Робота в Парламенті– це своєрідна психологічна війна
Богдан Бенюк, народний депутат України:
«Робота в Парламенті– це своєрідна психологічна війна, і вона не припиняється ні на секунду, навіть тоді, коли ти покидаєш його стіни»
«Безпечні діти грають у гру «Я в домі», де того, хто сховався, не можна зловити, а небезпечні дорослі – у гру «Я в думі».
Богдан Бенюк – людина видатна й відома кожному українцеві. Це актор, який зіграв багато ролей у театрі, знявся у півсотні фільмів, є викладачем кафедри театральної режисури та акторського мистецтва, Лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, Лауреатом Державної премії імені Олександра Довженка, кавалером ордену «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів та співзасновником театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», яка сприяє розвитку культури, мистецтва й освіти. Та, не зважаючи на всі свої регалії і звання, нагороди та премії, він не віддаляється від нас, а навпаки, стає все ближчим та ріднішим для простого українця. Це є істинно народний артист, а нині і народний депутат. Як ми знаємо, Богдан Бенюк є заступником голови Всеукраїнського об’єднання «Свобода», і не дивно, що митець, який все життя служив і служить на благо України, сприяє розвитку творчості на її теренах, взяв на себе ще й обов’язки народного депутата.
Як же працюється Богдану Михайловичу у стінах парламенту, де немає такої душевної атмосфери, як на рідній сцені? Зараз ми про це дізнаємось.
– Ви пройшли в Парламент та стали депутатом. Як Ви сприймаєте роботу Парламенту з позицій творчої людини?
– Бути депутатом – неймовірно цікава річ, бо Парламент – це своєрідна психологічна війна, і вона не припиняється ні на секунду, навіть тоді, коли ти покидаєш його стіни. Мені подобається ця робота, і я відкриваю для себе новий світ, нові теми, якими раніше не цікавився, а тепер у силу своїх обов’язків займаюся ними.
Звичайно, порівнювати Верховну Раду із театром не слід в жодному випадку, але психологічне протистояння, атмосфера, яка панує всередині Парламенту – неймовірно цікава справа.
– У Вас, як у метра української сцени, блискучого актора, безперечно, добре розвинена творча інтуїція. Чи допомагає вона Вам у роботі в приміщенні під куполом?
– Звичайно, допомагає. Той досвід, який я здобув у театрі і в спілкуванні з людьми, я переношу на роботу в Парламенті. Це стає мені в пригоді, бо риторика, вміння відчувати співбесідника, вміння тримати тему – це такі речі, які наживаються роками. Те, що я здобув в театрі, тут використовую сповна.
– Нещодавно під час Вашого виступу у Парламенті хтось обізвав Вас «фашистом». Як Ви це сприйняли і як оцінюєте?
– Я ставлюсь до цього абсолютно байдуже, бо розумію, що ці люди до кінця не усвідомлюють ні значення цього слова, ні того, що вони роблять. Іноді буває, що Господь Бог забирає розум на якийсь час. Думаю, що згодом ситуація зміниться, бо розумнішаємо і ми, розумнішають і вони. Звинуватити – найлегше, образитись – дуже легко, але який сенс? Треба ці речі вміти пропускати повз вуха і абсолютно не звертати уваги на ті несправедливі слова, які інколи звучать. Чи додає це дивіденди перед українським народом, тим, хто працювати не хоче і не вміє, а всю свою енергію спрямовує на те, щоб когось образити, – сумніваюся. Наш народ дуже мудрий і толерантний.
– Чи Ви бачите перспективу саме цього складу Парламенту, чи знайдуть депутати спільну мову?
– Ні, цей склад Парламенту не знайде спільної мови. У Парламенті демократією і не пахне. Демократія, на мою думку, – це, в першу чергу, послідовне виконання всіх законів. Демократичні суспільства вже засвідчили всьому світові, що таке демократія, – коли і керівництво, і людина мають рівні права, рівну відповідальність, рівний обов’язок. Як ми розуміємо, у нашому Парламенті переважна більшість людей, які цих правил не дотримується, обов’язків не виконує, а життєвих нормативів – тим паче. Усвідомлення того, що «наступить відповідальність у сьомому коліні», в наших депутатів відсутнє, про майбутні покоління вони не думають, історії також не знають. І тому люди тут, на мою думку, тимчасові. І цей Парламент – недієздатний. Спільної мови ми не знайдемо, а отже, і на конструктивну роботу сподіватися не доводиться.
Хоча, звичайно, це не означає, що потрібно опускати руки. Нас обрали, і ми зобов’язані добросовісно працювати у Верховній Раді. Нація, принаймні, повинна бачити альтернативу. Всеукраїнське об’єднання «Свобода» дисциплінована, глибоко патріотична організація, в якій сконцентровані всі кращі риси нашого народу, що не дали йому зникнути в мороці історії. Однак, незважаючи, на цілеспрямовану цинічно-жорстоку політику чужинців, ми все ж не опинилися на маргінесі цивілізаційного поступу. Минулі вибори засвідчили, що наші інтенції зрозумілі мільйонам наших співгромадян. А що таке відповідальність перед нацією, – ми знаємо.
– Мене не зрозуміють читачі, якщо з Вами ми будемо говорити тільки про політику. Нещодавно я переглянула ще один раз чудовий фільм «Утьосов. Пісня довжиною в життя». У ньому Ви зіграли дуже несподівану роль. Як Вам вдалося увійти в цей образ?
– Я вдячний долі за те, що до моїх рук потрапила історія, пов’язана із життям Леоніда Утьосова. Також вдячний режисеру Ніколаєнку, до якого я прийшов на проби, після яких питання: «Може когось ще спробувати?» – відпало. Стосовно моїх відчуттів, то коли мені зробили грим і одягнули берет, я раптом побачив у дзеркалі надзвичайну схожість з Утьосовим. Промайнула думка, яку згадую завжди з усмішкою: гуцул буде грати єврея, – це цікаво.
Ознайомився із сценарієм, ближче дізнався про історію життя цього неймовірно талановитого нашого земляка-одесита, про історію його творчості, історію збереження його оркестру, його сім’ї, то відчув певну близькість до цього, вже легендарного, образу. Він, по-моєму, був єдиним, у кого вдома в той час уживалися дві жінки, з якими він жив офіційно. І таким чином йому вдалося бути чесним і перед однією, і перед другою. Захищаючи свій оркестр, який грав джаз, він без страху і докору їхав до Кремля і виконував там «блатні» пісні на замовлення навіть для самого Йосипа Віссаріоновича.
Я радий, що відкрив для себе розмаїття душі цього музиканта, і що перипетії його життя дали мені можливість, як актору, відчути його душу, пізнати його творчість глибше. Раніше я чув його пісні, але вони пролітали якось повз вуха, не давали мені можливості заглибитись у його творчість.
Це додало мені багато у плані пізнання бездонного людського єства. Плюс ще в тому, що не кожному доля дає шанс зіграти таку роль, такого персонажа, таку творчу особистість, як Утьосов, – а мені це вдалося. І, слава Богу, роль у мене вийшла, і я поки що на теренах України єдиний Утьосов, який живе і чекає наступної роботи.
– Чи не робили сценарій цього фільму під Вас, адже Ви своїм магнетизмом буквально тримаєте всю концепцію фільму?
– Річ у тім, що, в першу чергу, успіх фільму залежить від режисера. Адже режисер вибирає, а потім опрацьовує сценарій, підбирає і надихає акторів на роль, на своє бачення мізансцен і всього фільму. Операторів, художників, композиторів він теж налаштовує під свій камертон душі. А стосовно моєї ролі, то, звісно, – це фільм про Утьосова, тож зрозуміло, що в центрі кадру завжди був той, хто повинен бути, про кого знімається фільм.
Щасливі ті артисти, які мають енну кількість робіт у своєму загашнику і відкривають кожного героя по-іншому. Для мене це була етапна робота, і вона залишається етапною. Це робота, яка мені до душі.
– Як Ви отримали роль Леоніда Утьосова?
– Дуже важливу місію в цьому зіграв Георгій Ніколаєнко – режисер. Він, до речі, з України, родом із Кіровоградщини, – дуже талановитий, хороший чоловік. Так-от, Ніколаєнко з українським актором Євгеном Паперним закінчували разом Всеросійський державний інститут кінематографії. У ті часи Паперний прийшов сам до Ніколаєнка у фільм «Утьосов» на проби, і коли йому зробили грим, подивився на себе і сказав: «Краще Бенюк, він точно буде схожий». Саме після цих його слів мені зателефонували, і я приїхав, абсолютно не сподіваючись, яка цікава робота чекає мене попереду. Таким чином це відбулося з легкої руки Євгена Паперного.
– Богдане Михайловичу, незважаючи на непросту роботу в Парламенті і велике завантаження депутатськими обов’язками, Ви й досі граєте у виставах. Для однієї людини – це надзвичайно складно?
– Легкого життя у мене ніколи не було, і я його у Бога і не прошу. А прошу лише здоров’я. Решту залежить від людини, як розподілити час і сили, щоб скрізь встигнути і виконувати те, за що взявся на найвищому рівні. Так, я граю у виставах, і попереду мене чекає зйомка в новому фільмі. Це буде, так би мовити, міжнародне кіно, бо буде створюватися воно на базі Грузії, України, Болгарії, Німеччини і називається «Урсус», що з латини перекладається «ведмідь». Сценарій цього фільму дуже цікавий. Дійство відбувається у 91-му році, коли була війна в Грузії. Троє людей під час війни перевозять ведмедя з тбіліської кіностудії до зоопарку в Берліні. Всі пригоди, що трапляються з героями фільму, коли вони переїжджають через кордони, описані в цьому сценарії. Це має бути неймовірно захоплюючий і динамічний фільм.
– Зйомки фільму «Урсус» вже розпочалися?
– У травні цього року починається підготовчий період – у фільмі буде багато комп’ютерної графіки. Сам період зйомок припаде на жовтень-листопад.
– А хто буде знімати цей фільм?
– Знімати буде грузинський режисер на нашій кіностудії.
– А як Ваші колеги-актори почуваються, коли грають на одній сцені із народним депутатом?
– Ми про це навіть не думаємо. Граємо виставу, як грали, і ніякі такі думки ні у них, ні у мене не виникають. Інша справа, що це, може, додає трішки популярності, адже глядачі приходять подивитись, як депутат грає на сцені. Але стосунки з акторами не змінилися. Ми ж професіонали і розуміємо, що на даному етапі є якісь там дивіденди з приводу депутатства, а через рік чи через два їх може не бути. Я розумію, що виконую обов’язок, а потім повинен повернутись до своєї справи.
– Ми з Вами, Богдане Михайловичу, знайомі не один рік, і я не сумніваюся в тому, що коли Ви беретеся за якусь справу, то вона стає для Вас найголовнішою. Хоча є й такі, хто вважає, що депутатство – це подарунок долі або вдала покупка.
– Прем’єр-міністр Швеції після того, як у них закінчилася війна і тривала відбудова Стокгольму, виходив разом із робітниками на роботу, отримував одну і ту ж зарплату, їв з ними в одній їдальні, абсолютно відмовився від багатьох привілеїв, мотивуючи це наступним: «Моя посада прем’єр-міністра, – казав він, – це велика нагорода, яку мені дали, і обов’язок перед моїм народом». Дуже важливо це усвідомлювати, тоді зникають інші «плани», які, на жаль, зараз є у багатьох народних обранців.
Наприклад, хтось став начальником районного чи якогось там обласного масштабу і починає займатись речами, які віддаляють від звичайної людини на кілометри, і абсолютно втрачає свою душу. Ми не вміємо слухати одне одного, не вміємо говорити, а тим паче відгукуватися на чужу біду і надавати допомогу.
Ми стали черстві, байдужі, і будь-яка посада, яку доводиться займати у житті, стає своєрідним карт-бланшем, де кожен старається урвати якнайбільше, бо розуміє, що цей час може бути обмежений. Має бути по-іншому. Треба перебувати у певному колі обов’язків, які ти повинен виконати принаймні для того, щоб заслужити повагу людей, які тебе знають і з тобою спілкуються. Це є важливим, а не корупційні штуки, якими захопилюється влада. Для цього має існувати адекватний законодавчий процес. Не такий, як у нас, коли кожна фракція шпаклює по 80 нових законів.
А навіщо? Я кажу: «Чекайте, 25 років тому я був на гастролях і придбав американську конституцію, яка складається із шести сторінок і не змінюється вже 200 років. У тій конституції є тільки одна поправка. А в нас такий Основний закон, що залучаємо Конституційний Суд і шпаримо туди закони чи не щодня. Значить, ми просто не маємо вироблених правил поведінки, не зуміли домовитися про них.Тому що правила поведінки для еліти, яка зараз керує країною – одні, для звичайних громадян міст і містечок – інші, а для сільських мешканців – то взагалі не життя, бо роботи немає, лікарні і школи закриваються. Ти там маєш корову, а молоко не можеш здати, – за копійки тебе обдирають свої ж люди, які працюють на приймальних пунктах. Ти не можеш здати навіть той товар, який виростив своїми руками. Прогресує наша байдужість один до одного.
Між нами ж не інопланетяни живуть, а ті ж самі українці, і таке співжиття – ненормальне. Ми не замислюємось про існування «відповідальності в сьомому коліні». Кажемо, що страждаємо, а не знаємо від чого. Насправді ж ми просто відповідаємо за гріхи своїх дідів і прадідів. Наші предки щось таке зробили в житті, що тепер ми розгрібаємо разом зі своїми дітьми. Це означає, що якщо ми будемо нести зло, то за нього відповідатимемо не тільки самі, – за нього відповідатимуть й наші нащадки. Це є вічний закон, тому його розуміння повинне спонукати нас до розуму.
Журнал «Гетьман» бажає Богдану Михайловичу здоров’я, натхнення в творчості, в політиці і щиро сподіваємося, що хтось та замислиться над щирими і правдивим словами метра української сцени, справді народного депутата Богдана Бенюка.
Ігор КРАВЧУК
Марія КУЛИК
