П’ять замахів на Сталіна

Потрібно віддати належне диктатору. Сталін так зумів організувати охорону власної персони, що всі спроби вбити його закінчувалися крахом. У роки сталінського правління інформація з цих питань була найсуворішою державною таємницею, і склалося навіть переконання, що на життя вождя ніхто і не робив замах. Після ХХ, а особливо ХХII з’їздів КПРС, де був засуджений культ особистості, з’явилося багато публікацій, у яких численні критики сталінізму нарікали, що високопоставлені військові, чекісти, партійні діячі, як барани, йшли під ніж кривавого диктатора, не вживаючи навіть спроб усунути його.

Аналіз німецької, англійської та американської літератури документального та мемуарного характеру дозволяє нам назвати п’ять спроб замахів на Сталіна. Як вважають фахівці, до Другої світової війни найбільш ретельно підготовленою та організованою японською розвідкою була спроба вбити Сталіна під час його відпочинку в Сочі. Ідея та керівництво цією операцією належали втікачу генералу НКВС Генріху Люшкову.

Шостого листопада 1942 року, напередодні національного свята СРСР, що сховався на Лобному місці Красної площі, якийсь чоловік встав і почав стріляти з пістолета по урядовій машині, яка виїхала зі Спаських воріт Кремля. Він встиг зробити кілька пострілів, і був схоплений охороною. Дезертир із Червоної Армії Савелій Дмитрієв прийняв машину Мікояна за машину Сталіна. Під час замаху ніхто не постраждав. Майже 8 років провів Дмитрієв у в’язницях НКВС, де намагалися з’ясувати мотиви замаху. Існують дві версії: перша – Дмитрієв постраждав у період сталінських чисток і хотів помститися, і друга – він був психічно хворий.

У кінці серпня 1950 року в центральних газетах СРСР з’явилося невеличке повідомлення: «Терорист Дмитрієв був затриманий на Червоній площі. 25 серпня 1950 за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР він розстріляний». Справжні мотиви цього замаху і результати слідства поки невідомі. Однак окремі деталі, що потрапили в друк свідчать, що робив замах Дмитрієв саме на Сталіна.

У 1943 році в Касабланці відбулася зустріч президента США Рузвельта з прем’єр-міністром Великобританії Черчіллем. Гітлер дізнався про цю зустріч тільки після її закінчення, коли було опубліковано офіційне комюніке. Фюрер розлютився і, викликавши до себе главу німецької військової розвідки (абверу) адмірала Канаріса та начальника Головного управління імперської безпеки (РСХА) Кальтенбрюннера, влаштував їм прочухана. Хитрий адмірал почекав, поки вщухне лють Гітлера, і спокійно доповів йому, що ще не вечір. Співробітникам абверу вдалося розшифрувати американський військово-морський код, і вони дізналися, що можливим місцем зустрічі Великої Трійки – Сталіна, Рузвельта і Черчілля намічається Тегеран.

Тут же обом відомствам було дано завдання – підготувати операцію, в результаті якої слід викрасти президента США і знищити Сталіна і Черчілля. Ця глибоко законспірована операція отримала назву «Великий стрибок». У спеціальних школах абверу і СС стали готувати виконавців цієї акції. У СС керував підготовкою відомий терорист Отто Скорцені, ім’я якого після вдалого викрадення Муссоліні не сходило зі сторінок фашистської преси.

Першими про підготовку якоїсь надзвичайно секретної операції німців в Ірані дізналися радянські розвідники. Попередження про це і деякі деталі про її можливих виконавців прийшли з рівненських лісів. Відомо, що в роки Другої світової війни під Рівним діяв спеціальний загін під командуванням полковника Медведєва. У його складі був видатний розвідник Микола Кузнєцов. Ким він був насправді, не знали ні Медведєв, ні його заступник з розвідки Лукін. В опублікованих вже після війни спогадах вони писали про Кузнецова, як про талановитого розвідника-самородка. Тим часом Микола Кузнєцов був кадровим співробітником радянської розвідки і почав службу в ній ще в 1938 році. Його чисто арійська зовнішність, дивовижна здатність перевтілюватися, блискуче знаннфя німецької мови та Німеччини не могли залишитися непоміченими. Його довго готували і закинули в тил до німців тільки в 1942 році. Кузнєцов чудово зіграв роль обер-лейтенанта вермахту Пауля Зіберта. Він неодноразово з’являвся в Рівному, був своєю людиною в колах німецьких офіцерів, а найголовніше, зумів увійти в довіру до фашистського розвідника, штурмбанфюрера СС Ульріха фон Ортеля настільки, що Ортель повідомив Кузнєцову, хто стежить за його «нареченою». У ході відвертих бесід з Ортелєм Кузнєцов дізнається, що останній раз він був у Росії незадовго до війни, добре говорить по-російськи і в Москві займався не будівництвом соціалізму, а розвідкою. Ортел запропонував Кузнєцову перейти на службу в СС, де він зробить більш вдалу кар’єру, ніж у вермахті. Обіцяв познайомити, як він сказав, зі своїм близьким другом Отто Скорцені. Одного разу в припадку п’яного одкровення Ортель повідомив Кузнєцову, що йому запропоновано взяти участь в операції, яка переверне хід війни. Спочатку Кузнєцов прийняв це за хвастощі п’яного есесівця. Але незабаром Ортель таємничо зникає з Рівного. Стали навіть поширюватися чутки, що він покінчив з собою. Кузнєцов, по крупинках збираючи відомості, встановив, що Ортель направляється до Ірану. Негайно про це було повідомлено в Москву. Зрозуміло, ні Кузнєцов, ні керівництво радянської розвідки тоді ще нічого не знали про операцію «Великий стрибок».

Не дрімали й англійські спецслужби. Резидентом німецької та англійської розвідок у Тегерані волею випадку опинився швейцарець Ерістов Мерзер. Цікаво відзначити, що в англійську розвідку його рекомендував її кадровий співробітник, а згодом відомий письменник Сомерсет Моем. За завданням англійської розвідки Мерзер «дозволив» себе завербувати людям Канаріса. Сам адмірал вельми ретельно перевіряв свого нового співробітника. Ймовірно, в душі цього досвідченого професіонала були якісь сумніви, але так і не вдалося виявити, що Мерзер – подвійний агент. У кінця 1940 року абвер направляє Мерзера до Тегерана, де була численна німецька агентура. Влітку 1941 року СРСР і Англія ввели свої війська в Іран. Це було несподіваним для німців, багато з німецьких агентів були схоплені, частині вдалося втекти, і так трапилося, що Мерзер став резидентом німців і англійців. Саме він упізнав у Тегерані керівників загонів німецьких диверсантів Ортеля і Обера. Негайно про це повідомили радянські та американські спецслужби.

Перед початком зустрічі в Тегерані Сталін запропонував Рузвельту зупинитися в радянському посольстві, яке знаходилося поруч з англійським. Рузвельт спочатку відхилив цю пропозицію, але потім, після доповіді представника американської секретної служби Майкла Рейлі, який ознайомив його з інформацією про підготовку замаху на керівників держав антигітлерівської коаліції, президент США прийняв цю пропозицію.

Багато джерел публікують повідомлення про прес-конференції, на якій президент США 17 грудня 1943 пояснив, чому він вирішив зупинитися в радянському посольстві в Тегерані, а не в американському. Сталін повідомив йому про німецьку змову. Американське посольство розташовувалося в півтора кілометрах від радянського.

Президент заявив, що навколо Тегерана перебувала не одна сотня німецьких терористів, і для німців було б досить вигідною справою, якби вони могли розправитися з маршалом Сталіним, Черчіллем і з ним у той час, як вони їхали б вулицями Тегерана. Так була зірвана операція «Великий стрибок» і спроба вбити Сталіна.

Більш ніж через 20 років після цих подій втік після війни до Іспанії Отто Скорцені, який у бесіді з кореспондентом паризької газети «Експрес» заявив: – З усіх кумедних історій, які розповідають про мене, найбільш кумедні – це ті, що написані істориками. Вони стверджують, що я повинен був зі своєю командою викрасти Рузвельта під час Ялтинської конференції. Це дурість: ніколи мені Гітлер цього не наказував. Зараз я вам скажу правду з приводу цієї історії: насправді Гітлер наказав мені викрасти Рузвельта під час попередньої конференції – тої, що проходила в Тегерані ... Але! Через низку причин цю справу не вдалося провернути з достатнім успіхом ...

Як випливає з мемуарів начальника політичної розвідки Німеччини Вальтера Шелленберга, влітку 1944 року він був запрошений міністром закордонних справ Ріббентропом у свою літню резиденцію. Там, відвівши свого гостя в кут, Ріббентроп присвятив його в надзвичайно секретну справу, про яку, як заявив Ріббентроп, знають тільки Борман і Гіммлер. «Треба прибрати Сталіна», – сказав він. План Ріббентропа полягав у тому, щоб заманити Сталіна на яку-небудь конференцію, і там він особисто береться вбити Сталіна з пістолета, замаскованого під вічну ручку. Шелленберг сприйняв цей план як результат нервового розладу Ріббентропа. Він розумів, що в той час, коли Німеччина безсумнівно програвала війну, Сталін ні за що не погодиться зустрічатися з німцями.

На подив Шелленберга, незабаром після цього його викликав Гімлер і запропонував інший план убивства Сталіна. У майстернях СС була виготовлена спеціальна розміром з кулак міна, яка мала вигляд шматка бруду. Вона володіла великою руйнівною силою, і управління її детонатором здійснювалося по радіо. Короткохвильовий передавач розміром з пачку сигарет діяв на відстані 11 км.

У таборах радянських військовополонених були знайдені дві людини, раніше репресовані радянською владою, які погодилися виконати це завдання. Один з них був знайомий з механіком з гаража Сталіна. Ці два диверсанта були закинуті в СРСР, і потім зв’язок з ними перервався. Шелленберг вважав, що вони були або схоплені радянською контррозвідкою, або самі здалися і розповіли про це завдання.

Однак ідея вбити Сталіна не покидала Гітлера. У тому ж 1944 році начальнику східного відділу РСХА оберштурмбанфюреру СС Греве було доручено підготувати та направити до Москви невелику групу терористів. Про цю операцію досить докладно викладено в книгах німецького військового історика Хеллемана і американських істориків Лукаса і Перріша, дослідників діяльності німецьких і радянських спецслужб. Виконавцями цієї акції було обрано дві людини – Політов-Таврін і його коханка Адамічева-Шилова.

Кілька слів про них. Командир взводу Червоної Армії лейтенант Політов у травні 1942 року добровільно здався в полон і перейшов на бік німців. Він погодився співпрацювати з гестапо і був направлений до Австрії в спеціальну школу. У тому ж місяці німці захопили в полон важко пораненого генерал-майора Червоної Армії Шепетова. Його вилікували і також запропонували перейти на бік німців. Генерал категорично відмовився і був замучений у таборі військовополонених. Як ми побачимо нижче, долі їх перетнуться, і нагороди генерала стануть однією з причин провалу терориста Политова. Після закінчення школи гестапо Політов був направлений у Псков і там працював гестапівським агентом. У Пскові він знайомиться з Адамічевою, яка також служила у німців, вступає з нею в зв’язок. Саме цю парочку визнали можливим послати в СРСР для вбивства Сталіна.

Їм роз’яснили, що операція так підготовлена, що їм нічого не загрожує, а після її виконання обидва будуть щедро винагороджені. Після їх згоди обох відряджають до Берліна, де вже згаданий Отто Скорцені особисто керував підготовкою цих терористів. Після ретельної підготовки їх переправляють до Риги, де тоді розташовувався розвідувальний центр «Цеппелін-Норд»; там і Політов, і Адамічева вдосконалювали практичні прийоми здійснення диверсії. Саме в Ризі Політов вперше «засвітився». Він повинен був діяти в СРСР під виглядом співробітника «Смерша» майора Тавріна.

Згадавши, що особісти в армії любили носити шкіряні пальто-плащі, Політов вирішив пошити собі таке ж. Звідки йому було знати, що власник швейної майстерні в Ризі був пов’язаний з підпіллям. І коли зовсім незнайомий йому чоловік замовив пошити шкіряне пальто радянського офіцерського зразка і приніс згорток шкіри з радянськими клеймами, то він повідомив про це керівництву. Негайно словесний портрет замовника був переданий до Москви.

Операцію німці готували досить ретельно. Для Політова було виготовлено декілька комплектів радянських документів, з яких основним було посвідчення на ім’я начальника відділу «Смерш» 39-ї армії майора Тавріна. Його поява в Москві пояснювалося відпусткою після поранення і лікування в госпіталі. Для імітації залікованих поранень досвідчені німецькі хірурги зробили пластичну операцію – кілька надрізів і колишніх швів. Тавріна оснастили радянськими нагородами, з яких, як вони вважали, основними були орден Леніна і медаль «Золота Зірка», відібрані у генерала Шепетова. Передбачили і такі деталі, як екземпляри газет «Правда» та «Известия», в які були вмонтовані нариси про подвиги, укази про нагородження і портрет героїчного майора Тавріна. Бездоганно виготовлені документи свідчили, що майор Таврін і молодший лейтенант Шилова направляються до Москви, де після здачі спеціального вантажу їм надається короткострокова відпустка.

Передбачалися два варіанти замаху на Сталіна. Перший – вистрілити в його машину спеціальним апаратом, який німці назвали «панцер-кнакке». Це була коротка сталева трубка, яку легко було сховати під рукавом шинелі або кітеля. Трубка ременями прикріплялася до руки, а в кишені переховувався апарат кнопкового включення. У трубці містився 30-міліметровий снаряд кумулятивної дії. Він був здатний пробивати броню на відстані 300 метрів. Досить було підняти руку в напрямку до машини і натиснути іншою рукою кнопку в кишені, як пристрій безшумно спрацьовував. Як запасний варіант було виготовлено потужний вибуховий пристрій, умонтований у невеликий портфель. Тавріну було дано явки людей, які допоможуть йому дістати гостьовий квиток на урочисте засідання 6 листопада 1944. Там він повинен був непомітно залишити портфель і підірвати його з радіосигналу після того, як сам залишить залу засідання.

За завданням РСХА був виготовлений спеціальний чотиримоторний бомбардувальник типу «Арад-332». Він мав найсучасніше навігаційне обладнання, був добре озброєний для боротьби з винищувачами і міг здійснити посадку на вельми обмежений за розмірами майданчик. У літак був вмонтований спеціальний трап, по якому на радянському мотоциклі М-72 Таврін і Шилова відразу після приземлення з’їжджали і рухалися до Москви. Все, що було призначено для диверсії, було поміщено в металеві ящики. Печатки та написи на них забороняли кому б то не було розкривати їх до доставки до Москви, оскільки вони містять цілком таємні матеріали.

За кілька місяців до закидання терористів недалеко від Смоленська була викинута невелика група німецьких агентів, у завдання якої входив пошук майданчика для посадки літака. Агенти мали взяти літак і на ньому повернутися до Німеччини. Цю групу захопила радянська контррозвідка, за іншою версією вони самі прийшли з повинною. Як би там не було, ця група стала працювати на радянську контррозвідку. З її допомогою було знайдено майданчик, і літак чекали у визначений день. Ні ці агенти, ні радянська контррозвідка не знали, кого і навіщо доставить цей літак. У домовлений день він не прилетів. При перельоті через лінію фронту літак був пошкоджений зенітною артилерією і здійснив вимушену посадку за 150 кілометрів від того місця, де його чекали. Політов і Шилова відразу з’їхали на своєму мотоциклі і кинулися до Москви. Екіпаж кинув пошкоджений літак і лісами став пробиратися до лінії фронту.

Порожній літак незабаром знайшли, і тут же перекрили всі дороги, що ведуть до Москви. На дорозі Ржев-Москва одна з пошукових груп зупинила для перевірки документів мотоцикл, на якому їхали Політов і Шилова. «Золота Зірка» героя з-під розкритого плаща безсумнівно справила ефект. Документи були без сучка і задирки. Як стверджують автори вищезгаданих книг, посилаючись на радянські джерела, терористів вже збиралися відпустити, але Політов викликав підозру своєю відповіддю на питання, звідки вони їдуть. Він назвав пункт, далеко віддалений від цього місця. Старший групи здивувався – всю ніч йшов дощ, а мотоцикл і його пасажири абсолютно сухі. Тоді під приводом, що їх не можуть пустити одних з таким важливим вантажем, запропонували перепочити, поки не прийде викликане підкріплення. Політов зайшов у будинок, Шилова під приводом охорони вантажу залишилася в колясці мотоцикла. У будинку було жарко, Політов зняв плащ, і відразу стало зрозуміло, що він не той, за кого себе видає. Все передбачили його інструктори, але про порядок носіння радянських нагород, очевидно, поклалися на Политова, як колишнього радянського офіцера. А він не знав, що нещодавно введено новий порядок їх носіння, який суворо дотримувався на фронті. Просять 39-у армію, а там майор Таврін не числився. Терористів затримали і ретельно обшукали. Чужі ордени, «Золота зірка» загиблого генерала, знайдене при обшуку спорядження говорили самі за себе. Під тиском доказів довелося зізнатися, і, мабуть, за обіцянку зберегти життя, Політов більше двох місяців дурив німців. Шилова, чий почерк радиста добре знали, надсилала у німецький розвідувальний центр оптимістичні радіограми, що ось-ось вони виконають завдання. Тільки на початку 1945 року там зрозуміли, що їх водять за ніс. Так зірвалася остання німецька спроба вбити Сталіна.

За успішне захоплення цих дуже небезпечних терористів начальник «Смерша» генерал-полковник Абакумов був нагороджений орденом Кутузова 1-го ступеня. За статутом орденами такого ступеня нагороджували за успішно проведену операцію фронтового масштабу. Ось як високо цінував Сталін свою безпеку.

Від редакції:

1 березня 1953 Сталіна, лежачого на підлозі в малій їдальні Ближньої дачі (резиденція глави держави), виявив співробітник охорони П.В. Лозгачев. Вранці 2 березня на Ближню дачу прибули лікарі та діагностували параліч правої сторони тіла.

5 березня в 21 годині 50 хвилин Сталін помер. Про смерть Сталіна було оголошено 5 березня 1953. Згідно з медичним висновком, смерть настала в результаті крововиливу в мозок.

Історія хвороби і результати розтину показують, що у Сталіна було кілька ішемічних інсультів (лакунарних, але ймовірно також і атеротромботичних), що, на думку президента Всесвітньої федерації неврологів В. Хачінского, призвело не тільки до судинних когнітивних порушень, а й прогресуючого розладу психіки.

Існують численні версії, які передбачають неприродність смерті і причетність до неї оточення Сталіна. За версією історика І.І. Чігіріна («Білі та брудні плями історії»), убивцею-змовником слід вважати Секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова. Інші історики вважають причетним до смерті Сталіна Л.П. Берію. Майже всі дослідники сходяться в тому, що соратники Сталіна сприяли (необов’язково навмисне) його смерті, не кваплячись викликати медичну допомогу.

Дійсно, справедливою є народна мудрість: «Боже, спаси мене від «друзів», а від ворогів я врятуюся сам».

Ілля КУКСІН (Чикаго)

«Вісник» № 16 (223), 3 серпня 1999