З ЛЮДЬМИ ПОТРІБНО БУТИ ЧЕСНИМ І ВІДВЕРТИМ

Олександр ВОЛКОВ, народний депутат України:

З ЛЮДЬМИ ПОТРІБНО БУТИ ЧЕСНИМ І ВІДВЕРТИМ

Небагато є у Верховній Раді депутатів, для яких робота в Парламенті – це можливість допомогти людям, своїм виборцям. Саме до таких належить один з найвідоміших український політиків, народний депутат ІІІ–ІV (1998–2006) та VІІ скликань, член депутатської фракції Партії регіонів, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, кандидат політичних наук Олександр Михайлович Волков.

Це політик, якого не тільки добре знають в Україні, не тільки поважають, але й люблять за його щирість, відвертість, прямоту. А він, у свою чергу, любить людей. Завжди знаходить можливість підтримати і допомогти. Хоча це не так легко, як декому видається.

Журналісти завжди прагнуть поспілкуватися з Олександром Михайловичем, бо це гарантія, що отримають правдиву, пряму і вичерпну відповідь на поставлене питання. Це за умови, що Олександр Волков захоче дати інтерв’ю. Бо якщо він вважає не доцільним вести бесіду, то ввічливо попросить не турбувати.

– Олександре Михайловичу, Ви політик і депутат з великим досвідом, бачили і знаєте все. Як Ви оцінюєте теперішній склад народних обранців у порівнянні з минулими скликаннями?

– Якщо порівнювати теперішній Парламент з Парламентами 3-ого і 4-ого скликань, у яких мені довелося працювати, то я вважаю, що ті склади Парламенту в цілому були більш фахові.

А ще парламентарі минулих скликань не були так агресивно налаштовані один проти одного. І найголовніше, що у Верховній Раді ніколи не використовувалася фізична сила, депутати не практикували влаштовувати бої як засіб доводити свою правоту. Я не кажу про те, що не було блокувань, блокування були. Якщо не досягалася згода в якомусь питанні, то депутати блокували трибуну, потім заходили в окрему кімнату і вели ділову розмову. Після переговорів знаходили консенсус і Верховна Рада далі продовжувала свою роботу. Але такої агресії, яку я бачу сьогодні, раніше я ніколи не спостерігав. І це прикро.

Непрофесіоналізм низки парламентарів теж вражає. І це не дивно. Я переглянув офіційні досьє деяких депутатів, і відкрив для себе дуже дивну річ: деякі депутати, які представляють вищий законодавчий орган держави, навіть не мають вищої освіти, але за партійними списками однієї партійної сили, вони пройшли до Парламенту, і таким чином на повному серйозі беруть участь у формуванні законодавчої бази нашої держави. Яка буде якість їхніх законопроектів? Питання риторичне. Однак саме ці хлопці є першими, коли починається бійка.

Третя відмінність, яку я зауважив, і чого теж не було у попередніх скликаннях, це застосування депутатами цього Парламенту одного дуже цікавого прийому. Всі на словах за те, щоб дотримувалася буква закону і регламенту Верховної Ради. Але опозиція все трактує на свій лад: щодо більшості, то вимагають діяти за законом, а якщо це стосується депутатів меншості – то закон встановлюється тут самостійно. Навіть Закон про регламент трактують так, як вважають за потрібне. З одного боку, це непрофесійно, з іншого, це тиск і форма блокування Парламенту меншістю, що перешкоджає депутатам виконувати свої конституційні обов’язки.

А ще є депутати, які у складній конкуренції виграли по мажоритарних округах і ті, які пройшли по партійних списках. Перші, безперечно, ближче до виборця, вони знають людей в окрузі, їхні проблеми і настрої, а виборці знають його і, очевидно, довіряють, якщо обрали. Закономірно, що депутат- мажоритарник старається спрямувати кошти для ремонту доріг, будівництва шкіл, лікарень тощо. Вони менш заполітизовані і, в першу чергу, турбуються про свого виборця. Це закономірно. Не протиставляючи депутатів-мажоритарників тим, хто пройшли по списку все ж зазначу, що часто-густо коли розглядається те чи інше питання, депутати що пройшли по списку, не дослухаються до внутрішнього сумління, не питають свого виборця, а орієнтуються на свого керівника, як проголосувати, як чинити в тому чи іншому випадку. Це абсолютно неправильно. Всі ми повинні усвідомити, що в депутатському посвідченні написано «народний депутат», а не «партійний». І перш за все вони повинні захищати свій народ, думати про людей, які їх обрали. А їхня совість має підказувати, чи це співпадає з партійною дисципліною, чи не співпадає. Якщо не співпадає, треба переконувати партійне керівництво. Ось так.

– Олександре Михайловичу, Ви є заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. Це не простий комітет. Як іде робота?

– Ви знаєте, хто б там що не говорив, у нас у бюджетному комітеті такого блокування, як в сесійному залі, немає, якщо не враховувати витівки двох-трьох депутатів, прізвища яких я називати не буду. Але конструктивна більшість у комітеті є. До неї входять і представники від «Батьківщини» і від «Удару». Перед засіданням комітету ми обов’язково домовляємося, керівник бюджетного комітету збирає нас, і ми там висловлюємо всі свої думки. Одностайно приймаємо рішення і кажемо: «Ось ми, заступники, прийняли таке рішення, просимо його підтримати». У нас жодного голосування не було зірвано. Як правило, члени комітету усвідомлюють відповідальність і важливість поставлених перед нами завдань і підходять до їх вирішення з відповідальністю. Наша робота проходить нормально, толерантно, без жодних конфліктів.

– У мене не було жодного сумніву, що Ви переможете на виборах. Я часто буваю на Сумщині, від якої Ви стали народним депутатом і пересвідчився, що Ви користуєтеся величезним авторитетом у н ароді. Що Ви плануєте зробити для свого виборчого округу?

– Це була дуже важка виборча компанія. Мої виборці знають, що я слів на вітер не кидаю, я знаю їхнє життя, тому, що сам з простої родини. Мій батько – Михайло Карпович, Герой Радянського Союзу, танкіст, солдат. Перед тим, як отримати це високе звання, був сержантом і тільки після присвоєння Героя – став старшиною. Моя мати Ніна Микитівна, не цуралася жодної робити. Був час, що вона працювала прибиральницею в магазині. Родом вона з села Романівка, Брусилівського району, Житомирської області, де я виріс, тому я дуже добре знаю проблеми селян. Мені рідною є українська мова, тому мені дуже легко спілкуватися з людьми. Вони підходили до мене і просили: «Олександре Михайловичу, ми віримо, що Ви не залишите нас один на один з проблемами і тому ми Вас підтримаємо. Депутати, які були до Вас, і за яких ми проголосували, дуже багато нам обіцяли, але за 5 років ми їх жодного разу не бачили». На жаль, таке буває. Із людьми не можна ні загравати, ні лукавити. Вони цього не пробачать. З ними потрібно бути чесним і відвертим. Казати правду, якою б вона не була. І тоді вони зрозуміють.

Сьогодні у мене на окрузі працює постійна депутатська приймальня. Звертається дуже багато людей, обробляємо масу звернень. Жодне з них не залишається поза моєю увагою. Зараз у мене, як представника законодавчого органу, з’явилося більше можливостей допомогти людям. Є програма, і уже зараз, навіть у цій скрутній економічній ситуації, яка склалась сьогодні в державі, вдалося домовитися з урядом про фінансування на перші чотири школи, два садочки, один міст, з яким є проблеми більше двадцяти років. Мені вдалося отримати фінансування за допомогою Президента України Віктора Федоровича Януковича, і найближчим часом кошти надійдуть в область.

Далі ми домовилися таким чином, що за результатами першого півріччя буде переглядатися бюджет, і я зможу ще допомогти фінансуванням сільським школам і лікарням тощо.

У 2002 році я започаткував стипендію для обдарованих дітей, яку вони отримують упродовж минулого і цього року. Біля ста учнів в моєму окрузі кожний місяць отримують по 100 грн. Цю роботу я продовжую. Вже сьогодні у всіх засобах масової інформації мого округу оголошено про новий конкурс, що заохочує до навчання й інших дітей. Учні, що переможуть у новому конкурсі, який повинен завершитися до кінця травня, будуть отримувати стипендію від Міжнародного благодійного фонду Олександра Волкова.

– Ви у прекрасній формі, чудово виглядаєте. Поділіться, будь ласка, секретом молодості?

– Є дуже гарний спосіб так виглядати – це оптимістично сприймати життя, займатися спортом і якомога частіше любити свою дружину.

У своїх інтерв’ю Олександр Волков часто згадує свого батька, легендарного танкіста Героя Радянського Союзу Михайла Карповича. І це недаремно. Адже батько був для нього не тільки прикладом, вимогливим і справедливим учителем, але й другом. Михайло Карпович прищепив сину повагу до простих людей (адже вони здебільшого є щирішими і безкорисливішими, ніж ті, хто знаходиться на високих щаблях), уміння та бажання бачити в людині особистість і завжди прийти на допомогу, коли це потрібно. Батькові заповіді для знаного політика і народного депутата Володимира Михайловича Волкова стали життєвим кредо.

Михайло Карпович Волков народився 19 лютого 1922 року в селищі Серебрянка (сьогодні у межах міста Смоленська) в сім’ї робітника. Росіянин. Закінчив 7 класів. Навчався на курсах шоферів.

У Червоній Армії з 1940 року. У 1941 році закінчив школу молодших командирів. З початку війни — в діючій армії. Воював на Західному і 1-му Українському фронтах, брав участь у боях на Курській дузі. Звільняв Польщу, Чехословаччину.

17 вересня 1944 року старший сержант Михайло Волков на великій швидкості проскочив міст, під охороною, на річці Віслоці, в районі населеного пункту Беско за 18 кілометрів на південний схід від міста Кросно (Польща), придушив гусеницями артилерійську батарею і штурмову гармату противника, чим сприяв наступу танкової бригади. З підбитого танка виніс командира і врятував йому життя. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому геройство і мужність старшому сержанту Волкову Михайлу Карповичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 7984).

За цими короткими енциклопедичними рядками ціла епоха багатьох народів і важка та водночас героїчна доля солдата. Автор цього матеріалу мав честь особисто бути знайомим з Михайлом Карповичем. При першому знайомстві у мене склалося враження, яке потім тільки утвердилося, що саме з такого воїна Олександр Твардовський писав свого Василя Тьоркіна:

Йдуть бійці грізним походом

Там, де двісті літ назад

З кременівкою проходив

Руський труженик-солдат.

Мимо їх чубів вихрястих,

Невгаваючи й на мить,

Смерть в бою летіла часто,

Чи й на цей раз пролетить?

Смерть пролетіла, адже сміливого куля не бере. «Воювати потрібно весело, а в бій потрібно іти з гарним переможним настроєм – тоді обов’язково виграєш», – повторював Михайло Карпович. Він був народжений воїном. Стрункий, енергійний, завжди оптимістично налаштований. У розповідях про війну менше згадував всі «тяготы и лишения воинской службы», бо думки тоді були зайняті одним: як виграти черговий бій, адже противник не дурний, його не можна недооцінювати. А ще жив очікуванням великого свята, яка неминуче прийде. Назва його – Перемога.

Бог дав йому мудрість. Найбільше мене вразило те, що Михайло Карпович не був заангажований сталінською ідеологією. Він, росіянин, надзвичайно об’єктивно і зі знанням справи оцінював історію українського народу. Далеко не кожний українець здатний на таке розуміння. І сьогодні, вже на третьому десятку незалежності України, коли все ще не вирішено багато питань громадянської злагоди, – так не вистачає мудрого слова Михайла Карповича Волкова.

Ігор КРАВЧУК