Віктор ПЕЛЕПЕЦЬ: УТР – СТОВІДСОТКОВО УКРАЇНСЬКИЙ КАНАЛ ЗА ЗМІСТОМ І ЗА ДУХОМ

Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» створена згідно з указом і дорученнями Президента України та рішеннями Ради національної безпеки і оборони України.

Всесвітня служба «УТР» розпочала розміщувати в ефірі перші експериментальні передачі на супутниковому каналі «Експрес» 1 березня 2003 року з початковим обсягом 4 години на добу. Технічну трансляцію каналу забезпечує державне підприємство «Укркосмос». Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення 22 жовтня 2003 року прийняла рішення про видачу УТР ліцензії на супутникове мовлення.

Згідно з концепцією мовлення, затвердженою Кабінетом Міністрів України, програми УТР транслюються супутниковими каналами на Євразію та Північну й Південну Америки. Також створюється перша національна мережа розповсюдження сигналу УТР у кабельних і ефірно-кабельних мережах України та на частотах ДТРК «Крим», 24-ьох обласних телерадіокомпаній, що мають власні мережі розповсюдження телесигналу.

Головними завданнями створення національного каналу супутникового телерадіомовлення є:

- забезпечення присутності України у світовому інформаційному просторі та вирішення завдань входження національної інформаційної інфраструктури до європейської та глобальної інформаційних інфраструктур;

- розповсюдження як в Україні, так і за кордоном технічними і технологічними засобами об’єктивної інформації про процеси, що відбуваються в нашій державі та у світі, виходячи з гарантування прав громадян на свободу думки і слова, на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите й вільне обговорення суспільних питань, а також розроблення та реалізацію програмної політики, що відповідає національним інтересам України, формуванню демократичного суспільства в державі;

- створення конкурентоспроможної інформаційної продукції, розповсюдження, обміну та продажу її в Україні та за кордоном;

- сприяння зміцненню міжнародних зв’язків України, зростанню її авторитету в світі.

Є люди, котрі не залишають чимось помітного сліду протягом всього свого життя, але є й особистості, які впливають на цілу націю, визначають її інтереси, формують цінності, вибудовують світобачення. Саме такою знаковою постаттю є Віктор Олексійович Пелепець – директор програм УТР. Він один з тих, хто разом з генеральним директором Василем Васильовичем Юричком, який, до речі, запросив свого однокурсника очолити програмну службу нової телекомпанії та іншими однодумцями започаткували справжній український канал, який проливає світло українцям на справжню історію, культуру, порушує гострі проблеми сьогодення. Завдяки зусиллям Віктора Олексійовича Пeлeпця Україну знає весь світ, адже УТР транслюється у 117-ти країнах світу.

Секрет життєвого успіху Віктора Олексійовича – у його моральних якостях, які закладалися ще у дитинстві та викристалізувалися в юності. Рідне село, родина стали тим середовищем, де сформувався впродовж його непростого життя справжній патріотизм, скромність і глибинна людська мудрість, якими він залюбки ділиться з людьми, колегами і які сповна віддає своїй улюбленій справі – українському телебаченню.

ДИТИНСТВО ТА РОДИНА

- Вікторе Олексійовичу, розкажіть, будь ласка, про край, де Ви народились, і як проходило Ваше дитинство.

– Народився я в дуже славетному селі. Це Витачів Обухівського району Київської області. Село розкинулося над Дніпром, а над Дніпром – круча. З точки зору географії це одна з найвищих точок Київщини, бо село Витачів вершиться на 70 метрах над рівнем моря.

Цікавою і навіть унікальною є історія мого рідного села. Ще в ХІІ столітті візантійський імператор Костянтин Багрянородний писав про Витачів як про один із найбільших форпостів на підступах до Києва. Відомо, що всі, хто припливали з Візантії торгувати, під’їжджали із Чорного моря, а потім Дніпром «йшли» прямо до Витачева, зупинялись у цьому місті-форпості й лише тоді повідомляли про свій приїзд київському князю. До нині у селі є гора, яка називається Красухою. Виявляється, що Красуха була одним із постів, з якого повідомляли Київ про набіги половців чи печенігів. У хорошу погоду з цієї гори видно Києво-Печерську лавру. У дитинстві ми з друзями бігали дивитися, як блищать бані Києво-Печерської лаври.

На цій горі, як свідчать народні перекази та розповіді селян, стояли палати, де приймали всіх іноземних послів, які чекали, чи київський князь дозволить їм в’їзд до Києва. Майже впродовж десяти років у ХІІ столітті Витачів був патріаршим селом. Після хрещення Руси тут була розташована резиденція київського патріарха. Історичні факти свідчать, що Володимир Мономах, який об’єднував всю Русь та боронив усіх князів від міжусобиць, проводив з’їзд у Витачеві. Саме тут відбувалося об’єднання князів Київської Русі. В одній із своїх праць Микола Костомаров згадує про Витачівський з’їзд князів у серпні 1100 року. Я дуже цікавлюсь історією, багато читаю і чесно скажу, що вражений тим, що Микола Костомаров, – за походженням росіянин, – прекрасно вивчив українську мову, досліджував історію України; тим часом, як багато наших істориків не знають її і часто пишуть, м’яко кажучи, небилиці.

До громадянської війни великий вплив у моєму рідному краї мав отаман Зелений. Він діяв якраз на території Обухівського, Кагарлицького, Ржищівського районів, а народився у селі Трипіллі, що поблизу Витачева. Тоді отамани дійсно відстоювали Україну, і шкода, що вони не об’єдналися. Ви ж розумієте, що у радянську добу історія була сфальсифікована. Я теж колись вірив у те, що в Трипіллі кидали із кручі комсомольців. Коли відкривався пам’ятник героям-комсомольцям Трипілля, мені було 8 років, і я з Витачева за 8 кілометрів прийшов туди і мав можливість почути виступ молодогвардійця Михайла Ратманського. Це було велелюдне зібрання, люди вірили у це. На жаль, наша історія побудована на подібних міфах, а таких людей, як Данило Терпило, тобто отаман Зелений, не знають, хоча це героїчна постать нашого краю. Не менш славною є легенда про Дівич-гору в Трипіллі. Під час нападу половців, коли чоловіки були знищені, дочка Данила Галицького очолила бойовий загін. Вона об’єднала жінок та виступила на захист фортеці. Безперечно, що героїчна історія мого рідного краю, зокрема і рідного села, мала значний вплив на формування мого характеру.

- Звідки Вам відомо так багато цікавих, маловідомих історичних фактів про рідний край?

У школі я дуже цікавився історією. У мене були прекрасні педагоги, які водночас виявились дуже гуманними людьми. З вдячністю пригадую свого вчителя історії Станіслава Васильовича Терпила. Це був розумний, імпульсивний чоловік, який дуже любив учнів. Колись із обласного управління освіти до нас у школу приїхала комісія. Вона проводила перевірку, сиділа на уроках. На відкритому уроці в нашому класі Станіслав Васильович сказав членам комісії, що вони можуть запитувати того, кого захочуть. Хоча учні активно і впевнено, як завжди, відповідали, комісія зробила висновок, що урок був невдалим. Один із членів комісії сказав учителеві, що учні не підготовлені. Уявіть собі, яку мужність мав наш учитель-історик, який не погодився з оцінкою членів комісії і заявив: «Я гарантую, що мій клас історію знає найкраще в Україні!». Знайшлись розумні люди, які належно оцінили його професіоналізм.

Після закінчення школи моя любов до історії не вгасала. Я почав передплачувати журнал «Вопросы истории». Це був унікальний журнал, адже всупереч тому, що видавався він у Радянському Союзі, був порівняно з іншими виданнями аполітичним. Зараз я розумію, що ступінь демократичності цього видання був настільки високим, наскільки це було можливо в ту пору. Саме звідси я вперше довідався про Данила Галицького, про формування Київської Русі та її географічні кордони, про зрадника Андрія Богословського та інших історичних особистостей...

Мені дуже пощастило в житті, бо я мав чудову нагоду безпосередньо брати участь у археологічних розкопках, які проводилися у нашому селі та послухати лекції відомого ученого, академіка Бориса Рибакова, який відшукав «Повість минулих літ» та «Слово о полку Ігоревім». Нас хлопців-старшокласників наймали на роботу. Нам платили зарплату. Експедиція працювала десь два місяці. Щовечора академік Рибаков збирав у клубі всіх бажаючих школярів і вів бесіди про історію Київської Руси. І хоча сьогодні пишуть про його не зовсім точне трактування історичних фактів, ми із захопленням слухали ці натхненні оповіді з історії. Лекції академіка Рибакова теж сформували у мене любов до історії.

- Чи у Вас уже під час навчання в школі було бачення себе й того, чим Ви мрієте займатись у майбутньому?

- Я виріс в багатодітній сім’ї – у мене 10 братів та 2 сестри. Мій батько був одним із освічених людей у рідному селі, хоча й закінчив всього 4 класи церковно-приходської школи. На той час він знав математику та інші науки. Мати була домогосподаркою, доглядала і виховувала дітей, приділяючи їм багато уваги. Нам, дітям, доводилося багато працювати, виконувати різну домашню роботу. Тому, мабуть, у той час ми й не задумувались, як надалі складеться наша доля. Батьки завжди налаштовували нас на навчання, наголошували на тому, що в нашій сім’ї всі вчились дуже добре. Незважаючи на нестатки, яких не могла уникнути сім’я з такою кількістю дітей, батьки робили все, щоби ми, діти, вчилися. Старші брати (а я серед них середній) закінчили середню школу, яка була платною, і мої батьки теж її оплачували. Брати також здобули вищу та середню спеціальну освіту. По-іншому просто не могло бути: ми мали мати освіту. Один мій брат став керуючим будівельним трестом, інший головним інженером метрополітену в Санкт-Петербурзі, ще один брат – будівельником-інженером у Києві, менший брат – заступником директора науково-дослідного інституту.

- А чим займаються Ваші рідні – дружина, діти?

Моя дружина – журналіст. Ми разом навчалися і одружились на другому курсі. Вона працювала в газетах «Радянська освіта», і в газеті «Молода гвардія». Колись ми з нею створили газету «Продолжение следует», але, на жаль, зараз вона не виходить. У нас дві дочки. Чесно кажучи, ми вирішили, що сучасна журналістика вже не та, якою була колись, тому не спрямовували своїх дітей обрати цей фах. Одна з дочок – спеціаліст банківської справи – працює у ВТБ банку, а друга – юрист страхової компанії. У нас в сім’ї була умова, щоб діти самі влаштовувались на роботу, без допомоги батьків. Доньки попередили нас, що не підуть працювати за нашою з дружиною протекцією. Вони абсолютно самостійно займалися власним працевлаштуванням. Навіть зараз, коли я дізнаюся, що у них є якісь проблеми, і пропоную їм свою допомогу, – вони відмовляються і дають собі раду в житті самостійно. Така їхня життєва позиція мене дуже радує і сповнює гордістю. ПРОФЕСІЙНЕ СТАНОВЛЕННЯ

- Вікторе Олексійовичу, як склалося, що Ви обрали професію журналіста?

- Моє життя складалося так, що мені доводилося спробувати різні професії.

Старший брат був начальником топогеодезичної експедиції, і коли я закінчив школу, він якраз відправлявся в одну із таких експедицій. Він загітував мене поїхати до Сибіру, аби заробити грошей. Тоді я не лише побував у Тобольську, Салехарі, Охотську, Магадані… Я відчув, як непросто заробляються гроші. Коли я вислав батькам 500 рублів, то люди розпитували, ким я працюю, – адже це були величезні гроші на той час! А я був лише робітником 3-го розряду, тоді як брат був начальником топогеодезичної експедиції. Мені довелося також рік попрацювати у колгоспі причепщиком і трактористом. Ще один рік, після служби в армії, я пропрацював токарем – розточувальником, потім термістом на заводі імені Лепсе в Києві.

На святкуванні мого 60-ти річчя старший брат з гумором виголосив такий тост: «Віктор спробував усе. Хотів стати Пашою Ангеліною, але йому не вдалося. Потім вирішив, що йому треба пройти шлях до Сибіру, хотів повторити подвиг Стаханова – йому теж це не вдалося. Він спробував все і вирішив, що краще стати журналістом, щоб про це все написати». Зараз мені 65, і за своє життя я справді хотів повторити подвиг багатьох. У житті мені довелось спробувати різні професії.

- Чи згодились Вам усі ті навички, яких Ви набули в минулому?

- На початку моєї журналістської діяльності спочатку я працював репортером на радіо, пізніше на телебаченні, а згодом був призначений начальником Управління телебачення та радіомовлення Держтелерадіо України. Чесно скажу, високий пост для мене ніколи не був самоціллю, і я міг би виконувати будь-яку роботу, адже навчився робити все. Як каже моя дружина: «Пелепець навіть і коли не вміє, все одно робить, старається і все у нього виходить». І це правда. Я ніколи не наймав робітників для ремонту сантехніки – сам це роблю. Це стосується і робіт в електриці, які я опанував в армії, перебуваючи в радіотехнічних військах, де нам викладали електротехніку і радіотехніку. Слюсарні й теслярські роботи для мене – також приємні заняття. Ще в шкільному віці я майстрував на верстатах по дереву, по металу. Можливо, хтось із чоловіків і запрошує додому для ремонтних робіт майстрів, а для мене це принизливо. Звичайно, що інколи можуть виникати якісь труднощі, але в цілому я вільно послуговуюся тим, чого навчився упродовж життя.

- Мене завжди виручав набутий досвід. Хочу поділитися спогадами з мого армійського життя. Під час служби у зенітно-ракетному дивізіоні ми поїхали на стрільби в Прикаспійську низовину. Нам треба було зорієнтувати станцію на місцевості. І хоча на картах все було написано, офіцерам це було не під силу. Надійшла інформація про те, що Пелепець працював у топогеодезичній експедиції. Командир полку не знав, що в експедиції я був лише робітником, а подумав, що я маю досвід роботи геодезистом. Він викликав мене до себе і попросив врахувати магнітне відхилення при орієнтуванні станції. Тут мені стали в нагоді здобуті під час експедиції знання. Я пригадав, як мій брат під час поїздки з Києва до Тобольська навчав мене орієнтуватися за компасом, визначати місцезнаходження за топографічною картою і я швидко справився із проханням командира. Уявіть собі, яким героєм я став у своєму дивізіоні!

- У Вас відчувається математичний склад розуму, що поєднується з творчістю. То чому ж Ви все-таки з поміж усіх професій вирішили обрати журналістику?

- Знаєте, мабуть, бажання стати журналістом зародилося ще в дитинстві. У ті часи спорту надавали великого значення. Оскільки Витачів знаходиться над Дніпром, то взимку діти мали можливість кататися на ковзанах по замерзлій річці. Звичайно ж, це відбувалося всупереч волі батьків. І от трапилася така прикра історія, яка, спонукала в мені бажання займатися журналістикою.

- Моя семирічна сусідка, яка каталася на ковзанах, провалилася у річку. Ми, старші діти (а мені тоді було приблизно 6 – 7 років), злякались. Дорослі забороняли її рятувати, бо боялися, що ми втопимося. Але раптом сестричка потопаючої, якій було 3 – 4 роки лягла на лід і почала повзти. Вона попросила нас потримати її за ногу і в такий спосіб витягнути сестру. Так маленька дівчинка продемонструвала нам приклад, гідний для наслідування. Про цей геройський вчинок малючки я, першокласник, розповів у листі до редакції газети «Піонерська правда», навіть гадки не маючи, що його можуть надрукувати. І ось у «Піонерській правді», найпопулярнішому виданні для школярів радянської епохи, вийшла заміточка на три рядочки, де був підпис: «Вітя Пелепець із села Витачів Обухівського району». Зрозуміло, що з того, що я написав, залишилось всього кілька слів. Це був мій перший крок у журналістику.

Надалі займатися журналістикою я мав можливість у школі, а вчився я в одній із шкіл-інтернатів, що були організовані в ті роки. Оскільки у нашій сім’ї було багато дітей, то батьки вирішили віддати на навчання з 5-го класу саме у цю школу – Трипільську школу-інтернат, що знаходилася за 8 кілометрів від мого села. Це був справжній осередок для формування інтелектуальної, творчої особистості. У нас були прекрасні високоосвічені, високопрофесійні вчителі, які дали нам високий рівень знань, за що я низько їм вклоняюсь. Учитель фізики Володимир Олексійович Заводовський створив шкільну радіостанцію і займався нею. На щастя, я мав нагоду брати активну участь у роботі шкільної радіостанції. Ми готували репортажі про школу, про те, що відбувається в житті класів. Нашим наставником і головним редактором був учитель української літератури і мови – Юрій Корнійович Домотенко. Він, безперечно, був людиною обдарованою, належав до шестидесятників, учився разом з Василем Симоненком, з Василем Діденком. Василь Симоненко навчався на факультеті журналістики, а мій учитель – на філологічному. Вони були членами університетської літературної студії. Зараз Юрій Домотенко працює директором Обухівського краєзнавчого музею, художником. А тоді, будучи чудовим педагогом, всю свою любов до рідного українського слова, всі свої всебічні знання він передав нам, своїм учням. Спочатку я хотів вступати на історичний факультет, але для вступу на той час потрібна була рекомендація з райкому партії. Оскільки мої батьки були простими людьми, то мені рекомендації не дали. Маючи вже деякий журналістський досвід (під час служби в армії писав маленькі заміточки), я вирішив стати журналістом.

Працюючи на заводі імені Лепсе, я познайомився ще з однією унікальною людиною – Віктором Володимировичем Михайловим, редактором заводської газети «За комуністичну працю», який згодом також працював на українському телебаченні. Віктор Михайлов – це фактично перший мій учитель, який вражав мене своєю гуманністю, професіоналізмом та підтримував мене у моїх журналістських починаннях.

- Скажіть, будь ласка, Вікторе Олексійовичу, як Ви думаєте, те, що Вам на шляху траплялися такі люди – це якась випадковість чи все ж таки закономірність?

- Я переконаний, що в житті дуже багато прекрасних людей, і свято вірю в те, що кожна людина – унікальна. Однак, я однозначно переконаний, що мені, мабуть, щастило в житті зутрічати саме таких людей.

Це підтвердив, зокрема, випадок, який трапився зі мною під час служби в армії. Мої однокласниці, на той час студентки Київського університету, знаючи, що я люблю історію, літературу (а я брав участь у різних творчих конкурсах, часто здобуваючи перемогу), прислали мені роман Олеся Гончара «Собор», що вийшов у 1968-му році. Мій начальник, капітан Котильчук з Полтавщини, який прекрасно знав українську літературу і щиро підтримував мене. Він, до речі, читав книгу, яку мені надіслали. Тоді в пресі йшов «розгром» цього роману, до масового тиражу його заборонили, а тут він знаходився у мене в тумбочці! Звичайно це було дуже небезпечно й оцінювалося як прояв націоналізму, як антирадянська пропаганда. При черговому догляді особистих речей військовослужбовців у мене серед інших моїх речей знайшли і книжку «Собор». І от мене викликають до майора особливого відділу, починають розпитувати, вивчати мій бібліотечний формуляр, цікавитися моїми поглядами, моїми думками тощо. Справа вже доходила до того, щоб написати листа моїм батькам про те, що я займаюся розповсюдженням націоналізму. Ви можете собі уявити, як би мої батьки відреагували на це? У той час?! Я практично стояв на колінах і умовляв, щоб мої командири цього не робили. Бібліотекарем у частині була дружина майора Тюміньова. Звичайно, вона знала, що я активно відвідую бібліотеку, люблю читати книжки. Коли в черговий раз мене викликали у відповідний відділ, Тюміньов (а він був пропагандистом полку) захистив мене, хоча з ним мені до того випадку не доводилося перетинатися. Він порадив брати книги за бажанням, наприклад, Бикова, Солженіцина, а у формуляр записувати лише брошури Леніна. Його підтримала і дружина-бібліотекар, сказавши, що я єдиний хлопець у полку, який читає книжки. Коли наступного разу я пішов до бібліотеки, вона сказала: «Я тебе уже записала «Шаг вперед, два шага назад». Работы Ленина ты должен читать, тебе пригодится». Як про таких людей не згадувати все життя? Згодом я дізнався, що майор Тюміньов командував підрозділом, який пройшов через епіцентр випробування атомної бомби в Казахстані.

- Як далі складався Ваш журналістський шлях?

- Далі я вступив на факультет журналістики. Після закінчення прийшов працювати до Держтелерадіо України, попрацював на радіостанції «Колос», – тоді була така радіостанція. Мій брат і брат Віктора Володимировича Пасака, який був завідуючим радіостанції «Колос», разом навчалися в технікумі, закінчили інститут, працювали.

Ось так буває у житті. Віктор Володимирович тоді випадково запросив мене на телебачення, і я очолив відділ інтернаціонального і патріотичного виховання. Потім, на щастя, доля звела мене з Володимиром Юхимовичем Власовим, який був директором Укртелефільму, лауреатом державної премії, далі – начальником Головного уравління місцевого телебачення і радіомовлення. Він теж запросив мене на роботу. Згодом я зустрів Зиновія Володимировича Кулика, з яким ми стали друзями. Тоді він був міністром, а я – керуючим справами Міністерства інформації.

Мені довелося бути начальником Головного управління місцевого телебачення і радіомовлення в Держтелерадіо України. Телебачення розквітало, адже були такі люди, як Микола Федорович Охмакевич, Анатолій Іванович Дикаленко, Зиновій Володимирович Кулик, Віктор Петрович Оркуша, – люди, віддані своїй справі, – телебаченню та його розвитку. Дозволю собі сказати, що за мого сприяння було створено в усіх обласних державних телерадіокомпаніях студії телебачення: і в Чернігові, і в Житомирі, і в Рівному, і в Хмельницькому, і в Черкасах, і в Луцьку , і у Тернополі. Успішна реалізація цієї справи залежала також і від тих людей, з якими я співпрацював.

У нас практично було створено 8 телекомпаній – Донецька, Закарпатська, Одеська, Запорізька, Чернівецька, Дніпропетровська, Луганська та Харківська. У всіх інших містах функціонувало тільки радіо. Тож за період моєї роботи запрацювала вся ця велика телевізійна система. Я почав працювати у Головному управлінні місцевого телебачення і радіомовлення у 86-му році, а з 86-го до 2000-го року були створені всі телекомпанії.

- Як Ви вважаєте, які перспективи телебачення, враховуючи, що зараз швидкісно розвивається інтернет-інформування?

- У мене з цього приводу є цікава думка. Ще під час університетських лекцій нам твердили про те, що районна газета пригальмує розвиток телебачення, а воно – і кіно, і театр. Вже тоді серед учених велись такі дискусії. На мою думку, кіно, телебачення, радіо, Інтернет – це різні види мистецтва. Інтернет як надзвичайно потужний інформаційний ресурс радше може поглинути газети, адже електронна форма є мобільнішою. У телебачення є своя ніша, і з цього інформаційного поля вибити його складно, адже телебаченню властиві такі важливі риси, як оперативність відео й інформації. Сьогодні вимоги у людей досить високі, адже їм треба і побачити, і почути, а телебачення може це задовольнити. Крім того, Інтернет важко наповнити, наприклад, культурологічними програмами, історичними фільмами, розповідями про історичних особистостей... Зараз настільки бурхливо розвивається відео, телевізійна техніка, технології, тож цілком імовірно, що через століття Інтернет буде основним виконавцем інформативної функції у суспільстві. Однак треба зауважити, що це буде не Інтернет, а телеінтернет. Людина хоче, щоб вплинули на її емоції, а для цього потрібно відео- і аудіовплив. Важливим аспектом у цій справі є також те, що користувач Інтернету працює наодинці, а в телебачення є сила кіно і його магія позбавляє людину відчуття самотності. Саме тому вважаю, що потужна роль телебачення збережеться ще надовго.

РОБОТА НА УТР.

- Зараз Ви є директором каналу УТР. Скажіть, будь ласка, якою є сучасна концепція каналу?

- Для розуміння концепції нашого каналу потрібно розказати про історію його створення. Я стояв біля його витоків разом із Василем Васильовичем Юричком. Коли з’явився задум створити канал, він запросив мене і ми разом почали формувати ідеї для розвитку програм: все від початку до кінця. Ми прагнули зробити наш канал українським Discovery, зробити його національним культурологічно-мистецьким, історично-пізнавальним каналом. УТР має бути стовідсотково українським каналом, де б популяризувалася українська історія, українське мистецтво, українська література. Як з мовних позицій, так і щодо його ідейного наповнення наш канал мав бути українським. Проте життя подекуди вимагає іншого. Оскільки наша трансляція поширюється на 117 країн світу, то транслюючи тільки українською мовою, ми б програвали. Тому частину інформаційних випусків подаємо англійською мовою. На сьогоднішній день у нас приблизно 2 години англійською мовою і 1,5 години – російською. Адже ми розуміємо й потреби глядача, розуміємо, що частина українців перебуває поза межами України, активніше спілкуючись мовою держави, в якій проживають. Це спонукає нас транслювати телепередачі іноземною мовою, адаптовуючи їх бігучим рядком.

Наш канал першим в Україні вийшов в інтернет-мовлення в режимі «он-лайн» ще 2004 року. Ми і зараз транслюємо одночасно і в інтернеті, і по мережах телебачення. У Сполучених Штатах Америки є такий Клуб любителів телебачення і радіо, який фіксує все, що пов’язано з телебаченням. За його даними, в світі на сьогоднішній день функціонує 300 супутникових каналів, і ми належимо до одного з них. Цей клуб кожного дня веде статистику, скільки глядачів у нас є і яке місце ми займаємо в рейтингу. За останні 5 років наш канал знаходиться вище п’ятого місця, тобто 2 – 5 місце ми тримаємо. Вийти на перше місце поки що не вдавалося. На сьогодні наш канал має близько 15 – 16 млн. глядачів у світі. Для порівняння: канал BBC (Бі-бі-сі) – на 54-му місці у цьому рейтингу трьохста каналів, а ми на 3-му – 4-му! Перед нами тільки РТР-планета і два російських канали. До нас надходить багато листів з Англії, Америки, Канади, Польщі; ми спілкуємося з глядачами щодня.

- Чи впливають глядачі на обрання Вами тих чи інших програм для трансляції?

- Вибір програм для трансляції – надзвичайно складна робота. Спочатку ось у цьому кабінеті, де ми знаходимося, народжуються ідеї, згодом вони обговорюються, вимальовуються в схему – так звану сітку мовлення. На підставі тих листів, які нам надходять, ми узагальнюємо глядацькі потреби, спрямувавши всі свої зусилля на те, аби їх задовільнити.

 Для тих, хто хоче більше дізнатися про туристичну привабливість України, ми створюємо програму «Відкрийте для себе Україну». В ній детально висвітлюється інформація про туристичний сервіс, нові туристичні місця, маршрути.

 Щоби задовільнити бажання глядачів більше дізнатися про українців, їхнє єднання ми створюємо, наприклад, передачу «Україна – єдина». На цю передачу запрошуються фахівці з високим рівнем підготовки, які можуть обговорити проблему «Що ж для нас Україна – єдина?».

 Для шанувальників української пісенної творчості ми проводимо фестиваль «Прем’єра пісні», де лунають тільки українські пісні. Також транслюємо творчі вечори видатних українських композиторів, виконавців.

 Програма «Знамениті українці» інформує про постатті, які зробили вагомий внесок у розвиток держави, її культуру, науку.

 Започаткована нами чудова рубрика історичного спрямування «Кінолітопис епохи» транслює старі документальні фільми, які фахово коментуються.

 Ми – єдиний канал, з якого можна дізнатися про життя українських сіл, містечок, міст. Це щоденні десятихвилинні новини та тележурнал хронометражем дві години під назвою «Україна – час місцевий». Ми тісно співпрацюємо з обласними державними телерадіокомпаніями і є єдиним телеканалом, який розказує, як живуть наші регіони, оскільки решта каналів від цього відмовилася.

 У нас є цикл «Ми-українці», що розповідає про життя української діаспори в Канаді, Америці, Австралії.

 Найпопулярнішими серед глядачів є наші цикли про національні меншини «Україна – рідний край».

 Циклом історичного спрямування є популярна передача «Україна – terra іncognita».

 До відзначення 200-річчя Т.Г. Шевченка ми започаткували цикли «Спадщина» і «Мене в сім’ї великій», які спроектовані на висвітлення життя, знайомство із творчістю українського генія, зокрема на розкриття маловідомих фактів у шевченкознавстві.

 Ми багато розповідаємо про картинні галереї, про митців з регіонів та шанувальників українського мистецтва. У цьому нам сприяють обласні управління культури, з яким ми заключили угоди. Будь-який куточок нашої рідної землі – унікальний, і треба, щоби і Україна, і весь світ про це знали. Наприклад, не всім відомо, що лише в Київській області є 61 музей. У містечку Богуславі – 6 музеїв: музей Марка Вовчка, Івана Сошенка, Нечуя-Левицького... А чи всім відомо, що Марко Вовчок перекладала з іноземної літератури: і Дефо, і Гюго? І славна Київщина, і Черкащина, Донецьк та Одеса й інші регіони та міста дають всі підстави для того, аби ними гордитись, нам, українцям. На Харківщині, зокрема, є Пархомівська картинна галерея, де знаходяться оригінальні полотна Поля Гогена. У Житомирській області, у своєму рідному селі Кмитів, Й.Д. Буханчук – військовий підполковник, який служив у Санкт-Петербурзі охоронником в Академії мистецтв – побудував величезний музей. Він, аматор, звіз туди картини видатних художників – 200 чи 400 картин видатних художників, народних художників Росії, України. Таких людей в Україні чимало. І завданням нашого каналу є розповідати про це. Адже ми, українці, славний етнос з давнім походженням, славною, хоч і непростою історією, і ми повинні гордитися своєю нацією.

Журнал «Гетьман» бажає Віктору Олексійовичу Пелепцю плідних успіхів і творчого натхнення у роботі, а Державній телерадіокомпанії «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» – стати абсолютним лідером й очолити рейтинг супутникових телеканалів.