Історія, філософія, релігія: МАГНАТИ ТА КОЗАКИ: чи була можливість порозуміння між Україною та Польщею до часів Хмельниччини?

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук: МАГНАТИ ТА КОЗАКИ: чи була можливість порозуміння між Україною та Польщею до часів Хмельниччини? Історія взаємовідносин між Україною та Польщею сягає глибокого Середньовіччя і характеризується синхронізацією багатьох процесів у державному, політичному, соціальному та культурному розвиткові двох сусідніх слов’янських народів. Зокрема про це свідчить і майже одночасне прийняття в другій половині Х століття князівською владою Русі та польською династією П’ястів християнства. Після цього в українсько-польській історії були різні періоди відносин – від воєнного суперництва і політичного домінування одних над іншими до мирних років співіснування та тісної культурної взаємодії в межах центрально-східного регіону Європи. (Закінчення. Початок читайте в № 1-2(37)2011) ІІІ. КОЗАКИ ТА МАГНАТИ: ВІД СПІВПРАЦІ ДО ПРОТИСТОЯННЯ Уже від початку XVI ст. частина української козацької людності Великого князівства Литовського (об’єднане персональною унією з Польською Короною), завдячуючи самоорганізації та діяльності прикордонних державних урядовців, розпочала свій шлях до творення власної військово-політичної структури, яка від 1560-х рр. почала носити таку незвичну і войовничу назву – «Військо Запорозьке». Очевидно, проблема ґенези українського козацтва, незважаючи на велику кількість присвячених їй досліджень, донині залишається відкритою для наукових дискусій. Разом з тим, опираючись на останні наукові розвідки вчених, які використали не лише нові джерела, а й сучасні методології для їхньої інтерпретації, можемо зробити висновок, що козацтво Середнього Подніпров’я та Запорожжя протягом XVI – початку XVII ст. поступово ставало невизнаним станом і усвідомлювало себе як «рицарська (збройна) людність» у межах східних воєводств Речі Посполитої. Напередодні Люблінської унії 1569 р. козацька старшина здійснила спроби конституювати своє утворення як організацію «рицарського люду», що перебуває на військовій службі у польського короля та великого литовського князя. Це спричиняє появу універсалу Сигізмунда ІІ Августа до «підданих наших, козаків тих» від 20 листопада 1568 р., в якому відзначалося: «...при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний з вас від нас отримає». Через чотири роки, влітку 1572 р., монарх Речі Посполитої вивів «козаків, які на службі нашій» з-під юрисдикції урядників королівських та шляхетських замків Корони Польської, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману та воєводі Руського воєводства Ю. Язловецькому, що мав свій родинний маєток у Бучачі на Тернопільщині. У королівському привілейному листі це аргументувалося тим, що «вони [козаки] від воєвод, старост українних і ворогів наших великі незручності й кривди собі зробили, щоб Його Милість з влади і присуду усіх їх вивів і під справу свою гетьманську взяв…». «Старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») був призначений шляхтич Я. Бадовський. Таким чином, управління не тільки над реєстровими, а й над усім загалом козаків мало відбуватися згідно з підпорядкуванням «король – великий коронний гетьман – старший/суддя». Але якщо Ю. Язловецький відповідав за внесених до реєстру та мав карати «свавільників», то Я. Бадовському надавалося право вирішувати судові справи між королівськими урядниками та «усіма козаками». Окрім того, два будинки козацького старшого в Білій Церкві разом з «городами, ґрунтами і усім належним» виводилися з-під замкової і місцевої юрисдикції та звільнялися від усіх «плат і повинностей». На думку Михайла Грушевського, «козацька реформа» 1568–1572 рр. стала початком своєрідного імунітету козацтва у Польсько-Литовській державі. Від себе додамо, що так розпочинався тривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорозького. Наприкінці травня 1576 р. новий король Речі Посполитої Стефан Баторій приймав у себе в Кракові представників Війська Запорозького – козацьких старшин Івана Северина, Федора Захвоста, Семена Поховського і Марка Вінницького. Очевидно, під час зустрічі йшлося про участь козацтва у Лівонській війні з Московським царством. У квітні 1578 р. Стефан Баторій видав три універсали, в яких йшлося про вирішення «козацької проблеми». Перший з них був адресований усім королівським урядникам в Україні й охарактеризував козаків як бунтівників і свавільників, які самовільно нападають на сусідні держави. У зв’язку з цим, до східних воєводств Корони Польської призначався спеціальний комісар, якому надавалося виключне право судити і карати усіх непокірних, а місцева адміністрація мусила сприяти йому в цьому. Першим «козацьким комісаром» став воєвода Люблінського воєводства, відомий річпосполитський магнат Я. Тарло. За свідченням сучасників, коронний комісар Я. Тарло «…судити там [в Україні] нікого не зміг, так як ніхто не з’являвся на його позови. Тарло спіймав там одного якогось бідолаху і цей нещасний відповів, здається, за всіх». Другий королівський універсал адресувався воєводі Київського воєводства магнату К. Острозькому й наказував йому негайно вирушити на чолі свого війська у пониззя Дніпра та винищити там бунтівливих козаків. Ще в одному універсалі Стефана Баторія усім прикордонним королівським старостам наказувалося сприяти діям Острозького й не допомагати в організації козацьких походів на Крим. Хоча в інструкції коронному послу М.Броневському до татарського хана зазначалося, що королівський уряд має намір найняти певну частину українців на військову службу. 15 вересня 1578 р. до Львова, де у той час перебував король, прибула козацька депутація у складі Андрія Лиханського, Івана Подолянина, Федора Діда, Івана Клинка та Пилипа Кози. Їх представив королю шляхтич, спеціальний королівський комісар і одночасно козацький старшина Янча Бергер. Наступного дня, 16 вересня, між королем Стефаном Баторієм і представниками запорозького козацтва був підписаний договір («Postanowienie z Nizowcy»), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню. Цей загін повинен був підкорятися великому коронному гетьманові М. Вишневецькому та «скласти присягу на вірність панам старостам. Не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо побачать, то гамувати. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...» Лише в цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда ІІ Августа. У листопаді 1578 р. Стефан Баторій надіслав до України королівську інсигнію – велику хоругву (прапор), а в грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику. Зрозуміло, що з правового погляду цей акт не можна оцінювати в рамках класичного сюзеренно-васального договору. Тут швидше йшлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням» чужоземних найманців, яке досить часто практикувалося у цей період польсько-литовським урядом. У 1579 р. Стефан Баторій видав універсал до низових «запорозьких молодців» із забороною ходити до Волощини та закликав козаків переорієнтуватися на війну з Московським царством. А в 1582 р. він все ж таки виконав свою обіцянку й видав універсал про оборону «вольностей» запорозького козацтва перед українськими урядниками («Uniwersal Stefana Batorego do ukrainnych urzednikow w sprawie poszanowania przez nich wolnosci Kozakow zaporoskich»). Водночас король наказав сформувати із реєстрових козаків полк на зразок угорської піхоти кількістю 500–600 вояків, підвищив реєстровикам річну плату та збільшив видачу поставів сукна. Відомо, що у 1583 р. під керівництвом ротмістра Я. Оршельського на державній службі перебувало 600 козаків, що отримували 15 злотих на квартал. Водночас за наказом короля у Львові було страчено 30 козаків, які брали участь у самовільному поході на Ягорлик і Тягиню. З часом у середовищі козаків угода про військову службу на користь короля почала сприйматися не інакше як домовленість між сюзереном – королем та васалом – «низовим козацьким товариством». Опосередкованим свідченням цьому є лист за 1589 р. від «низового товариства» до великого коронного гетьмана й канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, віднайдений істориком Сергієм Леп’явком в архівосховищах Польщі. У ньому зокрема говорилося: «…як служили славному і святої пам’яті небіжчику королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й[ого] М[илості]». На звернення Я. Замойського про військову допомогу козаки відповіли згодою, однак лише за умови надання їм спеціальної охоронної грамоти – «глейтовного листа». Згідно з постановою сейму 1590 р. під назвою «Порядок щодо Низовців та України» встановлювався козацький реєстр у 1 000 осіб (хоча спочатку планувалося 6 000). Керувати реєстровими козаками, а також упокорювати інших «свавільних людей», мав великий коронний гетьман Речі Посполитої. Крім того: старшин і сотників мали призначати тільки з шляхтичів, які мали в Україні земельну власність; з-поміж осілої шляхти мали призначити двох «дозорців» за поведінкою нереєстрових українських козаків, а також селян щодо своїх панів; у земських маєтках вводилися посади спеціальних урядників, які мали слідкувати за недопущенням до міст і замків козаків, а в королівських та шляхетських маєтках назначалися урядники з війтів, бурмистрів та отаманів, які повинні були не допускати міщан і селян з «волості» у пониззя Дніпра. Ці урядники мали також наглядати за тим, щоб козакам не продавали зброю, порох та свинець. Згідно з універсалом Сигізмунда ІІ Августа від 25 липня 1590 р. узаконюється набір окремого загону козаків-реєстровців із 1 000 осіб, основним завданням якого ставало придушення бунтів в Україні-Русі. Поряд з цим велике збурення у середовищі козацтва викликала й інша постанова цього сейму про роздачу шляхті українських земель: «…Встановлюємо, що будемо вважати себе вільними в роздачі у цьому розумінні тих пустирів на вічність особам шляхетського стану, заслуженим перед нами і Річчю Посполитою, на розсуд і волю нашу, а саме: Трахтемирівський монастир над Дніпром, Боришпільський з селищем Іваньківським, городище Володарське і до нього селище Зволожжя, зване Велика Слобода, над рікою Россю, Рокитне над тою ж рікою…» Усе було б добре, якби у цих місцях не проживали козаки, а Трахтемирівський монастир був наданий перед тим Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм. Саме тому розпочинається конфлікт, а потім і військові дії між представниками козацтва та магнатства. Як підсумовував своє дослідження щодо зазначеної проблеми Сергій Леп’явко, українська магнетерія з недавнього покровителя козацтва перетворилася на його запеклого ворога. Після того як князі Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі та ін. почали масово захоплювати землі на Київщині та Східному Поділлі, а потім займати особисто (або через своїх представників) усі важливі місцеві адміністративні уряди, розпочався ще й конфлікт козацтва Придніпров’я з впливовими урядовцями Корони Польської. Після збройного виступу у 1591 р. близько п’яти тисяч «свавільників» проти магнатів Острозьких на чолі з козаком-шляхтичем К. Косинським королівська влада була змушена утворити спеціальну комісію на чолі з урядовим «старшим» реєстрового козацтва М. Язловецьким. З початком весни 1592 р. коронні комісари почали засідати у Фастові (а потім поблизу Трипілля), шукати «свавільних нам у праві непослушних» та складати реєстри непокірних центральній і міській владі. Натомість Косинський, який був вибраний гетьманом повсталого Війська Запорозького, почав приймати присягу на вірність собі та козацькому товариству від шляхтичів і міщан у зайнятих містах, містечках і селах Київщини. Улітку 1592 р. козацькі загони перебралися на Волинь, у зв’язку з чим шляхетські сеймики у Луцьку та Володимир-Волинському оголосили скликання «посполитого рушення», а король Сигізмунд ІІІ закликав до боротьби з козаками шляхетське ополчення Волинського, Київського і Брацлавського воєводств. Тексти інструкцій послам Серадзького, Познанського, Калішського, Краківського та інших воєводських сеймиків на вальний сейм були переповнені шляхетськими образами на «свавілля украінне», «свавілля низових козаків», «козацьку сваволю» й попереджали, що «Україну не можна залишити без жовніра». З огляду на це, сейм Речі Посполитої 1593 р. взагалі оголосив бунтівливих козаків «ворогами Вітчизни і зрадниками» (hostibus patriae et perduelibus). У результаті наступу військ Костянтина і Януша Острозьких 10 лютого 1593 р. козацька старшина була вимушена підписати перемир’я, за яким погоджувалася зняти Косинського з гетьманства, виконувати королівські накази та не «лежати» в магнатських маєтках Острозьких, Вишневецьких та їхньої численної клієнтели. У травні того ж року К. Косинського за наказом Вишневецького було підступно вбито, а його товариші здійснили черговий похід на Черкаси та Київ і домоглися у замовника вбивства аби той погодився на оскарження його дій родиною вбитої ним особи шляхетського стану. Під час повстання С. Наливайка взимку-весною 1594 р. міщани м. Брацлава відмовилися у «послушенстві» старості брацлавському, вінницькому й звенигородському Юрію Струсеві. У зв’язку з чим, як дослідили К. Гуслистий та М. Крикун, коронний староста був змушений заявити про складення з себе обов’язків старости. У вересні 1596 р. серед «обивателів» українських воєводств Корони Польської розповсюджується універсал Сигізмунда ІІІ щодо недопущення запорозьких козаків на Україну: «і проти них, як неприятелів коронних кінно, збройно ставали і пристані до берегів міцно боронили, і керувалися у тому всьому конституцією, на минулому сеймі про те козацтво ухваленій». У грудні того ж року вийшов спеціальний королівський універсал до шляхти Волинського воєводства, який оголошував, що коронне військо виступило проти козаків і запрошував приєднуватися до нього місцеве ополчення. На сеймі 1596 р. випрацювали конституцію «Про козаків і людей свавільних», а на сеймі 1597 р. було ухвалено постанову, за якою скасовувалися всі попередні «права та вольності» українського козацтва, починаючи від часів Сигізмунда ІІ Августа, оголошувалося про конфіскацію «всього» (!) козацького майна та доручалося великому коронному гетьману витяти бунтівливих свавільників «до ноги». Очевидно, саме козацьке посольство до Москви весною 1600 р. певною мірою налякало монарха Речі Посполитої і спонукало його до часткового відновлення привілеїв українського козацтва, які були скасовані сеймовою постановою 1590 р. Окрім того, що планувався військовий похід до Молдавії та Волощини, а також мала розпочатися чергова війна з Шведським королівством за Інфлянти. Ще у 1599 р. великий коронний гетьман Я. Замойський пише листа до старшини Війська Запорозького з пропозицією виділити дві-три тисячі вояків для війни за Молдавське князівство. З огляду на це, влітку 1600 р. король Сигізмунд ІІІ Ваза дозволив майже 3 тисячам козаків взяти участь у виправі до османських володінь у Молдавії. Відповідні переговори з великим коронним гетьманом проводять представники Війська Запорозького осавул Андрій Комиш, Федір та Іван Бринзи. Відразу ж потому сейм 1601 р. у постанові-конституції «Про козаків Запорозьких» визнає право на діяльність козацтва лише у вигляді реєстру з 3 250 вояків, які брали участь у війні зі шведами. Однак вже у 1603 р. король знову видав універсал про заборону козацьких свавільств у вигляді збирання на користь Війська Запорозького податків і данин з жителів українських міст і сіл. Перші два десятиліття XVII ст. відзначаються бурхливим ростом не лише військової, а й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають чисельних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616, 1618 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже, незважаючи на універсали Сигізмунда ІІІ Вази, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави й на міжнародній арені, воно продовжує здійснювати «самочинні» походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон. На сеймі 1613 р. було ухвалено аж три постанови щодо козацтва України-Русі. Зокрема в одній з них під назвою «Про комісарів, і про комісарів пограничних воєводств Київського і Брацлавського» вказувалося, що «поскільки ці люди не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів… обравши собі своїх старших… ми ліквідовуємо їх юрисдикцію… і зобов’язуємо підкорятися владі за місце проживання». У зв’язку з цим король Сигізмунд ІІІ на виконання постанов сейму 1613 р. наказав скликати комісію для ведення переговорів з козаками спочатку в 1614 р., а потім 1616 р. (а також на переломі 1613–1614 рр. видав кілька універсалів до Війська Запорозького із забороною виступати у походи проти Османів та їхніх васалів) й тим самим започаткував новий етап у відносинах між коронною центральною владою та Військом Запорозьким. Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С. Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного й козацької старшини відбулися в жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка (поблизу суч. села Ольшаниця на Київщині) над Россю і завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції з запорозькими козаками» і був актом королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші урядовці. – Т.Ч.) їм [козакам] оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною та турецьким султаном…; щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості й Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки… Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік…» Отже, йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько-Литовської держави з отриманням за неї певної платні. Однак цю службу мали нести лише 1 000 козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько 40 000 осіб. Згідно з положеннями цього акта, козаками мав управляти «старший», який призначався б королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», мав «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам були покірні». Зі свого боку П. Сагайдачний разом зі старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду ІІІ у «Листі від запорозьких козаків» на ім’я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші (козацькі. – Т.Ч.) права, надані нам Його Милістю Королем». Однак українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акту милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже, «колективний васал» Війська Запорозького погоджувався служити своєму сюзеренові за таких умов: 1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; 2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; 3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; 4) не виходити зі своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля; 5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому. Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге, (гадаємо, це положення було найголовнішим серед усіх названих) «…щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті Їх Милостями Королями надані (Сигізмундом ІІ і С.Баторієм. – Т.Ч.), а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим (Сигізмундом ІІІ. – Т.Ч.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед Його Милістю Королем і всією Річчю Посполитою залишаємо…» Таким чином, започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом ІІ Августом і С. Баторієм («святої пам’яті Їх Милостями Королями надані»). Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 р. з огляду на різні обставини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 р., між ними відбулися другі переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості: «Ми, Томаш Замойський (і другі коронні урядовці. – Т.Ч.) … делеговані й призначені Й[ого] К[оролівською] М[илістю] для укладення угоди і вирішення з панами козаками Війська запорозького про спосіб життя і службу їх, як вони повинні поводитися на службі Й[ого] К[оролівській] М[илості] і Речі Посполитій оголошуємо… Насамперед, щоб козаки запорожці за звичаєм своїх предків, на звичайних місцях за порогами, подаючи перестороги і охороняючи від ворога переправи, служили Речі Посполитій і людям всякого стану в державах Й[ого] К[оролівської] М[илості] …, щоб пактів і замирень з сусідами, особливо з турецьким султаном не порушували... Ті, які будуть виписані, повинні підкоритися владі старост, державців і їх намісників, до військового суду не звертаючись, і пани козаки за них заступатися не повинні… Щоб пани запорожці в земських володіннях не жили, а якщо і жили, то підкорялися, з підданства не виходили і до інших юрисдикцій не зверталися…». Як і раніше, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині (й пропонували їм щорічну платню з королівського скарбу у розмірі 40 000 польських злотих), а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них «рицарським словом» і закріплювали це своїм листом «з військовою печаттю». Роставицьку угоду 1619 р. між Короною Польською і Військом Запорозьким від імені козацького товариства підписали «старший» Війська Запорозького П. Конашевич-Сагайдачний, осавул Григір Заторкевич, писар Лаврентій Пашковський, полковники Ян Ярич, Іван Гайдученко, Михайло Воловець, Тишко Боболь, Станіслав Яблонський, Дмитро Преславець, Ян Бачинський, Ян Костжевський, Мартин Пиєвський, Олександр Качковський та Ілля Ільницький. Цю присягу з підписами козацьких старшин було внесено до Київських гродських книг. Але ні Ольшанська, ні Роставицька угода Війська Запорозького з королівськими представниками так і не були виконані, хоча у листі від козацької старшини до великого коронного гетьмана С.Жолкевського запевнювалося: «…У володіннях же Його Королівської Милості, де домівки свої маємо і мати будемо, будемо виявляти належну пошану їх милостям старостам, підстаростам і їх помічникам. А якщо вторгнеться ворог Святого Хреста, ми не відмовимося під керівництвом пана старости і підстарости або з отаманом своїм виступити, і що на нас покладено будемо виконувати…». І справді, протягом 1619 р. близько 6 000 козаків за погодженням королівського уряду допомагали австрійському імператору Фердинанду ІІ проти Трансільванського князівства. У лютому 1620 р. гетьман Війська Запорозького П. Сагайдачний відіслав своїх послів до московського царя. Очевидно, головною причиною такого кроку Сагайдачного була неможливість польського уряду матеріально забезпечити таку велику кількість українського козацтва. Адже король хоча й видавав платню для однієї тисячі чоловік, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобуття традиційного «козацького хліба» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке у бік північного монарха. Крім того, така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда ІІІ Вазу до більшої поступливості стосовно відновлення козацьких «вольностей». Зважаючи на загрозу вторгнення османської армії до Польщі, сеймова шляхта у 1620 р. ухвалює постанову, в якій зазначалося, що «зараз ми військо Козацьке за стипендії ухвали сейму, плата їм призначена, з того аби під началом Гетьмана нашого були». Оцінюючи позицію українського козацтва у 1621 р., відзначимо, що з цього часу вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів С. Наливайка та Й. Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує і пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином, козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд ІІІ Ваза, зрештою, був змушений задовольнити це прохання, що і засвідчила активна участь чисельних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618–1648 рр. Хоча сейм 1621 р. вислав спеціальних комісарів до Війська Запорозького з вимогою скоротити кількість козацтва з 42 до 2 (!?) тисяч осіб. Як стверджував у той час український магнат Х. Збаражзький, «при внутрішніх негараздах Польщі козаки є для нас грізнішими від усіх зовнішніх ворогів». Щодо подій в Україні, які там розпочалися після чергових заборонних постанов сейму Речі Посполитої у королівському універсалі за 1624 р., то зазначалося, що «ми могли б доручити польному гетьману та іншим особам заспокоїти українську вольницю, який буде успіх – скоро побачимо». 1625 р. ознаменувався подією, яка ввійшла до української історії під назвою «повстання Жмайла» й стала першим у XVII ст. виступом українського козацтва за відновлення своїх «стародавніх привілеїв» у межах Речі Посполитої з одного боку, а з іншого – задекларувало намагання козацької старшини перебрати на себе функції місцевих державних урядовців. Cаме тоді великий коронний гетьман С. Жолкевський відзначав, що козаки «забувши віру й підданство, удільну собі річ посполиту творять, на горло та маєтність невинних людей наступають, вся Україна від них залежна, шляхтич у домі своїм не вільний, у містах і містечках Його Королівської Милості весь уряд, вся влада при козаках, узурпують собі юрисдикцію, право становлять». У результаті осіннього протистояння 1625 р. польських і козацьких військ поблизу Куруківського озера, Військо Запорозьке на чолі з М. Дорошенком та старшинами визнало зверхність короля Речі Посполитої і присягнуло, що буде вірно служити йому, дотримуючись певних умов. (Послами від Війська Запорозького до великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Конецпольського виступали козацькі старшини Петро Одинець. Іван Ларич, Лев Боруста, Іван Бачинський, Андрій Кудиновський, Микола Болбас, Іван Горушкевич, Стефан Микитич, Богдан Пашина, Іван Пакачевський та Сава Бурчевський. Навіть з огляду на їхні прізвища можна зробити висновок, що більшість з них були вихідцями з дрібної шляхти.) У документі, виданому козакам коронним гетьманом С. Конєцпольським від імені короля, йшлося: «…привели Військо Запорозьке в порядок і покору на таких умовах»: забороні морських походів на Туреччину та інші країни; встановленні реєстру в 6 000 козаків та призначенні для них платні (на реєстрове Військо Запорозьке мало видаватися 60 000 польських злотих на рік: «старшому» – 500 злотих на рік, обозному – 100, двом осавулам – по 75, шести полковим осавулам – по 50, шести полковникам – по 100, шести десяти сотникам – по 50 та військовому судді – 100 злотих на рік); обрання старшого, якого повинен був затверджувати польський коронний гетьман; визнання козацького суду. Отже, як бачимо, лише останній пункт враховував довголітні прагнення козацької спільноти, а всі інші відносилися до заборонних. Цікаво, що під Куруковим не лише гетьман і старшина, але і вся «чернь» склала присягу наступного змісту: «…Всі разом і кожен зокрема присягаємо всемогутньому триєдиному Господу Богові в тому, що, підкоряючись волі й наказові Й[ого] К[оролівської] М[илості], припинимо походи по Дніпру в Чорне море й напади на землі турецького султана; всі наші морські судна спалимо, договір з сторонніми монархами й без відома Й[ого] К[оролівської] М[илості] укладати не будемо…» Останнє положення присяги, з одного боку, засвідчувало факт дипломатичної практики козаків у минулому (договір з Кримським ханатом), з іншого – вперше у стосунках «колективного васала» зі своїм сюзереном Військо Запорозьке закріплювало за собою право на проведення зовнішньої політики. У цьому випадку міжнародна діяльність обмежувалася одержанням дозволу від польського короля щодо можливості укладення договорів зі «сторонніми монархами». З огляду на соціальний конфлікт між козаками та шляхтою, важливими були положення українсько-польської угоди 1625 р. про закріплення у власності за представниками тих 5 тисяч реєстрових козаків, які проживали «на волості» й мали там певні земельні наділи. Найбільш пощастило тим, хто мав маєтності на королівських землях, адже вони залишалися у статусі вільних землевласників. Однак ті, хто мав нещастя мати землю у межах магнатських володінь, мав підкоритися владі магната або у 12-тижневий термін повернути господареві «неправильно придбану» власність. Навіть якщо хтось із козацької старшини мав документи на землю, він все одно мав її продати в обов’язковому порядку (!) місцевому пану. У 1625 р. послами до короля Речі Посполитої від козацького «старшого» М. Дорошенка виступили Іван Зборовський, Грицько Лихопіл та Кіндрат Неук. Куруківська угода була нав’язана козацтву України-Русі військовою силою, а тому викликала невиконання ним взятих на себе зобов’язань протягом наступних років. Тим паче, що запрошення багатотисячних козацьких полків до чергової військової кампанії Речі Посполитої проти Шведського королівства, по суті, скасовували не тільки її положення, а й постанову сейму 1626 р. щодо «Апробації ординації Козаків Запорозьких». Продовжуються походи Війська Запорозького і на володіння Османської імперії та Кримського ханства, які починають приготування до війни з Річчю Посполитою. А тому сеймові постанови 1627 і 1629 рр. вже проголошують, що запорожці «повинні давати відсіч туркам і татарам». У зв’язку з цим, почергово у Варшаві, Кракові та Львові перебували посланці Війська Запорозького до короля: у 1627 р. «товариші» Яцько Кишка, Іван Туровець, Костянтин Вовк, Костянтин Занкевич, Станіслав Яблонський, Фурс Малейкевич, а також Яцько Мозирянин, Федір Пухович та Іван Бачинський; у 1628 р. – Каленик Прокопович, Яцько Савич та Стефан Микитич; у 1629 р. – Захарій Остелецький, Григорій Малкович та Кузьма Капуста. Продовжувалися походи на чорноморські турецькі володіння та перманентні «свавільства» в Україні, які вилилися у чергове повстання 1630 р. під проводом гетьмана Т. Федоровича (Трясила). У ході цього польсько-козацького протистояння Військо Запорозьке знову звертається по допомогу до московського царя, який, однак, не йде на порушення міждержавних домовленостей і не втручається у «внутрішні» справи Речі Посполитої. Не змігши придушити повстанський рух, польське командування пропонує мирний шлях вирішити проблеми. Під час переговорів з С. Конєцпольським старшина знову намагається «виговорити» для себе якнайбільше «привілеїв». Переяславська угода 1630 р. між Військом Запорозьким та королівськими представниками завершила виступ козацької корпорації за свої «права» черговим компромісним варіантом. Присягу королеві та Речі Посполитій тоді від імені всього козацтва виконали військові осавули Левко Будновський і Лютай, суді Богдан і Куша, писар Богдан Хмельницький, черкаський полковник Яків Гугнівий, канівський – Андрій Лагода, чигиринський – Григорій Чомович, корсунський – Максим Нстеренко, переяславський – Ілляш Караїмович, білоцерківський – Яцина. А також козаки Терешко і Яблоневський. А у виступі на сеймі 1630 р. король Сигізмунд ІІІ Ваза звернувся до магнатів і дрібнішої шляхти із закликом, що «оскільки їм нічого не вартує за будь-якої нагоди повернутися до звичайної сваволі… треба зміцнити Україну надійною охороною». Через кілька років Військо Запорозьке відправляє своїх представників на конвокаційний сейм 1632 р. з переліком своїх вимог. Увагу викликає навіть не сам зміст цієї петиції, яка свого часу була досить належно опрацьована Михайлом Грушевським, а те, що Військо Запорозьке в цей час не тільки намагається вплинути на вибори короля (а отже, свого нового сюзерена), а й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі Посполитої. Козацтво не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда ІІІ, а й за допомогою походу багатотисячного війська в напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури. «Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години – дістанемо поправу наших прав і вольностей рицарських і поручаємо просити пильно, аби (сейм Речі Посполитої. – Т.Ч.) зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вольностями, які належать людям рицарським», – говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Отже, головним чином, йшлося про надання козацтву прав, аналогічних польсько-литовській шляхті, адже під «людьми рицарськими» розумівся ніхто інший, як військово-службова шляхта Речі Посполитої. Таким чином, до традиційного переліку власне «козацьких» вимог додавалися ще й «шляхетські». Зважаючи на те, що право вибору короля було одним із привілеїв шляхетського стану, Війську Запорозькому було відмовлено в прагненні стати на один рівень з ним. Чергова відмова варшавських кіл (а поряд з недопущенням до повноправної участі у сеймових засіданнях козацтву було відмовлено і в більшості інших пунктів) знову призводить до демаршу козацтва в бік Московського царства – на раді Війська Запорозького після одержання негативної відповіді від сеймових послів було вирішено «бити чолом цареві». Але таке рішення, як і попередні апеляційні заяви щодо Москви, знову не мали практичних наслідків. Натомість новообраний король Владислав ІV, дякуючи козакам за підтримку, своїми універсалами протягом 1633–1634 рр. відновив певні «вольності» православної церкви на українських землях. Однак затвердження окремим актом польського монарха «прав і привілеїв» Війська Запорозького в той час не відбулося. Певною компенсацією для невизнаного «рицарського люду» стало запрошення від імені короля взяти участь у польсько-російській (так званій Смоленській) війні 1632–1634 рр. близько 20 тисяч козацького війська. Тоді як коронні війська налічували лише 9 тисяч осіб. Припинення бойових дій вже вкотре вимагало врегулювання правового статусу Війська Запорозького, що бажало отримати привілейний універсал від Владислава ІV й тим самим легітимізувати себе в соціально-політичній системі Речі Посполитої. Але король натомість видав універсал про розгін «свавільних» загонів, що повернулися до України після Смоленської війни. А на сеймі 1635 р. ухвалюється чергова постанова щодо припинення козацької «смути», після чого на територію Київського воєводства увійшли додаткові коронні, в тому числі наймані війська. Вони посилили військові гарнізони у Києві, Переяславі, Острі, Боровиці та інших містах. У зв’язку з різними обставинами, головною серед яких була позиція впливового магнатства, король переадресовує справу щодо вирішення «козацького питання» на розгляд сейму. Той, у свою чергу, не пробачає козацтву зруйнування гетьманом І. Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацьку війну» 1637-1638 рр. і прийнятою на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького» скасувала й так обмежені Куруківською і Переяславською угодами майже всі «права і вольності» українського козацтва. За наказом короля йому забороняється власне судочинство, вільне обрання гетьмана й старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався шеститисячний реєстр на чолі з призначеними із Варшави полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон. В «Ординації» подавався також текст присяги, до якої мав бути приведений «старший» над Військом Запорозьким: «Я, такий-то, присягаю Господу Богу, в Святій Трійці єдиному, що на цій посаді вірно і віддано буду служити найсвітлішому Владиславу ІV, королю, моєму панові, його наступникам, королям польським і Речі Посполитій…» Незважаючи на цю заборонну постанову й складення присяги частиною старшини поблизу Кумейок, повстання за поновлення втрачених прав продовжувалося. «Через зрадників наших втрачаємо права і вольності, надані від св. пам’яті королів польських (Сигізмундом ІІ Августом, С. Баторієм, Сигізмундом ІІІ. – Т.Ч.) за наші криваві заслуги, втрачаємо все, що з давніх часів набуто виключно шаблею. Тому ліпше померти й один за другим скласти голови, ніж погодитися на таке перемир’я, як під Кумейками, бодай ніколи не вернулося…», – писав гетьман Війська Запорозького Д.Гуня до командуючого коронною армією С. Конєцпольського влітку 1638 р. Після поразки чергового козацького повстання на переговори з представниками королівського уряду відправляються козацькі старшини Роман Пилявець, Богдан Хмельницький, Іван Боярин та Ян Вовченко. У квітні 1646 р. представники козацької старшини перебували у Варшаві, де, нарешті, отримали з рук Владислава ІV два «привілейні» листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий – збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч. Єдине застереження стосувалося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. «Глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля. Надані «вольності» спричинили справжній психологічний переворот у свідомості не лише козацтва, а й усього українського населення Речі Посполитої, адже тепер вони, опираючись на королівську протекцію, могли поводити себе вільніше щодо місцевих магнатів та шляхти. Вже згодом гетьман Б. Хмельницький начебто говорив: «навіщо казав [король] нам вольності шаблею діставати». Поряд з іншими причинами, надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою як доказ законності збройного виступу у 1648 р. (Цікаво, що описуючи Жовтоводську битву 1648 р. анонімний річпосполитський автор вкладав у вуста великого коронного канцлера Є. Осоллінського такі слова: «Хіба ви не люди, що не маєте добрих привілеїв від короля, де ж поділась ваша давня відвага, де ж поділись славні у своїх ділах козаки».) Тільки за допомогою більш потужної й краще організованої військової сили Польській короні на певний час вдалося погамувати автономістські прагнення козацтва, яке у перших десятиліттях XVII ст. стало справжньою контрелітою та невизнаним «політичним народом» Речі Посполитої. Отже, починаючи з сеймової постанови 1590 р. (вона називалася «Порядок зі сторони Низовців і України»), на багатьох варшавських сеймах розглядалися питання та ухвалювалися «заборонні» й «привілейні» постанови щодо діяльності козацтва та Війська Запорозького у межах східних воєводств Польсько-Литовської держави. Найважливішими з погляду проблеми шляхетсько-козацьких відносин першої половини XVI ст. стали рішення сеймів 1601, 1604, 1609, 1611, 1615, 1618, 1620, 1624, 1626, 1629, 1635 та 1638 рр. Так, наприклад, перед Хотинською війною з Османами у сеймовій постанові 1620 р. відзначалося: «Нам прийшло до війни з поганством, а зараз ми Військо козацьке на стипендію ухвали сейму, плата їм призначена, з того аби під началом гетьмана нашого були». Cейми 1629 та 1635 рр. ухвалювали рішення щодо оборони українських земель від татарсько-турецьких нападів за допомогою запорожців. А «конституція» 1638 р. під назвою «Ординація Війська запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитій», знищувала всі попередні «привілеї» для козацтва та при фактичному існуванні 270 тисяч жителів Київського, Брацлавського, Подільського та Чернігівського воєводств, що відносили себе до козаків і юридично обмежували їхню кількість реєстром у 6 тисяч осіб. * * * Традиція посилатися на Стефана Баторія як свого найкращого протектора продовжувалася і в наступні роки та набула нового забарвлення з початком революційних подій середини XVII ст. У листопаді 1648 р. гетьман Б. Хмельницький писав до трансільванського князя Юрія Ракоці, що саме від польського короля (і колишнього князя Трансільванії) Стефана Баторія «…багато привілеїв і вільностей ми маємо і тепер укрив нас, наче своїх синів, своєю доброзичливістю, немов крилами». Останній вислів засвідчував, що на першому етапі революції ті «права і вольності», які були отримані Військом Запорозьким ще в кінці 70-х – на початку 80-х рр. XVI ст. від Баторія (і не дотримувалися його наступниками) легітимізували, на думку українського гетьмана, збройний виступ козацтва за відновлення («renovatio») цих привілеїв у середині XVII ст. Саме тому не можемо погодитися з висновком канадського історика Степана Величенка, що «козаки ніколи не брали участі... в угодах між королем і шляхтою, тому з перспективи закону не могли виправдати збройний опір королю на підставі того, що він порушив умови свого вибору». Як бачимо, угода українського козацтва (саме в ролі «servitores») з польським королем була укладена ще 1578 р. Окрім того, існували й «передвоєнні» Роставицька 1617 р. та Ольшанська 1619 р. угоди Війська Запорозького з представниками королівського уряду. Отже, законні підстави для збройного виступу козацтва проти магнатства як напіввизнаного військово-службового стану Корони Польської у 1648 р., на нашу думку, все ж таки були. Перетворенню козацтва України-Русі на своєрідну політичну контреліту в межах Корони Польської сприяло й те, що більшість козацьких старшин Війська Запорозького, як реєстрового, так і нереєстрового, мали шляхетське походження. Наприклад, лише у ряду гетьманів-«старших» першої половини XVII ст. були шляхтичі, бояри та зем’яни Гаврило Крутневич, Іван Куцко, Григорій Ізапович, Григорій Тискіневич, Яків Неродич-Бородавка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Григорій Чорний, Іван Сулима, Тарас Федорович (Трясило), Василь Томиленко, Сава Кононович та Яків Острянин. Та чи не найбільше вихідців серед козацької верхівки походили з середньої та дрібної шляхти. Іван Богун, Петро Головацький, Михайло Громика, Григорій Гуляницький, Антон Жданович, Михайло Зеленський, Михайло Кречевський, Іван Креховецький, Станіслав Морозовицький, Григорій Лесницький, Данило та Іван Нечаї, Адам Хмелецький – ці та багато інших українських шляхтичів невдовзі складали основу для «паралельних» владних структур у межах східних воєводств Корони Польської. Особливості державно-політичної системи Речі Посполитої, коли король, магнати та сеймова шляхта ніяк не могли розділити владу між собою, спричиняло непослідовність політики щодо українського козацтва Київського, Брацлавського, Подільського та Чернігівського воєводств, яке до середини 1640-х рр. змогло сформуватися у корпоративну військово-політичну організацію – Військо Запорозьке. Політика урядових кіл Польщі неминуче вела до його перетворення на самобутній автономний організм. А це, у свою чергу, вело до соціального вибуху, який невдовзі розпочався з вибухом у 1648 році повстання Богдана Хмельницького…