Історія, філософія, релігія: Ідеї українських тираноборців та міжнародно-ідеологічний контекст антимосковського повстання гетьмана І. Мазепи
«…Задля збереження Ойчизни нашої і всього народу ми отримаємо і ту свободу від тиранського московського ярма…»
(З універсалу гетьмана І. Мазепи до жителів Полтавського полку. 1709 р.) У своїй класичній праці «Феодальне суспільство» видатний французький історик Марк Блок від значав, що у добу середньовіччя та пізніші часи європейські правителі-васали досить часто повставали проти своїх володарів. При цьому наголошувалося на тому, що усі ці, на перший погляд, безладні повстання опиралися на один досить очевидний політичний принцип: «Людина може вчинити опір своєму королю і своєму судді, якщо він діє проти права, й навіть розпочати проти нього війну... Цим вона не порушить свій обов’язок вірності . Власне, саме ця правова формула, що узаконювала «право на опір», уперше з’явилася у «Дзеркалі Саксонському» (1220-ті рр.), а згодом була відображена в інших збірниках політико-правових норм країн Західної та Центрально-Східної Європи – англійській «Великій Хартії вольностей» (1215 р.) та угорській «Золотій Буллі» (1356 р.), а також арагонському «Акті злуки» (1287 р.), «Статуті дофінів» (1341 р.), «Декларації комун» Лангедоку (1356 р.) та нідерландському «Акті про зречення (1581 р.).
Та чи могли повставати проти своїх володарів правителі «малих держав» Східної Європи, в т. ч. і гетьмани Війська Запорозького – цієї історіографічної Української козацької держави, яка почала існувати на теренах східних воєводств Речі Посполитої з середини XVII ст.? Перед тим, як відповісти на це, з одного боку, просте, а з іншого – досить складне історичне запитання, звернімося до розгляду проблеми зародження та еволюції ідеї «права на опір» або ж боротьби проти тиранії у «загальноєвропейській» суспільно-політичній думці пізнього середньовіччя та раннього нового часу.
«Дійсно потрібно віддати перевагу правлінню одного, оскільки воно найкраще, але трапляється, що воно перетворюється в тиранію, тобто найгірше, що трапляється, так що потрібно старатися з наполегливістю і пориванням, щоб наперед було передбачено багатьма, щоб цар не став тираном… Адже може трапитися так, що ті, які діють проти тирана, не зможуть перемогти, і, таким чином, вразливий тиран буде свавільничати ще більше. Якщо проти тирана повстане той, хто може перемогти, то від одного цього в народі виникає великий розбрат: чи коли велика кількість піднімається на тирана, чи коли після скинення тирана вона поділяється на частини, сперечаючись стосовно системи управління», – писав у другій половині XIII ст. Тома Аквінський у трактаті «Про правління государів».
Загальновизнаним є той факт, що термін «тиранія» з’явився у Давній Греції . Ідеї Арістотеля у добу європейського середньовіччя переніс Джон із Солсбері, який в одній зі своїх книг «Policraticus» (1159 р.) розкрив теорію т. зв. тираніциду. «…Народ ставить когось над собою, щоб він правив справедливо. Якщо ж він порушує угоду, відповідно до якої його обрано, вносячи безлад і сум’яття туди, де він має підтримувати лад, то розум каже, що він звільняє людей від їхніх зобов’язань, надто якщо він сам першим порушив клятву, що об’єднувала його з народом . Отже, вірність народу своєму правителю за теорією Джона із Солсбері є обіцянкою підтримувати його законні дії, а у випадку прояву тиранії з його боку така обіцянка ставала недійсною. Свого завершення теорія боротьби проти володаря-тирана набула у філософських працях німця Й. Альтузія, французів Ф. Плесі-Морнея, Ю. Ланге, Ф. Отмана, Ж. Буше, Е. де ла Боесі, шотландця Д. Бьюкенена, англійців Ф. Сідні, Т. Мора, іспанців Х. де Маріани, та Ф. Суареса, які були надруковані протягом XVI – першої половини XVII ст. Тогочасні західноєвропейські публіцисти, які виступали проти абсолютизму, отримали назву монархомахів чи тираномахів, тобто тираноборців.
Вони вважали, що вища влада та суверенітет країни мають походити від народу, а тому народ на договірній основі передає владу монарху і у випадку порушення ним узятих на себе зобов’язань може скинути його або ж навіть вбити. Зрозуміло, що під народом тут розумілися лише представники вищих станів. По суті, тираномахи стали попередниками теоретиків європейського природного права та ранньомодерного конституціоналізму.
Згадуваний уже Тома Аквінський, зокрема, називав і на такий спосіб боротьби проти тиранів: коли правитель має над собою політичного зверхника, тоді виправити кривду можна, звернувшись до цього кривдника . Про те, що гетьман Мазепа, на нашу думку, керувався цим положенням, засвідчила його розмова з присланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І. Никифоровим. Вона відбулася сам на сам у «гетьманських покоях» у Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олексійовичу, який був найближчим дорадником Петра І. Насамперед, І. Мазепа просив повідомити царя, що частина польської магнетерії хоче обрати на королівський трон натомість проросійського Августа ІІ сина Яна ІІІ Собеського Олександра, а потім на чолі з ним рушити війною на «богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію». А тому, зазначав український гетьман, «якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і почнуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння і утримання України Царській Величності буде» . Таке ймовірне відкриття «другого фронту» проти Москви підсилювалося поясненням складної внутрішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи полягала: по-перше, в тому, що «народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється»; по-друге, «що не тільки у Січі Запорозькій, чи в полках городових малоросійських, але і в самих його найближчих гетьманських людях, самої істинної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Величності» немає. Для того, щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської влади, гетьман Мазепа пропонував Петру І тримати українців у покорі та вірності за допомогою проявлення «людськості й ласки», під чим розумілася необхідність відсутності в діях царя «озлоблення і сировості» проти «народу вільного». (У даному контексті треба також згадати особисту вручену Петру І вже у 1723 р. «чолобитну» наказним гетьманом Павлом Полуботком, що відбувалося у рамках усе тієї ж «європейсько-козацької» традиції політичного тиску на володаря, який узурпував свої повноваження).
Продовжуючи задумане щодо здійснення своєрідного політичного тиску на Москву з метою збереження українських „прав і привілеїв, у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру І таємні намагання іноземних володарів перетягнути його на свій бік і таким чином відірвати від Московського царства. Першою такою спробою – засвідчував гетьман – була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна ІІІ Собеського й хотів перетягнути українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримського походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І нарешті останньою підступною спробою, як повідомляв Мазепа Петра І, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольського з пропозицією перейти на бік Шведського королівства. Для чого гетьман так старанно перераховував цареві усі «ворожі пропозиції» – чи не для того, щоб Москва зрозуміла своє «тиранство» стосовно України?
Перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII наприкінці жовтня 1708 р. почав трактуватися його колишнім сувереном, московським царем Петром І, не інакше як «большой изменой», «клятвоотступлением», порушенням «присяжного крестоцелования» та присяги монархові. Очевидно, що у даному випадку треба звернути увагу на «православну традицію» оцінки таких дій підданого, також розглянути питання, чи у рамках московсько-православної політичної культури могла відбуватися «зрада монарха» стосовно підданого . Ще у першій половині XVI ст. серед російського духівництва було розповсюджено православний запитальник, у якому у першому пункті зазначалося: «Аще, господине, не изменил ли еси государю великому князю крестного целования и не думал ли еси на него которого зла» . А вже на початку XVII ст. в аналогічному церковному запитальнику під назвою «Сие приказным властным и служащим у властей глаголи» перелік політичних «гріхів» значно збільшився. Тепер це було: намір «испортити» государя «зелием или отравою»; зрада правителю «неверным иноземном»; бажання «навести на православие неверных», віддати якесь місто «супостатом» або ж навіть від’їзд до «чужої землі». Передбачалося, що представник державно-політичної еліти Московського царства міг згрішити «словом и делом, и помышлением, и изменением, и неуправлением... великого княжения царских дел» . Одночасно у збереженому рукописі XVII ст. під назвою «Чин покаяния православным царям» відзначалося, що «невірними» можуть бути і вчинки правителя, але лише стосовно окремих своїх підлеглих «величества ради сана или по любви» або ж «по гневу человекоугодия ради».
Сам «змінник» (вперше так назвав І. Мазепу у «Слові похвальному» на честь перемоги в Полтавській битві Петра І на початку липня 1709 р. Феофан Прокопович) царя так ідеологічно пояснював причини свого повстання у листі до стародубського полковника І. Скоропадського від 30 жовтня 1708 р.: «…А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь уряд Війська Запорозького, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити в тиранську неволю, ім’я Війська Запорозького згладити, а козаків у драгунію та солдат повернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство. І коли б не Господь поміг од тиранських їхніх рук врятуватися, то певне й той би їхній намір ворожий дійшов би до здійснення, адже ні для чого іншого Олександр Меншиков та князь Дмитрій Голіцин зі своїми військами до нас поспішали, ні для чого іншого…, тільки щоб нас усіх могли забрати у тяжку неволю (а не дай Боже!) і на тиранські муки. …Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Ойчизну нашу Малоросійську..». Аналогічні висловлювання повторюються і в універсалі І. Мазепи до жителів Полтавського полку за квітень 1709 р.: «…Нас, Гетьмана, воїнів запорозьких і всю досвідчену раду Малої Русі, уярмлених московською тиранією, удостоїв прийняти у свій нездоланний захист…, задля збереження Вітчизни нашої і всього народу ми отримаємо і ту свободу від тиранського московського ярма…».
Отже, у текстах цих двох відомих нині документів, які вийшли з-під пера І. Мазепи, шість разів вживаються словосполучення з епітетом «тиранський», а саме: «тиранська неволя», «тиранські їхні (тобто, московські – Т.Ч.) руки», «тиранські муки», «московське тиранське іго», «московська тиранія» та «тиранське московське ярмо».
Дивовижно подібними до мазепинських ідеологем були висловлювання кошового отамана Запорозької (Чортомлицької) Січі Костянтина Гордієнка у листі до гетьмана від 24 листопада 1708 р.: «…І в роботу тиранську і вічне невільницьке заволодіння ненаситству московському не подати …, не тільки Військо Запорозьке і народ малоросійський від московського тиранського ярма звільнити, але при стародавніх правах і вольностях залишити». Вже під час міжгетьманства, 26 вересня 1709 р. генеральною старшиною був складений «Покірний меморіал Війська Запорозького до святого королівського маєстату Швеції», де, зокрема, йшлося й про те, що Карл ХІІ мав звільнити український народ «від московської неволі й тиранства». Відзначимо, що цей важливий документ був підписаний Іваном Ломиковським, Дмитром Горленком, Пилипом Орликом, Федором Мировичем та Костянтином Гордієнком.
Про «деспотичну владу москалів» говорив пізніше гетьман у вигнанні П. Орлик у листі за 1727 р. до папи Римського (у XVIII ст. термін «деспотизм» поступово стає синонімом до «тиранія»). Про продовження «тиранства» Москви стосовно України він також писав майже через чотири десятиліття, у 1741 р.: «…Пригноблення нашої Вітчизни і нелюдські муки, яких не знала жодна тиранія, що ними московити люто гноблять український народ, який стогне під жорстоким їхнім гнітом, щоби відмінити всупереч вольностям права, скасувати посаду і владу гетьмана і встановити замість того іншу – чужу і тиранічну та ввести всупереч законам і привілеям у цілу Україну московитські війська, які своїми поборами висмоктують кров нещасного народу…». У «Пактах і Конституціях законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 р. причини відходу від московської протекції розкривалися ширше:
Яке ж «ідеологічне навантаження» вкладали І. Мазепа, К. Гордієнко, П. Орлик, І. Ломиковський, Д. Горленко, Ф. Мирович та І. Максимович у таке гучне означення як «тиранія» (а в українському варіанті вибудовувався цілий синонімічний ряд: «тиранська робота», «тиранічна влада», «московське іго», «невільницьке ярмо», «злий намір», «утиснення і знищення», «жорстокий гніт» тощо) і чи кореспондувалося воно із розумінням цього поняття у європейській політичній думці того часу? Власне, у такому документі як «Маніфест шведського короля Карла ХІІ до українського народу» від 16 грудня 1708 р. (окремі дослідники приписують І. Мазепі та його сподвижникам авторство, а радше «співавторство» королівського універсалу) розкривається зміст розуміння українськими монархомахами поняття «тиранства»: «…Ясновельможний Війська Запорозького малоросійський гетьман пан Іван Мазепа із найпершими старшинами свого народу покірно просив, аби ми праведного гніва, який почався від московського тиранства, на цей край та обивателів їхніх не виливали, бо вони, залишаючись під московським ігом більш неволею, аніж добровільно, змушені були послідувати неприятельській війні. Ми те розмислили, по-перше: нещасливий стан народу малоросійського, що певною мірою цар до цієї безбожної війни заживав; по-друге, бувши ублаганий проханням вищеназваного гетьмана, постановили не тільки все насильство щодо них утримати, тих, котрі супроти нас та військ наших спокійно будуть поступувати, але гетьмана, Військо Запорозьке і народ увесь малоросійський прийняти в нашу оборону, відтак публічним цим універсалом, що прийняли ми, оголошуємо із тим наміром: як його, так і їх од неправного та неприязного московського панування, при Божій помочі, хочемо боронити й поти охороняти та захищати обіцяємо, поки утиснутий народ, що скинув московське ярмо, не прийде до давніх своїх вольностей…». Отже, під «московським тиранством» над Україною розумілося ніщо інше як «неправне та неприязне панування». А саме порушення правових норм володарем тієї чи іншої країни стосовно своїх підданих і ставилося у провину тому чи іншому монархові ідеологами політико-правової теорії «права на опір».
Так, француз Е. де ла Боесі в 1573 р. стверджував, що «Велике нещастя є знаходження у рабстві в тирана, підступного вбивці [короля Карла IX] і у такої ж підступної королівської ради, у тирана, який не зберігає ні віри, ні закону, ніякої справедливості, ніякого правосуддя, для нього не існує ніякої гуманності, ніяких законів, навіть тих, які природа накреслила в серцях самих безнадійних дурнів». У 1579 р. шотландський інтелектуал Д. Бьюкенен створив теорію вищості народу як джерела влади монарха і права нації на повалення короля-тирана. Його книга «De Jure Regni apud Scales» неодноразово перевидавалася (1584, 1644, 1683) та підпадала під заборону англійських королів. Томас Мор у своїх творах засуджував деспотизм на користь освіченої монархії, а також зазначав, що «народ своєю волею дає і забирає владу. Джон Локк у своєму творі навів слова короля Якова І, виголошені ним парламенту в 1603 р.: «…Головна і найбільша різниця між законним королем і тираном-узурпатором є в тому, що в той час як гордий і честолюбний тиран вважає своє королівство і народ створеними лише для задоволення своїх бажань і непомірних апетитів, праведний і справедливий король, навпаки, визнає, що він призначений для забезпечення багатства і захисту власного народу». На основі цього Локк зробив висновок про те, що «учений король» добре розумів різницю між справжнім володарем і тираном, яка полягала в тому, що один видавав закони, що обмежували його владу й метою його правління ставало суспільне благо, другий же все підкоряв своїй волі і примхам. «Деспотична влада – це абсолютна, необмежена влада, яку має одна людина над іншою, маючи можливість позбавити її життя, коли їй захочеться», – зауважував англійський інтелектуал.
Та повернімося до українських або ж річпосполитських реалій раннього нового часу. Ще у середині XVI ст. Станіслав Оріховський відзначав в одній зі своїх праць, що «при розподілі посад там мають значення гроші, прохання; мають значення бенкети, учти і блуд, а особливо підлабузництво, на якому тиранія цілком тримається». Тиранія, на його думку, була найгіршою формою правління, оскільки там право поступається користі особи, яка править, спираючись на злу волю і примус.
Отже, найбільш полемічним аспектом політичної філософії пізнього середньовіччя та раннього нового часу було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з точки зору християнської моралі у всіх випадках опір вважався злом. Ідея політичного опору поширювалася і через протестантське вчення француза Жана Кальвіна та кальвіністські церкви у Західній та Східній Європі. У своїх працях Кальвін, зокрема, зазначав, що чиновники низового рівня (судді) можуть чинити опір тиранії в особі глави держави та захищати від нього народ. Окрім того, церковний реформатор, який з 1559 р. проживав у Женеві, писав, що нині у всіх на устах одна й та ж пісня: ми мусимо слухатися наших королів, добрі вони чи погані, бо так заповідав Бог. Але нехай спіткає жахлива кара ганьбителів Бога, його святого Імені й таїнств. Бо стверджувати, ніби Бог заповідав слухатися королів, коли вони чинять нечестиво, не менше блюзнірство, аніж твердити, ніби Бог своїми заповідями сприяє беззаконню.
Дуже виразно протестантська критика абсолютизму прозвучала у політичному памфлеті «Vindiciae contra Tyrannos» («Вимога проти Тиранів»), яку вперше було видано 1579 р. латинською мовою, у 1574 та 1581 р. – французькою, а у 1648 р. – англійською. Ця праця, що була видана під псевдонімом Стефена Юніуса Брута (справжнє авторство приписується сподвижнику Ж. Кальвіна та його біографу Т. Безу, а також Ф. дю Плесі-Морнею, Г. Лангуету та Ю. Лангу), неодноразово перевидавалася різними мовами протягом другої половини XVII ст. та пізніших часів. Автор «Вимоги проти Тиранів» висловив твердження, що опір королівській владі може бути законним, якщо вона є тиранською за своєю природою. Це було аргументовано тим, що кожен християнин має обов’язок у послуху насамперед Богу, а не королю, тим паче, якщо накази короля суперечать Божому закону. Також автор цього «антитиранського» трактату зазначав, що королі мусять виходити із домовленості підтримувати істинне богослужіння і якщо не роблять цього, то чинити опір такій королівській владі є законним, адже він попирає Божий закон та спустошує церкву. А якщо народ не чинить опору королеві, то він сам повною мірою заслуговує на кару, яка має впасти за цей гріх на короля, а тому спротив монархові повинен стати беззастережним обов’язком підданих.
У цій праці, яка поширювалася на землях Речі Посполитої та України-Русі (цілком очевидно, що вона була наявна у книгозбірнях І. Мазепи, П. Орлика та інших козацьких старшин), висвітлювалися й такі питання: по-перше, чи зобов’язані підлеглі коритися правителям, якщо їхні вчинки суперечать закону Божому?; по-друге, чи законно чинити опір правителеві, який бажає скасувати Божий закон, а також якими засобами та до якої міри здійснювати такий опір?; по-третє, наскільки законним є опір правителеві, який гнобить чи руйнує державу, і кому, якими засобами і за яким правом дозволено вчиняти такий опір?; по-четверте (з огляду на проблематику нашої монографії, найголовніше), чи можуть сусідні правителі законно допомагати підлеглим інших правителів або чи зобов’язані вони надавати поміч, коли такі підлеглі страждають заради власної релігії або ж їх гнобить тиранія монарха? На останнє питання невідомий кальвіністський проповідник давав ствердну відповідь, зазначаючи, що у випадку звернення підлеглих одного правителя до іншого, за умов наведення переконливих прикладів відвертої тиранії або ж релігійних утисків їм мала надаватися необхідна військова допомога. Окрім того, на думку автора «Vindiciae contra tyrannos», король мав залежати від закону, а не закон від нього. З огляду на такий постулат, «народ» може вимагати від володаря відповідати за справедливість і законність свого правління, а, отже, саме «народ» як цілісне об’єднання має право на опір королю. При цьому «народ» мав діяти через своїх «природних вождів» – шляхетство, суддів, державних чи місцевих чиновників.
Кальвіністське вчення поширювалося на українських землях Речі Посполитої та було вдало розвинуте вченими Ордену єзуїтів. Єзуїтські автори у своїх працях стверджували, що політична влада дається народом за договором і її можна забрати, якщо монарх стає тираном. Зокрема, у своїй т. зв. конституціоналістській теорії Х. де Маріана більшою мірою, ніж його попередники, відходив від теологічного погляду на суспільство та переконував у тому, що навіть окрема людина може вбити свого короля, якщо той узурпував владу та перетворився на деспота. Ще один іспанський єзуїт Ф. Суарес висловив думку про те, що жодна форма договірного політичного зобов’язання не є абсолютною, а політичну владу країни можна змінювати, якщо вона не діє у напрямку забезпечення добробуту суспільства. Виконуючи доручення римського Папи Павла V, він також написав політичний памфлет «Defensio fidei catholicae contra anglicanae sectae errores» (1614), який був направлений проти «тиранства» англійського короля Якова І (той не хотів підкорятися вимогам Риму). У 1581 р. нідерландські Генеральні штати відмовилися від вірності іспанському королеві Філіпу ІІ та в знаменитому «Акті про зречення» проголосили: «Коли, отже, правитель не виконує своїх обов’язків захисника, коли він гнобить своїх підданих, топче їхні давні свободи і ставиться до них як до рабів, то його слід вважати не правителем, а тираном. У такому разі стани країни мають законні підстави позбавити його влади й вибрати іншого замість нього» .
Можливо, що І. Мазепа, П. Орлик та їхнє оточення були ознайомлені з текстом нідерландського Акту про зречення 1571 р., англійських Народної угоди 1647 р. та Білля про права 1689 р., а також тримали у своїх книгозбірнях твори західноєвропейських публіцистів-тираномахів. Однак можна стверджувати, що вивчати давньогрецьку, середньовічну, а також ранньомодерну політичну філософію вони могли під час студіювання в єзуїтських колегіумах та інших європейських навчальних закладах. Окрім того, політично-філософська література західноєвропейських мислителів мала велике поширення в Україні. У книгозбірнях І. Мазепи та П. Орлика в Батурині могли бути наявні такі популярні на той час видання як: Johannes Althusius. Politica methodice digesta (перше видання – 1603 р., друге і розширене – 1610 р.); Hugo Grotius. De jure belli ac pasis (перше видання 1625 р., друге – 1646 р.). Окрім творів Й. Альтузія та Г. Гроція, випускники Києво-Могилянської академії, до яких належала значна частина козацької старшини, були добре ознайомлені з працями Кампанелли, Ю. Ліпсія, Т. Гобса, Ж. Бодена, Х. Томазія, С. Пуфендорфа, Ж. Кленка тощо.
Вочевидь, українські васальні правителі – гетьмани Війська Запорозького – були добре ознайомлені з тим, якого володаря вважати гнобителем-тираном «давніх свобод» своєї країни. Адже одним з найбільш полемічних аспектів політико-правової думки пізнього середньовіччя та раннього нового часу було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з точки зору християнської моралі у всіх випадках опір вважався злом. З огляду на це у багатьох європейських країнах, у т. ч. і в Україні, остаточно сформувалися дві основні політичні теорії – монархічна та антимонархічна. Перша з них базувалася на т. зв. монархічному божественному праві, яке передбачало сліпу покору абсолютистській владі. Друга обстоювала ідею «народного права», коли піддані мали право на повстання проти своїх сюзеренів за умов порушення останніми законів суспільного існування, що трактувалося як тираніцид монархом своїх підлеглих. Звичайно, з огляду на час, ці обидві прямо протилежні теорії мали теологічне забарвлення, адже з давніх часів кожен християнин усвідомлював те, що кожна законна влада походить від Бога.
Отже, гетьман І. Мазепа та його соратники під час підготовки до антимосковського повстання 1708–1709 рр. у своїх діях керувалися не стільки «московсько-візантійською», скільки «європейсько-протестантською» інтелектуальною спадщиною, а також брали приклад з досить поширеної в країнах Західної й Центральної Європи політичної традиції виступів проти володарів-тиранів. Так само українські тираноборці ідеологічно опиралися на виписане в багатьох політичних трактатах та узаконене окремими міжнародними актами XIII – XVII ст. «право на опір» васалів своїм сюзеренам. Цю політичну ідею вони, хоча й невдало, але здійснили на практиці, при цьому забезпечивши її теоретичне обґрунтування на національному рівні.
Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук,провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, заслужений діяч науки і техніки України
