Культура та мистецтво: ЗБИРАЧ НЕКТАРУ ДУХУ ЛЮДСЬКОГО
Виповнилося 175 років від дня народження творця українського духовного гімну «Боже Великий, Єдиний» Олександра Кониського – людини непересічної, діяльної, творча й суспільна енергія якої завжди працювала на утвердження розділеної різними імперіями України. Однак творчість цього прекрасного поета була заборонена радянськими ідеологами і стала доступною лише наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття, коли до українців почала повертатися історична пам’ять і духовна спадщина минулих поколінь
Майбутній творець духовного гімну України «Боже Великий, Єдиний, нам Україну, храни» Олександр Кониський народився 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівці Борзнянського повіту Чернігівської губернії (тепер Ніжинського району Чернігівської області) в родині зубожілого поміщика. Однак походив зі стародавнього чернігівського роду, який нараховував понад 400 років. Дитинство майбутнього письменника та поета пройшло в місті Ніжині. Грамоту пізнав за допомогою матері та діда – старосвітського священика. 1844 року помер батько, залишивши своїх дітей сиротами і без матеріального забезпечення. В цьому ж році мати віддала Олександра до підготовчої школи в Ніжині. Хлопчик робив великі успіхи в навчанні й за рік підготувався до вступу до гімназії. Як син зубожілих дворян, О. Кониський проживав у сирітському домі (бурсі для шляхетних дітей) і звідси ходив до Чернігівської гімназії.
Навчався дуже добре, був першим учнем. У 11 років почав писати вірші, звичайно, російською мовою. У четвертому класі дістав «Кобзаря» Шевченка. Під його впливом почав писати українською мовою, жорстоко поплатившись за це – його виключили з гімназії. Так Олександр Кониський ступив на стежку, проторену самим Шевченком, сповнену небезпек, поневірянь і змагань. Згодом Кониський записується до Ніжинської гімназії, якої не закінчив через брак коштів, бо через хворобу очей був змушений покинути навчання і зайнятися лікуванням. У 1854 році О. Кониський влаштовується на службу в суді – спочатку в Прилуках, а потім у Полтаві, уперто і наполегливо готуючись до нелегкої життєвої дороги. Багато читає історичної і художньої літератури. Історія і письменство стали для О. Кониського тим джерелом, на дні якого читав він майбутнє свого народу.
Також Кониський посилено вивчав юриспруденцію, готуючись скласти іспит на кандидата права (закон не вимагав університетської освіти для цього). Специфіка нової праці змушує Олександра багато їздити по Ніжинській і Полтавській губерніях. Він спілкується з селянами, кріпаками і вільними козаками, панами і дворянами, священиками, чиновниками, інтелігенцією. Своїми враженнями і болем від побаченого він поділиться в автобіографічній повісті «Молодий вік Максима Одинця» і у вірші «Розмова Музи з Поетом».
Ходіння в народ формувало національну свідомість Олександра, зміцнювало любов до скривдженого долею народу, наповнювало співчуттям, утверджувало в думці, що причиною народного горя є несправедливий існуючий лад, який поєднав соціальний, національний і політичний гніт колись вільної і гордої нації. Він відчував обов’язок діяти, працювати, творити, аби змінити на краще долю народу. Всі обставини життя, розум і почуття спонукали письменника до дій, характерних широкому колу різночинної молоді тієї пори. Молодий, темпераментний, сповнений енергії і хисту, він кидається у вир розбурханого громадського життя. Він устигає скрізь, де потрібні його серце і талант. 1856 року Олександр оселився у Полтаві, де спочатку служив у суді, а потім дістав адвокатську практику. На початку 60-х років під впливом революційних ідей, що доносилися із Заходу, київська університетська молодь, переважно шляхетського походження, заснувала «Громаду». Виключаючи насильницькі методи боротьби проти царизму, громадівці дбали про піднесення самосвідомості українського народу, передусім селянства.
Участь у «Громаді» сприяла поглибленню любові письменника до України, зміцнила його переконаність у необхідності перебудови громадського життя – ліквідації станової та правової нерівності, боротьби проти національного гніту. Восени було арештовано майже всіх членів Полтавської Громади, а у «нестерпного» Кониського вчинено обшук, під час якого було вилучено зошит зі щоденними. Таким чином, Олександр потрапляє в «немилість» жандармерії, на нього сиплють доноси, потім встановлено поліцейський нагляд. Йому, як і В. Антоновичу та П. Чубинському в Києві, інкримінують те, що він «їздить по селах та наущає народ різати панів та веде малоросійську пропаганду».
І хоч ніякого «злочину» не було доведено, його без суду і слідства у 1863 році засилають до Вологди. Він опиняється у зовсім новому світі. «Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов’яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд, або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх – усе чуже, нове...», – писав у автобіографічному оповіданні «Антін Калина» О. Кониський.
Становище каторжника незрівнянно краще за становище засланця, який і кроку без дозволу десятника ступити не міг; лектура, листи, навіть думки піддавалися цензурі. Полегшення було в тому, що О. Кониський жив у Василя Маркевича, батька майбутнього письменника Дмитра Маркевича, тодішнього учня гімназії. Кожен день О. Кониського на засланні перетворився на справжню муку. Найгірше дошкуляла хвороба і неможливість заробляти на шматок хліба. Шість рублів на місяць не становили навіть прожиткового мінімуму. З дому грошей не мав, а спроби влаштуватися хоч на якусь роботу виявилися безуспішними. Дратувала надмірна «опіка» жандармів, які, виявляючи «лояльність», усе ж контролювали прискіпливо всю його кореспонденцію. Через рік стало ще гірше: його заслали в Тотьму – страшну глухомань, де буквально кожний крок фіксувався поліцією. Свої невільничі переживання, болі й почуття письменник ще не раз відтворить у поезіях («Я не боюсь тюрми», «Не для мене прийшла», «Мої кучері опали», «Буває інколи порою» та ін.) і в прозі («Антін Калина», «Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі» та ін.).
Нездоровий клімат, ускладнення хвороби, безвихідь і розпач мало не звели його в могилу. Та Бог змилосердився над ним, пославши порятунок в особі купця Пестера з сусіднього містечка Верховожа. Він не тільки взяв Олександра до себе, створивши йому людські умови життя, але, використавши свої зв’язки з губернатором, домігся для нього дозволу проживати в південному містечку Воронежі, батьківщині П. Куліша. У домі купця О. Кониський знайшов і свою долю – Марію Пестер, доньку свого «спасителя». Почуття захопили так, що він забув про цілий світ. Тож Олександр Кониський одружується. На пам’ять про день одруження (10 січня 1865 року) пише вірш «До М. О. К.», в якому передає поетичну історію свого почуття любові, вдячності й щастя, викликаного її вродою, чистотою душі, добротою, здатністю розуміти і співпереживати.
Хвороба дошкуляла нестерпно. Була загроза втратити зір. Він домагається дозволу (з допомогою тестя) від самого царя на лікування за кордоном і йому дали дозвіл виїхати на лікування до Німеччини. Коли їхав через Петербург, то не міг не скористатися нагодою відвідати М. Костомарова, з яким листувався ще з Полтави, після виступу історика в «Основі» на захист української мови. Тепер познайомився з ним особисто. Обмінялися думками про становище українців у Росії, про зламаний і приглушений український рух, про потребу освіти тощо.
По дорозі в Дрезден Кониський зупиняється також у Львові, щоб підготувати ґрунт для співпраці галичан і наддніпрянців. Зі Львова Олександр поїхав до Дрездена (1866) до відомих лікарів. Одне око врятувати не вдалося, та й загальний стан, незважаючи на старання лікарів, не поліпшився. Професор Бок поставив точний діагноз – ностальгія, порадивши йому якнайшвидше повернутися в Україну.
Після цього Кониський посилає клопотання до Петербурга. Просить дозволу поселитися на півдні з огляду на його здоров’я. Міністр Валуєв призначає Херсонську губернію. З’явився проблиск надії жити в Єлисаветграді, та губернатор, застраховуючи себе від зайвих ексцесів, направляє його в глухе містечко Бобринці. Життя тут перетворилося на справжнє пекло. Його пильнували як зіницю ока – і вдень, і вночі; жандарми вривалися в помешкання О. Кониського в будь-яку пору доби; ставилися до нього, як до злодія-конокрада. Відсторонений від громадського життя, «захищений» поліцією, він був дуже самотнім і пригніченим. Єдиною розрадою було спілкування з М. Кропивницьким – секретарем міської ради, актором, композитором і режисером аматорського театрального гуртка.
Однак Кониський не опускає рук і серйозно готується до адвокатської праці, щоб захищати темних і найбільш зневажених селян. І доля подарувала цьому невтомному бунтарю ще один шанс: у 1866 році О. Кониський складає іспит на кандидата права і в кінці цього року дістає дозвіл на переїзд до Катеринослава і заняття адвокатською практикою. Шість років чесної і сумлінної праці змінили на краще його моральний і матеріальний стан. У 1872 року з О. Кониського було знято політичний нагляд і дозволено оселитися в Києві, де він прожив до самої смерті у 1890 р. Олександр Кониський тяжко переживав кожний удар по національній культурі й щиро радів її поступу. Він – автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у двох томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I-II, Львів, 1898-1901). Цю працю високо оцінили Іван Франко, Агатангел Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби став тим нектаром любові до України, який Олександр Кониський зібрав із квітів, що ростуть у саду творчості великого Кобзаря.
Від кінця 20-х років минулого століття твори Кониського в СРСР були заборонені (за винятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-х роках ХХ ст., а в Києві 1990 року перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».
Оксана КРАВЧУК
