УКРАЇНСЬКИЙ ЖИТТЄЛЮБ ІЗ ГРУЗИНСЬКИМ КОРІННЯМ

Скільки б не змінювалось поколінь і не минало віків, візитною карткою Києва були й залишаються скульптурний ансамбль княгині Ользі на Михайлівській площі, пам’ятники Ярославу Мудрому біля Золотих Воріт та вічному мандрівнику Григорію Сковороді на Контрактовій. І не всі, можливо, знають, що їх об’єднує постать непересічного Майстра – Івана Петровича Кавалерідзе, у долі якого переплелися Україна і Грузія, зокрема Київ, де знайшов свій останній спочинок, і, Сумщина, звідки прийшов у цей світ. Поза сумнівом, у долі цієї людини було щось фатальне і ренесансне. Не випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело». 14 квітня виповнилося 125 років від дня народження Івана Петровича Кавалерідзе (1887–1978) – видатного українського режисера, скульптора і кінодраматурга.

Монументи, які створив видатний митець, й досі прикрашають столицю України, а пам’ятники Т. Шевченку, встановлені в Сумах, Полтаві, Ромнах, Артему – в Бахматі та Слов’яногорську, І. Франку – в Лубнах, Г. Сковороді – в Лохвиці, Києві, селах Чорнухи та Сковородинівка, є гордістю культурно-мистецької спадщини всього українського народу. Варто лише згадати, що перший пам’ятник княгині Ользі він створив у 24 роки, а останній – Григорію Сковороді – у 90!

Історія життя та творчого шляху Кавалерідзе складна й драматична, сповнена важких перепитій. Ще під час кавказької війни генерал Ладанський привіз полонених грузинів у свій маєток (хутір Ладанський Роменського повіту Полтавської губернії), серед яких був і Васо Кавалерідзе, батько майбутнього скульптора. Незважаючи на видатні творчі досягнення скульптора, влада тримала його під грифом «неблагонадійних», його талант не був відзначений ні творчою спілкою, ні на державному рівні. Біль свою та всього грузинського народу І. Кавалерідзе виплеснув у знаменитій кінострічці «Прометей». І упродовж свого творчого життя створював яскраві доробки в монументах, станковій пластиці, кінострічках, драматургічних творах.

Кажуть, що немає загадки таланту. Є одвічна загадка любові. Без неї не існує світ. По материнській лінії І. Кавалерідзе відносився до славного козацького роду Кухаренків. Цим пишався і завжди вважав себе українцем, хоча і говорив, що в ньому тече ложка грузинської крові. Своє прізвище він успадкував від свого діда Васо, якого хлопцем, разом з іншими полоненими, у середині ХIX ст. привіз до України із Кавказу і зробив своїм кріпаком генерал Ладинський. Полонені кавказці підозрювалися у співчутті до Шаміля.

Вранці 14 квітня 1887 р. поблизу міста Ромни на хуторі Ладанського в колишній Полтавської губернії (нині село Новопетрівка на Сумщині) на обійсті Петра Кавалерідзе і Килини Кухаренко зібралися сусіди – українські селяни Цинарідзе, Чоні, Орбельяні, Мазаракі, щоб привітати їх із народженням сина Івана. Хлопчику пророкували щасливе життя, бажали стати священиком або волосним писарем. Лише рідна тітка, у якої чоловік був художником, сумно мовила: нехай буде ким завгодно, аби не художником...

Але доля вирішила, щоб Іван Кавалерідзе прожив велике творче життя й залишив помітний слід в українській культурі як видатний художник-скульптор, талановитий режисер кіно й театру та драматург. Його дитинство минало в селі Талалаївці (тепер – Сильченкове на Чернігівщині), де він навчався у початковій земській школі. 1899 р., після трьох років навчання, його забрав до Києва дядько, художник і археолог, хранитель скіфського відділу Київського археологічного музею Сергій Мазаракі. Він добре знав І. Рєпіна, приятелював з А. Куїнджі, в його домі часто бували артисти Київського оперного театру, художники С. Васильківський, Ф. Красицький, П. Мартинович, С. Світославський, І. Селезньов, О. Сластьон, І. Труш. Творча атмосфера в домі С. Мазаракі сприяла формуванню смаків і творчих захоплень юнака. У Києві Кавалерідзе спочатку понад шість років навчався у приватній гімназії Валькера, яку змушений був залишити через переслідування поліцією за участь у студентських заворушеннях 1905 р.

1906 р. Кавалерідзе вступив до Київського художнього училища в клас архітектури, потім перейшов у клас ліплення скульптора Ф. Балавенського. Щоб добути кошти на прожиття та навчання в училищі, Кавалерідзе вечорами працює статистом у Київській опері. Тут він одержує і майстерню. З цього періоду починається його захоплення театром... У 1909 р. під час гастролей Федора Шаляпіна в Києві скульптор ліпить із натури його гіпсове погруддя, а також два варіанти пам’ятника Т. Шевченка для Києва.

Якось, повертаючись із Києва на канікули до батька, в потязі Іван кинув оком на симпатичну гімназисточку. Пізніше він згадував: «Слово за словом – подружилися, а в лісочку – полюбилися, та й швидко одружилися... А далі – суцільна проза...». Спочатку вони жили в Ромнах. У молодого подружжя народилися донечка та син. Кавалерідзе мріє вчитися у Петербурзькій академії мистецтв. І від’їжджає до Петербурга сам. Його дружина Вікторія виявилась типовою провінціалкою, яка не дуже переймалася творчістю чоловіка, не мала бажання виїжджати з насидженого місця. Та й її батькам був не до вподоби бідний зять-студент, та ще й художник.

У 1909–1910 рр. Кавалерідзе навчається у Петербурзькій академії мистецтв. У 1910 р. Іван Кавалерідзе стажується у Парижі в майстерні відомого скульптора Н. Аронсона. Кавалерідзе знайомиться з багатьма діячами культури Франції, відвідує майстерню славетного скульптора О. Родена. Але через кілька місяців бурхливого паризького життя він раптом занудьгував за дружиною і повернувся на батьківщину. У Києві його дядько Сергій Мазаракі повідомив, що через чотири дні закінчується конкурс на пам’ятник княгині Ользі й племінник зобов’язаний взяти в ньому участь... Після чотирьох безсонних ночей проект був готовий. На серйозному конкурсі, оголошеному Військово-історичним товариством, до якого був причетний сам цар, 24-літній юнак зайняв перше місце.

У авторському проекті Ольга була зображена з мечем і мала досить войовничий вигляд. Митрополит Флавіан зажадав забрати меч і покласти праву руку на груди, де, на його думку, мав бути хрест. «Меч я відкинув, – згадував Кавалерідзе, – хрест одягнув, руку поклав на груди, але ліва рука затисла міцно в кулаку кінець плаща, і уся фігура, як і раніше, зберігала войовничість і властиву княгині владність». За задумом автора, фігури пам’ятника повинні були відлити з бронзи, але і тоді грошей не вистачало. Вирішили побудувати тимчасовий пам’ятник зі світлого залізобетону з додаванням мармурової крихти. Пам’ятник сяяв білизною і важко було розпізнати, що він не з чистого мармуру. Володимирський проїзд сполучає дві площі – Михайлівську і Софіївську. Цю коротку Київську магістраль можна назвати самою довгою дорогою до істини і духовності, адже вона поєднує архітектурні ансамблі двох унікальних святинь – Михайлівського Золотоверхого і Свято-Софійського монастирів. Саме уздовж цієї вулиці в 1909 р. було прийнято рішення відтворити «Історичний шлях», тобто прокласти грандіозну алею, яка б складалася з пам’ятників видатним діячам вітчизняної історії – князю Олегу, княгині Ользі, Святославу, Володимиру Великому, Ярославу Мудрому, Нестору Літописцю... «Первістком» цього гігантського проекту став пам’ятник княгині Ользі, апостолу Андрію Первозванному, рівноапостольним Кирилові й Мефодію. Офіційне відкриття відбулося 4 вересня 1911 р. І раптом крутий поворот у бік кінематографу. Того ж року Кавалерідзе запросили працювати на московське відділення кіностудії «Тіман і Рейнгард» скульптором-декоратором і гримером. Він мав намір виїхати до Москви з родиною. Дружина відмовилась: «Я не поїду з тобою. Батько мені знайшов достойнішу партію – бухгалтера з банку... Я вийду за нього заміж...». Так несподівано розірвалися перші подружні стосунки, і Кавалерідзе знову став вільним. Із 1911 по 1915 р. Кавалерідзе створює скульптури «Святослав у бою», «Борис Годунов», «Хокеїст», портрети Я. Протазанова, О. Волкова, О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Мусоргського та інші. У 1915 р. під час Першої світової війни Кавалерідзе був мобілізований у діючу армію.

У 1917 р. Кавалерідзе командує батальйоном народної армії України і за дорученням Тимчасового уряду їде на Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний Центральною Радою в Києві. Довідавшись, що Кавалерідзе – художник, Симон Петлюра порадив йому виїхати в Ромни і зайнятися творчістю. Там незабаром відкривається пам’ятник Т. Шевченку і жертвам революції (пізніше це звучатиме як «герої революції»). А у 1918 р. вітер революції заніс його знову в затишне місто Ромни, де жила його колишня дружина. Але вороття назад немає. Вікторія – заміжня дама. А Іван – «вільний художник». В Ромнах Кавалерідзе працює у відділі наросвіти, викладачем малювання в школах, засновує повітовий театр і ставить «Наталку Полтавку», «Запорожець за Дунаєм», «Лісову пісню». В театральному колективі Кавалерідзе з’являється нова муза. Це було друге велике кохання Івана – Ніна Йосипівна Калиновська. Він пропонує їй руку й серце. Вони одружуються. Ніна дарує йому доньку – молодшу Ніну, яку під час окупації Харкова закатували фашисти.

У 1923 р. у тодішній столиці України – Харкові – оголосили конкурс проектів на пам’ятник знаменитому революціонеру Артему. Брати участь у спорудженні першого радянського монумента в Донбасі зголосилося 83 скульптори. Першу премію не дали нікому, а другу одержав 36-літній Іван Кавалерідзе. За задумом скульптора-новатора 15-метрова статуя революціонера повинна була стати втіленням нової епохи. Монумент він назвав «Слава праці». В обраному для пам’ятника матеріалі залізо символізувало силу, а бетон – стійкість.

Для роботи над пам’ятником він переїздить до Харкова і влаштовується художником у видавництво «Комуніст». Тут йому виділили під житло крихітну кімнату, у якій раніше жив Павло Тичина. Кавалерідзе згадував, як доводилося спати на купі газетного паперу і працювати в пальто при температурі 4 градуси. Кожного ранку, по дорозі на роботу, до нього заходив голова Раднаркому Влас Чубар, а раз на тиждень – Петровський. Їм скульптор не скаржився, а дружині у Ромни писав: «Зарплату затримують. Фігуру закінчую; сил немає. Повторюється торішня історія: півгодини працюю – годину лежу».

Для того, щоб звести кінці з кінцями скульптор влаштовується завідувачем художньо-скульптурної майстерні при Центральній комісії допомоги дітям. Під його керівництвом сироти, вчорашні безпритульні, освоювали ази мистецтва і заробляли на життя ліпленням предметів домашнього побуту: попільниць, чорнильниць, прес-пап’є. Ці підлітки охоче допомагали йому будувати каркаси створюваних пам’ятників. Згодом до Харкова переїздить дружина... Життя налагоджувалося. Молоде подружжя щасливе. Але несподівано прийшла біда. Ніна Йосипівна йшла по вулиці, спіткнулася, впала й пошкодила ногу. На все життя вона залишилась кульгавою. У театрі грати вже не могла. Красивий і статний Іван перестав з’являтися на людях із дружиною, мабуть, соромився її фізичної вади. В його житті виникають інші жінки. Він був великий життєлюб, адже в його крові текла ложка гарячої кавказької крові. Але наперекір усьому Кавалерідзе не розлучається з Ніною.

У 1926 р. Кавалерідзе створює свій знаменитий пам’ятник – гігантську 30-метрову скульптуру Артема в стилі конструктивізму, яку встановили на високій горі в Слав’яногорську. Ця робота одночасно є пам’ятником безкорисливого служіння мистецтву. Свій гонорар автор майже цілком витратив на зведення монумента і тому одержав із належних йому 5000 всього 92 карбованці.

Після поразки на конкурсі «Могила Тараса Шевченка» у Каневі у 1926 р., де ортодокси відмели його проект, Кавалерідзе вдруге покликала муза кіно. Працювати у кіно Івана Кавалерідзе запросив директор Одеської кінофабрики Павло Федорович Нечеса. 1928 р. Іван Кавалерідзе залишає Ніну Йосипівну у Харкові та їде до Одеси, де плідно працює як сценарист і режисер. Але зв’язки з Харковом на цьому не обірвалися. На ролі героїв своїх фільмів – гайдамак, колії, запорожців, селян – Кавалерідзе запрошує своїх друзів, акторів харківського театру «Березіль» – Івана Мар’яненка, Леся Сердюка, Валентину Чистякову і Наталю Ужвій... Іван Петрович задумав кінотрилогію про боротьбу українського народу за незалежність. Ідеї Шевченка, закладені в його поетичній творчості, зокрема поемі «Гайдамаки», надихнули на створення кінофільму «Злива» (1929). Дальше епічне втілення творчість Шевченка знайшла у фільмах «Коліївщина» (1933) та «Прометей» (1935). На знімальному майданчику і в коридорах студії жінки впізнавали Івана Петровича по кроках, бо він неначе літав, а звуки кроків були для них як натхнення. На зйомках фільму «Коліївщина» 1933 р. Кавалерідзе зустрів свою нову Музу й останнє, найщасливіше своє кохання. Надія Пилипівна Капельгородська була солісткою народного ансамблю Василя Верховинця, який брав участь у зйомках фільму. Йому було тоді 46 років, а їй – 29. Надія полишила свого чоловіка і пішла до Івана, не дивлячись, що у нього були дружини, законні й позашлюбні діти. Вона і стала його музою. Хоча й сама мала неабиякі здібності, що передалися від батька, Пилипа Капельгородського, – талановитого письменника, розстріляного у 1939 р. в Полтаві. У 1934–1941 рр., працюючи режисером на Київській кіностудії «Україн-фільм», Кавалерідзе стає основоположником українського історичного фільму, але з примхи влади в 1930-ті рр. почав знімати опери. У 1936 р. Михайло Кольцов, згодом знищений системою, пише статтю для «Правди» «Груба схема замість історичної правди», у якій розгромив фільм «Прометей». Режисеру «порекомендували» зробити Сталіну, який вважався цінителем української пісні, щось приємне. Та Кавалерідзе проявив новаторство і в музичному жанрі. Завдяки йому артисти у кіно заспівали оперними голосами. Так з’явилися шедеври української кінокласики – «Наталка Полтавка» (1936).

Початок Великої Вітчизняної війни застав режисера і його знімальну групу в Карпатах, де вони знімали фільм «Пісня про Довбуша» (за сценарієм Любомира Дмитерко). До Києва знімальна група (27 осіб) діставалася пішки. Повернувшись 20 вересня 1941 р. додому, до своєї Надії, Кавалерідзе одразу ж потрапив у вир інтересів творчої інтелігенції, яка була покинута напризволяще і потерпала від голоду та нестатків в окупованому режимі, але робила все можливе, щоб врятувати національну культуру та її діячів.

Кавалерідзе очолив відділ мистецтв у міській самоуправі. Але через кілька місяців він залишив цю посаду, остерігаючись розстрілу у Бабиному Яру і був змушений торгувати власними творами на базарі заради того, щоб вижити, незмінно, при цьому відмовляючись від офіційних замовлень. Відомий факт: скульптор не захотів ліпити бюст Гітлера... Уже по війні з’ясувалося, що та пропозиція виходила від радянського розвідника. Але і цього було достатньо, щоб після війни Кавалерідзе звинуватили у співпраці із загарбниками. Тому довгі роки йому більше забороняли, ніж дозволяли.

У 1944–1948 рр. Кавалерідзе – старший науковий співробітник відділу монументальної скульптури Академії архітектури УРСР, створює скульптури «Григорій Сковорода», «Козак на коні», «Святослав», пам’ятники Дзержинському та Леніну та ін. У 1949–1957 рр. створює портрети І. Павлова, Л. Толстого, М. Горького, Ф. Шаляпіна, скульптури «Кобзар», «А. Бучма в ролі Задорожного» та ін.

У 1957–1962 рр. Кавалерідзе – режисер Київської кіностудії ім. О. Довженка. Паралельно, як скульптор, створює пам’ятник Б. Хмельницькому у Кобеляках, скульптури «М. Кропивницький», «Тарас Шевченко на засланні».

У 1958 р. завершує роботу над фільмом «Григорій Сковорода», а у 1961 р. – «Повія» за романом Панаса Мирного з Людмилою Гурченко в головній ролі. 1962 р. відбулася персональна виставка творів Майстра. Але наступного року Кавалерідзе потрапив у чорну смугу звинувачень – «кубіст» і «абстракціоніст», «не наш». З якого боку не глянь – ворог. Це сталося після сумнозвісного скандалу на виставці у Манежі, де Хрущов у своїй промові розгромив прогресивних художників. Серед них був і Кавалерідзе, якого Микита Сергійович згадав як померлого... Від Кавалерідзе була надіслана генсеку телеграма, де він визнає право на критику, але нагадує головне: він ще живий! Майстру відповіли на рівні міського чиновника: «Трапилась помилка. Працюйте».

«Так я живий чи ні?» – поцікавився старий майстер. «Живий!» – «Ну, тоді сповістіть по радіо, бо люди від мене сахаються на вулиці». За наказом запопадливих чиновників за одну ніч знищили його пам’ятник Шевченку в Сумах. Сценарії Кавалерідзе перестали включати в плани кіностудій. Деякі друзі забули дорогу до його гостинного дому. Але Кавалерідзе жартував: «Орел і в 100 років орел!» Орлиний дух він зберігав за будь-яких негод. Використовуючи безцінний досвід сценариста і режисера, Іван Петрович почав писати драми. Але з 12-ти закінчених п’єс в умовах творчих гонінь вдалося поставити тільки чотири. Незламний життєлюб не втрачав снаги. Любив як у молодості. Це була основа його життя. Писав драми. Ліпив. Ставив пам’ятники. Писав мемуари. Під час святкування 90-річного ювілею Кавалерідзе з трибуни довго розповідали про те, як багато зробив він для мистецтва. Майстер у президії почав дрімати. І раптом після пафосних чоловічих спогадів на сцену виходить Наталя Ужвій і каже: «Ось тут говорили, який Іван Петрович скульптор, який Іван Петрович кінорежисер, який талант!.. А я вам скажу, який Іван Петрович мужчина!»

Кавалерідзе, почувши такі слова, підняв голову, розправив плечі й гордовито оглянув залу. А Наталія Михайлівна продовжувала, який він джентльмен, як уміє цілувати руки, говорити компліменти і красиві слова. Поруч з Іваном Петровичем відчуваєш себе справжньою жінкою. Талант бути мужчиною дається не кожному... Усі грані таланту Майстра об’єднував один, його найулюбленіший образ – поет, філософ і мандрівник Григорій Сковорода. Він надихнув його на створення п’єси «Григорій і Параскєва», фільму і 6-ти пам’ятників. Перший із них був поставлений у 1922 р. на батьківщині філософа в Лохвиці, останній – у 1976 р. у Києві. Цей твір став останньою великою роботою Майстра.

Помер Іван Кавалерідзе 3 грудня 1978 р. в Києві, похований на Байковому кладовищі.

У 1987 р. світова громадськість відзначила 100-річчя з дня народження Кавалерідзе за календарем ЮНЕСКО. Метою цього святкування в першу чергу був намір повернути спадщину великого майстра народові.

У с. Новопетрівці, де народився Кавалерідзе, було відкрито художньо-меморіальний музей, 1989 р. – галерею його скульптур у Сумському художньому музеї, 1991 р. – музей-майстерню у Києві, на Андріївському узвозі.

Вшанування 125-річчя славного сина українського народу й визначного Майстра відзначалося й на державному рівні: відбулася ретроспектива фільмів І. Кавалерідзе у столичному кінотеатрі «Київ», його іменем планують назвати одну з вулиць столиці, та, напевно, найбільш тепліше було вшановано у рідному Роменському районі. У Ромнах з ініціативи Сумського земляцтва у Києві, яке очолює Іван Рішняк, та міського голови Миколи Калашника була проведена конференція, на яку з’їхалися науковці зі всієї України, та інші урочистості з нагоди цієї визначної дати.

Підсумовуючи ювілейні заходи у галереї мистецтв Роменського будинку культури, мер Ромнів Микола Калашник, зокрема, зазначив, що Ромен (стародавня назва Ромнів) живе своїм насиченим життям, відзначаючи не лише державні свята, а й вшановуючи тих людей, які увіковічнили цей куточок Сумщини. Ця невелика частина української землі дала світові видатних людей в різних напрямах діяльності, чому могло б позаздрити будь-яке місто-мільйонник. У вшануванні їх пам’яті допомагає і Сумське земляцтво у Києві, сумська влада, але навіть без цієї підтримки Роменщина все одно не відступилася б від пам’яті своїх земляків, адже це потрібно передусім наступним поколінням!

Підготувала Ольга ГОРОДНЯ