Футбол – не просто гра
Нещодавно громадськість України, наші спортсмени та вболівальники відзначали 20-ту річницю створення Футбольної Федерації України. Новітня історія українського футболу відома всім, тому не варто переказувати хронологію чемпіонатів, міжнародних перемог та невдач наших спортсменів. Натомість нам хочеться проаналізувати значення українського футболу, його вплив на формування національної свідомості, бойового духу народу та протидії асиміляційним процесам, які були частиною політики Комуністичної партії Радянського Союзу.
Початок свідомого життя людей нашого покоління збігається із початком тріумфальної ходи київського «Динамо» неозорими радянськими просторами. Велич перемог улюбленої команди та гордість за Вітчизну міцно западали в душу хлопчаків усієї України, які уважно слідкували за кожним словом диктора. На початку 60-х, коли київська команда вперше стала чемпіоном Радянського Союзу, телевізорів ще не було. Вірніше, вони були (два-три на увесь населений пункт) лише у голів колгоспів та сільрад. Тому в центрі села, на вигоні, де пасли гусей та корів, під час гри динамівців збирався величезний різновіковий гурт хлопчаків, адже там-таки, на стовпі, був закріплений гучномовець-«колокол». Звичайно, гру можна було послухати і вдома по «брехунцю». Але в гурті – набагато цікавіше. Коли наші забивали гол, вигін вибухав таким ревом, що корови і гуси кидались у різні боки, ніби від бомби. Тим паче, що під час гри старші приятелі вставляли дуже дотепні та колючі фрази щодо противника та судді, а після матчу можна було обмінятися своїми міркуваннями, прогнозами, а також вдосталь наслухатися легенд про наших героїв. Тоді ці легенди сприймалися, як найреальніша реальність. Наприклад, розповідь про те, як бразильці поставили на ворота мавпу. І її під час виконання пенальті вбив Йосип Сабо. Або про те, що Андрію Бібі заборонили бити правою ногою, бо він щоразу рвав сітку воріт противника, та й для життя воротаря це було небезпечно. Чи про виконання Валерієм Лобановським кутових «сухими листами», які залітали у ворота через центр поля. А потім, до пізнього вечора, на тому ж таки вигоні ганяли м’яча, аж поки він не зливався із нічною темрявою, перетворюючись у ледве помітний фантом. Про київське «Динамо» розповідали легенди, складали пісні. Старше покоління добре пам’ятає пародійний переспів популярної «Черемшини»:
Гучно мовив диктор мов у лісі:
«Київ виграє у Кутаїсі.
А Медвідь жене м’яча по краю,
Бишовець з Хмельницьким нападає».
Приспів:
Всюди гарно виграють кияни,
Не страшні їм форварди й тарани.
Бібу і Мунтяна, Сабо, Поркуяна
Ждуть медалі, ждуть.
Як Турянчик в нападі зіграє,
То Торпедо з Києва тікає.
Біба розпечатав їм ворота
І відбив від золота охоту.
Ось як хлопці-динамівці грають,
В кубки вони золото складають.
А прийдуть часи, коли й богиню
Заховають в українську скриню.
Заховати «Золоту богиню» в українську скриню означало перемогу української збірної у чемпіонаті світу. А значить – незалежність України. Як таке було можливим у тоталітарній країні? Річ у тім, що опікуном київського «Динамо» був могутній партійний бонза (з початку 60-х – голова Кабміну УРСР, а потім – Перший секретар Компартії України) Володимир Васильович Щербицький, який люто ненавидів усе українське. Але його любов до футболу і до свого дітища – «Динамо» – зробила, можливо, більше для розвитку націоналістичних тенденцій, для української національної самоідентифікації народу, ніж жертовна праця «шестидесятників» та дисидентів. Хай простять мені за таке судження жертви комуністичних концтаборів. Але життя сповнене парадоксів. До того ж склад команди формувався винятково із українців.
Напевно, буде доречним згадати поіменно перший зірковий склад улюбленої української команди, яка під керівництвом головного тренера В’ячеслава Дмитровича Соловйова (згодом його естафету підхопив Віктор Олександрович Маслов) та тренерів В. Терентьєва і М. Комана виграли перше золото для України. Це – В. Щегольков, В. Трояновський, Й. Сабо, Н. Кольцов, В. Серебряников, В. Щербаков, А. Біба, О. Базилевич, В. Турянчик, В. Каневський, О. Макаров, А. Сучков, Ю. Войнов, В. Ануфрієнко і, звичайно, легендарний Валерій Васильович Лобановський. Ось як привітав киян відомий свого часу поет Цезар Самойлович Солодар:
ПОЗДРАВЛЕНИЕ
Во всех краях герои-новоселы
Меняют круто географию страны,
И мастера советского футбола
Такой традиции стремятся быть верны,
И вот за много, много лет впервые,
Меняя круто географию побед,
Ушли медали золотые в Киев,
Ушли к украинцам, неся Москвы привет!
Победы этой знаем мы истоки:
Упорство, мастерство и воля игроков,
И, поздравляя победивших земляков,
– «Реве та стогне Днiпр широкий».
Це був офіціоз. Адже щирість московських «приветов» ми знаємо добре. Звичайно, характер сучасного футболу зовсім інший. Ми не говоримо «кращий» чи «гірший». Саме – «інший»: велика доля легіонерів у командах, комерціалізація спорту, залучення до роботи іноземних тренерів та й незалежність нашої держави, напевно, позбавляє молодих уболівальників того болючо-трепетного, на межі психозу, ставлення до своєї улюбленої команди. Але все ж український футбол живе. Українська громадськість, увесь футбольний світ добре пам’ятає успіх нашої збірної під керівництвом Олега Блохіна на чемпіонаті світу 2006 року. Взагалі-то Олег Блохін – фігура знакова. Він не просто чудовий тренер, не просто зірковий футболіст, він – ланка, яка зв’язує сучасний футбол із тим періодом, коли київське «Динамо» досягало найвищих міжнародних результатів. Прекрасний наставник та стратег поведе нашу збірну в бій і на Євро-2012. Тому ми знаємо, сподіваємось і віримо, що київські пагорби завжди вибухатимуть радістю спортивних перемог, і їх переможний клич підхопить на свої хвилі та понесе у світ широкий могутній Дніпро.
Богдан КРАВЧУК
