Особистості: ЄВГЕНУ ПРОНЮКУ – 75 ВІТАЄМО!

Наприкінці першого місяця осені – 26 вересня – у відомого політичного діяча, очільника дисидентського руху Євгена Пронюка – ювілей. Привітати з 75-річчям свого колегу, побратима, товариша, батька у музей-садибу Грушевського прийшли соратники й друзі, а також родина пана Євгена.

Народився Євген Пронюк 26 вересня 1936 року в с. Хом’яківка Тисменицького району Івано-Франківської області в сім’ї коваля Василя, учасника підпілля ОУН-УПА. У 1957-1962 рр. навчався на філософському відділенні Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. З 1962 р. працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР.

У 1964 р. написав для самвидаву статтю «Стан і завдання Українського визвольного руху», пізніше вилучену КДБ при арештах багатьох опозиціонерів у серпні-вересні 1965 р. КДБ через ЦК КПУ вимагав вигнання Пронюка з Інституту філософії. Але директорові Інституту академіку Павлу Копніну вдалося захистити опального філософа, який залишився працювати, але вже не науковим співробітником, а бібліографом у бібліотеці Інституту.

У 1972 р. звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди з метою підриву й ослаблення радянської влади, 1973 р. засуджений Київським обласним судом на сім років таборів суворого режиму (відбував у Пермській області) і п’ять років заслання (заслання відбував у Казахстані). Повністю відбувши термін, у квітні 1984 р. повернувся до Києва.

З 1988 р. бере участь у створенні Української Гельсінкської Спілки (УГС), був членом її виконкому. Того ж року, як член ініціативної групи, створював Український «Меморіал» ім. В. Стуса. А в 1989 р. Пронюк ініціював створення, всупереч заборонам КДБ, нинішнього Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, установчі збори якого відбулися в Києві на Львівській площі під небом у червні 1989 р. З тих пір його незмінний голова. Був серед організаторів Народного Руху України (НРУ).

У 1990 р. обраний депутатом Київської міської ради, був членом її президії, 1992-1993 рр. – головою демблоку міськради. У 1992-1994 рр. завідував сектором міськради з гуманітарних питань.

З 1994 р. – народний депутат України другого скликання від Тисменицького виборчого округу Івано-Франківської обл. Працював у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Нагороджений медаллю Т.Шевченка «За віддану працю для добра всього українського народу та жертовний вклад на визволення України та підтримку свободи всім народам світу» Спілки Визволення України (1977), почесним орденом «Січовий Хрест» (1995), орденом Угорщини «Хрест за заслуги» (1996).

25 вересня 2006 року указом Президента України Віктора Ющенка йому присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена Держави – за громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, плідну громадсько-політичну діяльність на благо України.

20 січня 2010 року йому вручили орден Свободи – за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України; 26 листопада 2005 року – орден «За заслуги» I ступеня, 21 серпня 2001 року – орден «За заслуги» II ступеня, 14 листопада 1996 року – орден «За заслуги» III ступеня.

Василь ЛІСОВИЙ,

філософ,

багаторічний політв’язень,

соратник

Євгена ПРОНЮКА:

– Дуже символічно, що славний ювілей Євгена Пронюка відбувся в один рік із 20-річчям Незалежності нашої держави, адже, безсумнівно, що і його внесок у побудову України призвів, зрештою, до її самостійності. Пан Пронюк завжди брав активну участь і в Українській Гельсінській Спілці, і в Українській Республіканській партії, а також у Товаристві репресованих «Меморіал». Він був дуже зваженим, але водночас і прагматичним. Я вдячний долі, яка нас звела ще в далекому 1962 році, коли почалася наша дружба на останніх курсах філософського факультету. Спочатку палкі дискусії, які потім перетекли у підпільну діяльність – розповсюдження самвидаву. Ми також разом працювали в Інституті філософії і завдяки Євгеновому вмінню «шифруватися» протрималися там тривалий час. Між нами були розподілені обов’язки: Василь Овсієнко розповсюджував самвидавівську літературу між студентами, я – між аспірантами. Ця співпраця була і ефективною, і виваженою, адже нашу підпільну діяльність так і не виявили, а тривала вона п’ять років, що свідчить передусім про організаційні здібності Євгена. Йому було значно важче, тому що він уже «засвітився», а я тримався ніби осторонь, щоб не привертати до себе зайвої уваги і здійснювати просвітницьку діяльність. Хоча ми, звичайно, зустрічалися і обговорювали Євгенові твори, особливо «Стан і завдання українського національно-визвольного руху». Тоді це була радикальна позиція, адже йшлося про незалежну Українську державу. Я хотів би щиро подякувати родині пана Євгена за моральну підтримку у непрості часи.

Василь ЦАПІВ,

товариш по дитбудинку у

Карагандинській області:

– Хочу трохи поділитися спогадами про той шлях, який ми пройшли з Євгеном з дитинства. А почався він ще тут, в Україні, коли рано-вранці 22 жовтня 1947 року сильний гуркіт у двері розбудив родину і зі словами «Открывайте!» в хату вдерлися загони НКВС і почали виселяти з рідних домівок у невідомість за «пособничество бандеровского движения». Давали 15 хвилин на збори, нас позвозили з різних районів – мене з Рожнятинського, Євгена з Тисменицького, мою майбутню дружину Мілю з Микуличина Яремчанського району. Ось так нас усіх зібрали і 1 березня 1948 року у місті Караганді ми розпочали своє дитбудинківське життя. Щоб ні в кого не виникало ілюзій, що це був звичайний дитячий заклад, то скажу, що це був справжній табір для дітей військових злочинців і поводилися з нами так само, як і з дорослими ув’язненими. У нас були, так звані, вихователі, тобто наглядачі, які забороняли нам молитися, говорити рідною мовою, співати українських пісень. Згодом нас перевели у Кар-Каралінський район Казахстану, де ми почали навчатися у третьому класі. До речі, Євген вже виявляв неабиякі здібності і закінчив за рік три класи. Тому йому вдалося закінчити сім класів і вислизнути з рук тих сатрапів, які вимагали у 15 років ставати на спецоблік і двічі на тиждень ходити у міліцію «відмічатися», аби, боронь Боже, ніхто не втік. Але Євген випередив їх, а я не зміг.

Не зважаючи на таке суворе життя, дитбудинок нас здружив і ми пронесли цю дружбу через життя. Попри заборони молитися чи співати, ми все одно робили це, і одного разу, маршируючи, заспівали: «Гей, хлопці, підемо, боротися будемо», то в тому Кар-Каралінську наші переселенці плакали: «Йой, наші йдуть!». Тому ми й не дивуємося, що Євген обрав важкий, але героїчний шля боротьби. Інакше і бути не могло. Для нас він завжди був прикладом.

Світлана ПАНЬКОВА,

директор музею-садиби Михайла Грушевського:

– Дорогий пане Євгене! Ваш День народження на три дні випередив Михайла Грушевського, 145-річчя якого ми відзначатимемо 29 вересня. Але, не зважаючи на роки, що вас розділяють, – ви були по один бік барикад. Адже у своєму житті ви робили те, чого від вас вимагав час: боролися за Свободу України. І сьогодні маєте найбільший у житті скарб – незалежну Україну, славну родину, щирих друзів. Бажаю вам завжди пишатися ними у доброму здоров’ї і багато-багато років.

Роксолана КРАВЧУК