МІЙ РОДОВІД ВЕДЕТЬСЯ ВІД РЮРИКОВИЧІВ
– Пане Вікторе, у древніх вважалося, що людина багата не великими статками, а своїм родом та його добрими справами. Зараз уже багато хто починає вивчати свій родовід, адже це модно. А що наштовхнуло вас на думку шукати своє коріння у «застійні» радянські часи?
– Про свій рід я дізнався від бабусі й батька, позаяк один з-поміж шістьох дітей, які були в родині, цікавився цим. До того ж у нашій сім’ї була одна трагічна загадка: у 1937 році безслідно зник дідусь, його забрали з робочого місця органи НКВС і подальша доля, на жаль, була невідомою. Ця історія не давала мені спокою і, зрештою, призвела до того, що я після служби в армії захотів потрапити на роботу до тодішнього КДБ – для того, щоб мати змогу знайти хоча б якусь інформацію про дідуся. Однак у КДБ мені відмовили і я, перейшовши на інший бік вулиці Володимирської у Києві, подав документи до МВС і протягом багатьох років ніс службу у органах внутрішніх справ. Проте будь-яка інформація про мого діда була під грифом «секретно» і всі мої запити залишалися без відповіді. Остаточно ж вона відкрилася мені лише рік тому.
Я дізнався, що мого дідуся, спадкового дворянина з роду Дуніних-Борковських, Борковського Миколу Аристарховича і його брата Михайла 26.07.1937 р. заарештували представники НКВС, а 27.09.1937 р. розстріляли за сфабрикованими документами начальника Троянівського районного НКВС Київської області Я.П. Аппеля. У книзі «Реабілітована Житомирщина», в якій надруковано про арешт, розстріл та реабілітацію моїх дідусів, зазначено, що Аппеля, як активного борця зі сталінським терором, самого заарештовано у 1939 році за порушення соціалістичної законності. Таким чином, я нарешті отримав доступ до архівної «розстрільної» справи та документів про реабілітацію 1960 року під грифом «секретно». Зараз на тому місці, де відбувалися масові розстріли репресованих у місті Житомирі, готується встановлення пам’ятного знаку (нині поставлено камінь, моя родина також брала в цьому участь).
– Тобто розшуки інформації про дідуся призвели до глибшого дослідження свого роду. Створивши генеалогічне дерево, ви дізналися, що походите з роду Рюриковичів?
– Передусім я дізнався, що наш рід походить від графського роду Дуніних-Борковських – як і чернігівський полковник, наказний гетьман, граф Василь Касперович Дунін-Борковський (1640-1702). А взагалі наш родовід сягає ще часів Рюриковичів. Свого часу я отримав уперше таку інформацію від професора-історика Заремба, який навіть організував проведення антропологічних замірів професором-антропологом із Харкова, який також підтвердив моє походження. На жаль, він раптово помер і ми не змогли довести справу з генеалогічної розвідки наших родів до кінця. Тому усе це залишалося б лише голослівними заявами, якби я не отримав архівних документів, що підтверджують генеалогічні зв’язки. Дунін – датський вельможа, який у 1124 році приїхав до Болеслава Кривоустова та одружився на дочці Святослава Рюриковича Марії. Звідси походять роди Дуніних-Борківських, Дуніних-Раєвських. Навіть денщиком Наполеона Бонапарта був Дунін-Бурковський. Проте попередником Василя Дуніна-Бурковського на посаді чернігівського полковника був Семен Дунін-Бурковський, ставленик Богдана Хмельницького. Про це повідомляли «Краткие исторические ведомости о Малой России», які видавали у Москві. У Польщі навіть створено Дім Борковських, який зібрав понад тисячу членів одного роду. Я все доводжу тільки на основі архівних документів, які збирав в архівах не лише України, а й Польщі та Росії.
– Чи не збираєтесь увіковічнити в слові постаті свого славного роду?
– Це потрібно робити не лише в контексті родинних зв’язків, а історії різних імперій та епох. Першим кроком вже стала реєстрація громадської організації роду Дуніних-Рюриковичів-Борковських (маємо навіть власний іменний герб – Лебідь) – задля повернення слави, історичної справедливості, майнових прав. Я розсилаю членам роду архівні документи, аби вони та їх нащадки цікавилися історією свого роду, держави, адже майже 70 років у нас вбивали будь-який натяк на духовність, пошук свого коріння та родоводу. Я сам, зрештою, поплатився за свою допитливість, втративши роботу в органах МВС. Це потрібно передусім для того, аби не зникла тяглість поколінь. Наші героїчні предки жили, воювали, помирали задля нас, аби ми вміли зберігати і продовжувати їхню пам’ять. Адже за своїм станом та державним значенням Василь Касперович Дунін-Борковський був другою людиною в державі – генеральним обозним, який прийняв православ’я.
Про те, що всі наші предки були мудрими войовничими і будівничими, свідчить те, що Семен Борковський був полковником Чернігівським у Богдана Хмельницького і мав під своєю орудою 1300 козаків («Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года. Чтение в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. №6. Москва. Напечатано в университетской типографии. 1848 г.»). Але українські історики цей факт чомусь засвічують.
Ще одного із членів нашого роду – Петра Борковського – описує французький професійний найманець у своєму історичному нарисі про Росію часів смути Жак Маржерет: «Состояние Российской державы и Великого княжества Московского». У праці «Борковский Петр – полковник, начальник немецких наемников на службе у польского короля. Борковский в связи с походом (1608) Лжедмитрия ІІ и его разноплеменного войска из-под Болохова на Москву» він пише: «Полковник Борковский выпустил несколько отрядов конных копейщиков, которые должны были прийти им на помощь. Поскольку они не могли добраться до московитов на конях по разрытым улицам, полковник приказал поджечь на всех улицах угловые дома, а дул такой ветер, что через полчаса Москва от Арбата до Кулижек была вся охвачена огнем, благодаря чему наши и победили, ибо русским было не под силу обороняться от врага, тушить огонь и спасать оттуда своих, и им пришлось поэтому обратиться в бегство... В этот день выгорела третья часть Москвы...».
Про них обох неодноразово згадується і в історичних архівних документах Московської збройової палати про виплату жалування: «1611, 21(31) января – 1612, 10(20) июн. – Приказная выпись о выплатах и выдачах деньгами, драгоценными тканями, мехами и другим имуществом пану старосте А. Корвин-Госевскому, пану П. Борковскому, капитану Ж. Маржерету («Якову Ульянову») и другим лицам в зачет жалованья».
От і розкрилася загадка віків, чому політичне керівництво Московії не захотіло допускати графа Василя Дуніна-Борковського до гетьманської булави, оскільки з часу подій, описаних Жаком Маржеретом, пройшло якихось 70 років і у пам’яті бояр московських була ще свіжою картина боїв під час смутних часів. І не потрібно мені говорити про якийсь вільний вибір козаків в оточенні десятком тисяч московської раті двох тисяч козаків на Великій Раді з обрання Гетьмана. Навіть у наші дні відверто говорять про прямий вплив Москви на вільний вибір українців. Але усе ж московські вельможі зробили Василя Борковського другою особою у Війську Запорозькому часів Мазепи. Величезні родинні зв’язки у ненависній Речі Посполитій відіграли не лише роль «табу на булаву», а й мали вирішальне значення для призначення на посаду особу, яка має родинні зв’язки по всьому світу.
– Думаю, такий глибокий родовід накладає обов’язок на всіх його членів бути гідними нащадками своїх попередників і нести цю шану далі!
– Це дійсно так. Наші предки ˜– Дуніни-Борковські – були справжніми творцями держави. В Україні майже нікому не відомо, що гетьман Скоропадський призначив Волинським кошовим отаманом генерал-хорунжого Петра Борковського. Командиром полку армії УНР був Борис Борковський. А на Приайдарщині окремою дивізією запорожців командував генерал-хорунжий Борковський. Членом Головного управління навчальних закладів УНР був полковник Дунін-Борковський. А під час штурму заводу «Арсенал» броньовими частинами командував поручник Борковський тощо. Таке засилля Борковських (Дуніних-Борковських) у боротьбі з радянською владою і комуністами прямо пояснює, чому радянська влада замовчувала дані про знатність роду Борковських. Тобто члени нашого древнього роду Дуніних-Борковських (Барковські, Бурковські) були справжніми творцями держави, про що є величезна кількість історичних джерел на полицях архівів. Не минула і мене ця чаша, оскільки я брав активну участь у боротьбі за незалежність України у 1990-1991 роках як голова громадської організації «Товариство захисників Декларації про державний суверенітет України «Вітчизна». Те, що не вдалося зробити членам мого роду під час громадянської війни, я зробив у 1991 році юридичним шляхом, через Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. На той час я не знав про них, як не знав і про те, що ми одного роду. Але – поклик генів! У 1992 році моє товариство було організатором участі яхти «Ікар» у Гранд-Регаті Колумбус-92 на честь 500-річчя відкриття Америки. До США яхтою було доставлено землю України з могили Тараса Шевченка у Каневі. Доставлену землю урочисто, за участю представників діаспори та влади міста, було покладено під дерево біля Статуї Свободи як доказ споріднення двох демократичних держав. У США були президентами Буші, які є генетичними спадкоємцям Рюриковичів.
Акція з покладання землі України на землю США широко висвітлювалася в американській пресі та газеті діаспори «Свобода». Мер Нью-Йорка подарував нашій команді кришталеве яблуко – символ Нью-Йорка, зданий командою яхти Ікар на збереження у музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі. Звідки починали похід із доставляння землі до США, тут же і закінчили свій похід члени екіпажу яхти «Ікар» і здали у музей прапор незалежної України, який першим було пронесено морями, океанами і державами як Прапор незалежної України.
Спілкувалася Ольга ГОРОДНЯ
