Літопис МГО "Козацтво Запорозьке": ПЕРШИЙ ГЕТЬМАНАТ: БОГДАН-ЗІНОВІЙ ХМЕЛЬ
Чим приваблює людей сучасне козацтво? Напевно, не лише можливістю знову відчути себе «військовим» та похизуватися перед знайомими в новенькому однострої з зірочками на погонах. Є ще щось, майже невловиме, як аромат дорогого парфуму, чи, скоріше, як запах диму далекого багаття. Тепло козацького багаття доступне кожній людині, чим би вона не займалася, яку б освіту не мала, яку б посаду не обіймала. «Гуртом легше й батька бити» – увійшовши до козацького кола, людина відчуває більшу впевненість. І не лише впевненість у власних силах, а й у допомогу братів-козаків, які не залишать у скрутний час наодинці з бідою, які обов’язково допоможуть. І доброю порадою, і грошима, якщо потрібно. З іншого боку, багатьом людям нині не вистачає, як не дивно, навіть не грошей або спроможності поспілкуватися у доброму товаристві. Нагальна необхідність бути потрібним для держави та громади, можливість реалізувати себе як особистість у суспільно корисній справі – усе це також надає козацтво.
Проте, як і у будь-якій великій справі, подекуди й у козацтві зустрічаються особи, які понад усе ставлять свої хворобливі амбіції, бажання будь-що виділятися з-поміж собі подібних. Стосується це, як не дивно, не тільки й не стільки нуворишів, як політиків, причому таких, які вже й без того стоять на доволі високому щаблі у суспільстві. Але чогось ще не вистачає до повного-повнісінького щастя. Скажімо, стала людина значним державним службовцем, при тому залишаючись капітаном, ба навіть сержантом запасу. Ось і біжить такий посадовець у першу-ліпшу козацьку організацію з проханням або й вимогою – хочу бути генералом. І чимало керівників козацьких організацій ставляться до таких бажань «із розумінням». Коли ж виявляється, що та організація є структурою з «дутим» членством, а уся діяльність її полягає в роздаванні наліво-направо погонів та полюванні за бюджетними грошима – свіжоспечені «генерали від політики» з піною на вустах починають захищати таке козацтво від «несправедливих наклепів» преси. Ну дуже вже не хочеться втрачати генеральські лампаси та вишиті золотими нитками генеральські зірки на погонах.
Нічого дивного в цьому немає, адже здавна так повелося, що до великої справи почасти долучаються люди, які за своїми моральними якостями (та й психічними, чого гріха таїти, вадами) не відповідають шляхетним цілям та прагненням. Для себе я характеризую таких осіб як прилипал. Є така риба, що живе в теплих морях і подорожує на акулах та китах – приліплюється до черева, і не відідрати її, допоки сама не схоче. Втім, головне – не звертати уваги на прилипалу та спокійно продовжувати робити свою справу. Деякі з прилипал із часом допливають із нашою козацькою допомогою до своєї омріяної бухти з теплою водичкою та поживним планктоном і назавжди залишають нас у спокої. Від декого іноді доводиться позбавлятися, використовуючи статутні положення нашої формації.
У цьому сенсі не можу не згадати про колишнього члена нашого братства та колишнього ж народного депутата України. Ім’я його не називаю тільки тому, щоб не завдати моральних страждань його родині. Був активною людиною, зробив на початку чимало гарних справ для розвитку козацтва, але на певному етапі вирішив, що вправі самостійно використовувати козацтво як антураж, декорацію для своїх політичних дійств під час виборчої кампанії. Може, брати-козаки й не звертали б особливої уваги на політичну клоунаду з використанням неодмінних козацьких атрибутів – коня та шаблі, закрили б очі на використання нашої символіки та просто стиха посміялися б собі у вуса. Цілком можливо, якби цей «братчик» не очолив передвиборчий блок, який ставив на меті об’єднати гомосексуалістів та наркоманів і завдяки їх голосам потрапити до Верховної Ради. Гріх содомії, як відомо, – один із найбільших смертних гріхів у християнстві. І поєднати віру в Господа Бога з одночасним паплюженням Його заповітів – річ неможлива для вірних православної церкви, якими є козаки-запорожці. Тому козацтво позбавилося від такого «братчика» і досі не жаліє про це.
Хочу підкреслити, що Козацтво Запорозьке цінує в людях не звання та посади, а їхні моральні та професійні якості. Передусім, звичайно, моральні, тому що можна бути високим професіоналом, але нікчемою у людському плані. Можу з впевненістю сказати, що на сьогодні козаки-запорожці очистили свої лави від попутників-прилипал. А нові положення про Суд козацької честі, про козацькі звання, що їх ухвалено Верховною козацькою Радою МГО КЗ, дозволяють поставити надійний заслон на шляху кар’єристів, які бажають використовувати козацтво в своїх брудних цілях.
Як вже згадувалося, тенденція до використання ідей козацтва задля власної вигоди існувала, напевно, від самого початку його виникнення. Хто тільки не намагався отримати зиск від козаччини та козаків. Московіти і поляки, татари та турки, власна русинська шляхта – усі вони час від часу вдавалися до козацької помочі та козацьких гасел. І лише усвідомлення козаками своїх власних інтересів дозволило тимчасово покласти край такому використанню. Йдеться, звичайно ж, про визвольні війни під керівництвом найвизначнішої, найвідомішої та, поза всяким сумнівом, найтрагічнішої постаті в історії козацького руху – гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького.
Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмеля. Народився він близько 1595 року. Спочатку навчався в Київській братській, далі, за твердженням польських істориків, у єзуїтській школі, що в місті Ярославі понад Сяном. Обдарований природним розумом, він був досить освіченою для свого часу людиною, вільно володів кількома мовами, зокрема латиною, турецькою та французькою.
Здобувши освіту, Хмельницький, подібно до Сагайдачного, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620–1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан вперше потрапив до турецької неволі, пробувши в полоні у Стамбулі два роки. Повернувшись додому після сплати викупу, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше – в серпні 1621 року, коли гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ султана Османа. Зібравши близько десяти тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьких галер.
Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя османської столиці та з багатою здобиччю щасливо повернувшись на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомко та одержав чин чигиринського сотника. Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу. У цей час Хмельницький не раз брав участь у козацьких посольствах до короля та до сейму зі скаргами про тяжке становище населення руських земель. Під час однієї з таких місій король Володислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб укласти угоду про участь козаків у війні з Іспанією. Зрештою, 1646 року 2400 козацьких добровольців виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерк.
Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над народом. Невдовзі жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і наказав побити канчуками десятилітнього сина майбутнього гетьмана. Той не витримав тортур та помер. Даремно Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Володислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблі, то хто вам забороняє захистити себе?».
Скривджений Хмельницький прислухався до «поради» короля й вирішив зі зброєю в руках захистити свої права. Коли про це довідався коронний гетьман Потоцький і намагався ув’язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на Січ. На козацькій раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його, проголосили гетьманом й почали підготовку до війни. Селяни масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана домовлятися про союз.
Польські гетьмани коронний Потоцький і польний Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького, рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Однак реєстрові перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін було вщент розгромлено, а його ватажок – молодий син коронного гетьмана Стефан Потоцький – загинув.
16 травня під Корсунем польське військо знову було розтрощено, а його керівники потрапили до полону, і їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися потоки крові гнобителів, палали шляхетські маєтки, гинули пани, єзуїти, євреї-орендатори. Україна тоді вперше здобула свою незалежність, а історики цю подію характеризують як Перший гетьманат.
Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Володислав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками, втративши стратегічну ініціативу. У вересні 1648 року козацьке військо під Пилявцями знову розгромило 30-тисячну армію польської шляхти. Хмельницький вирушив на Львів, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву.
Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто повернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво, дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з ляської неволі. Патріарх Ієрусалимський Паісій, що саме тоді перебував у Києві, надав Хмельницькому звання «світлого князя», яке урівнювало гетьмана з найзначнішими дворянами Речі Посполитої.
Слава про могутність козаків швидко розлетілася по сусідніх державах, і до Хмельницького в Переяслав прибувають посли від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які вручили Хмельницькому відповідні гетьманські клейноди: грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Та Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він визволить зі шляхетської неволі весь русинський народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об’єднає ці землі в одне незалежне князівство. Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького почали шикуватися добровольці з усієї Русі. Навіть міщани, війти, бургомістри записувалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Нова військова та адміністративна влада почала обиратися, за давнім звичаєм, на козацьких радах.
Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир із 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. Під Зборовом Ян Казимир розпочав переговори. Умовами козаків було: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати сорок тисяч вояків і поповнювалося із мешканців Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут заборонялося перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали русини; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті Речі Посполитої, скасовувалася унія.
Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький бачив поки гуманним своє історичне покликання й не усвідомлював наслідків того руху, який очолив. Згодом гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Можливо, гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний народові, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому можливості добросусідських відносин із Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не залишилось жодного поміщика, ксьондза, орендаря.
Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, на яких ґрунтувався тодішній політичний і громадський лад. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові орендарів та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська – й усі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди.
Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала повернутися у кріпацтво до колишніх своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо більшості населення. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх, взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді популярність Хмельницького в Україні значно похитнулася.
Окрім того, Хмельницький майже не мав легкої кінноти, і тому змушений був використовувати як союзників кримських татар, котрі, заглиблюючись під час військових дій на територію країни, змушували страждати простий народ. На зворотному шляху до Криму вони вигрібали з сільської місцевості геть усі припаси та захоплювали в ясир населення, залишаючи після себе суцільне згарище. Можна твердити, що Зборівська битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького – це була вершина могутності русинів-українців та слави їхнього вождя. Після неї починається другий період із нещасливими й тяжкими випробуваннями.
Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок в Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Відтоді Чигирин стає столицею всієї України.
Водночас поляки не збиралися дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на русинські землі; Потоцький, викуплений із татарського полону, розправлявся на Поділлі з повсталими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм, а у грудні 1650 року відхилив. Було оголошено так зване посполите рушеніє, або загальну мобілізацію проти козаків. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячково озброювалася. Водночас повага до Хмельницького серед українського народу була підірвана, в козацькому війську занепав колишній дух. Народ був проти союзу гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.
Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув лише за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалася битва, під час якої кримський хан уклав таємну угоду з поляками та залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але в ханській ставці був підступно захоплений у полон, вже вдруге в своєму житті.
Козацькі війська під проводом наказного гетьмана Филона Джеджалія хоробро оборонялися, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки. Лише частину козаків полковнику Кривоносу вдалося вивести з оточення.
Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Його було відпущено тільки після сплати великого викупу. Визволившись, гетьман прибув під Паволоч. Своєю мужністю на козацькій раді у Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.
Польське військо прийшло в Україну; козацькі полки були безсилі його зупинити. Водночас із півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзівіл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Білою Церквою. 17 вересня 1651 року тут було підписано угоду, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до 20000. Селяни мусили виконувати свої повинності, євреям дозволяли жити скрізь на Україні.
Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав на Хмельницького, закидаючи йому, що він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, натомість простий люд знову віддає панам під батоги, на палі та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.
Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині й змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи на меті одружитися з Розандою – донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва, три татарські орди, що «випадково» перебували в тій місцевості, завдали польському війську нищівної поразки, а сам Калиновський загинув. Можна сказати, що загиблі мали перевагу перед тими, хто залишився живим, оскільки їх було взято татарами в ясир та продано в рабство. Згодом Тиміш Хмельниченко одружився на доньці молдавського господаря Лупула і кілька разів приходив йому на допомогу з великим військом проти волоського воєводи Степана Басараба та семигородського князя Ракоци. В одній із битв Тимоша було поранено і він загинув від зараження крові. Це було великою бідою не лише для його батька Богдана, а й для всієї України, оскільки Тимоша вважали наступником Хмельницького та пов’язували з ним надії на створення гетьманської русинської династії. Молодший син Хмельницького – Юрій, як показали наступні події, не виправдав сподівань, які покладали на нього козаки.
Тим часом польський уряд готував нову війну. Гетьман Богдан розумів, що кровопролитні сутички з Польщею можуть тривати безмежно. Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали безконечні тривоги, сили і терпіння народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч Україна не переможе шляхту, не доведе до переможного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники. Із цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом із ним проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком.
Весною 1653 року великий польський загін під командуванням Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Буг, по-варварському знищивши кілька тисяч людей. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов’язався сплатити 100 тисяч червінців воднораз і по 90 тисяч злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців, внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі.
Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою, і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Малу Русь до Московського царства.
Згідно з договором, Україна зберігала всі свої колишні порядки і самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирали вільними голосами. Гетьман мав право приймати послів і вести справи з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності. Кількість козацького війська (реєстру) збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов’язується видавати велику платню цареві, збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі. Це була безпрецедентна угода, як на ті часи, оскільки до складу монархії входила вільна територія з внутрішнім демократичним устроєм. Зрештою, щось мало переважити – або демократія Малої Руси, або монархія Московії. Як показали подальші події, царат виявився сильнішим.
Народ присягав повсюди, але вищі стани з певною недовірою і тривогою за недоторканність своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське підданство. Так, Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали до присяги своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Козацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під «московськую протекцію», бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної держави, Великого князівства Руського.
Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, з військом вирушив на Литву й незабаром оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Ковель і Вільно. Цар урочисто заїхав у давню столицю Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву й, нарешті, Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромив польське військо під Городком і взяв в облогу Львів.
Польща опинилася на краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король визнав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».
Одначе полякам вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно було підписано мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Козацьку делегацію до участі в переговорах та підписання угоди допущено не було. Таким чином, цар зрадив русинів, за їх спиною уклавши сепаратний мир із Польщею. Хмельницький не чекав такого підступу від своїх союзників, намагався щось зробити, його канцелярія розгорнула безпрецедентну дипломатичну активність, але – дарма. Московити ошукали гетьмана.
Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький із сумом бачив, що його десятилітня праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався нагодою зробити останню спробу здійснити своє заповітне бажання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір зі шведським королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракоци про переділ Польщі. Згідно з угодою та в разі успіху союзників, Малу Русь визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман відправив на допомогу союзникам 12 тисяч козаків.
Одначе про це дізналися поляки та повідомили про дії Хмельницького московський уряд. Цар передав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Царські посли настирливо домагалися зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Оскільки на той час московські стрільці стали гарнізонами по усіх значних містах, гетьман мусів зважати на царські вимоги. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.
Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали обрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово – усі землі, якими володіли великі руські князі... Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».
Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, проголосили гетьманом його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він усе-таки затвердив цей вибір, який пізніше завдав великих страждань Україні. Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам’яній церкві, яку він спорудив. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини для ганьби гетьманові кістки.
Так закінчилася славна і трагічна доба Хмельницького. В Україну прийшла Руїна. Багато з планів та сподівань Богдана не справдилися, багато помилок зробив гетьман у складній дипломатичній грі з державами, які тим чи іншим чином впливали на тогочасний стан справ. Сучасним історикам легко судити Хмельницького, легко знаходити хиби в його діяльності, засуджуючи за переяславські статті, за незрозуміле очікування під Львовом, за союз із кримським ханом, за спробу створення династії та монархічного гетьманського укладу.
Проте якщо чітко уявити собі, що усього за десятиліття Богданові вдалося з «панського бидла» зробити боєздатні військові частини, які наводили смертельний жах на коронні та магнатські полки, якщо пригадати, що за цей час покозачилося майже усе русинське населення, якщо усвідомити, що це саме гетьман Хмельницький (а не русинські магнати – пихаті нащадки Рюриковичів та Гедиміновичей) вперше після монгольської навали XIII століття не лише говорив, а й робив усе для отримання Україною державної незалежності – усі його помилки, недоліки, нерішучість є ніщо порівняно з зернами тієї ідеї, які він закинув у розпахану ним душу Русі. Він посіяв у душі людей ідеї незалежності та усвідомлення себе народом, який вже ніколи і нізащо не змириться з рабством і насиллям над собою. До справжньої незалежності залишалися віки, але кожен українець відтоді знав і вірив – настане цей великий день – 24 серпня 1991 року, початок Третього гетьманату. День, осяяний ім’ям та життям славного козака Хмеля.
Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал козацтва Дмитро САГАЙДАК
