Перед вами чарівна душа

«Ось перед вами чарівна душа нашого великого і стародавнього Українського народу…»

Іван Гончар, 1967 рік

При Майстрах якось легше. Вони – як Атланти, держать небо на плечах. Тому і є висота.

Ліна Костенко

Тут затишно, як у мами. Тут тепло, як вдома. Тут віє старовиною і вабить сучасністю.

Це Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», який є відкритим, цікавим і комфортним простором для відвідувачів. У жовтні цей унікальний заклад відсвяткував двадцятиліття свого заснування. Свято було неповторне.

Привітати працівників музею зійшлися друзі, без перебільшення, зі всього світу

А що думає про ювілей генеральний директор музею, видатний громадський і культурний діяч, талановитий скульптор, живописець, графік Петро Гончар?

– Я вважаю, що ювілей – це формальність, яку можна використати з різною метою. Ми якраз і поставили за мету ще раз заявити про традиційну народну культуру як основоположну для будь-якої людської культури. Ця подія – можливість зібрати друзів, знайомих, шанувальників культури, прихильників нашого музею. Побути всім разом єдиною родиною.

– Як Вам вдалося за двадцять років зробити Музей світового рівня?

– Це завідомо безпрограшний варіант. Хто б не був на моєму місці, досягнув би такого результату. Бо речі, які ми збираємо, - це мистецтво, це традиційна культура. Вона особлива, адже люди робили її з любов’ю, для себе. Це колективна культура. Вона менталітетна. Тобто це народний витвір. Бо що таке професійне, академічне мистецтво? Бажання виділитися. Протиставити себе іншим, показати, що ти не такий, як усі. А народне мистецтво відкритіше. Це любов і щирість. Ось така відмінність. Декоративна народна культура об’єднує. Це притягує людей. І якщо ви з любов’ю робите свою роботу, вона дає результат.

Як усе починалося

Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» – державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований в історичній частині Києва, на Печерську. Приміщення Музею – пам’ятка архітектури національного значення ХVIII–XIX століть, колишній казенний губернаторський будинок, збудований за проектом архітектора Семена Каріна поблизу Печерської Лаври.

Заснований НЦНК «Музей Івана Гончара» 1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара – художника, скульптора та громадського діяча.

Свою колекцію Іван Гончар почав збирати наприкінці 1950-х років. Із подорожей по Україні художник привозив предмети народного мистецтва, виготовлені в різний час, що відображають розмаїття культурних традицій країни. За кілька десятиліть грандіозної й копіткої колекційної та народознавчої роботи Гончар зібрав унікальну колекцію, що стала початком теперішнього Українського центру народної творчості.

У той час, коли державні музеї наголошували на досягненнях культури радянського періоду, Іван Гончар не акцентував увагу на ідеологічних нюансах творчості. Він був зацікавлений у тому, щоб його колекція відбивала традиції української народної творчості. У результаті, цей суспільний Музей набув популярності не тільки в Україні, а й за кордоном, а також став одним із центрів руху шістдесятників у Києві.

Петро Гончар згадує: «Іван Гончар останні тридцять років свого життя був у опозиції до радянської влади і носив тавро «буржуазного націоналіста». Це було тоді, коли після хрущовської «відлиги» «закручувалися» найменші прояви демократії, національного самоусвідомлення. В хід пішли телефонні погрози, підпали, шантаж та провокації, а потім пропозиція КДБ: або публічно відмовитися від своїх поглядів і мати все, що треба для митця, – славу, замовлення, багатство, – або постійно жити в ізоляції, фактично під домашнім арештом. І, мабуть, якби він вибрав перше, то мало б хто його засуджував: більшість його знайомих та друзів на той час вже були залякані, а найактивніші сиділи по тюрмах, і батько не мав майже ніякої моральної підтримки. Ситуація була настільки гнітюча й безнадійна, що світло проглядалося тільки у пропозиціях КДБ. Та Іван Гончар вибрав найтяжче і найчистіше – служіння правді. А надихала і підтримувала його у цьому безмежна любов до свого народу».

Це тепер, з висоти сучасності, здається, що все просто. Але треба жити в ті роки, в атмосфері гнітючої недовіри, підозріливості, загального страху, непевності, щоб усвідомити: такий вчинок неординарного митця – подвиг.

…Ще тоді, фактично в підпіллі, до Івана Гончара прийшов успіх. Не тимчасовий рекламно-тріскучий, як у чергової «розкрученої» естрадної зірки. Успіх глибинний і вагомий, за яким ціле життя невсипущої праці. Це й не дивно, бо Майстер створив унікальний Музей.

Письменник, продюсер, журналіст, депутат Олександр БРИГИНЕЦЬ:

«Сама постать Гончара дуже важлива для української культури. Тобто можна говорити про Гончара як людину-митця і як унікального музейника-колекціонера.

Його унікальна спадщина, розвинена вмілим сьогоднішнім керівництвом, стала не просто музеєм у звичному для нас розумінні. Це щось значно вагоміше, більше. Це Музей української традиції, української культури, адже тут відбувається дуже багато цікавих подій. Тобто традиції є також експонатами цього Музею. У цьому його унікальність. Таких музеїв одиниці не лише в Україні. Тобто це не закостеніла історія, яка зупинилася, це рух, і ще раз рух. Тому дуже хотілося б, щоб у школу до цього Музею прийшли музейники зі всієї України, навчилися, як так зробити, щоб Музей став живим організмом. Я б дуже хотів, щоб у кожному регіоні був свій такий центр, який опікувався б лише своїм регіоном. І оце різноманіття України, воно б нам давало додаткове уявлення про те, яка наша країна велика й сильна».

Режисер, сценарист, культуролог, міністр культури і туризму України в 2007-2010 роках Василь ВОВКУН:

«Це був десь 1979 рік. Я потрапив на концерт гуцульського ансамблю пісні й танцю. І, звичайно, не міг як студент, молода людина не реагувати на ті пісні, які звучали зі сцени. І раптом у перерві підходить до мене білий чоловік і каже: «Я Іван Гончар. Запрошую вас до себе в майстерню». Так я познайомився з дивовижною людиною. Він ліпив із мене якийсь образ. Щось козацьке. А потім показав свій мистецький музейний скарб. Я був просто приголомшений. А ще мене вразило, як Гончар умів бачити людей, бачити ментальність, образ.

Сьогоднішнє двадцятиліття Музею вважаю і своїм святом. Тішуся, що за своєї міністерської каденції мені, хоч із дуже великими потугами, вдалося дати цьому унікальному центру статус національного».

Тут зустрілися дух старовини й голос сучасності

НЦНК «Музей Івана Гончара» діє на засадах, закладених засновником: надбання української традиційної культури мають бути доступними для громадян України, висвітлюватися повно й об’єктивно, віднаходити своє спадкоємне продовження і розвиток у всіх сферах суспільного життя.

Етнографічна колекція Музею налічує понад двадцять тисяч етнографічних та мистецьких одиниць. Серед них: народне малярство, тканини й одяг (рушники, сорочки, верхній одяг, килими, взірці вишивок); вироби з кераміки (гончарний посуд, дитяча іграшка, кахлі), дерева, металу та скла; колекція писанок; колекція народних музичних інструментів (кобзи, бандури, цимбали, сопілки, колісна ліра, цитра, коза, трембіти, флояра та інші).

Пріоритетною в колекції Музею є збірка українських народних картин, зокрема славнозвісних Козаків Мамаїв, а також ікон народного письма. Окремими полотнами представлено професійне малярство та графіка. Також в Центрі зберігається особиста бібліотека I.М. Гончара, що налічує близько трьох тисяч українознавчих видань, частина з яких – стародруки та рідкісні книги. Значну наукову цінність Музею становлять меморіальний архів Івана Гончара та історико-етнографічний архів. Доповнюють збірку давні світлини з різних куточків України; частина їх увійшла до 18 томів історико-етнографічного мистецького альбому Івана Гончара «Україна й Українці».

Експозиція Музею висвітлює різні аспекти традиційної української культури: красу народного буття, християнські та національні ідеали, етику людських взаємин і ставлення до природи та навколишнього середовища.

Центр проводить етнологічні дослідження, польові експедиції, організовує наукові конференції та культурно-мистецькі заходи і проекти в Україні й за кордоном: виставки, фестивалі, фольклорні свята, ярмарки, творчі вечори, концерти, лекторії, конференції. Значний доробок має Музей і у видавничій галузі.

Налагоджується зв’язок із народними митцями, іншими носіями традиційної культури та її дослідниками. Як стверджують працівники центру, Музей ставить на меті комплексне висвітлення української традиційної культури з огляду на її цілісність і самобутність, відродження національної свідомості, збереження і розвиток кращих традицій українського народного мистецтва та увічнення пам’яті Івана Макаровича Гончара.

Серед звершень Музею – еволюція з хатнього музею до національного центру; цілісна (здебільшого відреставрована) збірка та подвоєння кількості експонатів без державного фінансування; інтенсивні освітні, навчальні та промоційні програми й заходи; визначна видавнича діяльність (гран-прі Міжнародного форуму видавців – альбом Івана Гончара «Україна й Українці» (Львів, 2006), краще електронне видання – компакт-диск «Звитяга одного життя» (Київський форум видавців, 2007), кращі музейні видання (Перший всеукраїнський музейний фестиваль, Дніпропетровськ, 2005); гранти Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України»; активна он-лайн присутність – кращий музейний сайт України за рейтингом ГО «Український центр розвитку музейної справи», один із перших музеїв на Google Art.

Ніна МАТВІЄНКО:

«У тому, який тепер Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», що він розвивається, величезна заслуга талановитого генерального директора. Велике значення має те, що він художник. У нього геніальне бачення експозиції, бачення цілісної картини на відстані. А ще любов до української культури, традицій. Це є в крові. Цього не забереш. Це етнорід. У нього є цей талант, місія.

– Я знаю, як багато Ви особисто вклали сил, енергії в Музей. Ви собі в чомусь відмовляли?…

– Скажу, що за всі роки не зробила жодного запису. 1998 року був останній. А потім був тільки Музей.

– Кажуть, що навіть оцей будинок, приміщення Музею, ваша заслуга.

– Ні, це дякуючи Фонду культури. Запросили мене на зустріч із Леонідом Макаровичем Кравчуком. Там було багато іменитих людей, і, звичайно, я всім заявила, що потрібен Музей. Всі підтримали. А до того, куди я тільки не ходила…».

Нині Музей Івана Гончара трансформується у сучасну самодостатню модель відповідно до світових стандартів і тенденцій розвитку музейної сфери. Започатковано нові виставкові, освітні, навчальні, наукові програми, розширено інфраструктуру – відкрито нову мистецьку галерею, музейну крамницю, засновано дитячу фольклорну школу, введено піклувальну раду; зміцнюється міжнародне партнерство (проекти з ЄС та США).

Сьогодні Музей надає консультації, організовує семінари, майстер-класи і тренінги, тут діє студія української народної вишивки, дитяча школа мистецтв. Як зізнається генеральний директор НЦНК «Музей Івана Гончара», у планах роботи Центру розширення експозиційної, наукової та освітньої роботи, за рахунок другого поверху, який планують реставрувати, а також створення театру фольклору й народного обряду, і, звісно, подальша підтримка майстрів та осередків української традиційної культури. Згідно з планом стратегічного розвитку, Музей має розширитися в потужний і впливовий суспільний комунікаційний простір, навчально-дискусійну платформу, новітню лабораторію експериментів та інновацій, гостинне місце для втілення у життя творчих ідей, партнерських проектів, стати широким професійним і громадським форумом. Музей прагне створити сприятливу для відвідувачів атмосферу спілкування з мистецтвом і один з одним.

Хоч юний, та з досвідом століть

Святкування з нагоди двадцятилітнього ювілею Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» почалося задовго до визначеної дати. Йому передувала низка акцій, організованих працівниками Музею. Одна з найцікавіших – своєрідна фотосесія за участю українських діячів культури, музикантів та журналістів, яких переодягли в автентичне вбрання того регіону, звідки вони родом. Просто невпізнанно змінилися у вишуканих народних строях Марія Бурмака, Ярмола, Ілларія, Олег Скрипка, Соломія Вітвіцька… Ще й тепер на рекламних постерах центральних станцій київського метро можна побачити героїв нашумілої фотосесії. А ще кажуть, що ці фото складуть настінний «Народний календар на 2014 рік».

Провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної Академії наук України, професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені Дмитро СТЕПОВИК:

«Сьогодні маємо свято, і це дійсно свято всього Києва й українського народу. Аж не віриться, що Музеєві Івана Гончара вже виповнилося двадцять років. Цей прекрасний Музей, це чудове свято розвінчують безпідставні твердження, що наша народна культура вторинна, що вона ніколи не буде мати майбутнього… Я побачив: дуже багато людей ходить у вишиванках, народних національних костюмах. Це просто неймовірно. Чим більша загроза з боку недругів України, чим голосніші розмови, що все це треба відмести, воно, мовляв, сільське, в сучасному глобалізованому світі не годиться, тим наш народ робить більший опір і старається піднести до висоти свою національну культуру, етнокультуру. Її оцінюють навіть люди з далеких країн. Кажуть: яку ви оригінальну витворили культуру і піднесли її до світового рівня…».

Саме свято, дзвінкоголосе, іскрометне, веселе й запальне, вирувало в Музеї та на його подвір’ї до пізнього вечора. А почалося воно з відкриття ювілейної виставки «Музей Івана Гончара+20: Причетність». У трьох виставкових залах представлено документально-хронікальні віхи становлення Музею: шлях від державного музею до національного центру, розмаїття перлин народних старожитностей та дарунки, якими поповнилася музейна збірка за останні 20 років.

Урочистості з нагоди святкувань народними піснями відкрили діти – учасники гурту «Орелі», що діє при Музеї, Софійка та Степан Андрущенки. Потім були щирі слова привітань, подарунки.

А продовжилося свято вечорницями, на яких можна було разом із фольклорними гуртами поспівати й потанцювати, почастуватися традиційними українськими стравами, а заодно переглянути фільми про Музей та його засновника. Діти, як завжди, мали змогу відвідати майстер-класи…

Учасниками святкування й урочистого концерту були гурти та виконавці, що в багаторічній співпраці стали друзями Музею: хор «Гомін», гурт «Хорея Козацька», ансамбль «Божичі», гурти «Буття», «Гуляй Город», «Роксоланія», «Кралиця», Школа традиційного народного танцю, Бурса фольклору, дитячі гурти «Дай Боже», «Цвітень», «Орелі», фольклорні гурти із сіл Київщини. І звичайно – Тоня Матвієнко та Ілларія. Редакція журналу «Гетьман» приєднується до щирих привітань з нагоди двадцятилітнього ювілею Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». З роси і з води Вам, дорогі друзі!

Ігор КРАВЧУК