Світ без кордонів: МАДАМ AНН

Навіть дуже досвідчений оповідач губиться перед розповіддю на задану тему у двох випадках: коли розповідати нічого або коли він володіє великою кількістю цікавої інформації і хоче всю її подати читачеві чи слухачеві, але формат репортажу не дозволяє цього зробити. Саме в таку ситуацію ми потрапляємо, коли йдеться про Францію – цю Богом бережену країну, усміхнену, дружню і близьку. Адже її історія і культура має космічні масштаби.
Наш народ любить Францію. Спочатку вона западає в душу юного українця разом із подвигами трьох мушкетерів великого Дюма, яскравими романтичними образами Алена Делона, людяне обличчя та ясні очі якого зовсім не подібні до кам’яних фейсів голлівудських героїв (до речі, французьке кіно – то окрема тема, у ньому – справжні люди, справжні почуття і справжнє життя).
Потім, у світі шкільної науки, ми знайомимося із древньою історією великого французького народу, войовничими і гордими галльськими племенами, які вели безперервні війни із окупаційною політикою Римської імперії, становленням держави, а також першим тісним політичним та людським контактом між Руссю-Україною та Францією, коли Анна Ярославна стала дружиною короля Генріха І, французькою Регіною.
«Побачити Париж – і померти!» – цей вираз надзвичайно влучно відображає не тільки ставлення народів до центру світової культури, а й показує велич цього міста, яке народило великих королів і революціонерів, художників і вчених, військових і зодчих.
А ще Франція народила свободу. Навіть знаменита статуя Свободи у Нью-Йорку – то дарунок французьких громадян американському народові в честь століття здобуття Америкою незалежності. Вольтер, Руссо, Дідро та інші вільнодумці й просвітителі увіковічили не тільки свої імена, а й свою Батьківщину. Свобода в усьому: від політики до танців чудових мельниківень Мулен Ружу. Свободи у Франції так багато, що її не стримують кордони країни, вона переповнює її по вінця і розтікається чистими потоками по усьому світу. Не секрет, що одним із мотивів безконечних воєн і походів Наполеона Бонапарта було знищення тираній та глобалізована світова свобода. Сучасна Європа, на щастя, відмовилася від воєн, навіть заради благородних цілей. Але французьке суспільство, громадяни і держава щедро діляться своїми здобутками з усіма народами світу. І з українцями також. У минулому випуску журналу ми подавали матеріали про проведення у Києві культурно-мистецького фестивалю «Французька весна». Сьогодні ж ведемо розмову із натхненником, організатором та безпосереднім учасником цього чудового дійства, радником із питань культури і співпраці при посольстві Франції в Україні мадам Анн Дюрюфле, не тільки мудрою діячкою, а й щирою людиною та чарівною жінкою:

– Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, про обставини, у яких ви формувалися як особистість.

– Народилася я в місті Лізьє. Це маленьке місто, населення якого становить 25 тис. У часи війни Нормандія дуже потерпала, і місто Лізьє було майже зруйноване американцями. Дім у бабусі був дуже великий, у ньому ми всі залюбки зустрічалися. Було дуже весело – справжня велика дружня сім’я, всього 39 кузенів, а нас, рідних братів і сестер, було п’ятеро. Кожний рік ми проводили літо разом. Це було незабутньо. Поряд з будинком було сто гектарів лісу, тому ми були незалежними від батьків. Це був будинок свободи! Дуже багато каталися на велосипедах, грали в теніс, гуляли в лісі, намагалися навіть ловити рибу, бігали і лазили по деревах за кажанами. Я гралася, як справжній хлопчик.

– Ви зараз зустрічаєтеся зі своїми рідними?
– Так. Хоча в сім’ї нас було п’ятеро, тільки троє залишилися близькими. Інші якось трохи віддалилися, у них своє життя…

Ми намагаємося зустрічатися, але не завжди виходить, адже всі дуже зайняті: діти, дім, робота… Вже не побігаємо в лісі, не покатаємося на велосипедах і не половимо рибу, як це було раніше. Ми – вже дорослі, і нам треба піклуватися про своїх дітей.

Я постійно мріяла про Париж, хотіла побачити власними очима Ейфелеву вежу, Нотр Дам де Парі, вдихнути паризьке повітря. Також мені дуже хотілося вивчити третю мову – російську. Тоді в університеті Нормандії це було неможливо. Російську я вивчила в Парижі, в школі східних мов.

– Яке враження на вас справив Париж, коли ви побачили його вперше?
– Це дуже красиве місто, його краса вражає мене і досі. Незвично було відчути повну свободу, коли ти не знаєш нікого і ніхто не знає тебе. Франція – дуже культурна і багата країна. У той час для мене найважливішою було здобуття освіти. Треба було наполегливо працювати над собою, гарно навчатися, щоб потім стати незалежною жінкою.
У мене все вийшло. Я закінчила школу раніше, ніж мої однолітки, бо пішла в школу в три роки, закінчила в шістнадцять і відразу поїхала до Парижа. Ще тоді я зрозуміла, що наполегливість і старання допоможуть досягти всього. Тільки потрібно дуже старатися, йти вперед і бути впевненою в собі.

– Коли Ви вперше приїхали в Україну?
– Вперше я приїхала в Радянський Союз у 70-х роках зі студентами східних мов, потім цілий рік прожила в Києві. Цікава була подорож!
У країні були важкі часи, та й мені було теж нелегко оговтатися та прижитися з новими правилами життя цієї країни. Це була країна-в’язниця. На моїх лекціях завжди сиділа людина-контролер із КДБ.
Мешкала я на вулиці Ульянівській (зараз вона називається Лабораторна), в гуртожитку № 3. Було дуже зручно, неподалік місця роботи. Викладати французьку мову студентам і знати, що вони ніколи не поїдуть до Франції, було дуже складно; треба було вдавати, що це нормально... Було багато викладачів французької мови, але я була першим викладачем французької мови з самої Франції. Саме тому для студентів я була маленькою частинкою Франції, вони мене дуже любили і поважали. Це було дуже приємно. Часто розпитували про Францію, про Париж…

– Як ви справлялися з побутом, їжею і транспортом?
– Для мене це не проблема! Мені все смачно, і я не мала претензій до транспорту або ще до чогось. Я пам’ятаю, був такий бар на Червоноармійській, де завжди можна було смачно поїсти. Їжа мене не турбувала. Хто хотів смачно їсти – мав залишатися у Франції.
До речі, до мене зараз приїздить у Київ подруга, яку я не бачила понад 30 років, дуже приємна буде зустріч... Буде про що погомоніти і що показати. Я обожнюю Дніпро, також дуже подобається Київське море. У Києві багато красивих місць, є що показати: і Лавру, і Софію (вона, можливо, найкраща), і Поділ. Дуже гарна частина Києва у районі вулиці Городецького. Вона мені нагадує Париж.

– Чи змінився Київ відтоді?
– Мені дуже подобається Україна тому, що це нова країна, якій виповнюється 20 років. Нелегко жити у новій країні. Нова велика держава з великою історією, можна тільки пишатися, що є така держава.
Про українську культуру мало знають у світі. На жаль, тільки твори трьох письменників перекладено французькою, погано розвинуті українське кіно і театр. Я люблю їздити в Францію, особливо відвідувати різні заходи, наприклад, фестивалі.
Дуже важливо, щоб українці мали нагоду подорожувати Європою. Приємно тут працювати, тому що Україна – велична країна. Для мене дуже важливо розповсюджувати культуру України у Франції.

– Що б ви побажали нашим читачам?
– Відчувайте себе вільними в країні, яка має велике майбутнє і має своє місце в Європі, та вірте в себе.
Україну і Францію об’єднує передусім те, що це вільні країни. Дуже важливою є відкритість України перед світом.

Від редакції.
В Україні розповідають такий жарт:
Каже кум Петро кумові Василеві:
– Знаєш, Василю, а я знову хочу в Париж…
– То хіба ж ти, Петре, був у Парижі? – здивовано перепитує Василь.
– Та ні, – відповідає Петро, – просто я дуже багато разів хотів.
На превеликий жаль, для більшості громадян України вільна подорож Європою залишається тільки мрією. Але ми щиро віримо, що невдовзі Україна стане рівноправним членом європейської спільноти і на Монмартрі та Єлисейських Полях лунатиме українська мова. А на берегах Дніпра французька, англійська, італійська та іспанська вже лунають. Ласкаво просимо!