Історія, філософія, релігія: САГАЙДАЧНИЙ, ЩО ПРОМІНЯВ ЖІНКУ НА ТЮТЮН ТА ЛЮЛЬКУ
На сьогодні в Україні зареєстровано кілька всеукраїнських та міжнародних козацьких організацій, і цей процес зараз набуває вигляду гриба порхавки, а вірніше тієї сніжної кульки, яка тільки рушила з вершини великого засніженого пагорба. Є серед них потужні, є – не дуже, також солідні, виважені, керівники яких усвідомлюють свою відповідальність перед людством, та псевдокозацькі – керівники таких використовують тематику козацтва у своїх амбіційних цілях. На жаль, недовга історія відродження козацького руху здебільшого відзначалася розколами, з’ясуванням стосунків та низкою подібних дійств. Усе це, звісно, не на користь козацького руху зокрема та відродженню традиційних національних цінностей загалом. Власне, цю частину книги автор хотів присвятити ідеології козацтва, тим основним цінностям, які сповідують сучасні козаки-запорожці. Проте, говорячи про ідеології взагалі, ми повинні усвідомлювати, що творцями будь-якої ідеології – і козацька не є винятком – є звичайні люди, які цілком природно приносять своє суб’єктивне розуміння того ґрунту, на якому мали б базуватися відродження та розвиток козацтва.
Про підходи та розуміння моїх колег та опонентів я розповім нижче. Зараз хотів би зупинитися на своєму розумінні ідеології козацтва. На мою думку, якщо на початку свого зародження в ХV столітті козацтво було провісником та творцем модернових підходів до створення та функціонування держави та суспільства (хоча й не зовсім усвідомлювало своєї державницької та суспільної ролі), то сьогодні козацький рух є рухом консерваторів у тому розумінні цього терміна, який прийнято в політології.
Сучасні козаки є відроджувачами, збирачами та продовжувачами давніх українських традицій. Стоячи на ґрунті традиціоналізму, козаки-запорожці вважають за потрібне ретельно сепарувати та впроваджувати у наше мінливе повсякденне життя найкращі здобутки наших предків – і це стосується не лише народних традицій та обрядів. Перш за все автор та його соратники вважають за потрібне запозичити у наших славних пращурів їхні підходи у вихованні молоді в патріотичному дусі, їхню непохитність в обороні канонічного Православ’я, їхнє шанобливе ставлення до традицій свого народу.
Якщо спробувати провести паралель із політичними течіями, можемо сказати, що козаки-запорожці є консервативно налаштованими. Ми усвідомлюємо, що розвиток суспільства не зупинити і не намагаємося цього робити. Наше завдання – зберігати українські традиційні цінності та не бігти на модними віяннями, котрі не завжди і не повсякчас є прийнятними для нашого народу та нашої культури.
Автор усвідомлює, що деякі з переконань, притаманні для козаків як вірних православної церкви, викликатимуть обурення та спротив серед виниклих, немов гриби після дощу, численних «демократичних» організацій та сект. Наприклад, козаки-запорожці не поділяють ідей так званої гендерної рівності й навіть не уявляють можливості введення жінки до козацького кола. Водночас це не означає, що козаки зневажають жінок – зовсім ні. Ми лише поділяємо той погляд, що представники різних статей повинні займатися виключно притаманними для них справами. Чоловіки – заробляти та захищати, жінки – виховувати дітей та підтримувати сімейний затишок.
Так само козаки не сприймають поширення пропаганди чоловічого та жіночого гомосексуалізму, що безкарно розповсюджується в Україні з мовчазної згоди високих посадовців. Наслідком такої пропаганди є розбещення молодого покоління, відвернення його від християнських цінностей та навернення у псевдовіру «західного способу життя», під яким його проповідники та апологети чомусь розуміють відмову від національної культури, від Православ’я, від бажання та душевної потреби захищати свою Вітчизну.
На жаль, деякі з провідників сучасного козацького руху з різних причин йдуть на співпрацю з такими організаціями, а отже, свідомо або несвідомо сприяють розвалові козацтва та віддаленню його від основ, без опори на які неможливе існування та розвиток козацтва як невід’ємної частини народу. Причини такої «співпраці» є різними, проте здебільшого це – відсутність джерел самофінансування, сподівання лише на «доброго дядька», який чомусь повинен оплачувати (на їх думку) ігри в «гетьманів». А оскільки ніхто гроші задарма давати не буде (бо народна мудрість вказує на безкоштовний сир тільки у мишоловці), їх доводиться відробляти «закриванням очей» на сектантів, екуменістів, геїв, що повилазили на поверхню немов жаби на сонце. Реалії такі, як не закривай
очі – виходить усе одно. Як у притчі про Птаха, коли він заплющив їх перед Котом, що до нього підкрадався, вважаючи про себе, що Кота немає.
На самому початку перебудови один із найвідоміших православних священиків сказав, що люди зараз кинулися до Заходу в надії напитися з цілющого джерела, але більшість із них переплутала і припала замість нього до каналізаційної труби.
У цьому сенсі потрібно зазначити, що не варто сподіватися і на державу. Не тому, що держава є противником розвитку козацького руху, а тому, що ніхто нам, козакам, нічого не винен. Адже ніхто не примушував і не примушує людей входити до козацького кола і присягати на вірність Богові, Україні та братам-козакам.
А щодо організацій, котрі налічують два-три десятки осіб, але гордо іменують себе «міжнародними» та «всеукраїнськими», потрібно усвідомлювати, що багато з них створено та створюється у розрахунку на державне фінансування. Загалом же виходить, як у відомому фільмі «Весілля в Малиновці»: «...атаман у нас хороший, вот только золотого запасу нет. Вот хлопцы и разбегаются..., ...я тоже скоро разбегусь в разные стороны».
Повертаючись до початків козаччини, можна провести чітку паралель між подіями сьогоднішніми та тими, що віддалені від сьогодення кількома століттями. Гетьман Сагайдачний був, напевно, одним із перших козацьких лідерів, який усвідомив, що не варто сподіватися на поміч державної влади, що лише тоді з козаками, козацтвом почнуть рахуватися, коли вони являтимуть собою не лише могутню військову, а й максимально незалежну від зовнішніх чинників силу. Можна сказати, що славний гетьман, нащадком якого є автор і який також стоїть на таких же засадах зараз, як його пращур, першим перевів стосунки Запорозького козацтва та державної влади, говорячи сучасною мовою, на підрядні стосунки. Як влада потребувала козацької допомоги – вона мусила платити, але в часи міжвоєнні запорожці не вишиковувалися в чергу за заробітною платнею, а знаходили можливості прогодувати себе та свої родини власним коштом.
Щоправда, потрібно підкреслити, що під ім’ям козаків виступали тоді люди різного стану й походження: безземельні селяни, малі міщани, панська челядь, дрібна шляхта; поруч із русинами-українцями були білоруси, поляки, волохи, серби, московіти, італійці, татари. В цій великій різношерстій масі справжні «старовинні» запорожці складали тільки невелику частину. По закінченні війни ці тисячні війська залишалися без утримання та засобів прожитку. Тоді вони всі кидалися добувати собі хліб грабіжництвом і розбоєм. Розбещені ватаги всяких свавільників проходили Литву, Білу Русь, Україну, нападали на міста, нищили села, поводилися скрізь як у ворожій землі і, як і зараз, ганьбили славетне ім’я Козака. Місцеве населення пробувало від них відбиватися, але тяжко було собі дати з ними раду. Самоволя зростала все більше. В цьому можна порівняти «коліївщину» та «пугачовщину» з тим, що зараз твориться в арабському світі вже на початку ХХІ сторіччя.
Усі ті розбої і насилля відбувалися під знаком козаччини, «під заслоною й назвиськом лицарства низового козацького». Хоч як відхрещувалися запорожці від компанії всіляких свавільців – самозвані ватаги не переставали зватися козаками. Зараз також дехто, одягнувши шаровари, кинувши на плечі жупан чи контуш, натягнувши на самі очі папаху, вважає, що він «козак» чи «гетьман». Козацькій славі це надзвичайно шкодило і тоді, й зараз.
У тому, що анархія не опанувала Запорозького війська, заслуга гетьмана Петра Конашевича (що мав запорозьке прізвисько Сагайдак, оскільки під час посвяти в козаки показав дивовижну вправність, стріляючи з лука). Згодом, коли Конашевич-Сагайдак отримав гетьманські клейноди Реєстрового козацтва, чим був визнаний Річчю Посполитою, його згідно з тогочасною традицією почали називати Сагайдачним, за аналогією з тим, як Богдан-Зиновій Хмель при обранні гетьманом почав назватися Хмельницьким. Його сина Юрася Хмельниченка нарекли Юрієм Хмельницьким. Побачила та відчула Катерина ІІ гарний спів, під час театральної вистави, козака Кирила Розума і став він через деякий час гетьманом Малоросії – Кирилом Розумовським. Такою була зміна прізвища чи прізвиська від визнання їх гетьманами тими державами, яким вони служили.
Петро Конашевич-Сагайдачний – один із найзначніших організаторів козацького війська, як Запорозького, так і Реєстрового, походить із дрібного шляхетську роду в Галичині (з-під Самбора). Вчився у славній на той час Острозькій академії, потім, пройшовши дворічний вишкіл на «Козацький засіці», розташованій у болотах Полісся, пішов до Запорозького війська. Брав участь у походах на Молдову 1600 року та на Лівонію 1601 року, пройшовши воєнну школу під керівництвом Самійла Кішки. «Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд; не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність», – так пише про Сагайдачного сучасник (Петрицій). А інший додає: «І взагалі це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов перший, відходив останній, усе меткий, усе діяльний. У таборі був сторожкий, мало спав і не спивався як воно водилося в козаків. На нарадах був обережний і в усяких балачках дуже маломовний» (Яків Собеський).
Ці лицарські прикмети привернули на нього увагу та прихильність запорожців. Сагайдачного вибрали гетьманом. Коли саме це сталося, достеменно невідомо. Вперше як гетьмана його згадують у 1616 році, але його діяльність сягає ще попередніх років.
На гетьманській посаді, яку він обіймав щонайменше з перервами у десять років, Сагайдачний неухильно та систематично проводив реорганізацію козацького війська. Почав із того, що очищував його від всяких захожих елементів, які нищили військову дисципліну і зводили військо на безпуття. В угоді, яку уклав із поляками 1617 р., читаємо: «Ремісникам, купцям, шинкарям, вітам, бурмистрам, кафаникам, бакалезям, різникам, кравцям й іншім неосідлим людям, а також усім новоприбулим, що були міщанами і від двох років ухилилися від присуду урядів та прилучилися до нашого війська, наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе і на майбутнє таких до нашого війська приймати не будемо». Цей наказ він повторив і 1619 року.
Тільки власне козацьке військо мало бути списане в Реєстр, його мали вести по-військовому. Сагайдачний подбав про те, щоб усі козаки мали на озброєнні рушниці, а не старосвітські луки; кожний козак мав також свого коня. Тоді ж гетьманськими настановами було заведено муштру (навчання козаків), і час від часу відбувався перегляд усього війська.
Військовий порядок у козацьких полках Сагайдачний утримував відповідно до «похідного» стану, де неслухняних карав на горло: «Він був такий суворий, стримуючи козацьке свавільство, що з найменшої причини проливав щедро їх кров». Ці реформи, вочевидь, значно зменшили загальне число козаків, проте Запорозьке військо виграла в якості. З тих майже 60 тисяч людей, що звалися козаками, у війську Сагайдачного залишилася тільки невелика, але найкраща, елітарна частина. Під час перегляду війська в 1619 році в реєстрі було біля 12 тисяч козаків.
Проте Сагайдачний не відкидав від кістяку запорожців і тієї козацької маси, що залишилася поза Реєстром. У разі потреби гетьман користувався допомогою нереєстрових відділів і, таким чином, у московській війні 1618 року мав можливість виставити 20 тисяч козаків, у турецькій кампаній 1621 року – аж 40 тисяч. Але ядром армії були реєстрові полки, дисципліновані, вимуштрувані по-військовому, вони надавали всьому війську тон і утримували його на вищому рівні організації та бойової готовності.
Сагайдачний усвідомлював, що без воєнних оказій козаки не зможуть існувати; плата козака Реєстрового (найманого) війська без бойових дій була невелика і тільки воєнна здобич давала змогу прожити. Водночас він розумів, що війна може бути успішною тільки тоді, коли її вести доцільно, з доброю організацією. Тому гетьман намагався звернути козацькі сили до енергійної боротьби з татарами і, головним чином, із турками. Для цього було потрібно створити великий флот, і Сагайдачний збільшив число козацьких чайок аж до 300. Під його особистим проводом ішли славні походи Чорним морем на Крим, Малу Азію, а іноді й Царгород (Стамбул).
Походи запорожців на Туреччину прославили козацьке ім’я на всю Європу. Війна з мусульманами («бусурманами») дала козаччині й моральні переваги: козаки почували, що боротьба йде не тільки заради здобичі, а й задля оборони рідної країни, для її добра та слави. Це підносило лицарський дух у війську, виховувало патріотизм і національну свідомість.
З іншого боку, Сагайдачний усіма силами стримував козаків від війни з поляками. Сумний досвід повстань 90-х років ХVІ століття доводив, що козаччина ще не має такого потенціалу, щоб скинути польський сюзеренітет із русинських земель. Гетьман намагався мирним способом з’ясувати всі непорозуміння з Річчю Посполитою та, в разі необхідності, йшов із військом на допомогу королю.
І це не було зрадою інтересів козаччини та усього населення русинських земель. Адже Сагайдачний кожну допомогу козаків Польщі обумовлював багатьма вигодами для запорожців. Внаслідок переговорів польський уряд скасував наслідки банації, що тяжіла над козаччиною; дозволив, щоб козаки осідали по містах. Поляки визнали окремий Козацький присуд, погодилися давати постійну платню та надали Запорозькому війську Трахтемирів (тут історики розходяться – одні стверджують, що Трахтемирів було надано як постійний Військовий табір, інші – що лише як місто, де козаки мали змогу лікуватися та відпочивати після військових кампаній). Так само і в політиці Сагайдачний боронив права населення русинсько-українських земель народу і зумів добути для православних великі поступки з польського боку. У цьому особливо потрібно зазначити відновлення ним Православної митрополії, що вже була майже скасована королівською владою.
Аж під кінець життя, бачачи та відчуваючи віроломність шляхти, гетьман зневірився у своїй політиці; розійшлися чутки, що він задумує військову акцію проти Польщі. Але йому не вистачило часу для здійснення великих планів – Петро Сагайдачний помер 1622 року від рани, яку спричинила турецька отруйна стріла в битві під Хотином.
Під Москвою (1618 р.) та під Хотином
(1621 р.) Сагайдачний добув собі славу великого полководця. Остання битва назавжди увійшла до анналів історії як один із поворотних моментів, які призупинили турецько-мусульманську навалу на Європу та створили передумови для накопичення людських і матеріальних ресурсів європейськими країнами та урядами, що в подальшому надали змогу коаліції європейських християнських держав остаточно зупинити мусульманську агресію.
А в 1617 році Польща почала чергову війну з Московщиною і звернулася до запорожців по допомогу. Для Сагайдачного це не був відповідний момент: саме тоді він вів переговори з французьким послом Марконетом про утворення християнського союзу проти турків. Але, оскільки на Москву збирався походом сам королевич Володислав, він не міг відмовитися й дав свою згоду. Раннього літа 1618 року, щойно просохли степові дороги, козаки, «нічого не чекаючи, приготувили собі поживу зі своїх нужденних худоб, забезпечилися воєнними риштунками» та пустими околицями рушили на московське прикордоння. Без труднощів добули город Ливни, тамтешній воєвода потрапив у козацький полон. Кілька днів добували Єлець, сильний замок, і тільки приступом, що тривав кілька годин, добули укріплення й вибили цілу залогу. Тут узяли в полон татарське посольство, що саме верталося з Москви, з великими подарунками від царя для хана.
Запеклі бої точилися біля міста Михайлова. Сагайдачний почав тут облогу за усіма правилами тогочасного військового мистецтва. Військо стало в сусідніх слободах і з трьох сторін брало мури, засипаючи фоси; іноді відбувалася завзята боротьба врукопашну, противники кололи один одного списами та різали ножами. Козаків полягло до тисячі, та місто встояло. Не вдався приступ на Зарайськ. Зате козацькі ватаги запускалися далеко на всі боки та знищили цілу околицю ріки Оки. Під Коломною козацьке військо добуло перехід через Оку й під Москвою з’єдналося з полками королевича Володислава. Запорозькі посли, під проводом Михайла Дорошенка, передали королевичеві здобуті трофеї, а він за те переслав війську нову корогву та гетьманську булаву для Сагайдачного.
Усім учням, які навчалися років 30 тому у радянських школах «історично» доводили на уроках історії, що ярославський посадський Іван Сусанін зробив «героїчний» вчинок – завів у болота «клятих ляхів». Але мною наприкінці ХХ сторіччя було документально досліджено в архівах про відсутність там польських жовнірів і присутність на тому терені козацьких полків, під проводом гетьмана.
Під самою Москвою відбулася битва запорожців із царською гвардією; у бій ходив і сам Сагайдачний. У боротьбі він видер списа з рук московського воєводи Бутурліна, вдарив його булавою і звалив із коня. Потім спалив московський Посад на відплату за вчинок Сусаніна. Але в головному наступові на Москву 11 жовтня 1618 року польським військам не поталанило, бо запорожці так і не взяли у ньому участі, оскільки стояли в запасі. Гетьман відмовився йти штурмом на Кремль, оскільки він для нього був центром Православ’я.
При відступі Сагайдачний добув іще Калугу, а козацькі загони знищили всю сусідню околицю. Наслідком вдалих дій козаків-запорожців під проводом Сагайдачного було те, що Московське царство мусило укласти з Польщею мир.
У 1620 році знову почалася війна з Туреччиною. Польський гетьман Жолкевський рушив проти турків на Молдову, але програв битву під Цецорою і сам поліг у бою. Загинув там і батько Богдана Хмельницького Михайло, що вийшов на війну з відділом «українців», а сам Богдан вперше потрапив у турецький полон. Тоді король покликав на підмогу запорожців. Під Хотин понад Дністром прибула велика козацька армія під проводом гетьмана Бородавки – 41 520 козаків, як записано у докладному Реєстрі. Все це була здебільшого піхота з рушницями та незначна кількість кавалерії. Артилерія складалася з 22 гармат. Запорожці укріпилися в оборонному таборі. За два дні Бородавка втратив 12 000 козаків. Сагайдачний у цей час очолював козацьке представництво на переговорах у Варшаві з польським королем. Прибувши згодом з десятьма тисячами козаками під Хотин, Сагайдачного козаки обрали на гетьмана, а Бородавку Рада за невміння організувати оборону (він спочатку не дав розпорядження про обвалування землею возів) та значні втрати присудила до смерті, і він був скараний на горло.
Турки обстрілювали їх артилерію й кілька разів робили дуже сильні наступи, але табору добути не могли. Запорожці знов робили нічні випади зі своїх укріплень, доходили аж до турецьких шатрів, знищили турецькі гармати, взяли здобич і забрали бранців. Боротьба тривала 39 днів. Війна не призвела до чиєїсь перемоги. Турки усвідомлювали, що розбити польську армію вони зможуть, лише отримавши перемогу над козаками. Тому 47 тисяч польських жовнірів так і не вступили до вирішальної битви, оскільки 40-тисячне військо запорожців втримало всі турецькі атаки. Обидві сторони помирилися; у мирі турки обіцяли спиняти татар від нападів на Україну, водночас поляки пообіцяли, що запорожці утримуватимуться від походів на Чорне море.
Перемогу значною мірою було досягнуто застосуванням гетьманом Сагайдачним тактики нічних боїв, що на той час було новим словом у військовому мистецтві. Цікаво, що хвалені бойові слони турків були перестрашені висипаними їм під ноги двома мішками звичайних мишей, яких бояться слони. Останні, втративши розум із переляку, перетоптали своїх же яничарів.
Хотинська кампанія здобула нову славу Запорозькому війську. Козаки відзначилися в ній такою відвагою й зневагою до смерті, що поляки не могли всьому цьому надивуватися. Один із сучасників, описуючи боротьбу малого підрозділу запорожців із турками, написав: «Ці люди значно перевищили славою спартанців, тамтих було триста під Термопілями, козаки ж числом тільки шістдесят, у чистому полі стримали військо, силою рівне Ксерксовому».
Одразу після війни виникло питання, що робити з великою кількістю людей, які брали участь у поході. Демобілізація не була легкою справою, оскільки могла знову поширити самоволю. Сагайдачний намагався зарадити цьому й подав польській владі перелік найсуттєвіших потреб Запорозького війська. Передусім він прагнув, щоб польський уряд визначив війську постійну плату у 100 000 злотих щорічно. З цієї суми можна було утримати понад 20 000 козаків, тобто половину учасників хотинського походу.
Щоб спинити козаків від насилля та реквізицій, гетьман домагався, щоб влада визначила війську постійні місця перебування («приставства») для відпочинку полків. При цьому Сагайдачний бажав, щоб козакам вільно було перебувати не тільки в державних маєтках, а й у приватних. Для калік і нездатних до війни потрібно було окреме забезпечення; гетьман просив, щоб побільшали козацькі маєтності в Трахтемирові, де був козацький шпиталь.
Також Петро Конашевич домагався дозволу, щоб козаки могли найматися на службу у чужі держави. Це були часи тридцятилітньої війни, і з різних країн, особливо з Австрії, йшли запрошення до запорожців на військову службу; можна було пустити туди усіх бажаючих, що найлегше йшли на самоволю.
Нарешті, щоб заспокоїти всіх, Сагайдачний вимагав, щоб уряд залагодив українські релігійно-національні справи. Але польський уряд відкинув майже всі вимоги запорожців. Запорозьке військо мало бути зменшено до 2-3 тисяч осіб та перебувати тільки на Низу; не дозволено було козакам мешкати в містах; король не згодився на висилку бажаючих за кордон. Таким чином, демобілізаційний план Сагайдачного було відкинуто.
Це мало згубні наслідки, оскільки не було іншого, ніж за пропозиціями Сагайдачного, способу утримати Козацьке військо від дезорганізації. Сагайдачний помер зневірений. В останні дні від польського короля прибула золота булава, яку він не міг уже підняти, та всі інші клейноди. Це було визнанням із боку польського уряду заслуг Сагайдачного перед польсько-литовською державою як гетьмана русинів. Адже в Речі Посполитій у кожній її складовій частині був лише один гетьман-керівник війська, і над ними був коронний.
Після смерті Сагайдачного від невиліковної рани гетьмани замінювалися безупинно: Олифер Голуб 1622–1623 року, Михайло Дорошенко 1623 року, Каленик Андрієвич, знову Дорошенко, потім Пирський і Марко Жмайло 1625 року. Це були представники різних партій, зі «старинних» запорожців та зі «своєвільних», але всі вони намагалися вести справи так, як і їх великий попередник – Петро Конашевич, відшукували можливості утримати військо давніми його «промислами», а всі розпорядки влади обминали.
Миру з турками й татарами дотримуватися ніхто не збирався. «Знаємо, що король уклав угоду з турецьким султаном, але не ми!» – таку різку відповідь дістав від запорожців королівський посланник. Походи на татар і турків, полем і морем ішли з іще більшим завзяттям, ніж давніше.
Це привело до гострого напруження стосунків між Османською імперією та Польським королівством. Турки загрожували війною. Польща мусила вирішити козацьке питання. Цього разу польський уряд вирішив збройною рукою приборкати козаків. Гетьман Конєцпольський вирушив із військом у Наддніпрянщину 1625 року.
Козаки до війни не були готові. Всього Запорозького війська налічувалося тоді 30 тисяч, але воно було розкидане по різних місцях. Тільки частина дислокувалася по містах: у Каневі – біля 3000, в Черкасах – 2000; частина запорожців була в морському поході, інші – на засіках у Низу. Отримавши повідомлення про польський похід, гетьман Марко Жмайло вирушив із Запоріжжя з артилерією, щоб зустріти поляків на «волості», серед міст, де козаччина була численніша. До нього поспішали городові полки у воєнному порядку, під охороною таборів.
Козаки укріпилися спершу над рікою Цибульником – досі залишилася там назва Таборище (в місці, де стояв козацький табір). Поляки почали обстрілювати з гармат козацькі позиції. Козаки пробували відбити наступ і самі почали атаку; спершу рушила кіннота, за нею піхотинці. Але поляки виявилися сильнішими, запорозьке військо мусило відступати і вночі перейшло далі на південь, до урочища Медвежі Лози, над Куруковим Озером (теперішній Крюків, що зараз злився із Кременчуком).
Тут козаки зайняли старе городище й укріпили його табором із возів, ровами й шанцями. Підступи до укріплення боронили три застави та шанці на шляху, яким ішло польське військо. Поляки здобули ці передні укріплення й почали наступ на власне козацький табір 31 жовтня. Але козацьке військо з-поза шанців відкрило сильну стрілянину; багато польської кінноти лягло на місці, серед них і кілька старшин, військо мусило відступати. Не вдалася і друга атака.
Польське військо було в тяжкому становищі, в степу не було харчів, починалася зима й Конєцпольський зважився піти з козаками на переговори. Запорожці також зазнали значних втрат (біля 8 тисяч осіб) і погодилися на мир. У куруківських переговорах було встановлено, що козацький реєстр матиме тільки 6 тисяч козаків, що старшого затверджуватиме Коронний гетьман, що без дозволу польської влади козаки не ходитимуть на татар і турків, що стримуватимуть самоволю тощо.
Проте Куруківська битва вкотре засвідчила той факт, що козаки з неорганізованих як слід ватаг перетворилися не лише на регулярне військо, з яким варто рахуватися і яке не розігнати одним виглядом гармат або блискучої броні на гусарах. Козаки усвідомили, що мають спільні інтереси, і ці інтереси здебільшого збігаються з прагненнями та потребами більшості мешканців русинських земель.
Запорожці, маючи таких вождів, як Петро Сагайдачний, Марко Жмайло, Михайло Дорошенко, в сучасному ставленні – лідерів, що окрім військової вдачі мали ще й широке політичне мислення, могли сподіватися на кращі умови для свого стану. Ще буде багато повстань, ще проллються потоки козацької крові, але вже недовго залишалося до того моменту, коли Чигиринський сотник Богдан-Зиновій Хмель поїде по допомогу на Запорозьку Січ, щоб вийти звідти гетьманом Богданом Хмельницьким.
Сторінки книги
Гетьмана козацтва
Запорозького, маршала
козацтва
Дмитра САГАЙДАКА –
«Перший Гетьманат
України», 2003–2005 рр.
