Особистості: ВОЛОДИМИР МАТВІЄНКО: Без зайвого пафосу можу сказати: мною керував і керує патріотизм
Люблю я свою Україну,
Як матір, як неньку, люблю.
Ношу мов під серцем калину,
Що квітне у ріднім краю.
(В.Матвієнко «Люблю я свою Україну»)
Сьогодні ми говоритимемо про унікальну особистість: гуманіста, мислителя, державного діяча і творця Володимира Павловича Матвієнка. Не можна одним словом, реченням чи складним періодом описати всю велич цієї Людини та її здобутки. Важко уявити, шановні читачі, що таке 25 років очолювати найпотужнішу фінансову установу України – Промінвестбанк. За цей час змінилося близько 20 урядів. У непрості роки становлення України Банк фінансово забезпечив розвиток провідних галузей виробництва, фінансував найскладніші проекти держави, отримав світове визнання.
Володимир Матвієнко – Герой України, перший Голова Правління Національного банку України, ініціатор створення незалежної банківської системи нашої держави, організатор впровадження національної валюти, фінансист зі світовим ім’ям, вчений, кавалер численних державних та громадських нагород, а також
Заслужений діяч мистецтв України, народний поет – пісняр із надзвичайно чутливою та музичною душею – народився 5 січня 1938 року в селі Білка Коростенського району Житомирської області.
Що таке 38-й рік відомо кожному нашому землякові, який хоч трохи цікавився новітньою історією України. Кого не вбив голод 33-го, добивали репресії 37-го та 38-го. Володимир Матвієнко свого репресованого батька Павла пам’ятає тільки зі спогадів рідних. А як жилося сім’ї ворога народу в той час – відомо усім. Про тугу матері, страждання батька та надію на краще красномовно розповідають поетичні рядки Володимира Павловича:
Шепотіла казку нам в дитинстві мати, Як садив дубочка батько біля хати, Як вона плекала теплою сльозою І як ріс дубочок з кожною весною.
(В.Матвієнко «Батькова сорочка»)
І під покровом матері – оранти-берегині – славний дубочок зростав. А мама Володимира Матвієнка взяла на себе надскладне і надважке завдання: не тільки виростити, вигодувати дітей, а й виховати їх справжніми людьми. І це Лукії Левківні вдалося.
А мати-журавка в зажурі –
Крізь вічні турботи й жалі
Навчала в ті роки похмурі
Робити добро на землі.
Збирати зерно до зернини,
Виходить до сонця з пітьми.
На поміч прийти до людини
І жити у дружбі з людьми.
(В.Матвієнко «В зеленім селі на Поліссі»)
– Моя мама лише трохи вміла писати і читати, бо закінчила 3 класи церковно-приходської школи, – згадує Володимир Павлович Матвієнко, – але вона була наділена Божою мудрістю. Змушувала мене добре вчитися, не лінуватися, не палити, не говорити нецензурних слів. Її життєві поради доброї поведінки, поважного ставлення до людей і доброта, мабуть, генетично передалися мені.
Саме тому ці почуття лягли на папері поетичними рядками:
Я з людьми поділюся добром,
Щоб надія не згасла в людині,
Щоб вона проростала зерном,
Як одвіку було в Україні!
(В.Матвієнко «Я з людьми поділюся добром»)
Володимир Павлович небезпідставно вважає, що його життя на штормових хвилях нашого часу тримають три кити: наукова та практична діяльність, поезія та патріотизм. І саме патріотизм спонукає до результативної дії та пісні, які створюють повноту життя. Бо:
Хто не любить Україну,
Той серця не має.
Хто не любить Україну,
Той душі не має.
А я маю Україну,
Бо душу я маю,
А я маю Україну,
Бо серце я маю.
(В.Матвієнко «Славен край наш – Україна»)
– Я щасливий, що належу до славної когорти древлянців, – з гордістю заявляє Володимир Матвієнко. А це не просто патріотизм. Це любов до рідної землі, яка випробувана і освячена віками.
У Вікіпедії зазначено: «Древляни (деревляни) (тепер поліщуки), східнослов’янське плем’я (союз племен), у VI-X ст. жили на українському Поліссі. На півночі землі древлян доходили до річки Прип’ять, на півдні – до річок Здвижу і Тетерева, на сході – до Дніпра, на заході – до межиріччя Случі й Горині. За повідомленнями Констянтина VII Багрянородного (візантіського імператора та історика Х ст.), на півдні їх землі межували з половцями.
Найбільші міста: Іскоростень (Коростень), Мическ, Микгород (Радомишль), Вручій (Овруч), Малин. До входження в Київську Русь землі древлян становили самостійне князівство з центром в Іскоростені».
Непокірний, відважний та патріотичний древлянсь-кий характер Володимира Матвієнка повною мірою проявився у час становлення Української держави.
Ми з попелу щоразу поставали,
Мов промені у вранішній імлі.
Нас бурі у негоду колисали,
Та ми живучі соками Землі.
(В. Матвієнко «Творіть Україну»)
Під перехресним вогнем керівників тодішнього Радянського Союзу та їх апологетів у Києві Володимир Павлович Матвієнко закладав підвалини Незалежної Української Держави.
Радянський Союз розвалився невипадково. У своїй розповіді професор Матвієнко відкриває приховані глибинні процеси занепаду потужної імперії та утворення незалежної Української Держави:
– То був період визрівання національної революції, і Україна разом з іншими республіками передчувала кінець радянської імперії, керівництво якої не могло впоратися зі своїми обов’язками ні на політичному, ні на економічному, ні на соціальному рівнях. А Горбачовська «гласність» була тільки імітацією демократичних перетворень. Кульмінаційним моментом і розв’язкою патової ситуації стала трагікомедія, яку зіграв ГКЧП. Правда, окрім негативних політичних тенденцій, у радянській системі було й багато позитивного, та споконвічні українські прагнення до незалежності набрали такої сили, що їх просто не можливо було зупинити. Погодьтеся, що самостійності держави не буває без власної фінансової та банківської системи, які на рівні зі Збройними Силами та іншими органами влади повинні забезпечувати справжню, а не декларативну незалежність. Хоча у ті часи керівництво республікою ще належало ЦК Компартії України, але й вона вже розуміла необхідність власних економічних реформ. Тоді постало питання створення української банківської системи. З чого почати? Звичайно, з призначення голови Державного банку України. У ЦК Компартії України та Верховної Ради були власні кандидатури, а мою запропонував майбутній Президент України Леонід Кравчук. Чесно кажучи, я вагався, адже час був дуже непевним, небезпечним та непрогнозованим. Водночас, 6 червня 1991 року Верховна Рада УРСР майже одноголосно обрала мене першим Головою Правління Національного банку України. Хоча варто зазначити, що як такого Національного банку України – тоді ще не було – діяла, фактично, Українська республіканська контора Держбанку СРСР. Як, до речі, не існувало незалежної України, але Радянський Союз уже агонізував. Я почав працювати над створенням центрального банку Української держави.
Як більшість громадян того часу, я був захоплений духом патріотизму і романтизму. Адже
Кожен має істину збагнути –
Разом шлях верстати до мети.
Тільки патріотом мусиш бути,
Землю, як зіницю, берегти.
За щастя народу, за світлую долю
Кріпи патріотів ряди.
За чистеє небо, за хлібнеє поле
Боротися будем завжди.
(В. Матвієнко «Марш патріотів України»)
Погоджуючись обійняти запропоновану посаду, я ще не зовсім усвідомлював складність роботи при радянській системі, яка намагалася вижити. Тож рішення нашої Верховної Ради було надіслано до Державного банку СРСР тодішньому керівнику Віктору Геращенку. Він без особливого захоплення сприйняв цю звістку, адже вона означала кінець монополії Центру і створення української банківської системи. Мене звинувачували ледь не у розвалі Радянського Союзу. Тому мої повноваження Віктор Геращенко не підтвердив. Наказ з’явився лише в кінці серпня, коли вже власне перестала існувати колишня могутня держава. Я ж тим часом активно вивчав досвід зарубіжних країн, зокрема, Сполучених Штатів Америки. Можливо, цьому сприяв і мій великий досвід роботи у банківській системі, яку я почав освоювати крок за кроком із районного, обласного рівнів і аж до республіканського, здобувши науковий ступінь і звання професора. Тобто теоретично я був підготовлений до кардинальних змін банківської системи, однак потрібно було ще заручитися міжнародною підтримкою. Задля цього я побував у найбільших банках Центральної та Східної Європи. Хочу відзначити велику доброзичливість керівництва банків Англії, Франції, Австрії, Німеччини та інших держав Європи, які підтримали перші кроки нашої незалежності. Особливі теплі слова адресую тодішньому канцлеру Австрії пану Браницькому, з яким у мене була майже годинна розмова щодо перспектив економічних відносин, та визначному американському фінансисту Джорджу Соросу, з котрим ми впродовж чотирьох годин у Нью-Йорку обговорювали досвід США щодо створення власної грошової системи.
В 1992 році в обіг було введено купони багаторазового використання – купоно-карбованці. Цей надзвичайно вдалий хід на деякий час вирішив питання відсутності готівки, яка перестала надходити від правонаступниці Радянського Союзу – Росії. Крім того, купоно-карбованець взяв на себе весь інфляційний удар. Таким чином, ми забезпечили обіг коштів, виплату зарплати та інших платежів. Водночас потрібно було вирішити питання будівництва фабрики для виготовлення власних грошових знаків. У цій справі, як не дивно, нам дуже допоміг секретар ЦК КПРС з оборони Крючков, який передав для цієї мети один із об’єктів всесоюзного значення.
Другим невідкладним завданням було повернення грошових потоків, які йшли лише до Москви, назад до України. Адже це були кошти наших підприємств, виробників різної продукції, які не мали змоги їх безпосередньо отримати на рахунки Національного банку України. Зробити це було не так просто, але мені вдалося домовитися з банками Великобританії, Франції, Німеччини, Австрії і вони відкрили нам у себе кореспондентські рахунки. Цим я нажив собі чимало ворогів і потрапив до «чорного списку» ГКЧП, адже ми перекрили рахунки, що йшли на Москву у «Внєшекономбанк», однак процес уже не можна було зупинити. Наш Київ впевнено прямував до кола світових столиць:
Місто величне –
Стольний град Київ.
Сяє в обличчя
Сонце надії.
Києве рідний,
Саде квітучий,
Здалеку видно
Київські кручі.
(В.Матвієнко «Стольний Град Київ»)
Тодішній Прем’єр-міністр Украни Вітольд Фокін фінансував друк купоно-карбованців, а от розробку й впровадження власних грошових банкнот не обгрунтовано зволікав, але терміни впровадження власної валюти були чіткими. І тоді я, порадившись із Президентом Леонідом Кравчуком, позичив гроші в доларовому еквіваленті у Міністерства енергетики України та Чорноморського пароплавства й виплатив аванс Лондонській фірмі для виготовлення перших українських грошей – гривні.
Проте, залишалося невирішеним ще одне нагальне питання – кредитування, яке потрібно було суворо контролювати в умовах нестабільної фінансової ситуації, до того ж співпрацювати з різними формами власності. У час безконтрольної, часто стихійної приватизації я виступив у Верховній Раді України з пропозицією, щоб приватизація здійснювалася через кредитування. В усіх цивілізованих країнах банки розглядають як важіль взаємодії з виробництвом і його розвитку саме через кредитування. Однак мене не почули, і «романтики від економіки» все по-більшовицькі поділили, видали людям на руки звичайні папірці, з надією на майбутні дивіденди, яких більшість не дочекалася, а самі приватизаційні сертифікати були скуплені за безцінь. По суті, державна власність потрапила до рук ділків майже безкоштовно. Україні було завдано такого економічного удару, після якого вона вже два десятиліття не може прийти до тями й почати потужно розвиватися.
Але мого гріха за цим розвалом немає, я висловлював свою позицію відверто й наполегливо, позаяк нікого не боявся, адже у будь-який момент міг піти на викладацьку та наукову роботу. Без зайвого пафосу можу сказати, що мною керував і керує патріотизм.
Прикро визнавати, що держава втратила контроль над банками й, мов гриби після дощу, почали з’являтися дуже сумнівні фінансові установи. Пройшовши різні ступені свого становлення, банкрутства, багато українських комерційних банків перебувають зараз не в руках українців, а іноземних господарів. Національний банк, на превеликий жаль, не керує зараз банківською сферою, і банки, і їхні вкладники не захищені ні від економічних потрясінь, ні від рейдерських захоплень. Після 2008 року повністю зникла політика кредитування, що ставить під сумнів існування банківської системи взагалі, а кредитування України МВФ є політичним рішенням і ставить на коліна не лише нинішні, а й майбутні покоління. Тож можна констатувати лише одне – без управління кредитним процесом держава не може і не буде розвиватись.
Те, що відбувається зараз, боротьба з інфляцією за рахунок монетарного голоду, штучне стримування курсу гривні є просто знущанням над економікою, а банківська сфера потребує негайного і серйозного реформування. Держава повинна захистити банківську систему від будь-яких зазіхань на її власність. У гіршому випадку це ставить під сумнів спроможність держави виконувати свої обов’язки. У Швейцарії, для прикладу, 50% надходжень до держбюджету йдуть від банків. Про будь-яке їхнє нищення чи руйнування сторонніми особами чи групами навіть не йдеться. Хотілося б, щоб так було і у нас:
Україно-мати, бережи синів, –
Родове коріння кленів, ясенів.
Чуєш, як виводять пісню солов’ї?
То ж твої солдати, сіячі твої.
(В.Матвієнко «Заповідане»)
Дуже важлива справа – підтримка села. Україні, окрім наявних фінансових установ, потрібно мати ще потужний державний Агропромбанк. Без цього ми ніколи не зможемо підняти сільське господарство. І відсоток кредитної ставки повинен бути таким, аби він був підйомним для більшості аграріїв. Також сьогодення вимагає ефективного рішення з викупу державою сільськогосподарської продукції.
Ми ж іще й досі, за великим рахунком, не можемо вийти з дикого капіталізму, коли прибуток отримується лише за рахунок експлуатації робочої сили, про що ще у XIX столітті говорив К. Маркс. Що більша доля неоплачуваної праці, то вищий прибуток кладе у свою кишеню власник. У кожен товар і вид діяльності необхідно закладати певний обґрунтований рівень прибутковості. Якщо він завищений, то однозначно на споживачеві товарів і послуг хочуть відверто нажитися, якщо держава при цьому не втручається. Такий стан не є нормальним. Інколи прибутки замість 25–30% сягають 200–300%. Такого безграмотного економічного господарювання не було ніколи. Ще за часів Радянського Союзу я був у Китаї, коли там почали запроваджувати кооперативи.
На звичайному речовому ринку висіли таблички закупівельної ціни зі закладеним нормативним прибутком 25%. Якби фірма заклала трохи більше – її б закрили. Ось це є справжнє державне регулювання, коли є розвиток малого і середнього бізнесу. Стратегічні запаси держави, космічні розробки, залізничне сполучення при цьому повинні залишитися в руках держави.
Протиприродним економічним життям наша країна почала жити після приходу до влади більшовиків. У своїй праці «Развитие капитализма в России» В. Ленін висловив тезу, що Росія готова до соціальної революції. Але коли він прийшов до влади, то разом зі своїм наступником Й. Сталіним запровадив не соціальні реформи, а терор, обґрунтувавши це буцімто російською імперською відсталістю. Тож більшовизм – це не течія і не ідея, це відвертий бандитизм, наслідки якого ми пожинаємо дотепер. Не можливо революційним шляхом змінити природу людини, яка йшла еволюційним шляхом тисячоліття. Звичайно, захопивши владу і пообіцявши людям швидке настання комунізму, їм потрібно було щось робити з економікою, а значить – піднімати господарство. Але більшовики не знайшли нічого кращого, ніж робити це за рахунок безкоштовної робочої сили, відправивши практично півкраїни, десятки мільйонів людей до таборів, адже кредитів з такою репутацією у світових банках вони взяти не могли. Ступінь експлуатації сягав 99%. І один Бог знає, скільки загинуло ув’язнених.
Наче від болю стогнала земля,
Що українці Сибіром долали.
Кращих із кращих синів звіддаля
Сталінські кати на муки погнали!
(В.Матвієнко «Сибірський вальс»)
Але ж Російська імперія не була насправді такою економічно відсталою. Радше політична система, її реформування, ідеологія не встигали за розвитком економіки. Майже за 80 років комуністичного правління, колгоспного рабства, голодоморів і репресій народ втратив смак до праці та якості продукції, яку виробляє і, власне, споживає.
У наш час комуністична експлуатація перейшла в жорстку економічну експлуатацію сучасними багатіями, для яких патріотизм, повага до свого народу – порожній звук.
Сучасні комуністи ж відвертають увагу суспільства своїми політичними акціями від реальної боротьби за гідну зарплату, технічний прогрес, соціальну рівність. Те, як живе і чим займається так звана українська еліта, є «пиром во время чумы», тоді як більшість людей ледь зводить кінці з кінцями. Передусім сама нація повинна дорости до повноцінного самоусвідомлення самих себе, для чого їй потрібен високий інтелект і гідні поводирі.
Те, що в нашій державі, мов спрут оповиває усі сторони життя, називається не корупцією, а бандитизмом і казнокрадством. Майже всі чиновники зараз відкрито чи таємно вимагають хабарі, хоча за радянської системи, за всіх її недоліків, це суворо каралося. А подолати всі ці негативи дуже просто – потрібно запровадити китайський варіант боротьби – смертну кару! Я довго не міг збагнути перших слів гімну: «Ще не вмерла Україна», а потім, з часом, прийшло розуміння: це слова надії, це те, чим жили українці в усі часи свого вікового гноблення. Зараз ми маємо власну країну, прекрасну молодь, тому повинні вірити у своє майбутнє. Її потрібно наповнити істинним змістом і відродити ті цінності, що споконвічно були притаманні українському народові.
Мої славні пращури – древляни – перші почали боротися з класовою нерівністю і повстали проти несправедливих поборів князя Ігоря. Дійсно, наша земля дала світові й першовідкривача космічних глибин – Сергія Корольова, однак, пишаючись власним краєм, ми не повинні забувати слова великого Шевченка про «славних прадідів великих» та «правнуків поганих». До Тараса потрібно йти, зі світлими думками і рішучістю подолати наявні проблеми. А їх багато: і еміграція молоді, і байдужість до української культури, мови та історії. Працювати є над чим. Але, як писав Карл Маркс, доля будь-якої справи залежить від того, який розум за неї взявся. Вірю, що Україна доросте до власного самоусвідомлення і не дозволить так собою помикати. Філософія життя не може бути відірваною від усього навколишнього світу. Чи прораховували, наприклад, усі ризики і небезпеки під час будівництва Чорнобильської станції неподалік 3-мільйонного міста? Можливо, стояла б вона ще 100 років, якби не відсутність технічної культури.
Це все свідчить про повну відсутність патріотизму й самопожертви задля свого народу, притаманних бригаді пожежників, яка затулила собою весь світ від руйнівних наслідків Чорнобильської катастрофи. Свого часу я, як керівник банку, що фінансував будівництво і як член державної комісії – не підписав Акт введення в експлуатацію Четвертого блоку ЧАЕС, однак це проігнорували як у Києві, так і в Москві. Протистояти потрібно було з початку її будівництва, однак не було самої філософії незгоди у вищого партійного і господарського активу тодішньої України. Портфелі та крісла були дорожчими за совість. Це ж були не сталінські часи, вже нікого не стріляли, але все одно процвітав суцільний «одобрямс».
Біда, як кажуть, за бідою.
О, наша воле молода...
Де Прип’ять славилась водою,
Тепер Чорнобильська біда.
Де важко людству і людині,
Хоч під ногами чуєм твердь.
То розповзлась по Україні
Радіаційна тиха смерть.
Вона чигає і за мною,
Лягає тінню на чоло,
Де звіку понад Уж-рікою
Біліє і моє село.
Де червоніють краснотали,
Де чебреці війнуть з полів,
Там землю власну занедбали –
Ті, хто душею обмілів.
(В.Матвієнко «Монолог у дорозі з Чорнобиля»)
– Поезія – один із китів, на якому тримається моє життя, – наголошує Володимир Матвієнко. Розквіту моєї поетичної творчості сприяла Незалежність України, в яку я повірив усією душею. Адже я знаю і сталінські часи, і німецьку окупацію, за два місяці до мого народження арештували батька. Мені, як сину «ворога народу», було нелегко. У 60-і батька реабілітували посмертно. Зі школи я дуже добре знав математику, хоча любив і літературу – Шевченка, Пушкіна, Лермонтова. Десь у п’ятому класі написав віршований твір про Київську Русь. Звичайно, щось прийшло від Бога, але важливу роль зіграв і характер, цінності, закладені ще у дитинстві. Вірші народжуються в Космосі, а поштовх їм дають емоції і люди. Вірш, який потім став піснею про калину, яка зібрала навколо себе дітей, я присвятив сестрі, коли вона навесні принесла квіти з куща калини:
Знову літо прийде,
Знов калина цвіте,
Знов духмяна, духмяна,
Своїх діток збере
На весільний наш ранок.
(В.Матвієнко «Калина»)
Колись у справах банку я відвідав Братиславу, а Дмитро Павличко тоді був послом України у Словаччині. Ми зустрілися. Коли розговорилися, я прочитав йому свої вірші і він попросив зібрати їх усі докупи. Я це зробив і отримав від Павличка схвальну рецензію. Підтримав мене і поет Микола Сингаївський. Відтоді розпочалася моя офіційна творча робота, яка, безперечно, приносить задоволення. Пісня про маму, яку виконала українська співачка Ніна Шестакова у Москві, глибоко зворушила московську публіку. Їй до ранку у готель телефонували схвильовані москвички та гості столиці.
Мамо, сива горлице поліська,
Як ти натрудилась за життя!
Може, скаже дума українська,
Що тобі не буде забуття.
Добре слово в пам’яті озветься,
І тебе довіку не забуть.
Вірю, що з матусиного серця
Спомини до світу проростуть.
(В.Матвієнко «Проводжали матір»)
Музику на мої вірші написали сучасні талановиті композитори: Євген Пухлянко, Леонід Попернацький, Олександр Костін. У творчому доробку понад 120 пісень. Кожен вірш, якому згодом судилося стати піснею, повинен мати якусь мету – виховну, ліричну тощо, пробуджуючи душу:
Весною в рідному краю
Я знов з травою розмовляю
І пісню згадую твою,
Мов небо зоряного краю.
Білів туман у сивині,
Я не ховав гіркого болю.
Снували роздуми сумні,
Що ми розлучені з тобою.
І що без тебе ця весна –
Немов загублена підкова,
Немов обірвана струна
Мого несказаного слова.
(В.Матвієнко «Травнева сповідь»)
Багато часу, сил та енергії Володимир Павлович Матвієнко віддає освіті, навчанню, вихованню молоді та громадській роботі. Адже це надзвичайно важлива річ. Заснований у 1997 році, за ініціативою професора Володимира Матвієнка, Київський інститут банківської справи забезпечує висококваліфікованими кадрами провідні фінансові установи держави. Перевагою інституту є те, що його дипломовані випускники отримують гарантовані робочі місця.
Понад 10 років Володимир Матвієнко в рядах МГО «Козацтво Запорозьке», активно підтримує цю організацію. За вагомий внесок в розвиток козацтва Гетьманом козацтва Запорозького Дмитром Сагайдаком була вручена йому найвища нагорода: Золота зірка «Герой Козацтва».
Принагідно відзначимо, що уже декілька поколінь дітей із задоволенням виконують пісні на слова Володимира Матвієнка: «Артек», «Кіт рудий», «Олівець Художник», «Лелеча пісня», «Колискова» тощо.
– На цій ниві, роботи не початий край. Якби молоддю держава займалася серйозно, то не пожинали б ми гіркі плоди злочинності й наркоманії. Володимир Матвієнко – фундатор Всеукраїнської дитячої громадської організації «Козаченьки», яка зробила значний внесок у збереження суспільної злагоди, формування у дітей та юнацтва України високих моральних якостей, виховання почуття патріотизму, козацьких традицій та загальнодержавних цінностей. Ми ще й тому живі духом, що маємо прекрасний і багатий спадок київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а також наших славних козаків. Людина повинна уславитися в віках мудрістю і добром! Максим Рильський у вірші «Троянди й виноград» влучно наголосив:
...Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Ці два крила підняли Володимира Павловича Матвієнка високо-високо – як казали давні римляни – per aspera ad astra (через терни до зірок). Причому, у буквальному розумінні цього виразу. Адже одна із нещодавно відкритих малих планет, зареєстрована у Міжнародному каталозі під номером 6622, носить ім’я «Матвієнко»!
У сонячній системі
Знайшлась зоря нова
Під номером звичайним –
Шість, шість і двадцять два.
Ту недосяжну зірку
Шукав на небі я,
А їй дали навіки
Просте моє ім’я.
(В.Матвієнко «Моя зоря»)
А ще на думку приходять рядки із вірша Некрасова «Поэт и гражданин», який ніби написаний про Володимира Матвієнка:
Ему тяжелый жребий пал,
Но доли лучшей он не просит:
Он, как свои, на теле носит
Все язвы родины своей.
Поэтом можешь ты не быть,
Но гражданином быть обязан.
А что такое гражданин?
Отечества достойный сын.
Доля розпорядилася так, що «...отечества достойный сын» Володимир Матвієнко є і великим громадянином, і великим поетом України. Многая Вам літа!
Матеріали підготували: Ігор КРАВЧУК
Микола ПРИЗ
ПІСЛЯ НАПИСАНОГО
Після спілкування з Володимиром Павловичем Матвієнком і написанням статті, в якій ми прагнули осягнути масштабність, глибокий інтелект стратега і його бентежну, неспокійну душу – ловиш себе на думці: про таку яскраву особистіть сучасної історії України - потрібно писати роман. Правда, щоб взятися за таку справу – потрібно бути Бальзаком.
Бальзаком… А чому б, принаймні, не скористатися методом великого француза і не поглянути на нашого героя очима людей.
Озброївшись сучасними технічними засобами журналістів: телекамерою, фотоапаратом та диктофоном, ми з Миколою Призом, багатогранною особистістю, – «пішли в народ».
Якби кожна людина робила для свого села стільки, як Володимир Матвієнко – наша Україна б процвітала
Віталій КАМІНСЬКИЙ, Білківський сільський голова:
Завдяки Володимиру Павловичу Матвієнку наше село, хоча воно за 50 кілометрів від райцентру та за 150 від обласного – дуже гарно розвинуте. Перше, з чого розпочав Володимир Павлович – побудував нову школу. Сучасна школа має два комп’ютерні класи, новітнє обладнання та прекрасний висококваліфікований педколектив. Володимир Павлович займався і займається інфраструктурою села: було засноване сільськогосподарське підприємство «Обрій», яке забезпечує односельців роботою, фактично заново збудовані медико-оздоровчий центр, нове кафе, впорядковано центр села, на належному рівні підтримуються дороги. Здійснена капітальна реконструкція сільського Будинку культури, в якому знаходиться музей села. Експозиція постійно збагачується, діють гуртки художньої самодіяльності. Збудовано 7 котеджів для молодих сімей. Частина з них уже заселена. Капітально відремонтовано 8-ми квартирний житловий будинок для спеціалістів. Рішенням зборів громадян села, яке підтвердила сесія сільської ради, майдану у центрі села присвоєно ім’я Володимира Матвієнка.
Ніна МЕЛЬНИЧЕНКО, директор Білківської середньої школи:
ЯКБИ НЕ БУЛО ЗБУДОВАНО НОВУ ШКОЛУ – НЕ БУЛО Б СЕЛА
Обвал корпусу старої школи майже у буквальному розумінні впав на мої плечі. Це було б повною катастрофою, якби не допомога нашого земляка Володимира Павловича Матвієнка, тому, що в держави коштів не віднайшлося.
Його реакція була блискавичною: будемо будувати.
Старі приміщення знесли. 16 липня 1999 року було закладено перший камінь до фундаменту школи, а рівно через рік – 25 серпня 2000 року – нову школу було відкрито. У дворі зеленіла трава і цвіли квіти, а класи були облаштовані комп’ютерами, новими меблями та новим устаткуванням.
Школі присвоїли ім’я Володимира Павловича Матвієнка. Це було всенародне рішення села. Інакше і не могло бути. Адже він не тільки профінансував будівництво, а й своїм пильним оком контролював її зведення.
Вдячність наша – без будь-якого пафосу – безмежна. І діти цим дарунком користуються дуже бережливо, цінують його і шанують.
Мов сонце, світи, моя школо,
Яка ж ти красива й нова!
Ти – щастя, і юність, і воля.
Майбутнє – у центрі села.
Мов сонце, світи, моя школо.
Дитинства мого дивний край.
Тебе не забуду ніколи,
І ти мене не забувай.
(В. Матвієнко «Школо моя»)
