ТВОРЧЕ КРЕДО АКАДЕМІКА ВАЛЕРІЯ СМОЛІЯ
Історична пам’ять народу – це дуже складний комплекс, багатогранний та комбінований, у якому чи не найголовнішу роль відіграють професійні історики. Сьогодні ми маємо можливість поспілкуватися з відомим ученим, для якого європейські орієнтири щодо української історичної науки є визначальними. Це академік Національної академії наук України, директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій.
Валерій Андрійович Смолій народився 1 січня 1950 р. в с. Авратин Волочиського району Хмельницької області. Світогляд майбутнього вченого, його людські і моральні якості, ціннісні орієнтири, нахили, вподобання сформувалися у ранньому дитинстві у дружньому родинному колі. Батько закохав сина у працю, матір, вчителька місцевої школи, прищепила любов до книги, розвинула закладений природою потяг до знань. Захопленню ж героїкою минувшини, традиціями і духовністю свого народу сприяло, здається, і саме довкілля мальовничого історичного Подільського узвишшя – цього своєрідного перетину цивілізацій, де проходили дитячі та юнацькі роки.
Науковою роботою Валерій Смолій почав займатися вже під час навчання на першому курсі історичного факультету Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, до якого вступив після середньої школи, яку закінчив із золотою медаллю. Творча атмосфера, підтримувана у стінах цього уславленого своїми традиціями навчального закладу такими авторитетами у наукових колах, як професори Л. Коваленко та П. Лаптін, справила значний вплив на формування початкуючого науковця, непересічні дослідницькі здібності, нахил до евристичних пошуків, здатність до аналітичних узагальнень якого виявилися вже у його перших курсових роботах.
Закінчивши 1970 р. з червоним дипломом виш, Валерій Андрійович свій трудовий шлях розпочав вчителем історії в сільських школах Житомирщини та Тернопільщини. Згодом здобув досвід викладацької роботи на посаді асистента Ніжинського державного педагогічного інституту.
З 1972 р. його життєва і творча доля міцно пов’язана з Інститутом історії України НАН України. У цій науковій установі він пройшов шлях професійного зростання від аспіранта до директора (з 1993 р.). Без сумніву, формування вченого – процес складний, який потребує широкого кругозору, великої працездатності, закоханості у свою справу. Важливим також є те професійне середовище, в якому опиняється науковець на самих початках свого творчого становлення, нарешті, – соціокультурна атмосфера доби. Валерію Андрійовичу пощастило в тому, що з аспірантських років він мав змогу вільно спілкуватися з такими відомими вченими в царині його дослідницьких інтересів, як В. Голобуцький, І. Гуржій, К. Гуслистий, О. Компан, В. Маркіна та інші. Його кандидатською дисертацією опікувалися спочатку доктор історичних наук В. Дядиченко, а по його смерті у 1973 р. – член-кореспонждент АН УРСР Ф. Шевченко. З часом міцні творчі контакти пов’язали молодого науковця з М. Ковальським, Ю. Мициком, Г. Швидько, П. Михайлиною, В. Грабовецьким та іншими відомими українськими науковцями. Багато корисного, особливо в методологічному плані, виніс він із наукових контактів з російськими істориками О. Дружиніною, М. Нечкіною, В. Бугановим, О. Преображенським, Г. Хорошкевич, А. Сахаровим, Г. Саніним, Б. Флорею.
1975 р. успішно захищено кандидатську дисертацію, присвячену малодослідженій проблемі національної історії – возз’єднанню правобережної України з Лівобережним Гетьманатом, який перебував на той час під російським протекторатом. Десять років по тому – докторську дисертацію на тему «Соціальна свідомість учасників народних рухів на Україні (друга половина XVII – XVIII ст.)». У 1995 р. Валерія Смолія обрано дійсним членом Національної академії наук України.
Молодший науковий співробітник, старший науковий співробітник, із 1986 р. – завідувач наукового підрозділу, а сьогодні – відділ історії України середніх віків і раннього нового часу, з 1991 р. – заступник директора з наукової роботи – так складалася його творча біографія до того часу, коли вченому довірили очолити провідну наукову інституцію історичного профілю.
У становленні Валерія Смолія як керівника академічної інституції важливу роль відіграли дружні поради досвідченого адміністратора, академіка НАН України Юрія Кондуфора. І вчений сповна скористався ними. Йому не тільки вдалося зберегти створену Юрієм Юрієвичем спокійну творчу атмосферу. Завдяки зусиллям Валерія Андрійовича якісно поліпшується (всупереч складним обставинам, чи не головною серед яких стало багаторічне недофінансування академічної сфери) наукова й науково-організаційна діяльність Інституту. Так, наприклад, розпочалася структурна перебудова підрозділів; у низці вишівських центрів України створено регіональні осередки історичних досліджень; розширено міжнародні наукові зв’язки. Важливе значення для реанімації студіювання в козакознавчій проблематиці мало, зокрема, заснування у 1997 р. на базі відділу середніх віків і раннього нового часу Науково-дослідного інституту козацтва, що став координаційним центром вивчення історії українського козацтва. Важко переоцінити значимість для функціонування Інституту створення власної видавничої бази – комп’ютерно-видавничого відділу.
Сьогодні очолюваний Валерієм Смолієм колектив зосереджений на розробці таких фундаментальних проблем, як становлення та історична еволюція Української Держави; політична культура та проблеми ментальності українського суспільства, його місце в системі європейської та світової цивілізацій; історія міжнародних зв’язків України; Національні революції ХVІІ і початку ХХ ст; Україна в подіях Другої світової війни; національно-визвольні і культурологічні змагання доби українського Відродження; суспільно-політичні структури та соціально-економічний комплекс підрадянської України та ін.
Під керівництвом ученого реалізовані такі масштабні проекти, як п’ятнадцятитомна серія «Україна крізь віки», що у 2001 р. була відзначена Державною премією України в галузі науки і техніки; серія біографічних нарисів «Особистість і доба»; «Все про Україну» (К., 1998), «Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001)» (К., 2001), «Уряди України у ХХ столітті: науково-документальне видання» (К., 2001), «Видатні діячі України минулих століть: Меморіальний альманах» (К., 2001), «Київ: Енциклопедичне видання» (К., 2001), «Нариси з історії дипломатії України» (К., 2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.» (К., 2002), 3-й том фундаментального академічного видання «Історія української культури”» (К., 2003), «Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки» (К., 2003), «Україна і Росія в історіографічній ретроспективі: Нариси в 3-х т.» (К., 2004), «Україна – козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах» (К., 2004), «Історія українського селянства: Нариси у 2-х т.» (К.,2006), «Історія українського козацтва: Нариси у 2-х т.» (К., 2006–2007; 2-ге вид. – 2010–2011), «Державотворчий процес в Україні. 1991–2006» (К., 2007); «Політична система для України: Історичний досвід і виклики сучасності» (К., 2008); «Історія державної служби в Україні: У 5-ти т.» (К., 2009–2010); «Економічна історія України» у 2-х т. (К., 2011); «Нариси історії Української революції 1917–1921 років: У 2-х т.» (К., 2012); «Національне питання в Україні ХХ–ХХІ ст.: Історичні нариси» (К., 2012) та ін.
З ініціативи В. Смолія з червня 1997 р. зусилля науковців Інституту спрямовуються на підготовку унікального проекту науково-довідкового характеру – багатотомної “Енциклопедії історії України”, яка своєрідно підсумовує доробок новітньої української історіографії в галузі практичного й теоретичного осмислення поступу більш ніж тисячолітньої національної історії.
Валерій Андрійович є членом редакційних колективів багатьох наукових видань, з 1995 р. очолює редколегію «Українського історичного журналу». Він став відповідальним редактором близько 400 колективних та індивідуальних монографій, добірок документів, перевидань історіографічної спадщини, збірників наукових праць, зокрема, щорічників «Україна в Центрально-Східній Європі», «Соціум. Альманах соціальної історії», «Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки», «Регіональні дослідження в Україні», які користуються значним читацьким попитом. Фактично вчений стояв у витоків відродження в Україні наприкінці ХХ ст. традиції створення історико-біографічного жанру. Великих зусиль Валерій Смолій докладав і до відродження національної археографії. Коли у 1989 р. було відновлено діяльність Археологічної комісії АН України, він почав виконувати обов’язки заступника її голови. За короткий час виступив ініціатором, організатором і виконавцем перевидання низки творів української історіографічної класики: В. Антоновича, В. Беца, М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького, О. Єфименко. За його редакцією опубліковано твори Г.Л. де Боплана, Ф. Софоновича, О. Рігельмана, М. Бантиш-Каменського, низку збірників документів і матеріалів. Зокрема, за короткий час українському загалу було запропоновано такі унікальні документальні добірки, як двотомник «Листи Івана Мазепи», «Універсали Богдана Хмельницького, 1648–1657», «Голод в Україні 1946–1947: Документи і матеріали», «Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах», «Пам’ять народу: Геноцид в Україні голодом 1932–1933 років: Свідчення» у двох книгах, «Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали: До 20-ї річниці створення Народного руху України», «Шлях до незалежності: Суспільні настрої в Україні кінця 80-х рр. ХХ ст.: Документи і матеріали: До 20-ї річниці незалежності України», «“Пакти і Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення)» та багато-багато інших.
Як людина широкої ерудиції, яка здатна миттєво реагувати на запити сьогодення й прогнозувати перспективи майбутнього української історичної науки, Валерій Смолій велику увагу приділяє формуванню української медієвістичної і новістичної школи, сприяє розширенню предметного поля досліджень в царині новітньої історії України, активізації джерелознавчих та історіографічних студій, розвитку спеціальних історичних дисциплін.
Поряд із науково-організаційною діяльністю Валерій Смолій успішно продовжує реалізовувати себе і як учений. Його перу належить понад 1,5 тис. наукових праць різного формату і жанру, зокрема, низки монографій: «Возз’єднання Правобережної України з Росією» (К., 1978); «Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.)» (К., 1986); «Як і коли почала формуватися українська нація» (К., 1991); «У пошуках нової концепції Визвольної війни українського народу ХVІІ ст.» (К., 1992); «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993); «Історія в життєписах» (К., 1994); «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (К., 1993; 2-е вид., перероб. і доп. – 1995); «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації» (К., 1997); «Українська національна революція середини ХVІІ століття: проблеми, пошуки, рішення» (К., 1999); «Україна ХХ століття: У 2 кн.» (К., 2002); «Богдан Хмельницький: Біографічний нарис» (К., 2002); «Україна. Поступ історії» (К., 2003); «Моя Україна» (К., 2004), «Політична система українського суспільства у роки Національної революції ХVІІ століття» (К., 2008); «Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет» (Вид. 3-є, доопр. – К., 2009); «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676)» (К., 2009); «Петро Дорошенко: Політичний портрет» (К., 2011) та ін., у яких на основі широкої джерельної бази розкриваються закономірності історичного процесу на українських землях на зламі середніх віків і нового часу. Пріоритетними у науковій творчості вченого є проблеми перебігу державотворчих процесів в Україні; національно-визвольних рухів ХVІІ–ХVІІІ ст.; історії українського козацтва; становлення українського етносу та самобутнього розвитку його культури; формування суспільної свідомості нації; системи міждержавних відносин у Центрально-Східній Європі та місця і ролі в них українського фактору тощо. Широкою популярністю користуються його підручники для шкіл та вузів. Чільне місце в науковому доробку вченого посідають методологічні розробки, присвячені стану історичної науки в Україні, проблемам її інтеграції у світовий історіографічний простір, мобілізації творчого потенціалу істориків на вирішення актуальних і важливих наукових питань. Валерій Смолій активно займається подвижницькою дослідницькою та науково-організаційною діяльністю. Він очолює Національний комітет істориків України, наукову координаційну раду з проблеми історичної науки НАН України та Українську філію Міжнародного наукового товариства з вивчення XVIІІ ст., є президентом Національного комітету з вивчення країн Південно-Східної Європи, головою спеціалізованої Вченої ради із захисту дисертацій при Інституті історії НАН України, членом спеціалізованої вченої ради при історичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. 1995 р. учений обирається дійсним членом Національної академії наук України, 1998 р. стає членом Президії НАНУ, з 1997 р. входить до складу Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. У 1997–1998 рр. він обіймав посаду віце-прем’єр-міністра України з питань гуманітарної політики.
За значний особистий внесок у розвиток історичної науки Валерія Смолія нагороджено “Відзнакою Президента України” (1996), орденами князя Ярослава Мудрого V (1999 р.), ІV (2004 р.) та ІІІ ступенів, орденом “За заслуги” ІІ (2006) І (2009) ступенів. У 1998 р. йому присвоєно почесне звання Заслуженого діяча науки і техніки, а у 2000 р. він став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. За кожною з цих нагород стоять висока внутрішня самодисципліна й самовіддача, сумлінність щодо взятих на себе зобов’язань, здатність щедро імплантувати свої ідеї в досягнення учнів і колег.
Цікавим виявилося і наше спілкування з цією непересічною людиною. Валерій Андрійович поділився з читачами журналу «Гетьман» своїми спогадами, планами та аналізом сучасного стану української історичної науки.
– Валерію Андрійовичу, коли аналізуєш життєвий шлях видатних сучасників – масштаби діяльності, вагомий внесок у розвиток науки, становлення України, – мимоволі задумуєшся: як це їм вдалося? Складається враження, що вони мають власні таємниці досягнення мети. Що це – уміння приборкати час, вроджений надзвичайний інтелект, титанічна праця чи високе призначення від Всевишнього? Адже осягаючи все зроблене Вами як науковцем і керівником, дивуєшся: невже це все під силу одній людині? Іншому, без перебільшення, не вистачило б і кілька життів.
– Питання призначення конкретної особистості, націй, державних утворень, цивілізацій – філософське. На цю тему вже написано і буде ще написано безліч праць. Вона цікава і для дискусій, і просто для роздумів. Щодо мене, то я не хотів би оперувати такими високими категоріями, а відповім простіше: щоб реалізуватися в будь-якому аспекті, потрібно чітко бачити мету і багато працювати.
Людина не народжується президентом, академіком чи олімпійським чемпіоном. Спершу ідеш до школи, насамперед для того, щоб вчитися. Якщо добре навчаєшся і хочеш отримати більше знань – стаєш студентом технікуму чи вишу. Моя мама була вчителькою, тому відчуття школи для мене особливе: я з нетерпінням чекав, коли, нарешті, сяду за парту.
Потім був інститут. Є такий чудовий період, як молодість, студентське життя, яке складається не тільки з цілодобового вгризання в граніт науки. Існує безліч спокус, але доводилося багато від чого відмовлятися. Наприклад, влітку замість того, щоб заслужено відпочити, я їхав до Києва чи Москви, щоб попрацювати в архівах. Я злукавив би, якби сказав, що мені для цього не потрібні були вольові зусилля. Однак опинитися в особливій надзвичайній тиші архіву, відчувати його таємничість і те, що ось зараз відбудеться маленьке відкриття, знайдеш щось таке, про що інші й не здогадуються, – це особливе, трепетне відчуття. Без нього, напевно, стати справжнім істориком неможливо. Потрібно не мріяти, а щоденно наполегливо працювати задля реалізації тих завдань, які поставив перед собою.
– Як відомо, ще однією особливістю Вашого підходу до наукової роботи було те, що навіть теми курсових робіт Ви обирали малодосліджені або взагалі не досліджені. Це звична річ для західних університетів, але не для радянських, у яких було ризиковано давати не вивчену тему, адже невідомо, куди вона виведе. Крім того, це й певні незручності для керівника, якому теж потрібно вникнути в матеріал. Це ж не те, що човгати темами, на які було отримано «благословення» зверху.
– Мені пощастило навчатися у прекрасних викладачів, які були не тільки чудовими науковцями, а й педагогами: розуміли прагнення студентів, об’єктивно оцінювали можливості кожного, і якщо бачили, що справиться, то йшли назустріч. У мене про них залишилися надзвичайно теплі й щирі спогади. Кам’янець-Подільський інститут став для мене першою і головною великою школою на тернистому шляху в історичній науці. До цих пір я підтримую тісні стосунки зі своєю альма-матер.
До власного шляху в науці я йшов зі студентських часів. Горів бажанням досліджувати теми, які були майже не вивчені. Вже тоді я хотів сказати своє слово, а не переспівувати переспіване. У кращому випадку це міг бути реферат, але не курсова і тим паче не дипломна робота.
Особливо я зацікавився політичною історією України другої половини ХVІІI ст. І саме тема возз’єднання Поділля (у складі Правобережжя) із Лівобережною Україною в кінці ХVІІІ ст. стала темою курсової, а потім дипломної роботи. До її висвітлення підійшов серйозно – це був мій перший вагомий здобуток. А через рік, звичайно, поглибивши її, я почав готувати кандидатську дисертацію.
До речі, і до сьогодні ця тема залишається малодослідженою. Відтоді багато переосмислено, тому варто було б знову повернутися до цієї проблеми. Аналогічним було і питання дослідження формування суспільної свідомості – це глибинні речі, які на поверхні не спіймаєш. Тим більше, коли йдеться про реконструювання думок людей XVII – ХVIIІ ст.
На цю тему я зібрав чималий матеріал, мене приваблювала не тільки її нерозробленість, а й те, що відкривалося в моїх контактах з колегами з Москви. Там цю тему розробляли такі науковці, як А. Горський, О. Преображенський, В. Буганов, Ю. Тихонов. Підготовчий період зайняв тривалий час, адже доводилося виробляти власні підходи, вивчати праці філософів, психологів, знайомитися з незвичними для мене матеріалами. Хоча рукопис, – а це 450 сторінок, – написав дуже швидко. На це, пригадую, витратив червень, липень, серпень і частину вересня. Восени докторська дисертація була готова. Це був 1985 рік – розквіт сил, багато завзяття і бажання сказати щось свіже і нове.
Звичайно, заради об’єктивності потрібно відзначити, що на зміст і спрямування роботи впливали марксистські ідеологеми – це цілком зрозуміло, але сама постановка питання надзвичайно цікава. Цим теж ніхто ніколи не займався. Там було багато лакун. Я інколи замислююся: чи не варто було б повернутися до цієї теми і зробити сучасне друге видання. Але поки не знаю, чи знайду час.
– В Інституті історії Ви почали працювати з 1972 року. З одного боку, це успіх, з іншого – це період важких часів не тільки для істориків, а й для всієї української культури і її репрезентантів. Та й тема козацтва в радянські часи була далеко не на першому місці.
– З Інститутом я співпрацював ще з 1970 року. Це був час, коли прокотилася хвиля переслідувань. Зокрема, звільнили з роботи О. Апанович, О. Компан, Ф. Шевченка. Більшість із них працювали у відділі, де я був аспірантом. Таке ставлення системи до шанованих людей, звичайно, не могло надихати молодих людей. Ви правильно сказали, що тематика, якою я почав займатися, була далеко не пріоритетною серед наукового загалу. Це м’яко сказано. Класова, революційна боротьба, скрізь і в усьому, якщо взяти так званий дожовтневий період і, цілком зрозуміло, доба комуністичного будівництва – ось теми, які були визначальними. Але я вдячний долі, що працював з ученими – чесними перед наукою і перед собою. З ними я пройшов наступне нелегке десятиліття.
– А що Вам це десятиліття додало в творчому плані?
– У той час виконувалася робота з написання восьмитомної історії УРСР. Таким чином, я мав можливість спілкуватися з багатьма авторами, з сотнями людей з усіх областей України. А це різні напрями, підходи, оцінки. Окрім того, їх репрезентанти – яскраві особистості, метри історичної науки. Це Ярослав Дмитрович Ісаєвич, Ярослав Романович Дашкевич, Володимир Васильович Грабовецький, Ілля Гаврилович Шульга, Феодосій Іванович Стеблій, Павло Васильович Михайлина і багато інших. Це науковці, які по-іншому дивилися, по-іншому оцінювали, по-іншому інтерпретували матеріал. Мені з ними було цікаво працювати. Кожен мав власний характер, темперамент, манеру дискутувати і відстоювати свій погляд. Усе це стало для мене великою школою, не тільки як для науковця, а й майбутнього керівника.
– Майже двадцять років тому Ви очолили Інститут історії України НАН України. Це був час, коли Українська незалежна Держава робила перші кроки. Народжувалася нова ера як виклик перед кожним із нас. Не хочу бути високопарним, але, звичайно, Ви усвідомлювали, що перед Вами стоїть надзавдання – зробити українську історію українською. Так склалося, що ця місія випала саме на Вашу долю. Як Ви оцінюєте двадцятирічний шлях Інституту історії України НАН України?
– Злам в оціночних підходах, і це стосується не тільки історичної науки, розпочався не з 1991-го, а з кінця 80-х минулого століття, коли демократичні процеси ставали все відчутнішими, почали відкриватися архіви, з’явилася можливість більш-менш вільно висловлюватися.
Доля розпорядилася так, що мені довелося очолити такий потужний колектив, як Інститут історії України, та ще й у переломний час. Народжувалося щось зовсім нове. Відкрилося широке поле творчої діяльності. Без сумніву, це дало можливість по-новому підійти до вивчення всіх магістральних проблем історії України: від давніх часів і до сьогодення. У результаті з’явилося чимало фундаментальних праць.
Сьогодні можна констатувати: завдяки зусиллям цього потужного колективу запропонована сучасна версія історії України, яка не є переспівом концепції попередніх століть і тим паче десятиліть, не є копією концепцій, які створювалися в російськомовній чи англомовній історіографіях, а є самостійною, модерною концепцією, підкріпленою відповідним комплексом наукової продукції. Отже, ми гідно відповіли на виклик часу.
Хліб істориків – нелегкий. Насамперед тому, що ми завжди перебуваємо в круговерті суспільних і політичних процесів, бути поза ними або над ними – неможливо. І якщо автор каже: «це – тільки так», то він кривить душею або просто переоцінює себе. Для оцінки кожної вагомої концептуальної праці, особливо якщо це стосується таких складних речей, як революції, війни, соціальні чи національні процеси, стан соціуму, потрібен час.
Невипадково ми пішли шляхом створення поряд з індивідуальними монографіями великих колективних проектів, зокрема, щодо висвітлення проблем козацтва. Йдеться насамперед про двотомні нариси з «Історії українського козацтва» (до речі, зважаючи на великий читацький попит, у 2010–2011 рр., працю було перевидано); унікальний збірник оригінальних текстів «“Пакти і конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення)». Останнє видання отримало престижну премію на «Книжці року – 2011».
Варто також відзначити праці: 3-й том фундаментального академічного видання «Історія української культури», присвячений висвітленню культурних процесів другої половини XVII – XVIII ст.; два томи нарисів «Історія українського селянства»; двотомну «Економічну історію України»; п’ятитомну «Історію державної служби в Україні». Нещодавно побачили світ два великих томи праці «Україна у Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття».
Можна сказати, що основні лакуни, періоди сьогодні заповнено. Окрім того, Інститут виконує величезний проект – десятитомну Енциклопедію історії України, який на сьогодні майже завершено. В «Українському історичному журналі» ми розпочали дискусію щодо майбутньої багатотомної історії України. Це буде гранд-наратив із новими підходами до оцінок історичного минулого України з погляду цивілізаційного розвитку і місця в європейській цивілізації.
– Без сумніву, секретом успіху Інституту історії України і Вашим особистим є ще й те, що в колектив органічно влилася ціла плеяда талановитої молоді 90-х. Ви зуміли передати їм кращі традиції української історичної науки і націлити на нові завдання. Сьогодні це вже серйозні історики. Наскільки вагомими є їхні здобутки?
– Учні повинні йти далі своїх учителів – це головний закон поступу. У 90-ті з новим запалом запрацювало «середнє покоління» – Володимир Ричка, Олександр Гуржій, Петро Сас. Прийшла талановита молодь, яка сьогодні становить кістяк нашого колективу. Це люди, які думали по-новому, пояснювали явища по-іншому. Вони не були закріпачені системою ні розумово, ні фізично. Це яскраві творчі особистості. По-справжньому закохані у свою справу, мислячі, ініціативні. Хтось із них уже впевнено зайняв своє місце в історіографії, започаткувавши нові дослідницькі напрями, хтось ще перебуває у пошуку, демонструючи непересічні потенційні можливості. А сьогодні приходить вже пострадянське покоління. В Інституті чимало молодих людей, які займаються різними періодами історії – від найдавнішого до сучасного. Це люди, які володіють кількома мовами, проходять стажування у закордонних навчальних центрах, тобто для них не є проблемою поїхати у Гарвард, до Варшави чи Праги і взяти участь у семінарах, подискутувати чи виголосити доповідь англійською мовою. Відповідно стали іншими творчі зв’язки. Ми поступово відходимо від моноцентричності в оцінці історичного минулого, почали дивитися на минуле з погляду європейської перспективи.
– Я, напевно, відгадаю, де Ви черпаєте сили і енергію для праці й нових звершень: у рідних краях – на Хмельниччині, в селі Авратин. Як часто навідуєтеся до батьківської хати?
– Я люблю своє село і час від часу туди приїжджаю. Влітку можу дозволити собі два тижні відпочити у батьківській хаті, попрацювати у саду. Там наступає повна гармонія в душі й надзвичайний спокій. А ще я люблю ранкові літні поля, села та хутори, спілкуватися із земляками, друзями-однокласниками. Обов’язково заїжджаю в Кам’янець-Подільський, де пройшли студентські роки. Там живе мій найближчий друг Валерій Степанович Степанков. Усього цього надзвичайно не вистачає в урбанізованому мегаполісі.
Чим більше зроблено, тим більші плани на майбутнє. Така особливість нашого сучасника – академіка Валерія Смолія. Наполеглива щоденна праця, перебування у постійному пошуку, креативність мислення – такими є неодмінні складові творчого кредо цього вченого. Бажаємо йому в усьому успіхів!
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
У преамбулі використано сайт Інституту історії України НАН України.
