ПОВІДОМЛЯЄМО, ЩО АКТИВОВАНІ ДВА САЙТИ ПОРТАЛУ "ГЕТЬМАН". ЦЕ ЖУРНАЛ ГЕТЬМАН І ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ "ІК"

СТЕЖКАМИ КУЛЬТУРНОЇ НИВИ РІДНОГО КРАЮ…

«Хліба й видовищ!»– цей крилатий вислів мимоволі згадується, коли замислюєшся над сучасним життям. Він дійшов до нас із творів римського поета Ювенала (60-127рр н.е.), це лозунг римського плебса, що постійно вимагав подачок від правлячої верхівки; у переносному значенні – вимога юрби, що прагне задоволення своїх низьких інстинктів.

Чи не тому будь-яка влада дбає передусім про те, щоб дати населенню щось попоїсти і запропонувати йому видовища: цирк, бої, різні шоу, низькопробні фільми із сценами насильств, знущань над людьми тощо – щоб заповнити весь час, вільний від споживання їжі саме видовищами, які відволікають думки від осмислення того, ЩО відбувається у світі?

Так було завжди, так є і тепер!

Звичайно, у всі часи у всіх народів були люди, які виходили за межі усталених норм, бо мали здатність критично оцінювати навколишній світ, шукали відповіді на важливі питання сенсу людського буття. Нерідко саме із таких допитливих людей виростали видатні особи, яких називають велетнями духу, титанами людського духу – людьми виняткового розуму й обдарованості.

Як високі дороговкази видатні особи своєю діяльністю показували «пересічним» людям шляхи, якими варто рухатись громаді. Як правило, такі особи залишаються в історії народів упродовж багатьох віків, навіть тисячоліть завжди цікавими, гідними наслідування для всіх. Відомий італійський мислитель Н. Макіавеллі зауважив: «Людина мудра повинна завжди вибирати шляхи, випробувані великими людьми, і наслідувати найбільш видатних так, щоб коли і не досягне їхньої величі, то сприйме хоч далекий їх відблиск».

Переглядаючи історію рідного краю, завжди помічаєш видатних осіб, якими пишалися співвітчизники за їх життя і будуть, можливо, пишатися нащадки. Ось саме тут ми змушені зупинитись і роздивитись краще навколо себе. Звернемо увагу на духовну культуру своїх сучасників, спробуємо відповісти на деякі важливі питання. Отож КУЛЬТУРА – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Досягнення суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва, літератури, в організації державного і суспільного життя є його духовною культурою.

Так трапилось, що майже кожне село нашого району стало малою батьківщиною таких видатних осіб, якими пишається весь світ. Можливо комусь це здається досить пафосно, але це правда – весь світ! Як прикрою правдою є і те, що в деяких селах навіть гадки не мають про велич своїх земляків. Причиною такого забуття щось було і є. Що? Для прикладу візьмемо села колишнього Вчорайшенського району: Вчорайше, Чорнорудка, Шпичинці, Бистріївка, Верхівня, Мусіївка, Ярославка. Після адмінреформи 1957 року ці села ввійшли в Ружинський район. Як і скрізь, головним завданням районного керівництва були виконання планів заготівлі молока, м’яса, вовни, яєць, урожаї зернових на полях тощо. Господарські питання стояли на першому місці, бо масам треба дати «хліб». За невиконання планів п’ятирічок керівники втрачали не лише посади, а могли й «загриміти» доволі далеко. З «видовищами» було складніше, але партійна верхівка знайшла чимало ідеологічних впливів на маси, щоб вони були задоволені думками і мріями побудови «світлого майбутнього». В таких умовах було не до глибинної народної історії народу, його національної культури. Тоді взагалі не схвалювали намагання людини розкопати свій родовід. «Менше знаєш – краще спиш» – чи не з тих часів дійшла ця приказка?

Ось тепер стало очевидним: таке ставлення до культури було не просто хибним, а й злочинним. Бо ми втратили зв’язок із своїм минулим, і якщо не зовсім втратили, зітерли з пам’яті (навіть не записали в неї) багато пам’яток історії. Тому «ще вчора» прийшов час надолужити втрачене, зберегти знайдене.

Мабуть варто скористатись нашою історією і взяти гарні приклади з неї. У 19-20 століттях народовольці, соціал-демократи, більшовики, і не лише вони піднімали інтелігенцію на таку справу. Знаходили свідомих меценатів, випускали дешеву літературу і розповсюджували її серед мас. Ставили вистави передових національних письменників навіть у найглухіших селах. Серйозно займались подоланням неписьменності, культурою населення. А створена у 1868 році у Львові «Просвіта» дуже швидко розрослась по всій Україні і зробила величезний вклад у підняття національної свідомості українців. До 21 століття вся система шкільної освіти ґрунтувалась на прищепленні дітям бажання читати і вчитись.

Тепер зовсім інші реалії. Здається, епоха читання друкованих книг позаду. Навіть люди далекі від шкільної освіти знають, що переважна частина дітей та молоді до читання не привчені, тому читати не хочуть і навряд чи є ефективний спосіб залучення людей до читання. Але ж без розвитку таких навичок марно говорити про збереження пам’яток історії… Де ж вихід? Він є. Відносно простий і дешевий спосіб. Що простіше: прочитати книгу про видатних земляків, чи подивитись фільм про них? Фільм, записаний на диск, що просто подивитись через телевізор чи комп’ютер. Питання риторичне.

5 лютого цього року в газеті «Україна молода» промайнуло повідомлення «Історію – у фільми», яке підсилює вищевказаний спосіб. «…у Будинку вчителя оголосили лауреатів четвертого Всеукраїнського конкурсу мультимедійних проектів «Врятувати від забуття», ініціаторами якого є Інститут історії України НАНУ та Міжнародний благодійний фонд національної пам’яті України. Учасники конкурсу мали створити невеличкий аматорський фільм – не більше, ніж шість хвилин. Метою конкурсу є збір джерел усної історії. Це родинні перекази, інтерв’ю та спогади безпосередніх учасників та свідків подій минулого. До участі у конкурсі… запросили учнів та вчителів загальноосвітніх шкіл, студентів і викладачів вишів, громадські організації, усіх, хто цікавиться історією України».

Як бачимо, це питання розв’язують по всій країні…

У нас теж. Минулого року в Ружині зусиллями ініціативної групи проведено акцію пам’яті відомого українського поета, письменника, журналіста Геннадія Шкляра, при цьому показано фільм «До витоків джерела» тривалістю годину. Авторам фільму (Богуш А., Митюк В.) вдалось зібрати унікальний фактаж і показати життя та творчість нашого земляка. І, за відгуками учасників акції, такі фільми стають важливими пам’ятками історії, на яких варто вчити учнів всіх шкіл району. Залишається доволі проста дія: відділу освіти знайти можливість замовити виготовлення копій диску для кожної школи. У райметодкабінеті такий фільм є, а вартість диску не перевищує 5 грн.

Ця ж сама ініціативна група вирішила зробити фільми про видатних осіб району. Вирішили вважати видатною особою в селі односельчанина, діяльність якого гідна всенародної шани, рівня доктора наук, академіка, генерала, керівника ВНЗ, поваги, людина, яка досягла в науці, мистецтві чи будь-якій сфері діяльності має звання Народного, лауреата Державної премії, чемпіона держави, Європи, світу в спорті тощо.

Ми звертаємось до краєзнавців, вчителів історії, до сільських голів посприяти нам у збиранні фактажу про видатних осіб, яких за далеко неповними даними у районі знайдено понад п’ять десятків. Якщо робити один аматорський фільм за рік, і в ньому розповідати хоча б про 5-6 осіб, то роботи вистачить надовго. Тому треба знайти ентузіастів, які б могли об’єднатись у громадські організації для здійснення такого проекту. Можливо, варто було б обговорити думку про створення (а в окремих випадках – відродження) у селах громадської організації «Просвіта».

* * *

Тепер поглянемо на Вчорайшенський кущ. Що ми маємо на увазі? У 1837 р. у селі Вчорайше в родині священика народився Менчиць Володимир Амвросійович. Початкову освіту отримав удома. На початку 1850-х років вступив до Київської духовної семінарії, а після її закінчення вступив до Київської духовної академії, яку через хворобу не закінчив. Знав досконало усі слов’янські мови, а також німецьку, французьку, латинську, грецьку і навіть санскрит – найдавнішу прамову людства. Любив мандрівний спосіб життя, мав славу мудреця. Сучасники називали його єлисаветградським Сковородою. Багато подорожував по Україні, Австро-Угорщині, Німеччині. Записував пісні, легенди, казки та інші матеріали в галузі народознавства. Деякий час мешкав у Санкт-Петербурзі, де познайомився з М. Костомаровим, П. Кулішем, Т. Шевченком, Я. Кухаренком та ін. У 1860-роки оселився у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), одружився й отримав за жінкою велике віно – 900 десятин землі. Незабаром цю землю продав і вклав виручені гроші в кілька книгарень, які відкрив у Херсоні, Миколаєві та Єлизаветграді (нині м. Кіровоград). При книгарні відкрив бібліотеку, книгами якої безкоштовно могли користуватись всі бажаючі. У 1890-х рр. оселився у Києві. Мав дружні стосунки з І. Карпенком-Карим, П. Саксаганським, І. Тобілевічем, М.К. Садовським та іншими діячами української культури. Збирав усну народну творчість. Певний час його керівниками були проф. В. Антонович та М. Драгоманов. Фольклористичну діяльність Менчиця високо оцінив І. Франко. Помер у Києві 16.03.1916 р. Похований на Лук’янівському цвинтарі. Ще у 80-роки на його могилі лежала мармурова плита з написом: «День оцінюється під вечір, а життя під кінець. В.Менчиц.». Вандали 1990-х років зруйнували багато могил. Тому тепер немає ні плити, ні могили нашого славного земляка.

Сусіднє біля Вчорайшого село Шпичинці дало світу рід Щербаківських. У родині місцевого священика Михайла, людини високоосвіченої, яка товаришувала з відомими діячами культури, зокрема з Тадеєм Рильським, у 1876 р. народився син Вадим, а наступного року – син Данило. Після домашньої освіти вони захопились дослідженням української етнографії, археології, історії, мистецтвознавства. Згодом їхній вклад у культуру зробив їх видатними постатями. Але слава прийшла до них вже опісля їхнього земного життя. Данило трагічно загинув у 1927році при загадкових обставинах. Уперше про нього, як видатного вченого, можна було дізнатись лише в середині 1980-х. А про його брата Вадима, який помер за кордоном 1957 р. до останнього часу теж знати було «не бажано», хоч обидва брати все життя присвятили своєму народу. А знати про них не можна було, бо «хтось» приклеїв на їх імена ярлик «укр.бурж. нац.». Прикро, що і тепер навіть серед високопосадовців є такі, що не можуть (не хочуть) «відділити зерно від полови».

Село Верхівня давно прославилось на весь світ завдяки французу Оноре де Бальзаку, який деякий час жив у маєтку місцевої графині Ганської. Але це село – колиска ще й своїх видатних земляків. Наприклад, Вакулюк Павло Гаврилович, 1928 р. народження, доктор с/г наук, видатний діяч у галузі лісового господарства України. Газета «Незборима нація», вітаючи його з 80-річчям, відзначаючи його видатний вклад у лісову галузь, підкреслила, що він не лише автор низки книг про ліси України, про лісничих, козаків та гайдамаків, які століттями гніздилися в українських лісах, а й був засновником історичного клубу «Холодний Яр». З-під його пера вийшло кілька сотень статей про ліс, 33 монографії – «Ліс і людина», «Посади дерево», «Оповіді про дерева», «Зелені скарби Фастівщини», «Технологія лісокультурних робіт» тощо. Про життя вченого можна дізнатись із його книги «Верхівня на скрижалях історії».

У сусідньому до Верхівні селі Бистріївка можна знайти корені Левчука Тимофія Васильовича (1912–1998 ) – видатного українського кінорежисера, людини, яка прославила українське кіно на весь світ. Його фільми «В степах України», «Іван Франко», «Киянка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Дума про Ковпака» та інші з цікавістю будуть дивитись завжди. Бо в них є Україна, є її народ, його мова, а це, згодімося, поняття вічні. Про Левчука Т.В. можна багато писати, і це треба робити, але все ж краще дивитись його фільми. Очевидно варто вимагати від очільників району, області, можливо, і держави, подбати про забезпечення сільських клубів, бібліотек, навчальних закладів кіно спадщиною (на дисках) Левчука Т.В., який майже 30 років очолював Спілку кінематографістів України.

Пащук Віктор Вікторович (1945–2005) народився у Бистріївці. Доктор історичних наук, професор, видатний дипломат. Він був директором Українського інституту міжнародних відносин при Київському держуніверситеті ім. Т. Шевченка. Був першим Надзвичайним та Повноважним Послом України в Аргентині, Чилі, Парагваї, Уругваї, на Кубі, в Домініканській Республіці. Ось що писали про нього колеги: « …Так, це був видатний український вчений-латиноамериканіст. Це була дивовижна людина. Він був безконфліктним і доброзичливим. І дуже чесним. Його поважали. Особисто Фідель Кастро дякував йому за його діяльність. «Коли кажуть, ось багато років Куба безкоштовно допомагала нашим чорнобильським дітям і навіть дорослим, всі розуміють: те, що далека країна змогла приймати і лікувати українців, – це і заслуга дипломатів. І Пащука особливо».

У селі Мусіївка у 1946 році народився Мужук Леонід Петрович–український організатор кіновиробництва, сценарист, редактор Київської кіностудії ім. О.П. Довженка, директор студії «Укртелефільм» (1980–1998). Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Доля звела його із земляком –Вакулюком П.Г. Леонід Мужук зняв документальний фільм із двох частин – «33-й. Материнський спогад» і «33-й. Материнський заповіт». Головним оповідачем фільму став Павло Вакулюк. Картину було показано по Першому національному телеканалу, її перекладено на 6 мов і розіслано в 103 країни світу.

У селі Чорнорудка народились брати Гордійчуки: Петро Максимович (1912–1991) і Микола Максимович (1919–1995). Старший – художник театру, режисер і живописець. Створив багато декорацій до вистав театрів. Помер у смт Каланчак Херсонської області. На жаль, більш повної інформації про нього не вдалось знайти, тому краєзнавцям варто докласти чимало зусиль щоб створити біографію повну і доступну всім.

Гордійчук Микола Максимович – видатний український музикознавець, здобутки якого належать «до вершинних досягнень музикознавчої думки 1950-х – початку 1990-х років, у його діяльності передбачено низку важливих тенденцій сучасного українського історичного музикознавства». Він володів енциклопедичними знаннями у сфері вітчизняної музичної культури, він належав до когорти тих музикознавців, які зробили помітний внесок у розробку джерельної бази музичного українознавства. Провів глибокі дослідження творчості М. Лисенка, М. Леонтовича, П. Козицького, композиторів наступних поколінь. Під керівництвом М. Гордійчука було підготовлено і захищено 48 кандидатських і докторських дисертацій. Як зазначають експерти, «творчі здобутки Гордійчука-вченого, очевидно, ще тривалий час зберігатимуть актуальність у контексті традицій, у становлення яких він зробив вагомий внесок як видатний український музикознавець, подвижник національної музичної культури. Колись у сусідньому районі була поговірка: «Всі села, як села, одна Ярославка – в полі». Так-от саме в Ярославці у 1962 році народився Ковбасюк Юрій Васильович, який тепер є Президентом Національної Академії державного управління при Президентові України. Як свідчить його посада, він ніби доповнює Вчорайшенський кущ наукового цвіту.

* * * .

– Навіщо піднято цю тему? – може виникнути в когось думка. Правда, уважному читачу тут все ніби зрозуміло. Отож спробую дещо пояснити. Історія переконливо свідчить: будь-які епохи, режими, імперії, влади змінюються, зникають ( найчістіше – у небуття), але народ залишається, він існує доти, доки здатний зберігати свою мову, свою історію, свою культуру. Рівно півстоліття тому молодий поет Геннадій Шкляр висловив просту і вічну істину:

Ми живемо

Надто мало.

Мало… Мало…

Все одно,

Що в полі жито.

І тому

Не маємо ми права

Лиш для себе

Жити.

Влучно і лаконічно, по-юнацькому прямолінійно категорично. Мудро. Саме тому нам треба знати свій родовід. Дбати про збереження пам’яті про своїх видатних предків і сучасників. Для своїх нащадків, якщо ми не є збайдужілими песимістами, яким «до лампочки», що буде завтра. Тому ми і пропонуємо всім, небайдужим до долі свого роду, народу, особливо всім вчителям історії, очільникам громад всіх рівнів взяти активну участь у заходах зі збереження пам’яток історії, з увічнення діяльності видатних осіб кожної громади. Для початку треба зібрати базу даних: предмети, біографію особи, малюнки, фото-відео-матеріали про видатного земляка. Зберігати такі дані можна в школі, сільраді, бібліотеці тощо. Можливо, варто назвати вулицю чи провулок іменем славного земляка. Звичайно, найкраще історичну пам’ять задокументувати і зберігати у краєзнавчих музеях, але це справа надзвичайно тонка і складна, та й непроста у нашому районі – єдиному районі в області, в якому ніяк не спроможуться створити свій краєзнавчий музей. Але це вже дещо інша тема.

* * *

…Одного разу я був свідком , коли один доволі високого наукового рівня чоловік відмовлявся поїхати у своє, колись рідне село. Батьки і рідні його давно відійшли в інші світи, а він тривалий час змушений був жити за кордоном. Однак він знав, що в селі не залишилось нікого, кого б він пам’ятав. І хоча його книгами захоплювались за кордоном, вважали його великою людиною, в рідному колись селі його ніколи ніхто не чекав і не чекає…

Віктор МИТЮК, член постійної комісії з гуманітарних питань, освіти, культури, фізичного виховання, справ сім’ї та молоді районної ради/

Рубрики

Слово редактора
Влада
Політика
Економіка
Земля і люди
Бізнес
Армія і флот
Феміда
Світ без кордонів
Українці в світі
Київ
Точка зору
Сучасне козацтво
Літопис МГО "Козацтво Запорозьке"
Історія, філософія, релігія
Наука
Освіта
Медицина
Екологія
Культура та мистецтво
Світочі
Особистості
Людина і суспільство
Мандри
Незрівнянна Україна
Українки найвродливіші
Спорт
Сторінка для козачат
Наші вітання
Ретроспектива
У фокусі об’єктива