Іван РІШНЯК: Завжди згадую батькове: «Загнуздайся, синку, і загнузданим будь до кінця свого життя…»
Є люди, про яких знову й знову хочеться писати на шпальтах журналів, газет, гортаючи сторінки їхнього життя як непрочитану книгу, а то й просто розповідати близьким та знайомим, з гордістю кажучи: «Я особисто з ним знайомий...» Ці люди характеризуються не своїми високими посадами чи званнями, а насамперед – ділами, в які вкладають свій розум, працю та душу. Саме такою людиною є відомий уже нашим читачам Іван РІШНЯК, – голова громадської організації «Сумське земляцтво у м. Києві», голова правління Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, народний депутат України IV скликання.
– Все починається з малого: як-то кажуть, з зернини – хліб, з промінчика – зоря. Людина ж починається з любові. А любов виростає з дитинства. Звичайно, це було давно... Але все ж, Іване Миколайовичу, – що врізалося Вам у пам’ять з того часу? Що винесли з батьківської колиски? З чим пішли у широкий світ?
– Завжди згадую батькові слова: «Загнуздайся, синку, і загнузданим будь до кінця свого життя». Згадую нескладну науку матері, дідів та прадідів... Саме у них навчився найголовнішого в житті. І де б не працював, які б посади не займав, коли до кабінету заходить найпростіша людина, завжди з повагою ставлюся до неї і вважаю, що вона заслуговує на щасливе життя.
Моя мала батьківщина – де закопана моя пуповина – це хутір Лободовський на Сумщині. Саме там, у дідусевій хаті, величному домі мого дитинства, я й з’явився на світ. Там зростав зі своїми трьома братами і сестричкою. Там засвоїв науку, що сусіди – це найкращі у світі люди, а повага до старших, щирість, правдивість – непорушні істини життя.
На хуторі ми всі знали один одного. Різали порося – всі сходилися його їсти... А тут живеш – сусіда не знаєш. Чесно сказати, я з великим задоволенням повернувся б на рідний хутір. Мені здається, що найбільша помилка нашої влади, що рівняються на інші країни світу за часткою селянства: «А он дивіться у США лише 2% фермерів». Намагаючись фокусуватися до великих міст, ми руйнуємо оті витоки, з яких ішли наші українські таланти.
Не можна з нашими природними даними, з нашим найбільшим природним багатством – родючою землею – мислити так примітивно. На лоні природи, в селі, народжувалася найміцніша дітвора. У глиняних хатах, на джерельній воді зростала наша нація. І тільки в здоровій людині – здоровий дух. Село народило численних письменників, поетів, художників, науковців, політичних діячів.
– Іване Миколайовичу, Вашими особистими зусиллями та зусиллями очолюваного Вами фонду, відроджено добре ім’я Петра Калнишевського та й, власне, відкрито його ім’я для України – після століть забуття, замовчування, таврування…
– Постать Петра Калнишевського (1691–1803) – надзвичайно велична. Дійсно, на превеликий жаль, ця постать віками по її смерті була затабуюваною і засекреченою, закинутою в архіви. І тільки через те, що основною метою життя останнього Кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського було створення української козацької держави – економічно сильної та самостійної. І за ті 10 років, упродовж яких він очолював Запорізьку Січ, ця козацька держава дійсно стала неприступною, поважною, авторитетною – з якою рахувалися інші країни світу. Через що, власне, вона й потрапила під Домоклів меч Катерини ІІ... Сам Кошовий отаман Петро Калнишевський, фактично останній Гетьман України, був арештований. Йому присудили найвищу міру покарання, яку згодом було замінено на 25 років заслання до Соловецького монастиря – до одиночної камери. І це не зважаючи на те, що за рік до цього йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта і він став кавалером найвищої державної нагороди царської Росії – ордена Андрія Первозванного!..
Що знаково, протягом перебування у в’язниці йому двічі (через 12,5 років та через 15 років) пропонувалося відректися від своєї ідеї створення козацької держави – в обмін на звільнення. І він двічі від цього відмовлявся: «Я не можу цього зробити – я не можу через себе переступити! Така держава має право на існування!» Петро Калнишевський мужньо подолав 25-річний рубікон заслання. На той час йому вже було 110 років! На його звільнення приїхав сам цар Олександр ІІ – у такому авторитеті була ця людина. Але Петро Калнишевський не впадав перед такими «авторитетами» і прямо запитав у царя: «Чого ти приїхав?» – «Я простить тебе приїхав.» – «Не треба, мене Бог простить, якщо в чомусь винен». Отакою була ця велична людина! Як бачимо, наші пращури мріяли про те, що ми сьогодні маємо, – про суверенну Українську Державу. Слава Богу, ми прийшли до цього, до того ж мирним шляхом. І дай, Боже, щоб нашим людям вистачало сили та мудрості обирати таких керівників, які б працювали так, як працював Петро Калнишевський.
Я зацікавився цією постаттю саме через її дух, велич – у розбудові вільної Української Держави. Мене до глибини душі схвилювало те, що навіть під загрозою смерті кошовий отаман Запорізької Січі не відмовився від своєї ідеї та переконань. Проте нонсенсом є те, що ця славетна людина не була відомою не те що в Україні, а навіть на своїй малій батьківщині – Сумщині, у селі Пустовійтівка Роменського району... І мені просто неймовірно забажалося відновити про нього добру пам’ять – спочатку серед земляків, а згодом – і ширше. Для цього довелося вивчити цілий зріз архівних документів в Україні (Запоріжжя, Київ), у Росії (Москва, Санкт-Петербург), Канаді, США тощо. І ми повернули це світле ім’я Україні. І на сьогодні, що мені дуже приємно, Петро Калнишевський входить до сотні найпотужніших постатей України. У 1991 році до 300-річчя від дня народження Петра Калнишевського у Пустовійтівці встановлено перший у нашій державі пам’ятник на честь цього велета українського державотворення. Також встановлено пам’ятний знак у формі трикутника, який символічно з’єднав знакові точки на землі, пов’язані з іменем Калнишевського: від Пустовійтівки до Запорізької Січі – 511 км, до Соловків – 1551 км...
Коли ми тільки загорілися ідеєю встановити такий пам’ятник нашому славетному землякові, то звернулися до іменитих майстрів – заслужених діячів культури України скульпторів В. Бородая та Р. Синька. І в мене є прохання до керівників, які й надалі вшановуватимуть пам’ять Петра Калнишевського, до художників, скульпторів – зберігайте славетний образ останнього гетьмана України! У 2008 році він канонізований Українською православною церквою. Це – свята людина! Православна церква його вшановує як мученика Петра Багатостраждального, і 14 жовтня, день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва, – це Його день... Тому остерігайтеся зображувати його примітивно, як-небудь... Я вже не кажу про те, що ганебно замість гетьманської булави «вставляти» йому в руку звичайний пирнач… За роки діяльності Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського випущено близько 300 публікацій, 15 книг, створено цикл теле- та радіопередач. Двічі на рік на батьківщині Петра Калнишевського організовуємо різноманітні науково-практичні конференції, семінари, урочисті мітинги, зустрічі тощо. У день Петра та Павла фонд започаткував свято козацької слави «Калнишева Рада». Віднедавна свято на батьківщині Кошового здобуло статус всеукраїнського (Розпорядження Президента України від 14 листопада 2005 року). На цьому урочистому заході вшановують пам’ять Петра Калниша, як його лагідно називав народ, дорослих та дітей приймають у козаки. На останню Калнишеву Раду приїхав фактично весь Роменський район. На це свято своїх представників направляють Запорізька, Черкаська, Полтавська, Київська та інші області України. У день Калнишевої Ради Роменський район святкує День району. І це дуже приємно – об’єднати такий козацький рух в Україні під прапором Фонду Святого Петра Калнишевського.
– На жаль, у нас є «оригінали», яким так і кортить очорнити героїв, вже добралися й до світлого імені Петра Калнишевського…
– Так, є люди, мисливці за дешевою славою, які заробляють свої сумнівні «бали» на критиканстві. Вважаю, такі люди «обдаровані» єдиним – відсутністю совісті. Кидати тінь на велетнів – це ганебно і непорядно. Такі люди навіть не розуміють, що насамперед принижують себе...
– Ви стільки вклали власного серця та енергії у відродження доброго імені свого славного земляка, «Лицаря дикого поля», як називають Петра Калнишевського. Підтримуєте запроваджені на честь своїх земляків (О. Олеся та М. Макаренка) мистецькі премії. Очолюєте Сумське земляцтво. Це просто гідний приклад щирої любові до своєї малої батьківщини...
– Так, три роки тому мене обрали головою Сумського земляцтва. У моєму житті було багато високих посад, але я переконаний – це найвища моя посада, яку мені довірили достойні поваги земляки. Із Сумщини вийшло багато митців, учених, керівників високого рангу. Я був дуже зворушений таким довір’ям.
Нині Сумське земляцтво проводить різноманітні заходи – як на Сумщині, так і в Києві. Влітку делегація Сумського товариства у складі письменників, журналістів, науковців, художників, громадських діячів, викладачів Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова побувала на VIII Кулішевих читаннях у селі Гуковому Шосткинського району на Сумщині. Вшанували пам’ять великого українця, історика, просвітителя, перекладача, філософа, драматурга, прозаїка, публіциста і критика Пантелеймона Олександровича Куліша. У вересні в місті Ямполі Сумської області завдяки сприянню та активній участі керівника Ямпільського районного осередку Сумського земляцтва Світлани Іванівни Виноградової та її заступника Полозєва Олега Андрійовича відбулося відкриття першої меморіальної дошки в пам’ять про діяльність Хрестовоздвиженського Трудового Братства та його засновника Миколи Миколайовича Неплюєва, а також відбулися урочисті заходи з нагоди 135-ої річниці від дня народження Семена Федоровича Черненка, професора, відомого селекціонера, автора більш як 60 сортів яблунь та 10 сортів груш, частина з яких увійшла до стандартного асортименту багатьох областей України. У рамках проекту «Повернення» наше громадське товариство організовує щорічну виставку-конкурс живопису імені Миколи Макаренка, яка має назву «Сумщино, любове моя!». У вересні й жовтні поточного року пересувна виставка вже крокувала селами та містами Сумщини. Її представляла керівник секції художників «Мистецька світлиця» Валентина Єфремова.
Доглядаємо свій будиночок у Музеї архітектури та побуту України просто неба «Пирогово», який закріплений за нашим Сумським товариством. Започатковано дві премії на честь своїх земляків – відомого поета-лірика Олександра Олеся (уродженця Білопілля) та археолога, історика, художника Миколи Макаренка (уродженця Роменщини). На знак глибокої шани до пам’яті цих двох митців-земляків ми щороку проводимо конкурси та нагороджуємо переможців. На сьогодні вже завершився збір матеріалів претендентів на премію імені Олександра Олеся, визначено склад журі, яке очолює колишній голова земляцтва Михайло Васильович Шевченко. І оскільки Олександр Олесь народився саме у грудні, невдовзі плануємо провести нагородження лауреатів премії його імені.
– Журнал «Гетьман» з радістю чекатиме цієї події, щоб повідати широкому загалу імена нових достойників. Дякуємо за таку предметну і натхненну розмову!
Наталія Вишневська, кандидат філологічних наук
