Князь Острозький. Зародження козаччини в Україні

Відродження козацького руху в сучасній Україні відбувалося приблизно тим самим шляхом, що і його зародження в ХV столітті (бродники, берендеї тощо – 1-й етап).

Спочатку утворювалися місцеві, невеликі об’єднання козаків (ватаги під проводом різних отаманів), згодом відбувалося їх збільшення, і на якомусь етапі виявилося, що козацький рух знову охопив увесь сучасний терен України. Відразу хочу зазначити, що насправді питання про точну дату зародження козацтва досі остаточно не з’ясовано.

Деякі історики вважають, спираючись на дані літописів та архівні дослідження, що козацтво було окремим військовим станом ще за часів давньоруських князівств, не зникло та розвивалося навіть за панування монголів, і в добу Козаччини насправді лише сягнуло свого апогею, коли покозачилася геть уся Україна-Русь. Справді, якщо згадати давньоруські билини, то там неодноразово згадується Ілля Муромець, якого називають «старий козак Ілля».

Існує версія, що богатирі та козаки – одна і та сама назва вільного військового стану, який, на відміну від князівських дружинників, був незалежним від наявної влади і міг дозволити собі найголовніше та найцінніше право людини – право вільного вибору. Козаки-богатирі чимось нагадують дворянських синів-непервістків у західних королівствах, які не мали права на спадок і отримували з батьківських рук лише хреста та меча, а все інше залежало від них самих.

Взагалі, російська, та й радянська загалом, історична школа весь час вперто намагалася розділити історію людства на дві окремі історії, які не перетинаються, не викликають асоціацій, не мають паралелей та не призводять до спільних висновків. Одна історія, за цією традицією, є історією власне Російської імперії (згодом – СРСР та нової Росії). Інша історія – історія всього іншого світу. І ці історії, як Евклідові паралельні прямі, ніколи не перетинаються.

Нас усіх свого часу навчали саме такій історії, яка штучно відривала розвиток України (як частини імперії, а потім – СРСР) від розвитку Європи. Нам намагалися втокмачити, що зв’язки України з рештою країн Європи були лише за часів Ярослава, і опісля тих відомих усім династичних одружень Ярославових нащадків ніякої Європи та її впливу на розвиток України не було. Так само, як, начебто, не було й впливу українських подій та української політики на Європу. Насправді ж такий взаємовплив існував завжди і не припинявся ніколи. Інколи він був корисним для обох сторін, подекуди – являв собою грубий тиск, намагання силоміць нав’язати непритаманні українцям звичаї, вірування, політичний устрій тощо. Проте, якщо відкинути оціночний підхід до тих чи інших подій, стає зрозуміло – наші стосунки з Європою ніколи не припинялися.

Повертаючись до питання щодо часів виникнення козаків та козацтва, є сенс згадати, що й багато татар називали себе козаками, причому не лише після переходу в православ’я, як, наприклад, відомий усім трагічний персонаж вітчизняної історії Кочубей з роду Гаджі-беїв. Принагідно нагадаю шановному читачеві й про існування народу під назвою киргиз-кайсаки (+ Казахстан). Погодьтеся, що кайсак (косак) та козак – не дуже далекі за звучанням слова.

Та й історія стосунків запорозького козацтва та кримських татар не є такою простою та однозначною, як її намагаються досі представити широкому загалові не надто сумлінні історики, змальовуючи татар виключно чорними фарбами.

Насправді ж українсько-кримські стосунки були, в різні періоди історії, відповідно різними. Дружби навіки, звичайно ж, не було – надто багато в ті часи важило, яку віру сповідував партнер. Проте не було й такої страшної ворожнечі, як це прийнято описувати. Один лише факт – найпершу серйозну поразку військам Золотої Орди нанесли об’єднані литовсько-русинсько-кримські війська під час формування Литовського князівства. До стояння на Угрі залишалося ще майже сто років...

Якщо б хто-небудь спробував підрахувати, чого між козаками та татарами було більше – ситуативних військово-політичних союзів чи військових конфліктів – ще невідомо, яке число переважатиме. Адже і козаки-запорожці, і татари активно втручалися в східноєвропейську політику. Представляти татар неодмінним союзником турецьких агресорів також не варто. Так, Крим був васальною державою в складі безмежної Турецької імперії, але почасти політичні інтереси татар знаходилися в зовсім іншій площині, ніж прагнення їх сюзерена – султана.

Так, цікаво, що татари виступили союзниками запорожців в їх намаганнях посадити на трон молдавського господаря козацького ватажка Івана Підкову. І в вирішальній баталії Стефану Томші вдалося перемогти тільки за підтримки корпусу турецьких яничарів. І таких прикладів в історії, коли два народи пліч-о-пліч ставали проти спільного ворога – безліч.

Після приєднання Кримського ханства до Російської імперії навіть було утворено кілька козацьких дивізіонів, що складалися виключно з кримських татар, під проводом так званих «молодих мурз» – татарського дворянства, яке, на відміну від духовенства, прийняло та зрозуміло переваги союзу з модерновою імперією Катерини II. Опікувався цими загонами запорозький козак Грицько Нечоса, відоміший широкому загалові як світліший князь Григорій Потьомкін.

Татари після навали 1240 року на землі слов’янських князівств осіли у степах від Волги по Дністер. Спершу вони створили Золоту Орду під владою одного хана, що мав свою столицю в місті Сарай на Волзі. Ханові підлягали чотири орди, що проживали у степах від Волги по Дунай. Але згодом єдність татар стала слабша, поодинокі орди почали відокремлюватися і жити власним життям. Почасти доходило й до збройних конфліктів проміж татарськими зверхниками. Ці незгоди серед татар ослабили татарську владу на терені сучасної України, завдяки цьому литовські князі спромоглися опанувати значну частину українських земель.

Війну з татарами почав великий князь Ольгерд, син Гедиміна. В 1363(?) р. він пішов великим походом у степи між Дніпром та Бугом, якими володіли три татарські «царики», тобто дрібні хани, а влада їх сягала аж на Поділля. Місцевому населенню вони дозволяли спокійно займатися хліборобством, залишаючи йому власних, виборних отаманів. Тільки час від часу приходили татарські урядовці – баскаки – і збирали приписану данину. Ольгерд увійшов у зносини з цими отаманами і перетягнув їх на свій бік. У бою над Синіми Водами литовські війська погромили цих трьох ханів – Хачебея, Котлубуга і Дімейтра – й повоювали так зване Білобережжя, правий берег Дніпра. Внаслідок цього Ольгерд перебрав владу над Поділлям та посадив тут трьох своїх родичів, Коріятовичів. За десять років війна з татарами відновилася, литовсько-русинські війська у 1374 році знову ходили на татар хана Теміреза. Ще енергійнішу війну з татарами вів великий князь Вітовт. Він вдало використав боротьбу, що вели між собою різні татарські хани та претенденти на владу, мав між татарами своїх союзників і васалів. Як колись половецькі племена переходили під владу слов’янських князів, так і тепер частина татар служила Литві. Вітовт кілька разів ходив на орду й сильно погромив татарські кочовища. В 1397–1398 рр. він влаштував великий похід на Крим, пройшов цілий кримський півострів аж до Кафи, поруйнував оселі й у Криму посадив залежного від себе хана. Тоді ж над Дніпром Вітовт побудував кам’яний замок і назвав його городом святого Івана. Вітовт прагнув опанувати побережжя Чорного моря й відновити торговельні зносини з Візантією. Укріпив ріку Дністер, поставив замки Каравул (біля теперішнього Рашкова) і Чорний город над Дністровим лиманом. Город Хаджибей, що розташовувався на місці теперішньої Одеси, мав бути головним чорноморським портом. Захоплений цими успіхами, Вітовт задумав перебрати владу від татар і на Лівобережжі. В 1399 році він організував новий похід, ще більший, ніж попередні. За його наказом до Києва стягнули своїх вояків литовські та русинські князі, на підмогу прийшли німці з Пруссії, трохи поляків із Поділля та ще й орда Вітовтського ставленика, хана Тохтамиша. Із Києва військо рушило у степ лівим берегом Дніпра, перейшло річки Сулу та Псел і стало неподалік Ворскли, за якою стояла татарська орда.

Хан Темир-Кутлук пробував увійти в переговори, не відомо, чи щиро, чи щоб тільки виграти час для приготувань до бою. Але Вітовт гордо відповів на його посольство: «Бог покорив мені всі землі, покорить і тебе. Будь мені сином, я тобі буду батьком, маєш мені щорічно давати данину й чинші. Як не захочеш покоритися добровільно, то знай, що будеш моїм рабом, і всю твою орду я винищу мечем». Вітовт поділив своє військо на два полки. Татар Тохтамиша і слабші частини залишив при обозі, а сам із передовим полком рушив на татар. Старий татарський полководець Єдигей зневажливими словами розлютив князя, і Вітовт прискорив наступ. Литовські стрільці з самострілів обкинули ворога стрілами. Військо мало пушки та пищалі, «але їх сила була слаба у чистому полі». Спершу Вітовтів полк боровся добре, татари поступалися, – може навіть умисне, щоб великого князя відбити від обозу. Потім хан вислав один полк на литовський обоз. Тохтамишеві татари не витримали тиску, почали тікати, а за ними й інше військо, – орда здобула обоз. Тоді вже з двох сторін татари наперли на Вітовта й розбили його військо 14 серпня 1399 р. На полі бою лягло біля 74 литовських та русино-українських князів і тисячі війська. Татари доганяли розбиті полки й дісталися навіть до Волині та Поділля. Але хоч цей бій був для Литви такий нещасливий, татари теж зазнали великих втрат і не мали сили й надалі втримувати українські землі під своєю владою. Біля 1400 року орда зреклася своїх прав над територією сучасної України на користь великого князівства Литовського.

Півстоліття після Вітовтових перемог на степових окраїнах панував мир. Татари ослабли, вели між собою боротьбу й не нападали на українські землі. Аж у другій половині XV століття стосунки змінилися. В Криму організувалася нова орда – кримська або перекопська. Татари зайняли Крим під час нападу на руські князівства 1239–1240 рр. Спершу тутешня орда визнавала верховну владу Сараю, але згодом відчула сили розпочати боротьбу за самостійність. Кримський півострів, довкола замкнений морем, давав вигідний захист проти всяких нападів; вузький перешийок, що сполучає Крим із суходолом, татари перегородили валами й ровами, побудували тут місто Перекоп і так забезпечили свої володіння. Хан Хаджі-Гірей (1440–1466 рр.) за допомогою Литви звільнився від залежності Золотої Орди та проголосив себе самостійним володарем. Проте вже його наступник Манглі-Гірей був змушений прийняти протекторат Туреччини опісля того, як на узбережжя Криму висадився турецький десант. Це сталося в 1479 році. Для українських земель це була надзвичайно важлива та гірка подія, адже кримські татари з союзників або принаймні неворогів перетворилися на слухняну силу в руках агресивної турецької держави, яка прагнула якомога ширше розповсюдити своє панування. Підбурювані та інколи й примушувані могутньою турецькою імперією, кримські татари розпочали нескінченні напади на українські, поліські та литовські землі.

Перший великий похід кримців відбувся восени 1482 р. Манглі-Гірей із усією ордою вдарив на Київ. Старий київський замок був слабо підготовлений до оборони, тому вже 1 вересня татари здобули укріплення, запалили місто, пограбували церкви, позабирали в неволю велику кількість людей (навіть київського воєводу Івана Ходкевича з родиною), і з великою здобиччю повернулися до Криму. Цей погром давньої столиці викликав відповідну реакцію. Великий князь Казимир Ягайлович проголосив на Крим загальний похід, до Київщини було відправлено 40 тисяч війська. Київський замок почали відбудовувати, – до праці позганяли всіх селян з околиць, і при будові працювало 20 тисяч сокир. Всі розуміли загрозу татарської небезпеки. Але татари не налякалися цих підготов. Спробувавши раз, вони повторювали свої набіги з року в рік, щоразу з усе більшим завзяттям. У 1485–1487 рр. вони щороку нападали й руйнували Поділля; не допомогло й те, що королевич Ян Ольбрехт погромив їх під Копистерином 1487 р. Два роки згодом ціла орда, зі 100 тисячами вершників, знову напала на Київ. У 1490 р. татари поруйнували Волинь, пройшли Галичину й загналися аж під Люблін. Щойно, коли поверталися з великим полоном, литовське військо заступило їм дорогу під Заславом і так їх погромило, що вся орда пішла в розтіч. У 1494–1497 рр. було п’ять (!) великих татарських походів на Волинь; хоча в деяких місцях їх побито, проте вони зруйнували більшу частину волинської землі й повиводили дуже багато народу в полон. У 1498 р. кримці тричі ходили на Галичину і знищили багато визначних міст, навіть Перемишль, та спалили передмістя Львова.

У 1500 р. вони цілу осінь пробували в наших землях, поруйнували Поділля, Волинь, Галичину, Холмщину й сягнули аж до Вісли; з походу привели 50 тисяч невільників. Такі напади відбувалися кожного року, а іноді й двічі-тричі на рік, їм не було кінця, мешканці наших земель залишалися без захисту та порятунку.

Оборону українських земель від татар на початку XVI ст. організував князь Костянтин Іванович Острозький, великий литовський гетьман, один із найславніших полководців того часу. Він походив зі старовинного магнатського роду, що вів свій початок із давньої династії руських князів. Острозькі мали великі маєтності на Волині, тісно зрослися з долею й недолею України, вважали себе заступниками й оборонцями свого народу.

Князь Костянтин народився близько 1460 р., освіту здобув на великокняжому дворі у Вільні, де й навчився основ військового мистецтва. Він змолоду звертав на себе увагу як талановитий воїн, діставав від великих князів щораз відповідальніші доручення, а 1497 р. обійняв посаду великого гетьмана, тобто головнокомандуючого всіх воєнних сил Литовського великого князівства. Відзначився під час війни Литви з Московщиною, кілька років пробув у московському полоні, а 1512 р. погромив московські війська у славній битві під Оршею.

Але особливу увагу Острозький надав боротьбі з татарськими набігами та поклав для цього багато сил та енергії. Для України така боротьба була питанням життя. Князь Костянтин і сам на собі відчував грозу татарських набігів, оскільки татари безперервно спустошували його окраїнні володіння, і за традицією свого роду вважав за свій обов’язок боронити свою батьківщину та її мешканців. Він один із перших почав ретельно вивчати тактику татар, яких усі вважали за непереможного ворога, та шукав способів, як стримати татарські набіги.

Як головнокомандувач усіх збройних сил великого князівства Литовського, князь Острозький поставив справу оборони руських земель як одну з найважливіших державних справ, стягував усі військові сили Литви на південний фронт, контролював будівництво замків, своїм коштом утримував військо на пограниччі. Боротьба з татарами йшла з перемінним успіхом, Острозький і його спільники не завжди дорівнювали силам орди; у кількох битвах татари здобували перемоги; проте початок було зроблено і подальша війна йшла з чимраз більшим успіхом.

Сучасники оповідають, що Костянтин Острозький мав шістдесят битв із татарами; але ми маємо відомості тільки про головні походи. Уже 1495 р., під час набігу орди на Волинь, Острозький був між тими вельможами, що вийшли назустріч ворогові; але їх сили були замалі й українські пани мусили шукати захисту в замку в Рівному. В 1511 році, отримавши звістку про похід татар, Острозький приїхав до Київщини, й під Мозирем зібрав значне військо. Це й спинило орду і вона пішла не на Україну, а на Волощину. В 1512 р. татари значними силами напали на Галичину. Коли вони, обвантажені великою здобиччю, верталися назад, Острозький спільно з польським гетьманом Каменецьким заступив їм дорогу під Вишневцем на Волині й 26 квітня вщент розбив татарський кіш; на полі бою впало, як оповідали, 5 тисяч татар, визволено 15 тисяч бранців і добуто 10 тисяч коней. У 1518 році князь Костянтин знову громив татарську ватагу у Київщині. В 1519 р. він брав участь у нещасливому бою під Сокалем; поляки відкинули його раду, щоб не виходити проти переважних татарських сил, вдалися в бій у незручному, тісному місці, й татари здобули перемогу. В 1520 р. Острозький знову організував оборону від татар між Олеськом та Залізцями. В 1524 р. ходив у погоню за ордою, що верталася з Галичини. Так майже щороку ішов проти татарських військ і сам особисто кермував обороною степового прикордоння.

Найславніша битва з татарами під проводом князя Костянтина Острозького відбулася в 1527 році під Ольшаницею на Київщині (над річкою Гороховаткою, притокою Росі). Татари серед зими пішли на Полісся та дісталися аж до Пінська. Коли вони поверталися з ясиром, князь Костянтин несподівано вдарив на них удосвіта так, що вони не мали часу посідати на коней; бій точився у глибоких снігах. Тоді лягло тут 24 тисячі татар, кількасот взяли в полон, з полону визволено 40 тисяч бранців. За цю славну перемогу Острозького величали найвищим вождем, «summus cum Tataris belli gerendi imperator», а король Сигізмунд влаштував для князя в Кракові тріумфальний в’їзд, «приймав його з найбільшими почестями у прияві всього двору; коли він в’їздив у місто й у замок, перед ним несли воєнні знаки, здобуті на ворогові у цій війні, і вели забраних у неволю татар».

Князь Костянтин Острозький помер у 1532 році. Його поховано у Києві, в Печерській Лаврі. В історії боротьби зі степом його ім’я належить до найславніших: це він показав, що з татарами можна боротися та що їх можна перемагати.

Звичайно, князь Костянтин Острозький був не єдиним, хто воював із татарами. Татарські напади несли руїну всім, і тому все пограничне населення мусило дбати про свій захист і оборону. Усі українські пани – власники великих земель на степовому прикордонні, займалися організацією оборони своїх маєтностей та населення. Особливо це стосується київських воєвод та старости пограничних замків. Ці замки – це й був єдиний захист, за мурами яких населення могло знайти порятунок перед ордою.

У тих часах укріплення було скрізь оновлено й перебудовано таким чином, щоб замок міг чинити опір навіть значним татарським силам. Скрізь збільшено залоги, що складалися з найманих рот або «драбів». Організовано також розвідувальну службу (Польову сторожу). Це були невеликі кінні відділи, що стояли на татарських шляхах, особливо на вищих місцях, на старих валах і могилах (робилися «фігури», тобто стягалися верхівки трьох сосен докупи, зверху надбудовували площадку, на якій була бочка з дьогтем) та пильнували, чи не наближається ворог. Сторожа спершу не була постійною, а тільки «на час потреби, коли вистерігаються людей неприятельських», а також під час польових робіт, щоб забезпечити охорону селян, що працювали в полі. Замки перетворилися на військові бази, звідки почалася зачіпна боротьба з татарами. У погоні за татарськими чамбулами замкові залоги нерідко потрапляли далеко у степи, нападали на кочовища орди та поверталися з багатою здобиччю. З малими татарськими ватагами легко було йти на боротьбу, а перемога давала великий зиск. Пізніше метою походів ставали татарські й турецькі замки, що стерегли переходи на річках: Аслан-городок над долішнім Дніпром, Очаків при Дніпровому лимані, Акерман або Білгород над Дністром та інші. В такі походи йшло як регулярне військо з артилерією, так й усякі охочі сміливці. Боротьба зі степом розгорялася все більше, вона стала улюбленим «промислом» прикордонного населення, що шукало в ній і помсти татарам, і зиску для себе.

З-поміж учасників цієї боротьби деякі здобули собі широку славу, їх імена були у всіх на вустах. На самому початку XVI ст. найславнішим войовником був Сенько Полозович, управитель черкаського староства. Він один із перших ходив у походи аж на низ Дніпра та громив татар на переправах. Звали його «Полоз русак, славний вояк». Трохи пізніше добув собі голосне ім’я другий черкаський намісник, Остафій (Остап) Дашкович. У боротьбі зі степом він цілком перейняв татарські звичаї. «Хитрий, відважний і щасливий войовник, він був правдивим пострахом для татар. Його обличчя, ввесь вигляд тіла й одяг, все було чисто татарське. Він знав їх мову й, часто буваючи на розвідах, залишався непізнаний у їх таборі; його вважали за татарина, тим-то він міг довідатися про їх справи, розбивав їх геть чисто; посланців татарських, що їх посилали до нього, виставляв на страшну ганьбу, тіла їх прибивав на палях у степах, у тих місцях, кудою проходили татари».

Славним вояком був барський староста Бернард Претвич. Коли татари в 1541 році пограбували околиці Винниці, він пустився в погоню за ними й загнався аж під Очаків. Але вже не мав змоги визволити бранців. «Позабирані в неволю люди були вже на кораблях, їх везли в Кафу на продаж. Він плакав, дивлячись на їх біду, і казав: «Який я радий був би, коли б міг вас вирятувати!» Зате здорово помстився за бранців, порубав дітей татарських і жінок їх, або потопив, коли вони втікали на воду і його черемиси стріляли їх як тих качок»... Претвич був організатором чималої кількості таких походів. Завдяки цим походам, писали історики, татарські шляхи почали заростати травою, а про Претвича склали приповідку: «За пана Претвича вільна від татар границя». Походи були лише наскоками, захоплення територій та встановлення залоги не було. Тому через деякий час все ставало по-старому.

Таких степових лицарів та здобичників було тоді дуже багато. Широко відомі імена Предслава Лянцкоронського, Якова Сецигинівського, Юрія Язловецького, Семена Пронського, Федора Сангушка, Богуна Корецького та інших. Деяких із них, як Дашковича й Ланцкоронського, пізніші літописці зарахували навіть між козацьких гетьманів; але насправді вони не мали нічого спільного із запорозьким військом; проте їхні походи на татар спричинилися до того, що козаччина мала змогу вільно розвиватися. Гетьманами ставали лише ті, чиї повноваження підтверджували Польща, Росія або Туреччина. Суперечки про кількість гетьманів у нашій історії насправді не є суттєвими. Низка з них отримували клейноди від того чи іншого уряду. Петро Конашевич-Сагайдак, отримавши клейноди від Речі Посполитої, став Сагайдачним, Богдан-Зіновій Хмель – Хмельницьким. Син Богдана, Юрась Хмельниченко, кілька разів ставав то Хмельницьким, то Хмельниченком. Загинув він «на колу» в Ясах як Юрій Хмельницький, тобто гетьманом. Трансформація прізвища, таким чином, залежала від посади, яку він обіймав на той момент.

Варто зазначити, що збройне протистояння татар та русинів-українців (у союзі з поляками, литовцями та московітами) усе-таки не народило в обох народах почуття взаємної ненависті та недовіри. Напади одного феодала на землі іншого не вважалися чимось дивним і не переносилися на стосунки між народами. В той самий час, коли ординці підганяли нагаями та вістрями коротких списів своїх бранців на невільничі ринки Криму, до того ж Криму повільно котилися запряжені круторогими волами чумацькі вози за сіллю. Так би мовити, в кожного свій бізнес. Татарські вершники навіть могли привітати чумаків, коротко переговорити і знову гнати християнський ясир на продаж та поталу.

І князівський спротив татарським нападам, і зародження козацтва – усе це було стихійним спротивом набігам степняків, який, водночас, зовсім не мав національних і майже не мав релігійних мотивів. Козацтво, що постало з мешканців пограниччя та замкових залог, лише згодом усвідомило та спромоглося сформулювати, висунути та обстоювати зі зброєю в руках національні, релігійні та соціальні вимоги.

А починалося все саме так – пильний степ, курява з-під копит, свист стріл та іскри від удару шабель одна об одну. І знову – тиша, тільки хтось прямує до наступних небезпечних пригод, а хтось навіки упокоїться в сирій землі.

Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал козацтва Дмитро САГАЙДАК