Культура та мистецтво: Магія музики
Його музика, як пісня вітру на струнах пшеничних колосочків, його пісні, як гомін карпатського вітру у верховітті смерек, його душа, як морська глибина, що у безмежному спокої безодні породжує нове життя… Йдеться про віртуоза-піаніста, чудового композитора Євгена Пухлянка.
У переддень літа, 30 травня у приміщенні Національної музичної академії України імені П.Чайковського, альмаматері композитора, відбувся творчий вечір Євгена Пухлянка.
У ньому взяли участь Державний Академічний естрадно-симфонічний оркестр України, Естрадний оркестр МНС України, Хор Київського муніципального Академічного театру опери та балету, чудовим вокалом полонили глядачів солісти: Фемій Мустафаєв, Ірина Семененко, Василь Волощук, Семен Торбенко, Павло Скляров, Марина Маковій. Для слухачів приємною несподіванкою стала поява Героя України, поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Матвієнка, пісні на поезію якого були основою репертуару творчого вечора. Перед початком заходу відбулася імпровізована зустріч шанувальників поезії з автором. За автографами – була черга. Володимир Павлович ледь встигав привітатися, послухати захоплені відгуки, щось відповісти.
А ще Євгена Пухлянка Гетьманом МГО «Козацтво Запорозьке» Дмитром Сагайдаком було нагороджено Орденом «Гетьман Байда-Вишневецький» ІІІ ступеня. Глибоко національна творчість Євгена Пухлянка, без сумніву, заслуговує нагород. А тепер поспілкуємося з автором. Як кажуть: «Автора! Автора!»
– Пане Євгене, доля – завжди примхлива, особливо, коли вона стосується людини творчої, обдарування якої можуть вдало розвинутися у ранньому дитинстві або, навпаки, проявити себе через десятиріччя, та все одно донести до людства прекрасну мелодію, слово або майстерні картини. Яким цей шлях до пісенного Олімпу був у вас, адже ви народилися у звичайній, далекій від музики сім’ї, та ще й у нелегкі післявоєнні часи?
– Дійсно так, я щиросердно вдячний своїй родині, а особливо батькові, який, працюючи простим водієм вантажівки, не втратив любов до музики, оскільки і він за освітою – музикант, але життя і політичні обставини змусили його мати більш приземлену професію, та батьки ще з раннього дитинства запримітили в мене любов до музики. У нас навіть було піаніно, на якому батько чудово грав і привчав мене до прекрасного. Хоча музична школа спочатку не дуже мене надихала, адже там потрібно було починати з нуля, а я вже був «асом», на мою думку, і міг вільно грати. Потім втягнувся і вдячний батькам, що в такі нелегкі часи займалися моїм духовним вихованням і завдяки цьому я зміг вступити до Донецького музичного училища по класу фортепіано і здобув ґрунтовну музичну освіту.
– Тобто ви родом із трудового шахтарського краю, але присвятили себе мистецтву. Чи легко вам було торувати власну творчу дорогу?
– Наш Краматорськ – не зовсім шахтарське, а швидше виробниче місто, та й воно прославилося відомою когортою митців – по сусідству з нами жив відомий кінорежисер Леонід Биков, я дружив з його дітьми – Лесиком і Мар’яною. Але музика була моєю стихією і я приїхав до Києва вступати до консерваторії. Дякувати Богу, міг легко туди вступити, здавши лише фахові дисципліни, закінчивши цей престижний музичний заклад, я отримав відразу 4 фахи – концертний виконавець, соліст камерного ансамблю, концертмейстер і педагог музичного училища.
– Київська консерваторія – це, дійсно, Мекка найвидатніших українських класичних артистів, які або вчилися там, або викладали, а вам простому хлопцю з Донеччини ще й вдалося створити власну консерваторську династію!
– В минулі часи трохи менше, але зараз наша консерваторія працює на експорт, усі, хто досягли бодай якихось успіхів, одразу потрапляють у поле зору продюсерів інших країн. Але я обрав інший шлях, вступивши до аспірантури, почав працювати у консерваторії концертмейстером кафедри сольного співу, чотири роки працював з Іриною Колодуб і Ніною Кукліною. І ще паралельно працював концертмейстером у Жовтневому палаці.
Одружився я ще під час навчання на 5-му курсі, моя дружина Рощина Тетяна Олександрівна. Сьогодні вона професор, завідувачка кафедри спеціального фортепіано в музичній академії. Одружені ми вже 34 роки. В Національній музичній академії працює старшим викладачем і наша донька Марія Пухлянко. А ще вона відома піаністка. Маю трирічного онука Тимофія. Ось така в нас музична сім’я, лише зять Антон Кушнір випадає з когорти піаністів, він – флейтист у Президентському оркестрі.
– Але ж від початку ви обрали зовсім інший музичний шлях – концертмейстера, як же, знову ж таки, доля, підштовхнула вас до композиторства?
– На 4 курсі ми проходили предмет поліфонію і там було завдання написати невеличку фугу, коли я виконав завдання, то мій викладач, прослухавши її, сказав: «Тобі треба йти на композиторський», але я не прислухався серйозно до його слів, бо вважав, що найкраща музика вже написана. І, за великим рахунком, так воно і є. Це є справа таланту і душі. Ще музичний геній Сергій Рахманінов сказав: «Немає мелодії – немає й музики».
У консерваторії я пропрацював чотири роки концертмейстером, потім мені запропонували піти в державний духовий оркестр, я погодився, але й звідти згодом пішов – прагнув нових висот. Для збереження професійної форми мені потрібні були нові обрії, які я знайшов у естрадно-симфонічному оркестрі Ростислава Бабича, який вже, на жаль, припинив існувати, але прекрасні записи залишилися у фонді українського радіо.
Певний час, я був депутатом Ленінської районної ради столиці, у 1980-85рр. і міг зробити непогану кар’єру, але на заваді стало моє стійке небажання бути членом КПРС. Стати композитором-піснярем я, власне, ніколи й не мріяв, але доля розпорядилася інакше.
– Однак «ніколи не кажи ніколи», прослухавши ваш сольний концерт-бенефіс у тандемі з Володимиром Павловичем Матвієнком, одразу й не скажеш, що це тандем банкіра з композитором, настільки гармонійно його поезія пов’язалася з вашою музикою…
– Все так і є, своїм композиторством я великою мірою завдячую чудовій, талановитій людині Володимиру Павловичу Матвієнку, з яким познайомився випадково, коли мені запропонували зробити музичне оформлення вечора в Промінвестбанку. Потім мені доручили працювати у культурно-мистецькому центрі при Промінвестбанку. Тоді ж я дізнався, що Володимир Павлович видав свою першу книжку поезій «Люблю я свою Україну». Це був 1997 рік, нелегкий час і в економіці країни, і в її культурному житті. Тому я був радий співпраці не тільки з банкіром першої величини, але й з чудовим поетом і благородною людиною. Для проби написав декілька творів на його вірші. Володимиру Мавієнку вони сподобалися і ми вирішили здійснити сумісний проект, тобто концерт з «живим» оркестром. Першу пісню виконав Василь Волощук і називалася вона: «Люблю я свою Україну», потім була моя пісня «Літо» – виконавець Семен Торбенко, а на бенефісі Володимира Матвієнка її виконала Ані Лорак. У 1999 році в нас був масштабний грандіозний концерт у Національній опері України, у якому брав участь навіть її директор Анатолій Мокренко, який виконав пісню «В зеленім селі на Поліссі», а також народний артист України Фемій Мустафаєв. Я, чесно кажучи, не думав, що це матиме такий резонанс, і ми розпочали творчі поїздки Україною, адже Володимир Павлович за яку справу береться, то вже доводить її до кінця, у тому числі й в мистецтві. Попри усю свою колосальну зайнятість і відповідальність у Промінвестбанку він знаходив час і для творчості. Це той рідкісний випадок коли в одній людині поєдналися лірика і прагматизм.
– Напевно, після такого вдалого початку ваш творчий тандем закріпив свою співпрацю і вивів вас на нові горизонти?
– Безперечно, і не в останню чергу, завдячуючи нашій співпраці, у 2000 році я отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України. Також співпрацюю з поетами Григорієм Булахом, Зоєю Кучерявою. Нині для всіх і виконавців, і поетів, існує криза репертуару, і коли виникає іскра між поетом і композитором, то вона потім переростає у багаття, яке очищає душі слухачів і глядачів через виконавця. Наприклад, я спочатку відчуваю вірші, а потім вже кажу поету, кладеться його поезія на музику чи ні. Кожну пісню я повинен вистраждати, пережити і вже потім видати «на-гора» музичний продукт, тому мені не зрозумілі композитори, які штампують пісні, мов гарячі пиріжки.
Зараз, взагалі, нівелюється справжня творчість і співаками, композиторами дуже часто стають люди далекі не лише від творчості, але й елементарної культури. Не кажучи вже про досвід і титанічну професійну працю, але зараз бал править попса і здебільшого чужоземна. Я ж пісні не продаю, а дарую. І дуже вдячний долі, що звела мене з Володимиром Павловичем Матвієнком – прекрасною людиною, і, фактично, завдяки йому я став тим, ким є зараз.
Від колективу редакції, який мав нагоду бути присутнім на чудовому концерті видатних митців України – щиро бажаємо їм творчої наснаги на довгі роки.
Ігор КРАВЧУК
