Світочі: ВІН МУЗИКОЮ БУДИВ СЕРЦЯ ЛЮДЕЙ

Нинішній рік є ювілейним для світоча українського музичного мистецтва Миколи Віталійовича ЛИСЕНКА. У 2012 році відзначається подвійна дата – 170 років від дня народження композитора і 100-річчя від дня його смерті. Все життя цього, без перебільшення, гетьмана української музики пройшло через утвердження справжнього національного духу й підняття його на належний європейський рівень.

Навіть походження Миколи ЛИСЕНКА поєднало в собі два культурних зрізи того часу Народився Микола Лисенко 22 березня 1842 р. в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії, нині – Глобинського району Полтавської області, у родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку, який вийшов у відставку в чині «полковника з мундиром», обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів. На схилі віку він займався етнографічними дослідженнями; гарно співав українські пісні, вправно добираючи акомпанемент на фортепіано. Мати майбутнього композитора Ольга Єреміївна походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту здобула у петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже винятково французькою і примушувала до цього всіх членів родини.

Рід Лисенків походив із козацької старшини часів Богдана Хмельницького, засновником роду вважається легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кривоноса. З рук Івана Мазепи шляхетство одержав Іван Якович Лисенко – полковник чернігівський і переяславський, наказний гетьман України 1674 р. Його син Федір Іванович у 1728–41 рр. – генеральний осавул, а в 1741–51 рр. – генеральний суддя Війська Запорозького. Серед його синів і зятів було 12 козацьких сотників, а також представників інших козацьких чинів. У подальших поколіннях роду знову ж переважають військові. Нащадок давнього шляхетського роду, Микола Лисенко поєднав у собі заповідану предками відданість національній ідеї та хист до державницько-просвітницької діяльності з непересічним музичним обдаруванням, ставши в Україні на чолі мистецьких змагань середини XIX – початку XX ст.

Від найперших дитячих років світосприйняття майбутнього композитора формується під впливом двох музичних стихій. З одного боку, це салонне музикування матері Ольги Єреміївни – прекрасної піаністки, вихованки Смольного інституту шляхетних дівчат, а отже, прихильниці європейської та певною мірою російської класики. Для малого Миколи ця сфера відкривається через класичні сонати, парафрази і попурі на теми популярних опер, модні салонні п’єси на зразок «Сплячого лева» А.Контського. Найголовніше, що в родині, яка добре пам’ятала кріпацький оркестр материного діда Петра Булюбаша, музичне обдарування, бажання займатися музикою викликали увагу і розуміння. Мати, помітивши музичні здібності сина, вже в 5 років починає сама вчити його грі на фортепіано. Шестирічний хлопчик вражав усіх музичною пам’яттю, чистотою і легкістю гри.

У 1855 році Микола почав навчання у привілейованому навчальному закладі – 2-й Харківській гімназії. У Харкові він займався з відомими музикантами М.Дмитрієвим і чехом Вільчеком. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень. В 9 років Микола написав свій перший музичний твір – граційну «Польку», видану батьком у подарунок до дня народження сина. Фольклорні зацікавлення юного Лисенка знаходили щирий відгук і підтримку і в його дядьків – Андрія Романовича та Олександра Захаровича Лисенків. Олександр Захарович прекрасно грав на бандурі, кохався у козацькій старовині та українській історії.

Остаточно усвідомлення національного самовизначення Миколи Лисенка відбулося років у 14, коли, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту. Це було певним потрясінням для юнака, що звик до російської чи французької мови, він був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова.

Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету, де вже навчався його родич – Михайло Старицький. Наступного навчального року у 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і юнаки також були змушені перевестися до Київського університету, щоб уникнути репресій після студентських заворушень у Харкові. Тут вони потрапляють у коло прогресивного студентства, що складало так звану київську Стару громаду. Відбувається знайомство Миколи Лисенка з Тадеєм Рильським, Борисом Познанським, Петром Косачем, Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким та багатьма іншими.

Як завжди, в душі й обдаруванні творчої людини йде боротьба між «фізикою» й «лірикою», не оминула вона й Лисенка. Блискуче закінчивши з відзнакою університет і захистивши у 1865 р. кандидатську дисертацію з біології «Розмноження нитчастих водоростей», Микола все ж обирає музику і, заробивши трохи грошей, їде у 1867 р. до Лейпцизької консерваторії.

Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О’Коннор, яку він привіз до Лейпціга. Обмеженість фінансових можливостей змушує його осягнути консерваторський курс за 2 роки. Микола Лисенко стає першим в Україні і одним з небагатьох серед свого покоління композиторів Російської імперії, хто мав європейську професійну освіту. Коли говорити про матеріалні статки, то у Лисенка не було ніякої власності. Після скасування кріпацтва у 1861 році їхня сім’я розорилася. До речі, Миколу навіть виключали з університету за несплату. Надалі все життя він був середньо забезпеченою людиною. Основним джерелом прибутків композитора була викладацька діяльність в Інституті шляхетних дівчат і приватні уроки музики. Всі квартири Лисенко знімав. Коли ж з’явилася можливість купити будинок – відмовився, а зібрані гроші використав для відкриття школи. Ще два роки (1874–1875) Лисенко вдосконалював майстерність у Петербурзі у Римського-Корсакова. У 1878 році Микола Віталійович займає посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Взагалі ж за свідченням сучасників Микола Лисенко був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Один із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів, фундатор музично-драматичної школи. Володів неабияким літературним талантом. Взагалі робота з увічнення пам’яті Т.Шевченка зі студентських років і до останнього подиху була основою громадянсько-просвітницької діяльності Лисенка. Останнім часом документально доведено, що композитор не брав участі у перепохованні Кобзаря. Проте він зробив справу набагато важливішу: слідом за поетом Лисенко поклав усе творче життя на те, щоб «просвітить рабів німих», щоб із розірваної двома імперіями людності виховати єдину націю, гідну свого героїчного минулого і здатну творити власне майбутнє. Від 1862 р. М.Лисенко щорічно організовує концерти пам’яті Т.Шевченка, що, до речі, породжує нову концертну форму – змішаний концерт. Сам Лисенко виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Звучать його обробки й авторські твори, композиції інших авторів на слова Шевченка та інших поетів, вірші Т.Шевченка і фрагменти з вистав за його творами.

Багато років композитор мріяв про справжню музично-драматичну школу, про талановитих учнів, яким би міг передати свої знання. Ще в 1868 році він написав із Лейпцига своїм рідним: «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше, вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами». Але втілити в життя свою мрію вдалося тільки в 1904 році. Лисенко орендував невеликий одноповерховий будинок із мезоніном на вул. Великій Підвальній, 15. Укомплектував необхідні інструменти, запросив працювати чудових педагогів. Із перших днів Лисенко вважав, що в його Музично-драматичній школі повинні виховуватися актори та музиканти для української сцени.

За спогадами рідних, Микола Віталійович вважав себе непрактичною людиною, без адміністративної жилки, але, незважаючи на це, він зумів сформувати навколо себе найкращі педагогічні сили. В основу навчального процесу школи було покладено програми Санкт-Петербурзької консерваторії та Московського театрального училища. Вперше було відкрито клас бандури, в якому викладав Іван Кучугура-Кучеренко. Вже в перший рік у лисенківській школі навчалося більш як 300 учнів. Вона не мала дотацій та існувала тільки за рахунок плати за навчання. Більшість учнів – люди середнього статку і бідняки.

Взагалі Микола Лисенко, де тільки міг, намагався згуртувати людей, особливо мистецьку молодь, довкола національної ідеї. Так було і з Київським літературно-артистичним товариством. Відкрите у 1895 р. як форпост російської культури, воно потроху перетворилося на центр пропаганди української ідеї та національної культури, за що і було закрите у 1905 р. З цією ж метою виник з легкої Лисенкової руки гурток «Молода література», більш відомий як «Плеяда молодих українських літераторів», котрий дав путівку в життя Лесі Українці, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Максиму Славинському, Сергію Єфремову, Володимиру Самійленку та багатьом іншим талановитим письменникам і громадським діячам початку XX ст. Не меншою за впливом на розвиток української культури була і театральна діяльність Миколи Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, в т.ч. й оперного.

Вокально-хорова спадщинаЛисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на тексти Тараса Шевченка, включає і 12 оригінальних хорових творів на тексти українських поетів. Причому два з них – «Жалібний марш» на слова Лесі Українки і кантата «До 50-х роковин смерті Т.Шевченка» – також присвячені Кобзареві.

Микола Віталійович написав 11 опер, а співпрацюючи з трупами корифеїв українського театру, він уклав музику ще до 10 драматичних вистав. Історії створення і постановок опер Миколи Лисенка досить різні. Він автор опер: «Енеїда», «Утоплена», «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», які нині рідкісні гості на сцені. Парадокс, найпопулярніший твір композитора – опера «Наталка Полтавка», в принципі, не авторський твір у чистому вигляді. До лисенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Кілька музичних фрагментів склав сам автор п’єси – Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (у тому числі й знамениті «Віють вітри»). Микола Віталійович сам говорив: «Я уклав і упорядкував клавір». Він дописав передмову до першого видання, вибрав найбільш популярні українські мелодії, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір. Досі не відомо, чи сам Лисенко оркестрував цю оперу.

Ще в 70-х роках у Миколи Віталійовича народилася ідея створення народної опери. Намір зміцнів, коли композитор, разом з археологічною експедицією, побував на місці колишньої Запорозької Січі. Після тієї поїздки вирішив написати оперу на матеріалі знаменитої повісті Гоголя. Його захоплювала незламна сила волі, мужність, відвага Бульби та його палка любов до батьківщини. З 1880 по 1890 рр. разом із Михайлом Старицьким (автором лібрето) він працював над оперою. Петро Чайковський пропонував допомогу в постановці «Тараса Бульби» в Петербурзі, але композитор не погодився, вважаючи, що опера про національного героя спочатку повинна бути показана в Україні. На жаль, ні Лисенку, ні Старицькому не довелося за життя побачити свого «Тараса Бульбу» на сцені. Тільки в 1924 році в Харкові вперше поставили оперу, а в Києві – в 1937 р.

Композитор повністю завершив оркестровку опери. Але через те, що у Лисенка не було диригентської симфонічної практики, після смерті композитора довелося робити редакції опери. Довгі роки не могли знайти авторської партитури. Виявилося, Микола Віталійович передав ноти для видання у фірму «Леон Ідзіковський» – відому на той час не тільки у Києві, а й у всій Європі музичне видавництво. А коли сім’я Ідзіковських емігрувала до Польщі, митрополит Андрей Шептицький викупив весь український фонд. У тому числі там виявилися і рукописи Лисенка. Після смерті владики УГКЦ у Львові, розбираючи архів, натрапили на ці унікальні раритети. Партитуру передали на зберігання до нотного відділу Львівської публічної бібліотеки. Ми звикли вважати «Тараса Бульбу» народною музичною драмою. А Микола Віталійович на чільне місце ставив трагедію Тараса і Андрія про роздвоєння особистості та штучне зіткнення двох народів. Подивіться на оточення Лисенка: Тадей Рильський, Данило Антонович, Борис Познанський – поляки. Його хвилювала тема українця, якого намагалися ополячити та поляка, який свідомо служив українській культурі. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса.

На жаль, не побачила світ постановка Леся Курбаса. Дуже цікаві декорації зробив Анатолій Петрицький. У 1919 році Київ захопив Денікін. Театр згорів, залишилися лише ескізи декорацій. А в 30-ті перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, привівши оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють. Тому нині існують кілька варіантів цієї опери.

Микола Лисенко майже не писав духовної музики (імовірно, через те, що мав би писати на російські тексти, чого принципово уникав усе життя). Але серед шести відомих нині релігійних творів Лисенка, надзвичайно красивих і пронизаних високою духовністю, є такий шедевр як хоровий концерт «Куди піду від лиця твоєго, Господи?», «Херувимська пісня», кант «Пречистая Діва, Мати Руського краю», котрі нині співають майже всі хорові колективи України і діаспори. Життєвий подвиг Лисенка не обмежується написанням музичних творів. Важливим для нього був і розвиток виконавства, і то не лише в його час.

Суперечливим було й особисте життя маестро – офіційно він був одружений з Ольгою О’Коннор, своєю племінницею, яку знав із дитинства. Вона була молодшою за Миколу на десять років. Судячи зі спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною. На жаль, сім’я О’Коннор страждала спадковим психічним захворюванням. І з молодих років Ольга Олександрівна була схильна до депресій, що призвели надалі до нервових зривів. В офіційному шлюбі у Миколи Віталійовича не було спадкоємців.

Далі існують суперечлиі дані – у житті Миколи Лисенка з’являється інша муза Ольга Антонівна Ліпська, з якою композитор познайомився під час концертів у Чернігові, деякі джерела стверджують, що вона стала його громадянською дружиною, інші, що вони взяли офіційний шлюб. Як би там не було, але від цієї любові на світ з’явилося семеро дітей, двоє з яких, на жаль померли. Сьогодні є нащадки українського класика по трьох лініях: Остапа, Галини і Мар’яни. По чоловічій гілці Микола Віталійович Лисенко – повний тезка, праправнук композитора, – також музикант, диригент. Він нащадок династії, її спадкоємець у 12-му коліні.

У 1911 році, коли композитор, через рабські умови, відмовився відмічати 50-річчя смерті Тараса Шевченка у Києві, на нього ополчилися не тільки Трепов із Новицьким, а й сам Столипін, тобто вся російська влада. За пропозицією гуртка «Кобзар» концерти Лисенко переніс у Москву. Після цього композитора і членів старійшин Українського клубу притягли до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність». Це серйозне обвинувачення було сфабриковане владою, яка вирішила покарати непокірного націоналіста. Адже Микола Віталійович Лисенко був символом і совістю українців. Процес мав бути гучним і показовим, щоб іншим не кортіло. Хвилювання призвели до сумних наслідків...

Композитор помер від інфаркту. Микола Віталійович збирався на заняття до своєї школи. Відчув себе погано. Повернувся, приліг на ліжко, і через 20 хвилин його не стало. Діти кинулися до Старицьких і Косачів, але вже нічого не можна було змінити. За переказами, останніми словами Миколи Віталійовича було прохання покликати Олександра Кошиця, свого учня і соратника. За спогадами Ольги Петрівни Косач, у композитора був подив на обличчі. Схоже, смерть стала для нього також несподіваною і непрошеною «гостею».

Коли ховали композитора, з ним прийшли попрощатися тисячі людей, які прибули з усіх регіонів України. За спогадами Олександра Антоновича Кошиця, Лисенка відспівували у Володимирському соборі, тільки хор, який ішов попереду траурної процесії, складався з 1200 осіб. Коли вони співали, то було чути в центрі Києва. Труну до Байкового кладовища пронесли на руках. Одягнена в студентські однострої українська молодь уперше стала тоді на оборону національної святині, оточивши жалобний похід і не даючи поліції провадити арешти.

Епітафією на надгробку Лисенка можна було б написати слова Симона Петлюри із його статті про велич композитора: «Кращим показником цінностей є те, що Лисенка любило українське суспільство і визнавало його творчість великим внеском до капіталу національного життя. Це вища нагорода, яку може заслужити творець мелодій, створювач музичних образів.»

Іменем Миколи Лисенка названі вулиці у Києві та Львові, а також провідні мистецькі установи України. Це Львівська національна музична академія, Харківський академічний оперний театр, Колонний зал Національної філармонії, Київська спеціалізована музична школа, Полтавське державне музичне училище. Ім’я Лисенка носить також провідний камерний коллектив – струнний квартет. Українським музикантам щорічно присуджується Премія імені Лисенка. Періодично в Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка. У Києві діє Будинок-музей Миколи Лисенка. Та найголовніше – це пам’ять про Майстра сучасників та утверження справжнього українського духу у суспільному житті.

Підготувала випускниця Київської спеціалізованої музичної школи імені Миколи Лисенка Роксолана КРАВЧУК