ВІД ЗГУРТОВАНОСТІ ЛЮДЕЙ ЗАЛЕЖИТЬ УСЕ

Валентина СЕМЕНЮК:

«ВІД ЗГУРТОВАНОСТІ ЛЮДЕЙ ЗАЛЕЖИТЬ УСЕ»

Валентина Петрівна Семенюк — політик, заслужений економіст України, Голова Фонду державного майна України (2005 — 2008), народний депутат України 2-го, 3-го, 4-го та 5-го скликань.

Народилася на Житомирщині

– Ви були на святкуванні 90-річчя Ружинського району. Відчувається, що Ви своя серед своїх.

– Ружинщина – моя Батьківщина, яку я люблю і стараюся зберегти. Коли йшла мова про територіальну реформу, то передбачалося, що Ружинського району не буде. Про це вели мову ще з 1997 року. Потім знову порушили питання у 2001, 2004 роках. Планували укрупнити райони в областях. Як наслідок, ліквідувати низку районів, зокрема й Ружинський. Тоді збиралося наше земляцтво, відвойовувало права району на існування.

До речі, реформи, що нині втілюють у життя, чи намагаються втілити, – і територіальну, й медичну – я називаю зачисткою території для того, щоб потім продати українську землю, а нас, українців, зробити рабами. Ось тому я їжджу по всій Україні; ми формуємо територіальні громади, бо від згуртованості людей, уміння об’єднатися залежить те, чи захистять вони свою землю, територію. Нам треба громадою взяти під контроль кожну сотку землі, кожне джерельце, всі земні надра.

Чому необхідно берегти ресурси? Бо треба врахувати, що, скажімо, запас прісної води сьогодні у світі вже падає. Тому варто навчитися зберігати надра, свою власність і використовувати її раціонально.

Ось приклад продажу Криворіжсталі свідчить про те, що іноземцям із транснаціональної компанії «Mittal Streel» потрібні були не робочі руки, а лише наша руда, яку вони сьогодні вивозять з України по 6 грн за тонну, при світовій ціні 460 доларів. Ось вам і пояснення, чому я завжди займала принципову позицію в питаннях приватизації. Бо якби в руках держави залишалося по декілька об’єктів у кожній галузі, то це був би механізм регуляції ціни на товар, на метал… Ви можете взяти стенограму мого виступу у Верховній Раді в грудні 1994 року. Я ще тоді заявила, що перед тим, як починати прихватизацію, треба проаналізувати кожну галузь, подумати, що ми робимо.

Я була в Німеччині під час виборів, коли вперше канцлером обрали Ангелу Меркель. Хоч вона представляє правих, а я представляла лівих, але, як жінки, ми знайшли спільну мову. Зверніть увагу, Німеччина не пішла за сценарієм МВФ. Вона пішла своєю дорогою. Робили так. Є галузь, є декілька підприємств; аналізували і, якщо є інвестори, а в них було багато підприємців, бо з’єдналися НДР і ФРН, збиткове підприємство, банкрута, продавали за 1 марку, але писали великі соціальні зобов’язання, де вказувалося, що ти відновлюєш роботу підприємства, даєш робочі місця й заробітну плату людям і так далі… І вони відновили все.

Згадайте, коли приватизували Криворіжсталь, піднялася вартість квартир. Чому? Бо олігархи, які придбали нашу металургійну галузь, домовилися між собою про ціну на метал. А ціна зумовила підвищення вартості квартир, тому що подорожчали вікна, будівельні металоконструкції і так далі...

– Повернемося до нашої Ружинщини. Були люди на нашій землі, які стали для Вас моральним авторитетом, які підтримували Вас, дали путівку в життя?

– Наша земля багата славними людьми. Щоб згадати кожного, хто заклав в мені іскру справедливості, бажання відстоювати справедливість і віру в те, що разом ми непереможні – не вистачить і окремого видання. Насамперед, – це мої батьки. А ще я хотіла б згадати про надзвичайно принципову і мудру людину, котра мала великий вплив на формування мене як особистості – Миколу Марковича Гипала.

Коли 1994 року я йшла на вибори до Верховної Ради, довіреною особою в мене був саме Микола Маркович. Він дуже багато допомагав мені по життю, бо вірив у мене. Моя мама працювала в колгоспі, який він очолював. Микола Маркович мене й мого брата направив в інститут на навчання. А 1994 року він мене викликав і каже: «Доню, сьогодні в мене до тебе прохання – іди кандидатом у депутати. Ти єдина, хто нас не зрадив». За місяць до мого обрання Микола Маркович тяжко захворів. Перед смертю запросив мене до себе. Ми з ним проговорили не одну годину, а потім він дістав з-під подушки партквиток і сказав: «Доню, ти в нас була останнім секретарем райкому партії, постав відмітки, що я партійні внески заплатив. Я цей партбілет отримував на фронті. Дай мені слово, що не знімеш свою кандидатуру. А ще дай мені слово, чого б тобі це не вартувало, зроби все, щоб матінку-землю і нас не продали, бо я там не зможу лежати…».

Наша довідка

: з 1923 року на території сучасної Ружинщини було два райони – Вчорайшенський і Ружинський, які належали до Бердичівського округу Вінницької області, а з 1932 року – до Сквирського округу Київської області. 1937 року, з утворенням Житомирської області, Ружинський район увійшов до її складу. 1957 року відбулося об’єднання Вчорайшенського й Ружинського районів. Новоутворений район 1962 року було приєднано до Попільнянського, а 1964 року знову відбулося роз’єднання – і територія району набула сучасного вигляду.

– Попри надзвичайну наполегливість у принципових питаннях, інколи суворість, Ви зберегли жіночість. Можете бути мужньою й потужною, красивою й сильною. Як Вам це вдається?

– Що мене випробовує, те робить сильнішою. 1991 року ми святкували день Ружинського району й випустили книжечку «Ружин. Сторінки історії». Там є пояснення, що означає Баламутівка. Це назва села, де я народилася. Коли татари зайшли в село, люди не погодилися бути під завойовниками, пішли в ліс, прокопали під річкою Роставицею підземний перехід, пробиралися серед ночі, рубали татар і втікали назад.

Колись я навіть проходила через той підземний перехід. Так от, слово «баламут» означало «непокірний». І коли ти народився в такому селі (як мій батько казав), сама енергетика села зобов’язує і допомагає. А в Заріччі у нас є дерев’яна церква. Мій дід по маминій лінії свого часу не дав розвалити її. Знищили тільки дзвіницю. Тому його, комуніста, репресували. Мені у свій час довелося відновлювати цю дзвіницю.

Згадую, у мене в житті був такий випадок. Я секретар комсомольської організації класу. Приходить до мене моя бабця і каже: «Дитино, тут прийшло якесь письмо мені, почитай». Я відкриваю листа, а там йдеться про те, що треба ходити до храму, молитися, написано декілька молитов. І прохання, що для того, аби інші ходили до храму, треба написати ще дев’ять таких листів дев’ятьом людям. Я взяла й написала.

Після того моя однокласниця (я до її бабусі листа відправила) приносить у школу мого листа і показує директору школи, бач, мовляв, це вона написала. Мене викликають, а я до всього ще маю руки пофарбовані, бо був Великдень, і ми яйця малювали. От мене починають виключати з комсомолу. А бабцю мою везе один міліціонер на допит, ми пишемо розписки, що до храму ходити я більше не буду, що бабця мене брати не буде, а я дуже плачу. Мене бабця гладить по руці й каже: «Доню, ти не переживай, цей, що тепер тебе гнобить, ще перший буде бігати до церкви».

Коли мої батьки 2011 року святкували діамантове весілля (60 років прожили разом), ми вирішили їх обвінчати в цьому ж храмі. На Заріччі. Закінчили вінчання, виходимо всією родиною, підходить до мене один дідусь; я дивлюся, а це той міліціонер, який возив мою бабцю на допит і мене страхав. Він мені каже: «Я в хорі співаю тут».

Так я вам хочу сказати, енергетика наших сіл потужна. Вона дає силу, змушує бути сильним. Завжди згадую Миколу Марковича. Людей зраджувати не можна. Повірте, я стільки всього проходила. Могла бути й мільйонером, і ким завгодно. Але не уявляю, як можна зрадити людей.

– Сьогодні багато мечів схрестилося на питанні купівлі-продажу землі. З огляду на сучасні реалії, страшно уявити, що чекає на українське село.

– Тому я повторюю, якщо сьогодні ми не згуртуємось і не візьмемо під контроль кожну сотку землі, навіть найменша територіальна громада не набуде статусу юридичної особи, то Україну чекає повна колонізація й повний продаж землі. Шляхом шулерства. Користуючись нагодою, хочу звернутися до всіх людей з поясненням про надзвичайно важливу справу.

Форма власності має три підвиди: право користування, володіння й розпорядження. Людям видали акти на право користування. А потім пішли по селах, особливо до людей похилого віку, так звані «ходоки», прислали юристів і сказали: «Давайте, ми візьмемо в оренду ваш земельний пай, земельну ділянку…». А в договорі оренди написано, що першочергове право оформити акт на власність має той, хто взяв землю в оренду. Тобто автоматично люди позбуваються своєї власності.

Тому зараз кожному треба перевірити, який акт ви отримали – на право користування, володіння чи розпорядження. Треба дуже добре подивитися. Бо всі експерименти, що сьогодні проходять, пов’язані з тим, щоб забрати ще й українську землю.

Я не втомлюся повторювати: від згуртованості людей залежить усе. Наведу приклад. Є таке село Лісові Гринівці на Хмельниччині. Десь років три тому приїхала моя представниця із Союзу жінок України й каже: «Валентино Петрівно, у нас попередній голова адміністрації своїм розпорядженням забрав землі запасу, землі резерву, навіть землі цвинтаря, й доводиться людей ховати в сусідньому селі. Забрав собі ставочок, почав організовувати бізнес...». Територіальна громада зорганізувалася і не тільки повернула всі землі, а й зареєструвала статус юридичної особи громади, відмінила всі попередні розпорядження. Згадується, коли я була в них вперше, на схід села з 1230 мешканців прийшло трохи більше, ніж 600 людей. А коли довелося вдруге їхати, їх уже зібралося 927. Забрали Будинок культури, відремонтували, перекрили дах. На зборах навіть затвердили гімн села.

Як бачите, все залежить від того, чи ми можемо згуртуватися. А я вірю, що можемо. Вже є позитивні приклади. Крім згадуваного села на Хмельниччині, у Рівненській області за попередній місяць зареєстровано 5 територіальних громад. Це вже початок. Я навіть зареєструвала й отримала відповідне свідоцтво в департаменті інтелектуальної власності на матеріал про те, як навчити людей гуртуватися, бо іншого виходу немає.

У нас перед виборами, традиційно, олігархи стають соціалістами, розказують про великі соціальні зобов’язання, про соціальні гарантії, а потім усе забувають. Якщо ми хочемо не ставати рабами на своїй землі, треба відновлювати колективні підприємства. Не думайте, що хтось прийде й підніме замість нас наше сільське господарство, цього не буде!

– Який механізм реєстрації юридичної особи громади? Що потрібно робити людям перш за все?

– Механізм такий. Збирається схід села. П’ятдесят плюс один відсоток від усіх мешканців. Реєструється як юридична особа. Треба документально оформити статус юридичної особи. Затвердити статут (голосуванням), який подають до управління юстиції, реєструють. Обов’язково має бути запрошений нотаріус, представник відділу юстиції. Самі збори мають проводитися згідно з протоколом, тобто обрати голову, секретаря… Потім уже затверджують усю комунальну власність. Приміщення сільради, фельдшерсько-акушерський пункт, амбулаторія чи дільнична лікарня, школа, це все об’єкти комунальної власності. Всі дороги, вся земля закріплюється за територією.

Громада навіть має право створювати об’єкти комунальної власності. На сході села люди повинні самі напрацювати механізм, за допомогою якого вони можуть, наприклад, створити об’єкт комунальної власності для збирання та утилізації сміття. Схід села – це як міні-референдум кожної територіальної громади. Для кожної територіальної громади статус юридичної особи – це і формування комунальної власності, й міні-конституція. Зауважте, Німеччина відмовилася від ваучерів, відмовилася від прихватизації, пішла іншим шляхом. Там 75% власності закріпили за територіальними громадами. І в кожному населеному пункті земель Німеччини заводиться в хату вода питна й технічна. У кожному селі навіть є очисні споруди. Вода, каналізація теж є об’єктом комунальної власності.

– Тобто, якщо якісь комерційні підприємства хочуть відкрити бізнес на території села, то вони мають право це робити лише з дозволу громади. І сама громада може реєструвати підприємства, характерні для даної місцевості, мати якісь гроші…

– Безперечно. Пригадуєте, за радянської влади у нас 75 відсотків податків залишалося на місцях. А зараз у місцевої громади залишається лише 19 відсотків. Сьогодні в селах є фірми, які приїхали з Києва, чи ще звідкись, але статус юридичної особи зареєстрований в Києві, відповідно, податки всі йдуть у столицю. Якщо в громади є статус юридичної особи, то всі податки залишаться на місці. І використані вони будуть для того, щоб побудувати дороги, церкву, мости, зробити ремонт у школі, навіть створити колективне підприємство, використовуючи землю.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу роботу Головою Фонду державного майна України.

– До 2005 року в Україні взагалі не було реєстру майна. Ми почали працювали, можна сказати, з нуля. Перш за все порахували, що в нас залишилося. Виявилося, що всі майнові активи знаходились у 23 комерційних банках. Тобто комерційні банки за рахунок держави розкручували собі бізнес, робили заставу всієї державної власності, а дивідендів ніхто не сплачував, до бюджету ніхто нічого не платив. Ми всі майнові активи держави перевели в два державні банки, створили реєстр державної власності, архів. Я дуже вдячна працівникам фонду держмайна, які працювали день і ніч. Спершу ми робили галузеву інвентаризацію за територіальним принципом. Тобто по кожній галузі і по кожній території. Під час роботи ми зіткнулися зі страшними речами. Наші «ділки» купували заводи, але забували платити гроші.

За період моєї роботи у Фонді майна я більше трьохсот заводів забрала й повернула державі. Ви що думаєте, мені це коли-небудь олігархи пробачать? Ніколи!

– Ви не боялися? Це ж треба мати неабияку мужність, аби почати боротьбу з впливовими людьми. Вас могли й «замовити»…

– Я знаю. Віктор Ющенко тричі змінював мені охорону. Мене декілька разів замовляли. Навіть арештовували… Були страшні речі.

Знаєте, чого ще дуже боялися? Мого звіту в парламенті. Робили все, щоб я не прозвітувала.

А пригадуєте, як мене ґанили, казали, що Семенюк ганьбить імідж України. Чого? Бо пропонує закон про реприватизацію й таке інше. Так от, хочу вам сказати, що коли в березні 2006 року я зустрічалася з Маргарет Тетчер, то запитувала, чи вона псує імідж Англії, повертаючи у власність держави колись приватизовані об’єкти. Пані Тетчер тоді сказала мені: «Так, ми, наприклад, продали залізну дорогу, після чого вартість квитків зросла, кількість людей, що користувалися залізницею, скоротилася, зарплата маленька, транспорт працює погано, тому ми націоналізували її»…

– Хотілося б почути про Вашу громадську діяльність, зокрема в Союзі жінок України.

– Це об’єднання всіх жінок України. 15 років тому ми зібралися, незалежно від політичних поглядів, і об’єдналися в Національну раду жінок України. Це складова міжнародного жіночого руху. Ми об’єдналися з однією метою – розпочати активну діяльність. Я перший заступник цієї організації. І знаєте, хто мене пропонував на посаду першого заступника? Колишня рухівка, яка в 1994 році працювала проти мене. А тепер вона пропонувала мені стати першим заступником. Ми маємо підписані угоди із 147 країнами світу. Входимо до складу міжнародного жіночого руху, до складу європейського руху і країн СНД. Ми спілкуємося на міждержавному рівні. Навіть випускаємо журнал «Валентина».

Пам’ятаєте, якось був випадок: нав’язували Україні вакцину для щеплення. Телефонує мені моя подруга Валя з Польщі й каже: «У нас у Польщі хотіли теж нав’язати щеплення від свинячого грипу. Ви його не приймайте. Ми відмовилися, але в нас навіть до рівня Кабміну не дійшли, а у вас, бачимо, виноситься це питання на засідання Кабміну й намагаються внести в парламент проект закону…». Я зайшла на сайт Кабміну й бачу, що від уряду вимагають такий папір: «За наслідки щеплення до виробника не пред’являти претензій». І зареєстрували проект закону, в якому передбачають, що контроль за щепленням буде вести МВС, СБУ і прокуратура. Ми зібрали науковців, пішли до відповідного комітету Верховної Ради, до Тетяни Бахтєєвої. Вона, молодчина, прислухалася до нас. Жінки-науковці, жінки із Союзу жінок і з Національної ради - ми зробили так, що той закон не був ухвалений. Зняли з розгляду. І вакцину в Україну не завезли. А коли ми подали документи у Венеціанську комісію й на засідання ООН, то побачили, що в тієї вакцини був прострочений термін використання.

Зараз хочуть робити інші афери. Ми свого часу «відбили» трудовий кодекс, який парламент прийняв 2010 року, де передбачався робочий день тривалістю дванадцять годин. Проголосували за нього всі фракції. Слава Богу, що ми тоді об’єдналися: афганці, чорнобильці і Союз жінок України. На десятьох сторінках направили зауваження. Але жодної нашої пропозиції не врахували. Були комітетські слухання. Нам навіть виступити не дали. Це говорить про те, що принципових людей бояться. Ми тоді просто змушені були провести акцію, і закон зняли з розгляду. Нині зареєстрували новий трудовий кодекс, де щеплення буде нав’язувати роботодавець. Якщо людина відмовиться… Самі розумієте, що може бути.

Громадськість повинна дихати в потилицю політикам, бачити, як вони виконують свої програми. Як виконують те, що обіцяли.

Так, наші люди пасивні. За довгі роки їх зробили такими. Але поки люди не стануть людьми, не навчаться себе поважати, доти нічого доброго не відбудеться.

Треба примирити світ, примирити людей.

Ігор КРАВЧУК