної дестабілізації внутрішньополітичної ситуації. Який зиск бажають отримати «палкі прибічники демократії»? Це й відсторонення України від участі в миротворчих операціях, це й перебирання вигідних контрактів на постачання обладнання, устаткування та технологій українських розробників, це й спроби перебрати український сегмент на світовому ринку зброї.

У часи Руїни, що тривала довгі десятиліття після перемог Хмельницького, іноземні «доброзичливці» діяли майже такими самими методами, закидаючи в середовище тодішньої української еліти розбрат та недовіру одне до одного. Внаслідок цього, та й, чого гріха таїти, внаслідок амбітності Богданових спільників, їхнього небажання домовитися між собою русинські землі охопило полум’я братовбивчої війни.

Постать Івана Виговського трактувалася царською, а згодом радянською історичною наукою як постать зрадника українських національних інтересів. Ще б пак, адже він «посмів» вийти з Переяславської угоди з Московським царством та укласти нову угоду з поляками, яка значно покращувала становище козаків та й загалом усього русинського населення. Сьогодні ми спроможні неупереджено подивитися на величну фігуру гетьмана Виговського.

Звичайно, не всі його політичні кроки з висоти сьогоднішнього дня здаються нам зваженими. Багато в дечому Виговський припускався досить серйозних помилок та прорахунків. Так, гетьман занадто покладався на військову міць та силу слова Речі Посполитої, він не дійшов у своїх політичних розрахунках до усвідомлення необхідності відстоювати права всього русинського населення, а не лише козацької верстви. Проте серед наступників Богдана Хмельницького лише Виговський та Дорошенко увійшли в історію нашої держави як самостійні політичні фігури, з якими до певного часу були змушені рахуватися уряди Московського царства та Польського королівства. Іван Виговський походив зі стародавнього роду дрібної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. У селі Вигові жив численний рід Лучичів, згодом його звали Лучичі-Виговські. Батько майбутнього гетьмана, Остап, служив у митрополита Петра Могили, дядько Василь відомий як овруцький полковник, знаний і сотник Самійло Виговський.

Іван був високоосвіченою людиною. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років Виговський керував справами земського Луцького суду, далі служив писарем при польському комісарі, який замість гетьмана правив Україною. Тут він і познайомився з чигиринським сотником Богданом-Зіновієм Хмелем. У битві під Жовтими Водами Виговський, який воював на боці поляків, потрапив до татарського полону, звідки його й викупив Богдан та взяв своїм генеральним писарем. Цю посаду Виговський обіймав дев’ять років, аж до смерті гетьмана.

Після смерті Богдана старшина була невдоволена обранням малолітнього гетьмана Юрка. Цим скористався Виговський. Він розповів про це Хмельниченкові й порадив йому зректися булави. 24 серпня 1657 року на козацькій раді Юрась поклав булаву. Відмовилися від гетьманства й Виговський, обозний Тимофій Носач та генеральний суддя. Ухвалено, що гетьманом номінально залишатиметься Юрко, аж до свого повноліття, а наказним гетьманом призначається Виговський, який підписуватиметься під універсалами «гетьман на той час». Виговського підтримали запорожці; він послав гінців до польського короля й кримського хана.

На козацькій раді в Корсуні його затверджено гетьманом; рада просила царя схвалити ці вибори й гарантувати козацькі вольності. Московські воєводи та гарнізони мали розташуватися в козацьких полках, одначе гетьман і старшина боялися за автономію України. Після виборів старшина посіла своє керівне становище в Україні. Прибічниками Виговського стали його родичі: генеральний суддя Богданович-Зарудний, обозний Тимофій Носач, подільський полковник Іван Богун, переяславський – Павло Тетеря, прилуцький – Петро Дорошенко та інші. Найавторитетнішим з них був Юрій Немирич.

У тогочасній ситуації складається декілька ворогуючих партій козацьких керівників. Виразниками інтересів низів виступають Хмельниченко та Барабаш, яким виказували підтримку запорожці. Іскру й Цацюру висуває московський уряд. Пушкар спирається на народ. Усі ці претенденти, окрім Юрася, вдаються до інтриг, доносів, які згодом стають хронічною недугою в політичному житті Лівобережжя.

Незабаром навколо Пушкаря зібралося майже 2000 чоловік, що дістали наймення дейнек. Почалися міжусобиці, які супроводжувалися грабунками багатих козаків. Виговський використав військо, але весь народ співчував повсталим. Козацькі полки, яких відправили проти Пушкаря, по дорозі розбіглися. Довелося скликати наймані полки, що складалися із сербів, волохів, поляків, німців, а також союзників – татар. Під Полтавою Виговський переміг дейнеків, сам Пушкар тут загинув, а запорожці з Барабашем встигли втекти. Полтаву спустошили татари, скрізь полковники Виговського приборкували непокірних.

Наступного, 1659 року невдало закінчився й виступ другого претендента на булаву Іскри, якого вбили. Третього претендента, маловідомого Безпалого, підтримували росіяни, зокрема князь Ромодановський, але той ні на крок не відступав од російського табору. Побачивши нового суперника Цацюру, якого також підтримував воєвода, Безпалий відмовляється від влади. Тим часом Виговський, не довіряючи козакам, усе частіше вдавався до найманих полків, які часто грабували населення.

Не здобувши підтримки серед черні, Виговський шукає її в старшини. 24 серпня 1657 року він скликає раду в Корсуні, потім – у Переяславі; поширюються чутки, що московський уряд хоче обмежити козацьке право виборів гетьмана. Тому на Переяславській раді козаки одностайно підтримують Виговського та його булаву, захищаючи право виборів. Одначе рада змушена була погодитися на прихід російських воєвод в Україну. Але наступна рада, що відбулася під Германівкою, позбавила Виговського булави й передала її Юрію Хмельницькому.

Політика Виговського позначилася й на стосунках України з Московським царством. Після Богдана цар постійно намагався обмежити автономію України. Так, київський воєвода Бутурлін не був присутній на виборах київського митрополита, вимагаючи, щоб українська церква підкорялася московському патріарху. Російські посли хотіли, щоб до Москви на затвердження та поклін царю їхав і сам гетьман. Але Виговський відмовився, пославшись на неспокій і чвари в Україні, розуміючи, що вдома йому легше відхилити наполягання царя.

Найбільше невдоволення русинів викликав прихід в Україну російських воєвод та гарнізонів. Це була та сила, за допомогою якої царат розраховував ліквідувати автономію та об’єднати Україну з Росією. Під час боротьби Виговського з прибічниками Пушкаря його ж старшина шукає підтримки в царя, як і пушкарівці-дейнеки, просячи цілковитого підданства.

Полковник Лісницький накликав воєвод і комісарів у головні міста для складання реєстру 60.000 козаків; їх появу населення зустріло вороже. Скориставшись із цього, Виговський готується до походу. Під орудою свого брата Данила він посилає полки вигнати з Києва воєводу Шереметєва. Міщани підтримали Виговського, але взяти місто з південно-західного боку йому не вдалося. Своїми універсалами гетьман кличе народ вигнати воєвод з України. Нарешті, після Конотопської битви, де російські війська зазнали нищівної поразки, воєводи самі втекли до Путивля. Та рештки розгромлених загонів Пушкаря знову шукають у них підтримки.

Виговський, усупереч Переяславській угоді, зав’язує стосунки з чужоземними державами, відправляє послів до поляків і татар, сам приймає дипломатів-чужинців. У стосунках із Московією він веде очікувальну політику, зближуючись із Польщею. Москва весь час направляє послів із розвідувальною метою, щоб виявити ставлення народу до гетьмана. Налагодивши стосунки з Річчю Посполитою, Виговський вороже зустрічає послів, навіть їх заарештовує. Далі починається відкрита боротьба з Москвою. Найміцнішими були зв’язки Виговського з татарами, які критичної миті за високу платню (ясир і пограбування) та спустошення України допомагали гетьманові. У своїй політиці Виговський спирався на підтримку Польщі, яка не відмовлялась од своїх зазіхань щодо України. Дипломатією із польського боку керував Бенєвський, а з українського – Немирич. Бенєвський зумів переконати Виговського, щоб той розірвав союз із Росією. 1658 року в Гадячі Бенєвський розкрив старшині очі на небезпеку, яка загрожувала Польщі та Україні з боку Москви. Тут було укладено знаменитий Гадяцький трактат.

Головні його статті стосувалися української держави, її внутрішнього ладу, релігії, освіти. Нове державне утворення на русинських землях мало укласти союз із Польським королівством і Великим Князівством Литовським як Велике Князівство Руське. Таким чином, Україна забезпечувала собі повне внутрішнє самоврядування.

Верховна законодавча влада належала б зборам депутатів від усього Великого Князівства Руського, виконавча – гетьманові. Усі посади разом із сенатськими мали обіймати русини. Велике Князівство Руське повинне було мати всі державні установи й чини, свій суд, монету, військо тощо. Скасовувалась унія на всій території Речі Посполитої, відновлювалися церковні суди, на знак шани митрополит і п’ять єпископів засідали б окремо в сенаті на рівні з католицькими; обіцяно повернути й усе відібране церковне майно.

Передбачалося відкрити два університети в різних містах України, засновувати без обмежень училища, гарантувалася свобода друку, свобода слова, відкриття друкарень. Водночас в угоді не визначалося ставлення поміщиків та шляхти до тих, хто жив на її землях. Король мав право будь-коли, на прохання гетьмана, надавати шляхетські привілеї козакам і міщанам. Це викликало роздратування польської шляхти.

Після Гадяча Виговський з військом перетнув московський кордон, вимагаючи видати йому своїх ворогів, що втекли до Путивля. Похід виявився невдалим, оскільки татари грабували міста й села, а козаки кинулися захищати свої родини й майно. Населення Лівобережжя не чинило опору Виговському. Князь Трубецькой, що керував російським військом, запропонував зібрати козацьку раду, яка мала навести порядок. Якщо рада вибере гетьманом Виговського, то він, звісно, виведе свої війська з України і ствердить це статтями, подібними до Гадяцьких. Старшині й гетьману він обіцяв найприбутковіші адміністративні посади.

У той же час князь закликав населення виступити проти гетьмана, щоб залякати Виговського й змусити його коритися цареві. Гетьман у своїх універсалах пояснював потребу розірвати союз із Москвою та об’єднатися з Польщею. Тоді в Україну вирушив Трубецькой, спустошив містечко Срібне, намагався здобути неприступний Конотопський замок. Захищалися тільки полковники. Гетьман після приходу Мехмет-Гірея вирушив захищати обложений Конотоп. У битві на річці Соснівці російська армія була розгромлена дощенту. Сто тисяч – убито, воєводу князя Пожарського – стратили татари, а Трубецького переслідували аж до Путивля. Виговський боявся, щоб козаки не покинули його, і вів здебільшого тільки оборонну війну в межах України.

Тим часом у Варшаві зібрався сейм, куди приїхала генеральна старшина, сотники, знатні козаки. Очолював делегацію Немирич, який заявив про готовність України прийняти підданство польського короля, але умови цього об’єднання викликали невдоволення шляхти. Немирич добивався для себе, як Київського воєводи і представника Великого Князівства Руського, юридичних прав над вищою шляхтою і хотів залишатися поза вироком суду. Ці вимоги спричинилися до протесту значних сенаторів; шляхта не хотіла видавати свої привілеї козакам, ліберальна частина погоджувалась, одначе вимоги скасування унії були відкинуті. Конфлікт розв’язав Бенєвський, який жив в Україні і знав усі злигодні народу, тому вважав їх справедливими. Але оскільки Річ Посполита воювала зі Швецією, він запропонував тимчасово формально задовольнити вимоги козаків, а потім їх відкинути. Король заприсягся вдовольнити козаків. Але, укладаючи угоду, Виговський враховував тільки свої інтереси та прагнення старшини. Супротивники гетьмана скористалися з цього. У Трубецького знову просять допомоги прибічники Пушкаря – Золотаренко, Филимонов і Цацюра. На милість російським військам здаються Переяслав, Ніжин, Батурин, Глухів, Новгород-Сіверський та інші. Про булаву мріє і Хмельниченко, його підтримують запорожці. Довідавшись про це, Виговський утік із Чигирина та скликав раду біля Германівки. Сюди прибув і Юрась Хмельниченко. Рада звинуватила Виговського в спустошенні України татарами; почалися бійки; було вбито кількох прибічників гетьмана. Сам Виговський ледве втік із загоном. На околиці Білої Церкви зібралася «Чорна рада», на якій він передав булаву Хмельниченкові, але той пообіцяв залишитися вірним Польщі. Козаки випустили з Чигирина дружину й дітей Виговського та полонених поляків.

Тоді ж московські посли підписують із новообраним гетьманом нові угоди, але з істотним обмеженням переяславських статей. Українська церква мала благословлятися московським патріархом. Невдоволена старшина й поспільство могли скаржитися Москві, писати доноси; Мала Русь цього разу зобов’язувалась платити данину, постачати підводи, їжу. Виговського з родиною оголосили зрадником, і царат вимагав його видати разом із родиною, дітьми, братом Данилом, щоб ніхто з Виговських надалі не обіймав жодних посад. Данила видали й стратили в Москві, а Іван утік до Котельви.

Після двох років гетьманства Виговського посилився жахливий розбрат: місто воювало з містом, син грабував батька, батько – сина. Мета – не бути під владою ні царя, ні короля. Думали того досягти, посваривши сусідів, погрожуючи королю іменем царя, а цареві – королем.

За короткий час змінилося три гетьмани. Виговський переїхав із Котельви до Хмільника. Почався похід Шереметєва на Польщу. Його загони зіткнулися з військом Виговського й розбили його. Тоді Виговський перебрався до Полонного й далі – в Дубно. Він допомагав полякам у битві під Чудновом, де Шереметєв зазнав цілковитої поразки, і там за наказом Виговського було страчено Цацюру.

Згодом Виговський переїжджає до Бара, де обіймає посаду старости. Наприкінці 1663 року Ян Казимир з великою потугою наступає, щоб відвоювати Україну. Він прибув під Глухів. Його супроводжували козаки правобічного гетьмана Павла Тетері, що 1660 року став на місце Хмельниченка. На Правобережжі залишилась польська сторожа на чолі з Маховським. А тим часом на Брацлавщині спалахнуло повстання селян проти шляхти.

Довідавшись про це, на допомогу Маховському прибув Тетеря. А Виговський тоді виїхав до Фастова, де видав універсал, яким закликав народ до спокою і радив замість Тетері вибрати нового гетьмана. Тетеря зрозумів, що Виговський має претензії на гетьманську булаву. Поляки схопили полковника Івана Богуна і стратили. Тетеря звинувачував у зраді й митрополита Йосипа Тукальського та Хмельниченка.

Невдовзі Маховському вдалося в Рокитному затримати Виговського, і всупереч тому, що колишній гетьман був польським сенатором і користувався правом недоторканності, його судили військовим судом і за день у в’язниці, коли він читав акафіст пресвятої Богородиці, стратили. Довідавшись про це, його дружина померла від горя, подружжя поховали разом.

Отже, намагання гетьмана Івана Виговського використати суперечності між Річчю Посполитою та Московським царством і виторгувати для русинської еліти (якою на той час була козацька реєстрова старшина) привілеї в межах однієї з цих двох держав виявилися марними, а сам гетьман загинув від рук своїх нещодавніх союзників.

Мала Русь – Україна майже стала незалежною після підписання «Гадяцьких статей», проте нерішучість гетьмана в боротьбі з Московським царством, повернення козацького війська в той час, коли вже розпочалася евакуація Москви, небажання зважити на інтереси широких народних мас у кінцевому підсумку призвели до провалу пропольської політики Виговського; а самого гетьмана – до безславної смерті від куль польських жовнірів.

Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал козацтва

Дмитро САГАЙДАК (2006 р.)