ОДИН ІЗ ЗАБУТИХ ПРЕДСТАВНИКІВ

Хто сьогодні згадає численних представників козацької старшини – сотників, полковників, що мужньо виступили на боці гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепи та ін. та пішли проти російської імперської політики, яку підтримала інша козацька старшина. Переможених не судять. Після поразки війська Івана Мазепи під Полтавою у 1709 році доля багатьох переможених так званої «мазепинської» козацької старшини склалася досить трагічно.

Трагічні події трьохсотлітньої давнини досить суттєво перегукуються і з подіями сьогоднішнього дня. Не дай Боже знову українським патріотам відчути себе вигнанцями на своїй власній землі, а пристосуванцям – знову кривдити та переписувати, вже вкотре, правдиву історію рідної землі!

Козацька старшина, що підтримала Петра Першого, власне стала жорстокими яничарами для свого власного народу. Але багато істориків і сьогодні займають позицію вичікування – «чия ж переможе»? Вона не тільки зберегла чисельну пам’ять про самих себе в історичних документах, які зберігаються в історичних архівах багатьох областей України, а, що треба пам’ятати, отримала від російського царя маєтки, нагороди і навіть «дворянское звание Российской империи». Втративши все майно на Лівобережжі, козацька старшина, що підтримувала Івана Мазепу, або загинула на полі битви під Полтавою, або рятувалася від переслідування на польській території, намагаючись захистити у будь-який спосіб своє чесне старшинське звання. Часто це прагнення підтвердити своє шляхетське звання на чужій території закінчувалося нічим, численні представники козацької старшини переможеного, але нескореного війська Івана Мазепи так і не змогли стати повноцінними шляхтичами. Або вже після другого чи третього розподілу Речі Посполитої довести своє «дворянське походження» вже у Російській імперії. Так і були вони досить довго і не шляхтичами, і не дворянами, мимоволі створюючи свій «малоросійський гербовник». Дуже мало свідчень про них збереглося і в історичних архівах, здається, що всю інформацію про ворогів Російської імперії навмисно винищували. А ось про прибічників і тих, хто Росію підтримав, підіймав, інформації для наукових джерел на сьогодні вдосталь.

Досліджуючи генеалогію роду Перегудів, було звернуто увагу на досить цікаву річ – родові імена, що передавалися від предків до нащадків, які часто зустрічалися серед численних представників роду, були певною мірою шведського або англійського звучання: Карл, Вільгельм, Людвіг, Едвард, Едуард. За умови власне української етимології прізвища Перегуда це було досить дивно. У відомому творі М. Лєскова «Заячий реміз» неодноразово згадується козацький полковник Опанас Опанасович Перегуда, надається навіть його генеалогія, але одночасно відмічено, що козакував він «…далеко ще до Катерининих часів». Художній твір М. Лєскова, на жаль, не привернув увагу науковців, незважаючи на те, що письменник тривалий час проживав у Києві і свої записи робив безпосередньо з вуст одного з представників роду Перегудів. У сучасних представників роду Перегудів збереглася цікава легенда про те, що колись давно Перегуди були дуже багатими, але внаслідок поразки під Полтавою змушені були переселитися на Правобережжя. Деякі з них так збідніли, що численні хлопчики, які народжувалися, навіть не мали змоги підтвердити своє шляхетське звання. Цікаво, що відомості про багатьох нащадків роду Перегудів зберігаються і в літературних описах М. Лєскова, обізнаного з особливостями цього роду. Герб «Сас», що носили представники роду Перегудів, знайдений та збережений Володимиром Людвіговичем Перегудою, має чітке зображення «мальтійського хреста», який розміщено на умовній підв’язці під гербом. Ці та інші зібрані свідчення підштовхнули до подальшого глибокого дослідження козацького коріння роду Перегудів.

Досліджуючи цю тему, неможливо оминути селище Перегуди, що знаходиться неподалік несправедливо забутих козацьких столиць України – міста Гоголева, Великої Стариці, з якими пов’язані такі славетні козацькі роди, як Сулими, Виговські, Мокієвські та ін. Відомо, що в Оглаві (прадавня назва м. Гоголів) жив рідний батько гетьмана України Івана Виговського, останній мав намір перетворити Оглав на гетьманську столицю. На сьогодні остаточно не з’ясовано значення для козаків Великої Стариці; можливо, саме на цих вільний землях зароджувалося козацтво і стояли козацькі зимники ще у XVI столітті. До того ж, саме селище Перегуди тривалий час було вільним козацьким поселенням, а потім належало на ранг козацькій старшині, що підтверджується архівними джерелами.

Селище Перегуди розташоване у напрямку на південний схід від сучасного Вишгорода, на відстані не більше 50 км. від давнього Вишгородського городища. До міста Бориспіль – 14 км, а до Києва – трохи більше 30 км. Селище знаходиться на дуже давньому, описаному у билинах, шляху з Києва до Чернігова. Історія виникнення та існування села – і досі «велика біла пляма» в загальній історії Бориспільського району. Соловей Розбійник та Ілля Муромець, підступне вбивство князя Бориса – багато пам’ятає ця земля…

Єдиний документ, що підтверджує існування селища, датований XVII століттям, його було знайдено у Житомирському історичному архіві. Цей заповіт датується 1 травня 1699 р., його склав дворянин Дмитро Іванович Перегуда з Перегуд. У 1729–1730 рр. с. Перегудівка належало до вільних військових маєтностей, а пізніше – київському полковнику Дарагуну. Сам козацький полковник, як прихильник Російської імперії, отримав у володіння від щедрої імперії за свою службу багато маєтностей, у тому числі й Перегуди. У Київському історичному архіві зберігається кілька документів першої чверті XVIII століття щодо належності с. Перегудівки на ранг козацькій старшині. Саме прізвище Перегуда знаходимо ще раніше, в реєстрі війська запорізького після Зборівського договору 1649 р. У Брацлавському полку (Бородавка) служили батько і сини: Козак Перегуденко, Максим і Фесько Перегуденки. Невідомо, чи мали якесь відношення історичні Перегуди-Перегуденки до гетьмана Яцька Бородавки (1619–1621), але всі, батько і сини, знаходилися у реєстрі Бородавка, Брацлавського полку, який у своїй назві зберіг пам’ять про гетьмана: «Год рождения, место рождения и происхождение неизвестны. В конце 1619 г. Бородавка был избран гетманом нереестрового казачества вместо П. Сагайдачного. В 1621 г. он возглавлял 40-тысячное казаческое войско во время похода против турок в Молдавию. Неудачи некоторых казаческих отрядов Бородавки в Молдавии и враждебное отношение гетмана к полякам привели к отстранению его от должности гетмана. Гетманом вновь был избран П. Сагайдачный. По решению казаческого суда в 1621 г. Бородавка был казнен под Хотином».

Інститут української мови НАН України у відповіді на запит про походження прізвища Перегуда згадує Олексу Перегуду, козака Брацлавського полку (реєстр всього Війська Запорозького 1649 р.). Відомо, що Брацлавський полк очолювали Якуша, Нечай Данило, Левко (Уманський), Грозенко, Богун Іван, Іванчул, Носач Тиміш, Зеленський Михайло, наказними полковниками були Дорошенко Григорій, Волошин Сила, Кривенко Григорій, Лисиця Павло.

Із цікавим документом можна ознайомитись у книзі «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах», упорядник Сергій Павленко. У документі «Слідство та рішення у суперечці максаківських ченців з мешканцями м. Мена за землі» зустрічається ім’я мешканця Кукович – Данила Перегуди. Документ датується 24 листопада 1689 р.: «…и з другыми боярами, небожчиками, з Даниилом Перегудою з Кукович…». Можливо, цей боярин із Кукович Данило Перегуда міг бути родичем Івана Перегуди і його сина Дмитра, відомих нам завдяки заповіту з Перегуд, датованому 1699 р.

Із матеріалів до українського дипломатарію (Універсали Івана Мазепи 1687–1709), які були перевидані у видавництві НТШ у 2002 році, відомо, що переяславський полковник Федір Сулима, ?–1691 (деякі дослідники схильні вважати його сином відомого гетьмана нереєстрових козаків Івана Михайловича Сулими, який очолив у 1635 році велике козацьке повстання), згідно з листом від 6 листопада 1688 р. закріпив за Марією Магдалиною Мазепиною, родичкою гетьмана України й ігуменею жіночого монастиря сіл Стариці й Сенківки, які межують із с. Перегуди: «Маріе Магдаліне Мазепіной, с. Стариця і Сенківка за Київським Печерським жіночим монастирем, жителі яких мають відбувати повинності на користь монастиря» (документ № 93). Сталося це внаслідок негативного звернення гетьмана України через полкового писаря Михайла Мокієвського до переяславського полковника Федора Сулими у 1688 р., де Іван Мазепа зазначає, що Федір Сулима без будь-якого дозволу самостійно змушує до панщини і будує нові поселення, наприклад, Кучаков (документ № 94). Це повідомлення також збігається з описом поводження з вільними козаками невідомого історії козацького полковника Опанаса Перегуди у відомому оповіданні Миколая Лєскова «Заячий реміз». Козацький полковник Перегуда майже повністю закріпачив вільних козаків і сталося це «ще далеко до Катерининих часів». Ще раніше, «18 березня 1678 р. Федір Сулима разом з племінником Іваном купив навпіл греблю на річці Стариці в жительки старицької Гафії Романихи Бочечихи, а через 2 роки Федір Сулима викупив у племінника його половину» (Універсали Івана Мазепи 1687–1709. – НТШ. – Київ, Львів, 2002. – С. 28). Саме з цим невідомим племінником Федора Сулими, ймовірно, і слід ідентифікувати постать Івана Перегуди, який згадується у шляхетній справі Волинського Дворянського Зібрання «лиц рода Перегудов» (архівна справа № 4510, 4511). Можливо, що Іван Перегуда і є той самий козацький полковник Опанас Перегуда, якого такими яскравими фарбами описує письменник М. Лєсков. У архівній справі згадується, що дворянство Іван і Федор Перегуди отримали ще у 1562 році від князя Слуцького Юрія Юрієвича, Олельковича, будучи служебниками князя. З Олельковичами, як відомо, пов’язаний розквіт і відбудова Києва після тривалого занепаду внаслідок спустошення після монголо-татарської навали. Ще у 1897 р. у «Київській старовині» дослідник Д. Міллер пише про перехід козацької старшини у дворянство, але відмічає, що: «Згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ», на сотнику закінчувалось коло козацьких старшин, які могли претендувати на шляхетське достоїнство». Згадку про козаків Перегуд знаходимо в реєстрі всього війська запорозького після Зборівського договору, складеного 16 жовтня 1649 р. Детальніше, в Брацлавському полку, сотня Бородавка – Перегуденко Козак і Максим Перегуденко, а також в Кальницькому полку, в Прилуцькій сотні – Феско Перегуденко. У реєстр 1649 р., згідно з даними Інституту української мови НАН України, згадується також Олекса Перегуда. Цілком можливо, що один із цих представників роду Перегудів, маючи дворянський статус і перебуваючи у козацькому війську, міг бути знайомий із гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Сулимою, а згодом одружитися з його донькою. Народжений від цього шлюбу Іван Іванович Перегуда дійсно був би племінником переяславському полковникові Федорі Сулимі, який активно розбудовував і засновував нові козацькі поселення у районі виникнення селища Перегуди. Саме з селища Перегуди 1 травня 1699 року пише свій заповіт дворянин Дмитро Іванович Перегуда, можливо, син того невідомого козацького полковника. Селище Перегуди розташоване поруч зі згаданими вище Старицею і Сенківкою, а точніше граничить із ними. Можливо, як вільне козацьке поселення селище Перегуди виникло у 1688 році саме тому, що Сеньківка і Стариця перейшли до володінь Києво-Печерського жіночого монастиря. Тому вільні козаки змушені були заснувати нове поселення. Згідно з місцевою легендою, заснував його козак на прізвище Перегуда, тому ця назва за ним і закріпилася. У подальшому були намагання змінити назву, але місцеві жителі не погоджувалися (назву Перегуди намагалися змінити на Вишневське, за прізвищем нового господаря). Ймовірно, с. Перегуди могло виникнути ще у 1678 році, коли Ф. Сулима активно розбудовував без дозволу нові поселення, зокрема Кучаков, і змушував багатьох вільних людей до панщини, чим викликав їх невдоволення. Саме ці проблеми та велике невдоволення новими часами описує М. Лєсков у своїй розповіді про козацького полковника Перегуду та його поводження з вільними козаками. На той час це було досить типовим явищем. Зокрема Матвій Васильєв, досліджуючи історію Стародубського полку, відмічає: «Серед козацької верстви йде в першій половині XVIII ст. інтенсивний процес розмежування між старшиною і рядовими реєстрового війська. В перспективі це призводило до руйнування самої структури в минулому могутнього козацького стану. Джерела свідчать, що представники впливової полкової стародубської старшини захоплювали землі в рядових козаків. У зв’язку з цим на них надходили численні скарги». Можливо, юридично Іван Перегуда, як засновник села, міг і не бути козацьким полковником, цим можна пояснити відсутність згадки про нього у історичних документах. Але належність на ранг козацькій старшині й родинні зв’язки з родиною Сулим дійсно могли бути дієвим мотивом і спричинити появу народної та родинної легенди про існування полковника з таким прізвищем, що і зафіксував пізніше письменник М. Лєсков. У книзі Сергія Лисенка та Євгена Чернецького «Правобережна шляхта. Кінець XVII – перша половина ХІХ ст.», яка була видана Олександром Пшонківським (м. Біла Церква) у 2007 р., згадується дворянський рід Перегуд-Погоржельських, який фіксується у документах Київського Губернського Правління у 1841 р. Під містечком Фастів та в інших населених пунктах Таращанського та Васильківського повітів відомі дворянські роди: Перегуда, Перегуда-Жєлаських і Перехуд (?). Мальовниче село Перегуди розкинулося на берегах річки Красилівки, яка раніше називалася Стариця. Місцеві мешканці ще з давнини всю цю місцевість називають «Велика стариця», де існує прадавнє село з такою самою назвою поблизу с. Перегуди. У самому селі Перегуди одна з частин носить досить цікаву назву – «Пригородок», хоча документальних підтверджень щодо існування тут великого міста досі немає. Хоча засвідчено величезний давній некрополь поблизу селища Перегуди (на відстані близько 5 км), від якого виникла і назва сучасного села Горбіївка. Назва села Горбіївка, ймовірно, походить від слова «горби» або іншими словами – земляні бугри, кургани. Найвідоміші з них: курган «Могила – Бербера», курган «Ламашев – горб» тощо. Найцікавіша місцевість знаходиться між річками Стара Красилівка і Красилівка (у давнину ця річка по середній і нижній своїй течії називалася Стариця).

Назва с. Перегуди, на думку відомого дослідника генеалогії Рюриковичів Павла Мацкевича, може походити від імені згадуваного у літописах посла, князя, представника княжої адміністрації, або навіть простого воїна-варяга Гуди. Але прямий генетичний зв’язок останнього з сьогоднішніми носіями прізвища Перегуда малоймовірний і практично не доказовий.

Прізвище Гуди ми двічі зустрічаємо в русько-грецьких договорах 912 та 944 років, де першим виступає великий князь руський Ігор із дружиною Ольгою. Цікаво, але це саме прізвище Guda, гербу Prus 1, зустрічаємо у польському шляхетному середньовічному гербовнику. Подібне до нього Gudkowski, гербу Rawich, вперше фіксується у 1500 році.

Дослідження можливості існування козацького полковника Перегуди у так звані часи «руїни» тривають… Отже, на сьогодні відомо, що селище Перегуди належало на ранг козацькій старшині й було засновано козаком із числа козацької старшини з відповідним прізвищем. Незважаючи на неодноразові намагання змінити назву впродовж віків, місцеві мешканці зуміли відстояти стародавню назву свого села. Фіксація численних представників роду Перегуденків-Перегудів у козацьких реєстрах, починаючи з 1649 року, та належність останніх до шляхетського звання підтверджує припущення, що засновник цього роду не міг належати до козацької старшини нижче звання сотника, бо у такому випадку підтвердити свій статус шляхтича було неможливо. Шведські імена, що передавалися із роду в рід, зображення мальтійського хреста на родовому гербі «Сас», досить велика кількість майна, що належала дуже роздрібненому роду Перегудів на Волині, дають можливість припустити, що численні нащадки козацького полковника шукали порятунку на польській території після поразки Івана Мазепи під Полтавою у 1709 році. Згадка про ці події збереглася у родових іменах на шведський манер та численних легендах роду Перегудів.

В. Перегуда