Історія, філософія, релігія: МАГНАТИ ТА КОЗАКИ: чи була можливість порозуміння між Україною та Польщею до часів Хмельниччини?

Історія взаємовідносин між Україною та Польщею сягає глибокого Середньовіччя і характеризується синхронізацією багатьох процесів у державному, політичному, соціальному та культурному розвиткові двох сусідніх слов’янських народів. Зокрема про це свідчить і майже одночасне прийняття в другій половині Х століття князівською владою Русі та польською династією П’ястів християнства. Після цього в українсько-польській історії були різні періоди відносин – від воєнного суперництва і політичного домінування одних над другими до мирних років співіснування та тісної культурної взаємодії в межах центрально-східного регіону Європи.

(Продовження. Початок читайте в №1-2(37) 2011)

ІІ. МАГНАТСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКІ ПРИВІЛЕЇ

Як уже зазначалося, провідне місце у політичному, соціальному та економічному житті українських воєводств до середини XVII ст. (а потім і протягом майже всього XVIII ст.), як і в інших землях Речі Посполитої, займала шляхта. Охорона шляхетських прав («вольності») відбувалася згідно з королівським наданням Владислава Ягайла, що мало назву Neminem captivari. Воно відбивалося у словах короля, які той промовив до військово-службового стану, – «Neminem captivari permittemus nisi jurк victum», що означало «Нікого не дозволимо ув’язнити, допоки не стане правничо осудженим». На шляхту Галицької/Червоної Русі цей принцип розповсюдився за доби правління Ягайла (143–1433 рр.), а привілей Казимира Ягелончика у 1447 р. зрівняв у правах українську/руську та литовську шляхту з польською. Шляхетське право Neminem captivari було застережено у конституційних Pacta Conventa в 1573 р. Політичні права цього вищого стану здійснювалися через повітові «рицарські кола», що надавало шляхтичам привілейовані права: брати участь у повітових сеймиках; обирати послів та бути обраним до варшавського сейму, а також депутатом на судові трибунали; обирати й бути обраним (призначеним) на земські та судові посади у власному воєводстві чи повіті тощо. Шляхта займала усі воєводські державні уряди, хоча її кількість від загальної маси населення українських земель Корони Польської не перевищувала 2,5%, хоча на Східній Галичині вона складала до 3%. Загалом же на всій території Польсько-Литовської держави до шляхетського стану з огляду на регіональну специфіку належало від 2% до 10% від усього населення. Кількість шляхти обох статей на 1640 р. становила: у Київському воєводстві – 14 100 осіб, Волинському – 14 880, Брацлавському – 9 540, а всього – близько 38 500 осіб. Це складало близько 2,3% від усього населення Правобережної України. Очевидно, відсоток прошарку магнатів був ще меншим і складав у середньому в межах Речі Посполитої близько 0,3 відсотки.

Разом із тим, саме багатій шляхті, серед якої вищий щабель «соціальної драбини» займала магнетерія, належало право державного та політичного управління країною. Як відзначав Єжи Топольський, саме з магнатського середовища формувалася центральна влада, а надані посади трактувалися ними не як державна адміністративна служба, а у сенсі певного додатку до своєї «шляхетської гідності» та прояву королівської ласки. Відомий польський історик права Юліуш Бардах відзначав, що якщо заможна (олігархічна) і середня (сеймова та сеймикові) шляхта ототожнювали себе з «польською нацією», то з неї виключали дрібнопомісних (загродові) та безземельних (голота) шляхтичів. З середовища провідного стану обирався не лише король, сеймові депутати та сенатори, а й усі вищі, середні та більшість нижчих урядників. У межах усієї країни налічувалося близько 40 000 (!) різних службових і титулярних посад-урядів.

Одним із найвищих посадових управлінців у системі державної влади Речі Посполитої був великий коронний маршалок. Спочатку до його обов’язків входило забезпечення громадського спокою в місцях перебування короля, де маршалок мав право чинити суд над порушниками цього спокою. Великий коронний маршалок був, по суті, міністром внутрішніх справ й мав забезпечувати охорону королівського двору та його безпеку. Згідно з постановою сейму 1678 р. було затверджено 20 «маршалкових артикулів», за якими маршалок отримував великі судові права. Наприклад, у 8-й статті йшлося про право маршалкової варти затримувати й ув’язнювати «авантюристів», у

9-й – проголошувалося право карання маршалком королівської прислуги за нескромну поведінку, а в 19-й йшлося про покарання за ухилення від маршалкового суду тощо. Згодом до повноважень королівського поліцмейстера та церемонімейстра додаються ще й важливі обов’язки щодо організації роботи сейму та сенату.

У виконанні судових повноважень (включно до винесення смертного вироку) у тому місці, де перебував король, маршалку допомагали спеціальні маршалкові судді. Окрім того, коронний маршалок: приймав гостей короля і дивився за дотриманням церемоніалу та етикету; керував королівським двором; визначав ціни для речей, необхідних для двору, тощо. Не відходив ніколи від короля, навіть у військовому поході. Наглядав за королівською гвардією на чолі з надвірним гетьманом та керував так званою маршалковою «угорською» міліцією. Заступником великого коронного маршалка був надвірний маршалок.

На засіданнях рад сенату великий коронний маршалок слідкував за черговістю виступів сенаторів. У 1678 р. на сеймі були ухвалені «артикули маршалкових судів», які додали до інших державних правових норм. З того часу великий коронний маршалок розділив свої обов’язки щодо нагляду за королівським двором із надвірним маршалком. Серед останніх зустрічаємо й вихідців з України-Русі – волинянина М. Матчинського, який керував двором Яна ІІІ Собеського) та Т. Александровича з Підляшшя, що був маршалком Станіслава Августа Понятовського. Свого окремого маршалка з відповідними обов’язками мала й дружина короля.

Великий коронний маршалок міг видавати на запит прибулих на сейм послів і сенаторів так званої лібертації (польськ. libertacje) документи, які надавали певні пільги та привілеї, зокрема звільнення від податків для мешканців Речі Посполитої. У 1659 р. з огляду на ратифікацію Гадяцької угоди з Українським гетьманатом такі привілеї отримала низка представників українського духовенства православного віросповідання: «Грецької релігії духовні, в добрах королівських, духовних і шляхетських, в Короні й у Великому князівстві Литовському і Руському, від усілякого підданства, податків, панщизн, підвод, робіт, вільні були і під юрисдикцію пасторів своїх залишитися мають». А після опанування османами Кам’янця-Подільського у 1672 р. була видана спеціальна лібертація для мешканців цього українського міста, яка звільняла їх на 15 років від усіх державних та міських податків.

Справами королівської канцелярії опікувалися канцлер і підканцлер. Досить важливою серед «міністерських» посад був уряд підскарбія, який відповідав за діяльність державної скарбниці, здійснював керівництво фінансами та монетним двором Речі Посполитої.

Вищу військову владу від імені короля як верховного головнокомандувача здійснював у межах Корони Польської великий коронний гетьман, що був, по суті, тогочасним міністром оборони. Він відповідав за стан боєготовності «посполитого рушення» і кварцяного війська, здійснював нагляд за військовою мобілізацією, керував польською армією під час війн та походів, планував ведення військових дій, контролював процес фінансування військових підрозділів, укладав відповідні реєстри війська Речі Посполитої, здійснював контроль над військовим правосуддям, проводив самостійну дипломатію з правителями іноземних країн тощо. Саме коронний гетьман відповідав за набір реєстрового козацького війська та, по суті, був його командувачем, адже керував козацькими «старшими» та наказними гетьманами реєстрового Війська Запорозького. Переважно на посаду великого коронного гетьмана призначали найвпливовіших воєводів та каштелянів.

Починаючи з ХVІ ст., коронні гетьмани складали та оголошували спеціальні статті військового права – так звані гетьманські артикули. На сеймі 1609 р. вони були затверджені у двох частинах. У першій, що складалася з 33 статей, йшлося про порядок поводження війська Корони Польської під час мирних умов. У другій, де налічувалося 33 статті, унормовувалося поводження війська під час підготовки до війни, походів та битв. Цими статтями зокрема забезпечувалася охорона власності мешканців тієї чи іншої місцевості від солдатських грабунків, заборонялися шляхетські герці, брати до обозу жінок, крім своїх дружин тощо. Гетьман – від лат. capitaneus – голова. Кромер так описував обов’язки гетьмана Корони Польської: «Великий гетьман є заступником короля на війні: очолює військо, визначає місце обозів, управляє шикуванням, дає гасло до бою та повороту з нього, наглядає за живністю війська, встановлює ціни на торгах в обозі, дотримується справедливості, винуватців карає. Гетьман польний є начебто доданим до короля намісником гетьмана великого; до нього зокрема належать охорона, зброя і живність».

Ще у 1511 р. король Сигізмунд І призначив спеціального гетьмана для охорони земель України-Русі від татарських набігів. Він мав назву «Capitaneus stipendiariorum Russiae». З 1539 р. коронний гетьман титулувався вже як «Supremus, Maximus dux», тобто великий гетьман. Про значення уряду великого коронного гетьмана свідчило хоча б те, що йому присягало коронне військо, а вироки, які здійснювалися згідно з «гетьманськими артикулами», мали виконуватися так само, як і сеймові постанови. Хіба що цивільні особи, які потрапили під гетьманський суд, мали право апелювати до трибуналу. Гетьманська влада обмежувалася також і тим, що вони не мали права застосовувати підлеглі їм війська на приватні потреби, а також збирати їх на час проведення сеймиків або інших шляхетських з’їздів. Посада великого коронного гетьмана була довічною, він входив до сеймової ізби посольської і лише з 1773 р. – до сенату. З 1669 р. коронні гетьмани не мали права поєднувати свої посади з посадами великих коронних маршалка та канцлера. З

1717 р. для коронного гетьмана призначена зарплата 120 тисяч злотих щорічно, а також інші 120 тисяч – для видатків його уряду. На тому ж сеймі було ухвалено рішення, щоб король призначав великих гетьманів тільки під час проведення сейму. Традиційно на уряд великого коронного гетьмана призначалася особа, що народилася на теренах України-Русі. Протягом 60-х рр. XVI-XVIII ст. посаду коронного гетьмана займали вихідці саме з українських земель – М.Сенявський (1561-1569), Ю.Язловецький (1569-1575), М.Мелецький (1578-1580), Я.Замойський (1581-1605), С.Жулкевський (1618-1620), С.Конецпольський (1632-1646), М.Потоцький (1646-1651), С.Р.Потоцький (1654-1667), Я.Собеський (1668-1676), Д.Вишневецький (1676-1682), С.Я.Яблоновський (1683-1702), Ф.Потоцький (1702), Х.Любомирський (1702-1706), А.М.Сенявський (1706-1726), С.Ржевуський (1726-1728), Й.Потоцький (1735-1751), Я.К.Браницький (1752-1771), В.Ржевуський (1773) та Ф.К.Браницький (1774-1793). Права великих коронних гетьманів були значно обмежені утворенням у 1776 р. військовим департаментом королівської Постійної ради.

Допоміжні функції при коронному гетьмані виконували призначені королем писар, обозний, стражник, шпитальний, військовий суддя (так званий профос) та брабанмайстер (польськ. – brabanmajster), що відповідав за тилову службу. Першим заступником великого коронного гетьмана був великий польний гетьман. З середини XVII ст. серед військових урядів Корони Польської з’явилася також посада реґіментаря. Вона виникла після того, як гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький захопив у 1649 р. у полон великого коронного гетьмана Потоцького та польного гетьмана Калиновського. Очевидець тих подій білоруський шляхтич Б. Маскевич засвідчував таку поведінку польських воєначальників напередодні полону: «…Звідки би там (у військовому обозі. – Т.Ч.) взявся той порядок, коли великий гетьман Микола Потоцький, краківський каштелян, постійно напивався і сидів п’яний у кареті, а інший польний гетьман Калиновський, хоч і радий був щось зробити, але його не дуже слухались». Інший шляхтич С. Освєнцим зазначав, що тоді дійшло до того, що великий коронний гетьман

М. Потоцький тикав дулі польному коронному гетьману, а один з шляхтичів начебто сказав М. Калиновському: «Був би ти краще пастухом кіз, а не сенатором». Після цього обрали реґіментарями аж трьох їхніх заступників Д.Заславського, М.Остророга та О. Конєцпольського (як саркастично назвали їх козаки – «перину, латину і дитину»). Окрім того, до військових урядів належали великий коронний та великий польний стражники. Спочатку вони відповідали за оборону кордонів країни від чужоземних нападів, але з часом ця посада перетворилася на титулярну. До військових державних службовців також належали генерал коронної артилерії, обозний польний коронний, писар польний коронний та ін.

Великий коронний підкоморій збирав усі шляхетські подання та звернення на ім’я короля і передавав їх монархові. Назва уряду підкоморія виникла з огляду на те, що в давні часи коморою називали двір князя разом з його спальнею та скарбницею. Комірником називали відповідального за господарство князівського двору, а його заступника – підкоморієм. Але з часом уряд підкоморія став вищим за уряд комірника. До обов’язків надворного підкоморія на початках існування цієї посади входила охорона королівської особи, нагляд за помешканням короля та його скарбницею-«коморою». Лише у

1632 р. королівська скарбниця була відділена від державної.

У Короні Польській було два великих коронних підскарбія, які входили до сенату й пильнували за прибутками Речі Посполитої до її скарбниці. Їхньою найголовнішою проблемою було знаходження грошей для виплати війську. Усілякі виплати коронні підскарбії могли здійснювати лише за відповідними постановами сеймів. Серед великих коронних підскарбіїв були представлені й українські шляхтичі, наприклад М.Данилович (1616-1624) та Я.-М.Данилович (1633-1650).

З 1504 р. почала існувати посада великого коронного секретаря, який переймався публічним, приватним і таємним листуванням короля, був заступником канцлера за його відсутності, залагоджував різні спірні питання (і фінансові), ставив на листи королівські печатки тощо. Крім того, коронний секретар відповідав за листування з іноземними монархами та урядами. Спочатку королівськими секретарями називалися усі писарі та комірники, що працювали при дворі монарха. Крім того, королі мали велику кількість так званих гонорових секретарів, які не мали жодних обов’язків, а носили лише цей титул. Великого коронного секретаря пожиттєво призначав сам король. Особа, яка займала цю важливу державну посаду, обов’язково мала знати кілька іноземних мов та право інших країн, володіти ораторським мистецтвом, вміти гарно писати тощо. Зазвичай коронний секретар був представником католицького духівництва та часто виступав кандидатом на посаду канцлера Речі Посполитої.

Після уряду королівського секретаря знаходилися посади двох коронних референдарів (польськ. – referendarze). До їхнього обов’язку спочатку входило щоденне вислуховування шляхетських скарг, а також розгляд (реферування) письмових «суплік», які вони віддавали канцлеру. З часом почали очолювати засідання так званих референдарських королівських судів, де розглядали спеціальні справи, що стосувалися старост і державців королівських маєтностей. Коронні референдарі також наглядали за впровадженням кримінальних і цивільних справ, що подавалися від імені короля та сейму й доповідали про них на засіданнях сенату.

Великий коронний хорунжий відповідав за збереження хоругви (прапора, штандарту) Корони і під час урочистостей або походу стояв чи їхав з правого боку від короля перед великим коронним маршалком. Уряд хорунжого (прапороносця) існував не лише у вищій королівській ієрархії та війську, а також серед воєводської та земської влади. Хорунжий окремого воєводства під час «посполитого рушення» тримав прапор своєї землі, а також мав право призначати повітових хорунжих у тих місцях, де їх не було. В земській ієрархії хорунжі стояли вище від мечників, але нижче від підкоморників.

Великий коронний писар мав знаходитися завжди при королеві або ж в його канцелярії, брав участь у закордонних посольствах, а також мав право засідати в асесорському королівському суді. Після коронного стольника йшов уряд великого коронного підчашого. Великий коронний підчаший спочатку був помічником і заступником чашника, але з часом почав виконувати самостійні функції. До його обов’язків входило наглядати за усіма напоями, якими користувався король. Окрім того, він особисто подавав королю напої, перед тим перевіривши їх на наявність отрути. Великий коронний конюший не виконував жодних обов’язків, а королівськими стайнями опікувався королівський конюший, який не належав до державних урядовців. Коронний кухмістр наглядав за королівською кухнею, а великий коронний мечник під час урочистостей носив меч перед королем. Підстолій був намісником стольника, який відповідав за накриття столів для короля, князя чи воєводи. Крім великого коронного існували також уряди надвірного, земського та повітового підстоліїв. Королівські клейноди-інсигнії та найважливіші урядові документи охороняв коронний кустош (польськ. – kustosz). Про вагомість цієї начебто «маленької» посади державного службовця свідчать такі факти: у 1697 р. коронний кустош відмовився видавати інсигнії на коронування

Августа ІІ; у 1733 р. кустош знову «гонорово» вивіз з королівського замку й заховав у таємному місці клейноди, щоб унеможливити коронацію Августа ІІІ, у 1795 р. кустош навідріз відмовився відчиняти сховище королівських клейнодів Речі Посполитої офіцерам окупаційних військ Пруссії, які зламали його за допомогою простого слюсаря.

Якщо проаналізувати майновий стан урядовців, то наприкінці XVI – першій половині XVII ст. серед найбільших землевласників у Київському та Брацлавському воєводствах переважали магнати, які хоча й були українського походження, але вважали себе не тільки політичними, а й етнічними поляками – Замойські, Любомирські, Калиновські, Заславські, Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та ін. Разом з тим, тут мали велику власність та урядували ті, хто пам’ятав про своє руське коріння, хоча й усвідомлював себе політичними поляками – Острозькі, Вишневецькі, Киселі, Балабани, Лащі та ін. Разом з тим, магнати та середня шляхта, які володіли землею, складали 0,5% від усього населення в Брацлавському воєводстві та 1% – у Київському воєводстві Корони Польської у першій половині XVII cт. Натомість у Східній Галичині земля більш-менш рівномірно розподілялася між шляхтою, з якої вирізнялися латифундисти Яблоновські, Чарторийські, Бибельські, Дворковичі, Цетнери, Ходецькі та ін.

Значну частину латифундій українські магнати набували не лише через королівські данини та шлюбні контакти, а насамперед через установлення адміністративного контролю у межах тієї чи іншої магнатської родини над великими територіями Східного Поділля та Середнього Подніпров’я. Так, наприклад, Даниловичі (пізніше, Конєцпольські) утримували посаду корсунського і чигиринського старости, Жолкевські (пізніше, Потоцькі) – переяславського і брацлавського, Казановські – черкаського і богуславського, Струсі (пізніше, Лащі) – вінницького й овруцького, Любомирські – білоцерківського старости.

Саме політичне та економічне вивищення незначної кількості магнатів над іншими визнаними (а також невизнаними) станами і групами, що існували на українських землях Корони Польської, й стало однією з головних причин революційного вибуху, що стався у 1648 р. на чолі з гетьманом Б.Хмельницьким. На довгий час шляхетське землеволодіння в Україні було скасовано, хоча протягом ХVIII ст. магнетерія відновила свої права на Правобережжі й не тільки за рахунок нижчих станів, а й середнього та збіднілого шляхетства. Невідомий автор, який жив за часів Станіслава Августа Понятовського, залишив такі свідчення про одного з представників магнатської родини Потоцьких: «…Потоцький жив у такому віці, ... коли говорили багато про шляхетську рівність, але в своїх діях шляхта була тільки послушним знаряддям можновладців… У магнатів діти шляхти служили за покоївців...»

Особливістю регіональних традицій відзначалися «права та привілеї» представників влади у містах Речі Посполитої. Війти, бурмистри, радці та лавники після своїх виборів складали присягу на вірність Богу, королеві Польсько-Литовської держави та всьому «поспольству» міста. Вищі міські урядники мали певні привілеї від королівської влади. Так, згідно з привілеєм Стефана Баторія від 24 листопада 1582 р. київські владці урівнювалися у сплаті штрафів зі шляхтою. Королівською владою здійснювалося визначення щорічних сталих «пенсій» для війтів найбільших українських міст, які отримували грошову винагороду за свою працю з міської скарбниці. Наприклад, привілеєм короля Владислава IV від 21 березня 1642 р. п’ятьом радцям і п’ятьом лавникам Київського магістрату була призначена платня по 15 польських злотих щоквартально. Каденція міських урядників тривала один рік. Найвищих урядів у межах українських воєводств Корони Польської можна було досягти навіть через зайняття найнижчих посад.

Усі очільники вищих, середніх та нижчих державних і місцевих урядів Речі Посполитої традиційно мали свої герби, а також складали присягу щодо дотримання своїх обов’язків. Вона мала назву «тілесної присяги» (дослівно з лат. – juramentum corporale). Наприклад, після коронації на трон короля Сигізмунда ІІІ представники духовної і світської влади протягом чотирьох тижнів складали присягу такого змісту: «Я (такий то) присягаю Пану Богу Всемогутньому: що вірний хочу бути, і покірність згідно права складати Найяснішому пану Сигізмунду ІІІ Королеві Польському, Великому князю Литовському і хочу у всьому достоїнстві Маєстату і особи Його Королівської милості, також охорони, як вірному підданому належить дотримуватися; хай мені Бог допомагає і його св. Євангеліє».

У зв’язку з глибшим проникненням польських владних структур в Україну шляхетський загал переймається цілком новою ідеєю політичного патріотизму, який «поєднував патріотизм регіональний і особу володаря-сюзерена з цілісною державною одиницею – Річчю Посполитою». Поряд з патріотизмом, до «ідеальних» соціально-особових характеристик річпосполитських державних урядників належали: шляхетність – приналежність до привілейованого стану, осілість – володіння родовим маєтком, а також релігійність, освіченість та авторитетність. Однак такі шляхетно-«сарматські» якості з часом все більше наштовхувалися на тверезий політичний розрахунок окремого представника аристократії щодо здобуття найбільш прибуткових державних посад, а, отже, непомірного власного збагачення, що призвело до великого соціально-політичного розшарування серед начебто монолітного «шляхетського народу». Виділення з його «політичного тіла» магнатства, з одного боку, та найбіднішої шляхти – з іншого, засвідчило нівелювання майже усіх набутих шляхтою ще в добу Середньовіччя рицарських чеснот.

Ще одним важливим елементом державно-політичного життя Речі Посполитої були шляхетські конфедерації. Спочатку вони збиралися лише у період безкоролів’я («генеральна конфедерація станів») для підтримки того чи іншого кандидата на королівський трон. Переделекційних «офіційних» конфедерацій відбулося всього дев’ять: після смерті Сигізмунда Августа у 1573 р., Стефана Баторія –

1587 р., Сигізмунда ІІІ –

1632 р., Яна ІІ Казимира –

1668 р., Міхала Корибута Вишневецького – 1674 р., Яна ІІІ Собеського – 1696 р., Августа ІІ Саксонського – 1733 р. та Августа ІІІ Фридерика – 1764 р.

Одним із перших шляхетських виступів проти королівської влади став Сандомирський рокош-конфедерація проти Сигізмунда ІІІ Вази на початку XVII ст. Невдоволена своїм становищем шляхта у 1606 р. подала на розгляд королеві 64 пункти-артикули, які повинні були не лише гарантувати, а й значно розширити їхні васальні права. Після відхилення цих вимог між шляхетськими й королівськими військами розпочалися тривалі бойові дії, які завершилися у 1607 р. перемогою центрального уряду та укладенням компромісної угоди. На варшавських сеймах 1607 і 1609 рр. традиція взаємної домовленості між королем і шляхтою набула законодавчого підґрунтя. Безумовно, такі «демократичні відносини» між королівським урядом і шляхетським станом вплинули і на процес автономізації Війська Запорозького як корпоративної військово-політичної структури в межах Речі Посполитої. Як відомо, про можливість «зради» королеві на користь іншого монарха – австрійського імператора та московського царя – козаки заявляють вже наприкінці XVI ст.

На чолі кожної конфедерації стояв маршалок. Тишовецька конфедерація у 1655 р. мала за мету протидію шведській окупації Польщі, а тому надала великі повноваження коронним і польним гетьманам. Голомбська конфедерація 1672 р. (в якій брали участь українські козаки на чолі з гетьманом М.Ханенком) утворилася для протидії опозиції магнатів на чолі з примасом Пражмовським, що виступали проти короля Міхала Корибута Вишневецького. У 1715 р. виникла Тарногородська конфедерація, яка протидіяла саксонським впливам Августа ІІ Сильного. Незважаючи на те, що постанова «німого» сейму 1717 р. заборонила «великі» зібрання польської шляхти, вони й надалі продовжували відбуватися всупереч сеймовим постановам.

Великого поширення на українських землях Речі Посполитої шляхетські зібрання набули у

XVIII ст. (зокрема Барська конфедерація відбувалася протягом 1768-1771 рр.), що стало однією з причин повстання місцевого люду проти шляхетської влади на теренах Правобережної України. Досить часто конфедераційні акти вносилися до судових книг того чи іншого воєводства й таким чином ставали елементом правової системи Польсько-Литовської держави. Конфедерації поділялися на такі, що діяли на підтримку чергового монарха або ж проти нього. Останні отримали назву «рокошів» за назвою місцевості Ракосх, де на подібні сеймики збиралася угорська шляхта. Під час конфедерації шляхта мала право утворювати свою вальну раду, яка часто ухвалювала рішення на противагу постановам варшавського сейму та королівським універсалам. Більше того, конфедерати проводили не тільки внутрішню, а й зовнішню політику, вели військові дії та збирали контрибуції з населення. Проведення опозиційних конфедерацій на теренах Речі Посполитої заборонила Конституція 3 травня 1791 р.

Очевидно, саме приклад шляхетських (а головно – магнатських) конфедерацій після входження земель Київщини та Брацлавщини до складу Корони Польської у

1569 р. став вирішальним чинником у процесі виникнення довголітнього антагонізму – так званого козацького свавільства, тобто непослуху козаків, цього невизнаного військово-службового стану «східних кресів» щодо магнатів, які від імені короля, сейму та сеймиків уособлювали на землях України-Русі вищу і місцеву державну владу.

(Закінчення читайте в наступному номері)