ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ

Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст. – складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час появи нових явищ у соціальному та духовному житті українського народу, бурхливого зростання визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, розвою культури тощо.

Свідком і навіть безпосереднім учасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний – особистість суперечлива й неоднозначна. Яких тільки епітетів – від піднесених до принизливих, яких характеристик – справедливих і упереджених – не довелося вислухати йому за життя. Сагайдачний обирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову з можновладцями й одночасно мав авторитет серед широких кіл козацтва. Його політична діяльність привертала увагу літописців та істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок – від апологетики до прямого заперечення впливу гетьмана на події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливого ставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?

Скупі дані джерел дають можливість лише ескізно реконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб» гетьмана, написаних ректором Київської братської школи Касіаном Саковичем, дізнаємося, що він народився поблизу Перемишля (припускають, що у с. Кульчинці біля Самбора, або у цьому місті), в сім’ї православного шляхтича . Час народження Петра орієнтовно відноситься на 9 липня 1582 р.

Наступною віхою в його житті стало перебування у знаменитій Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний вирушив «потім до Острога, для наук чемних» ). Очевидно, він пройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К.Саковича, що «там тоді Конашевич час немалий жив» ). Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школи простежуються риси навчального закладу вищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на той час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладання предметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.

Кілька наступних років життя Петра Сагайдачного приховані від нас запоною часу. Можна лише з певністю твердити, що незабаром доля привела його у Військо Запорозьке. Розумний, високоосвічений, добре обізнаний із політичною обстановкою, він швидко завоював авторитет серед козацтва. Сучасник-шляхтич відзначав, що «Петро Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілого судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний стати поряд з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі» . Щодо особистого життя Петра Сагайдачного відомо, що він був одружений з Анастасією Повченською. Їхні взаємини важко назвати ідилічними. Симптоматичним є той факт, що згідно із заповітом гетьман «віддав маєток свій на церкви, на шпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї» . Проте Анастасія залишалася вдовою недовго – вже через два роки вона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина (Пйончинського). Народна пісенна традиція також віддзеркалила цей аспект особистого життя гетьмана. У добре відомій пісні мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».

М.О.Максимович стверджував, що Сагайдачний уже 1598 р. дістав гетьманську булаву. Проте навряд чи це відповідає дійсності – адже з джерел відомо кілька осіб, які наприкінці XVI – на початку XVII ст. володіли цим високим титулом у Війську Запорозькому, однак серед них не було прізвища нашого героя, якому, до того ж, на цей час мало б виповнитися не більше 16 років. Ймовірніше, що ця подія відбулася пізніше . У віршованій біографії Сагайдачного, складеній К.Саковичем, зазначається, що після навчання в Острозькій школі він «шол до запорозского славного рыцарства, межи которым, през час не малый жиючи и рыцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обрало» . Відтоді почалася великотрудна діяльність Сагайдачного на політичному поприщі.

Потрапивши близько 1598 р. на Запорозьку Січ, енергійний юнак почав брати участь у походах проти султанської Туреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р. вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили Ізмаїл, Кілію, Білгород. Справді тріумфальним став похід козаків на Сіноп 1614 р. Майже повністю було знищено місцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників. Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Стамбул. Навесні 1616 р. вони досягли околиць столиці, спалили дві пристані й перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ескадрою неприятеля хоробрі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полон турецького воєначальника. Влітку 1616 р. П.Сагайдачний уперше став гетьманом Війська Запорозького. Очолені ним запорожці здійснили успішний напад на один із найбільших невільницьких ринків Чорноморського узбережжя – Кафу (сучасна Феодосія). Розлючений султан наказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців. Цим своїм блискучим походом на Чорне море гетьман здобув славу удачливого козацького ватажка .

Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то вони були далеко не простими. Гетьман, як справжній політик, у вирішенні гострих питань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов на переговори з офіційною Варшавою. Спираючись на козацтво, він міг дозволити собі проводити доволі самостійну політичну лінію. П.Сагайдачний, зокрема, організовував походи проти Кримського ханства, підтримував вигідні для нього вимоги козацтва тощо. Водночас на догоду польській владі він намагався припинити морські походи запорожців проти Османської імперії. Утім, спроби Варшави встановити контроль за діями козацтва виявилися марними.

Симптоматичним щодо цього є твердження польського сейму (вересень 1616 р.), що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків і нібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку» . Про наростання хвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається в актових книгах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви . Політика П.Сагайдачного в соціальній сфері полягала у підтримці так званих старовинних козаків (професійних вояків, ветеранів). Водночас гетьман був не проти, щоб домовитися з польською владою за рахунок інтересів «нових» козаків, тобто покозачених селян та міщан.

Визначаючи політичне кредо Петра Сагайдачного, деякі історики наголошували на поході козацького війська на чолі з гетьманом 1618 р. у Московську державу на допомогу польському королевичу Владиславу Ваза. Зокрема, відомим українським істориком К.Г.Гуслистим здійснена українськими козаками акція пов’язувалася із неприхильним ставленням «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям» . При цьому більшістю вчених майже не враховувався той факт, що гетьман був підданим польського короля, а це висувало перед ним ряд зобов’язань політичного характеру . Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний і частина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у Речі Посполитій.

Не менш важливим є ще одне питання – як позначився епізод 1618 р. на політичній кар’єрі Петра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російських відносин? Подальша діяльність гетьмана дає можливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно – він прагнув відродити практику воєнної служби козацького війська московським царям, за яку запорожці отримували платню. Саме з цією метою вже в січні 1620 р. посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили до Москви. Організація посольства у Москву була продуманою і виваженою політичною акцією П.Сагайдачного . 27 лютого (9 березня за н. ст.) вони удостоїлись офіційного прийому думними дяками Іваном Граматиним і Савою Романчуковим. Під час церемонії посли від імені всього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государям и в их государских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили...» . Щоправда, цар доволі стримано поставився до запорозького посольства. Послам видали лише «легке царське жалування 300 рублів грошей».

Важливою подією для українських земель стало відновлення православної ієрархії, існування якої фактично припинилося після Берестейської церковної унії 1596 р. У цій політичній акції неабияку роль судилося відіграти Петру Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом і Єрусалимським патріархом Феофаном, який виконав цю важливу місію, навряд чи можна вважати випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р. за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклав його позицію з цього питання. У березні Феофан прибув в Україну. На кордоні патріарха зустрічали запорозькі козаки на чолі з П.Сагайдачним, котрі, за повідомленням Густинського літопису, «обточиша его стражбою, яки пчелы матицу свою», супроводили до Києва . Тут Феофан спілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом, побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. До 10 вересня (31 серпня за ст. ст.) 1620 р. Феофан висвятив митрополита і кількох єпископів . Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагайдачного . Дії представників вищого православного духівництва об’єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.

Під безпосереднім впливом цих подій помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка тепер уже зачіпала не лише релігійні, а й ширші питання. З-під пера Іова Борецького вийшла «Протестація і благочестива юстифікація», з’явилися полемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенського, «Книга про віру» та інші. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов’янському контексті. Віддаючи належне козацтву, вони називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошували, що козаки «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і карфагенських Ганібалів».

Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразки поляків від турків у Цецорській битві 1620 р. (Молдавія), коли Річ Посполита опинилася перед загрозою втрати своєї державної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому, багато знатної шляхти, в тому числі гетьмана С.Жолкевського, було вбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухвалив рішення про організацію нового війська. Шляхом певних поступок сейм намагався привернути на свій бік українських козаків, небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і найорганізованішою військовою силою. Перед загрозою вторгнення в межі України небувало сильної турецької армії козацтво, відкинувши власні проблеми (суперечності між новим гетьманом Яковом Неродою Бородавкою і Петром Сагайдачним), вирішило підтримати поляків у майбутній війні з турецькими завойовниками. Загальна рада, скликана у червні 1621 р. над річкою Мокрий Кагарлик, прийняла пропозицію сейму й погодилася на спільний похід козацьких і польських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагайдачний на той час уже позбувся гетьманської булави, він продовжував відігравати помітну роль серед козацтва. Це, зокрема, засвідчує той факт, що саме він очолив посольство, направлене радою у Варшаву. Там під час аудієнції у Сигізмунда III Сагайдачний вимагав релігійних поступок з боку королівського уряду – зокрема, узаконення православної ієрархії . Такі вимоги звучали актуально і відображали думки та настрої широких верств козацтва, які піднялися на війну з турками.

Петра Сагайдачного не можна звинуватити в малодушності або небажанні брати участь у воєнних діях козаків проти турецької армії. Прямо з Варшави, після прощальної зустрічі з польським королем, він вирушив у розташування своїх військ поблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене – адже, згідно з останніми дослідженнями українських істориків, об’єднаним силам польських, литовських і козацьких військ (близько 91 тис. осіб зі слугами) протистояла майже 160-тисячна турецька армія .

Від початку воєнних дій козаки виявляли чудеса хоробрості й героїзму. Не можуть не викликати почуття захоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого провіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєного гарматами ворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилися помірятись силами з противником (бо ж відчай нерідко спонукає до благородної смерті) й встигли пробитися крізь здивовані та переполохані турецькі війська; але виснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом, вони склали голови разом із зброєю», – писав далекий від симпатії до козаків-героїв Яків Собеський.

У серпні 1621 р. мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Після наради з командувачем польсько-литовської армії Яном Каролем Ходкевичем він вирушив до козацького війська, яке просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся з великим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він дивом відірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався у свій табір .

Ми наблизилися до того моменту в житті П.Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінці серпня 1621 р., після прибуття авторитетного ватажка в розташування козаків, у війську сталася зміна влади: гетьман Бородавка втратив булаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом нового гетьмана Сагайдачного страчений. Факт скинення і страти Бородавки по-різному оцінювався сучасниками. Зокрема, польські мемуаристи різко негативно ставилися до особи Бородавки, який представляв «нових» козаків і мав у їхньому середовищі велику популярність. Не випадково ще С.Жолкевський характеризував його як «найменш між ними (козаками. – Авт.) доброчесного і найбільш схильного до бунтів, котрий обіцяв козакам іти з ними не тільки на море, але хоч би і в пекло» . З усього видно, що й сам Сагайдачний відчував провину за смерть людини, яка чимало зробила для успіху визвольних змагань в Україні (Бородавка брав безпосередню участь у відновленні православної ієрархії). Ось чому, вже будучи на смертному одрі, Сагайдачний дав доручення записати до монастирського пом’яника Бородавку під іменем «Яків-гетьман» . Очевидно, так він хотів висловити своє запізніле каяття у причетності до смерті цієї людини.

Проте це було згодом. А у вересневі дні 1621 р. гетьмана полонили інші думки – адже під Хотином вирішувалася доля не тільки Польщі, а й України. Осман II, розраховуючи на блискавичні удари свого війська, сподівався швидко розгромити козацькі полки. Самовпевненість султана не мала меж. Як писав очевидець тих подій, він «поклявся нічого не їсти, доки не відправить у пекло на вечерю всіх поляків до останнього, і показав приклад, небачений і нечуваний раніше в історії воєнних дій, а саме: ледве побачивши наші сили, він, не давши відпочинку своїм військам, стомленим від походу, віддав наказ атакувати поляків і в той же час влаштовувати табір» . З кожною годиною бій ставав дедалі жорстокішим. Головний удар ворога прийняли на себе козацькі підрозділи, які то оборонялися, то переходили у наступ. Лише увечері 2 березня взаємні атаки припинилися. Результати першого дня Хотинської війни свідчили, що перевага, хоч і незначна, була на боці козацько-польського війська. У наступні дні напруга битви не спадала. 4 вересня козаки, очолювані П.Сагайдачним, виявляючи чудеса хоробрості й героїзму, навіть увірвалися у табір ворога, знищували його живу силу, захоплювали зброю, боєприпаси та провіант. Тільки нерозторопність Я.-К.Ходкевича перешкодила остаточному розгромові противника . Події тієї ночі деморалізували турків. Я.Собеський писав, що «після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в великій тривозі; сам Осман, який нещодавно думав, що немає нікого в світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища, і колишня пихатість змінилась жіночими скаргами, коли він переконався в безпідставності своїх сподівань» .

Втративши надію на швидке завершення війни, турки почали довготривалу облогу польсько-козацького війська. Протягом кількох тижнів противник неодноразово штурмував позицію хотинських оборонців, однак безуспішно. 28 вересня добірні султанські війська розпочали генеральний штурм польсько-литовського та козацького таборів. Майже цілий день тривала ця кровопролитна січа. «Понад 60 гармат, – повідомляє очевидець,– гриміло безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалось від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися на грудки. Що бачило око протягом цілого дня, того не опишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзяттям і мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони» . Проте атаки турецьких військ було відбито.

Внесок українських козаків і їхнього керівника гетьмана Петра Сагайдачного у розгром турецьких військ у Хотинській війні 1621 р. важко переоцінити. Польща була врятована від іноземного поневолення і втрати державної незалежності. У цій війні представники народів Речі Посполитої продемонстрували на полі бою здатність до спільної боротьби в ім’я ідеалів свободи й незалежності рідної землі. Важливий і той факт, що в битві під Хотином брало участь місцеве українське населення, а також загін донських козаків .

Значення цих подій не обмежувалося локальними рамками. З певністю можна стверджувати, що перемога у Хотинській війні зупинила просування Османської імперії в інші європейські країни і стала провісником її занепаду.

Битва під Хотином стала останньою на багатому ратними подвигами життєвому шляху П.Сагайдачного. Поранений в одній із сутичок із ворогом, гетьман довго й тяжко хворів (К.Сакович пише: «...на том же пляцу тог наш гетьман постреленый приехал до Києва, наполы умерлый» ). Проте хворий гетьман не усунувся від участі в суспільно-політичному житті. З-поміж інших невідкладних завдань він вважав необхідним домогтися визнання королівським урядом церковної ієрархії, відновленої Єрусалимським патріархом Феофаном в Україні . Однак у Сагайдачного ставало дедалі менше сил. Він помер 20 квітня 1622 р. у Києві .

За кілька днів до смерті, в присутності київського митрополита Іова Борецького і свого наступника на гетьманському посту Олифіра Голуба, «при доброй памяти и здоровом уме» П.Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав півтори тисячі золотих на школу «братства Львовского, на науку и на цвиченья бакалавров учоных... на выхованье ученого майстра, в греческом языку беглого...» . Значну суму він переказав Київському братству, до якого ще раніше вписався з усім Військом Запорозьким , а також заповів гроші низці церков, монастирів та шкіл. Поховання Петра Сагайдачного відбулося у церкві Київського братства. Під час похорону двадцять студентів один за одним декламували вірші Касіана Саковича, в яких прославляли і звеличували покійного гетьмана, оспівували його заслуги в боротьбі проти султанської Туреччини, віддавали належне турботам про розвиток науки, утвердження козацьких вольностей, а також підтримці православної церкви.

Оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, потрібно зазначити, що ніхто з його сучасників чи істориків нового часу не заперечував полководського хисту цієї людини. Що ж до його політичного кредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військова конфронтація з польським урядом була для нього не прийнятною, через це він надавав перевагу переговорам і компромісам. Це приносило певні успіхи, але були також і невдачі. У соціальних питаннях гетьман завжди наполягав на необхідності придушення «свавілля черні».

Водночас за безпосередньої участі П.Сагайдачного 1620 р. відновила свою діяльність православна церковна ієрархія, що було далекоглядною політичною акцією. Не можна недооцінювати й піклування гетьмана про розвиток Київського і Львівського братств, його матеріальну підтримку шкіл, прагнення дати освіту десяткам молодих людей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного – відомого політичного діяча першої половини XVII ст., козацького ватажка, просто людини.

Валерій Смолій