Історія та філософія: Україна. Другий Гетьманат. Чи буде Третій?

Майже усталена думка в суспільстві щодо того, що сучасне козацтво цікавить громадськість лише з огляду на свою етнографічну цінність, є таким собі пересувним музеєм із живим експонатами. Таке ставлення до козацтва є не тільки й не стільки образливим, скільки недолугим. Однак козаки є людьми доброго гарту, тому здатні без проблем витримати тиск та навіть зневагу. Адже значно важливішим є наш реальний вплив на суспільні процеси, наш козацький внесок у загальну справу пробудження та розвитку українства взагалі й української національної ідеї як ідеї козацтва зокрема. Щодо нерозуміння багатьма цінності козацтва, його важливості для держави та потенціальних можливостей, то це окрема велика тема, яку можна розвивати не в одній книзі.
Час, як завжди, виявиться мудрішим від сьогодення, та, згідно з прислів’ям, все розставить на свої місця. Козацтво як значний чинник суспільного процесу нікуди не піде з історичної авансцени, а залишатиметься на ній так само, як залишалося всі століття свого існування та розвитку. Козацький рух ніколи і нікуди не зникав протягом усієї історії Руси-України; в тяжкі часи для народу та держави козаки виходили з сутінок на освітлений сонцем простір і бралися за виконання найтяжчих, але конче необхідних для своєї батьківщини справ.
Причому часто-густо керівниками козацького руху ставали особи, які доти навіть не підозрювали про своє історичне призначення, а до власного козацького коріння ставились з певною долею іронії. Так, у спогадах гетьмана Скоропадського, блискучого кінногвардійського офіцера, а згодом – генерал-ад’ютанта імператора, наскрізно проходить думка, що не він сам ухвалив рішення спочатку українізувати свій корпус, згодом очолити Вільне Козацтво, а потім і державу Україна. Так складалися зовнішні обставини. Та невже обставини почали б складатися саме так, якби в жилах майбутнього гетьмана не текла кров поколінь славних козаків?
В одному зі своїх інтерв’ю на запитання журналіста, чому мені спало на думку спрямувати свої зусилля саме на розвиток козацького руху, я відповів (і це не спонтанна відповідь, а моє глибоке переконання), що в кожній людині, яка є козацького роду-племені, немов би закладена генетична програма, на кшталт заархівованих файлів у комп’ютері. До певного часу людина живе буденним життям і навіть не замислюється про козацьке коріння своїх предків, про свій родовід, про славне минуле дідів. Але настає час, коли складаються певні передумови до «розкриття файлу».
І тоді успішна в суспільстві та бізнесі людина раптом починає відчувати, що їй не вистачає головного – не грошей, суспільного визнання або державних нагород, а чогось більш значущого, без чого не варто жити і, власне, тільки для того і є сенс жити. Важливо, що в серці та душі кожної людини, в жилах якої тече козацька кров або яка є козаком за вдачею, є бажання безкорисно допомогти своєму народові та своїй державі гідно перенести випробування, які вкотре принесла історія, та піднести свою країну на вищий рівень у світі.
Козаки-запорожці, об’єднання яких я маю честь очолювати, усвідомлюють, що дуже багато людей, які із задоволенням долучилися б до роботи в козацькому русі, сьогодні є дезорієнтованими та розгубленими. Надто багато вже з’явилося в Україні формацій, які в своїй назві декларують приналежність до козацького руху, насправді не маючи жодного стосунку до нього. Щопівроку в тому чи іншому козацькому об’єднанні спалахують скандали, як наслідок – розкол із миттєвою реєстрацією альтернативного угруповання і не менш ніж із «гетьманом» на чолі: якщо приказка про те, що там, де два українці – три гетьмани, має сенс для України, то для козацьких організацій вона виправдана втричі. Дехто «нічтоже сумняшеся» називає себе гетьманом, чим не тільки нівелює історичну традицію та зводить нанівець довгу просвітницьку роботу щодо того, що лише голова держави має право на гетьманські клейноди. Ось, наприклад, 14 жовтня 2002 року в Києві пройшли установчі збори «Об’єднаного Козацтва України». До нової громадської організації ввійшла низка козацьких формацій, у структурах яких було вже чотири гетьмани, і ніхто з них не відмовився на користь обраного ними ж керівника (також – гетьмана). Причому обирали, навіть не маючи статуту об’єднання. Згодом назвали його Національною спілкою; водночас це і Міжнародна громадська організація. То хто ж вони і хто з гетьманів головніший? Подібні приклади й утверджують у людей несправедливу та образливу для нашого руху думку, що майже кожен козак йде до козацтва в гонитві за посадами та генеральськими погонами.
Насправді спеціальне звання офіцера або генерала в козацтві – це перш за все величезні моральні зобов’язання, які бере на себе людина, оскільки за громадську роботу в козацтві грошей, здебільшого, не платять. (Водночас є й такі організації, що «вибивають» кошти зі скромного бюджету МО та інших силових структур.) Я з великою повагою ставлюся до кожної людини, яка сьогодні знаходить час для козацької справи між працею та родинними обов’язками. Приємно, що в козацтво йде багато діючих та відставних офіцерів української армії та спеціальних служб. Наприклад, в МГО «Козацтво Запорозьке» вони складають кістяк організації, на якому вона тримається. Їх безцінний досвід, організаційні здібності, уміння бути дисциплінованими та свідомими виконавцями демократично прийнятих рішень є не лише чудовим прикладом для козацької молоді, а й гуртуючим фактором для усього козацького кола. Поєднання військової дисципліни та водночас добровільності й свідомості – одне з найбільших досягнень братства козаків-запорожців.
Байки про те, що в усіх козацьких організаціях панує анархія та кожний робить тільки те, що йому заманеться, зовсім не відповідають дійсному стану справ, принаймні в нашому «Козацтві Запорозькому». За нетривалий час існування організації нам вдалося досягти такого стану справ, коли рішення дійсно ухвалюються за дуже демократичною процедурою, і такому ухваленню передує тривала та відверта процедура обговорення. А ось коли рішення вже прийнято – його обов’язково виконуватимуть, навіть у тому випадку, якщо в процесі обговорення козаки й виказували певні застереження щодо нього. Крім того, в МГО КЗ існує чітка ієрархія, козацькі звання посади та нагороди надаються не за примарні можливі майбутні досягнення та «красиві очі» або високий ранг державного службовця. Козацьке звання потрібно заслужити так само, як і козацьку нагороду. Усі люди, яких нагороджено грамотами, медалями або орденами МГО КЗ, зробили чималий внесок у розвиток козацької справи та розбудову української держави.
На мою адресу як Верховного отамана України та Діаспори та й загалом на адресу МГО КЗ час від часу на сторінках преси з-під пера не вельми обізнаних журналістів з’являються закиди, мовляв, Сагайдак клонує генералів та штампує ордени. Подібні закиди я рішуче відкидаю, оскільки вони не відповідають дійсності. Більше того, медаль «Козацька слава» та ордени «Козацька слава» трьох ступенів, здебільшого, сяють на грудях тих дуже поважних людей, яких з тих чи інших причин не відзначила держава.
У цьому сенсі пригадую епізод із нагородженням директора одного з київських виробничих об’єднань, прізвище якого не називатиму з власне етичних міркувань. Коли закінчилася офіційна частина церемонії нагородження його орденом «Козацька слава» і ми відійшли з ним поспілкуватися у неформальних умовах, я раптом помітив у нього на очах сльози. Немолода вже людина, на піджаку якої висіли колодки багатьох орденів і медалей СРСР та Золота Зірка Героя соціалістичної праці, сказала мені: «Пане отамане, ви не повірите, але «Козацька слава» – це моя перша нагорода за десять років незалежності України. Працюю я зараз не менше, ніж за часів Союзу, але чомусь лише козаки вважають мою працю достойною нагороди. Держава про нас, виробничників, чомусь забула, і згадує тільки тоді, коли в бюджеті не вистачає коштів». Що я міг відповісти цьому посивілому на своєму заводі пану? Я тільки міцно потис йому руку.
І коли ордени МГО КЗ з гордістю носять на своїх мундирах офіцери збройних сил, міліції, служби безпеки, державні службовці – моє серце зігрівається думкою, що козакам вдалося не тільки привчити широкий загал до того, що козацька нагорода є достойною відзнакою; головне те, що наша формація козаків-запорожців є шанованою громадською структурою, з рук керівників якої не соромно, а навпаки – почесно, прийняти нагороду. Принагідно скажу, що наші медалі та ордени мають міжнародний статус і їх з гордістю носить чимало достойних людей. Хоча ми й стали міжнародною організацією не так давно, цьому передував тривалий шлях набуття нами міжнародного авторитету. Зараз ми маємо представництва в чотирнадцяти країнах світу. До речі, за медалі та ордени ми грошей не беремо і торгівлю з цього не робимо. Козаки – це не «рейтинги» чи «фортуни».
Потрібно наголосити, що увага до людей, до їхньої праці та здобутків в будь-якій галузі, належна оцінка їхніх досягнень повинна бути неодмінною складовою діяльності влади. Якщо цього немає, на певному етапі настає розчарування в своїх керманичах. Адже людина – істота соціальна, і живе не тільки задля задоволення своїх матеріальних потреб. Не менш важливим для кожної людини, ким би вона не була, який би соціальний статус не мала, є моральна підтримка та заохочення. Так, поза всяким сумнівом, нинішній етап розвитку держави потребує неабиякої уваги до економічного зростання, розбудови державних та управлінських інститутів тощо. Але за великими справами не можна забувати й людей, для яких та за допомогою яких твориться держава та покращується економічне становище.
Свого часу, на початку XX століття, саме таких помилок припустилися керівники Центральної Ради, гетьманського уряду, а згодом – і Директорії. Створюючи закони та універсали «взагалі» та для «загального блага», користуючись у своїй діяльності «загальнолюдськими» та «загальнодемократичними» настановами, керівники української революції схибили, позаяк за творенням добра для усіх вони залишили поза увагою інтереси не лише окремої людини, а й цілих верств.
Так, у сфері військового будівництва Центральна Рада ще до утворення Української Народної Республіки здійснила певну роботу з українізації військових частин як на території України, так і на фронті. Водночас більшість лідерів Центральної Ради стояли на позиціях утворення не регулярного війська, а міліційних формувань. Це була загальна тенденція для всіх соціалістичних партій у різних країнах світу. Усі їх керівники стояли на хибних позиціях, згідно з якими вважалося, що відсутність армій у країнах не даватиме можливостей для ведення воєнних дій. Але чомусь забули, що для початку геть усі країни повинні стати на такі позиції. Соціальне прожектерство призвело до подальшої трагедії. Щодо цього питання в Україні точилися гострі політичні суперечки. Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральний секретаріат військових справ, який 12 листопада розпочав свою роботу. Очолив його Симон Петлюра, який наприкінці грудня подав у відставку, й на цій посаді його замінив Микола Порш.
Тоді ж Генеральний секретаріат військових справ прийняв рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв’язку), та спеціальну комісію, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціальний наказ, згідно з яким до українського війська приймали лише «офіцерів, які були родом з України». Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня з’явився закон «Про відстрочення призова на військову службу i відкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» i, нарешті, 16 січня – тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації народної міліції.
Реальні події продемонстрували всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ «раптом» виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії. Сьогодні до ладу й не до ладу згадують студентів-героїв Крут, але цих жертв могло б і не бути, якби соціалістичні керівники української революції усвідомлювали, що, відмовляючись від регулярної армії, вони, по суті, відмовилися від професійного військового захисту, що й призвело до втрати незалежності України.
Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з восьми корпусів піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії. Крім того, Центральна Рада прагнула розв’язати питання, пов’язані з соціальним захистом військовослужбовців. Так, 16 квітня Генеральне Писарство надіслало Центральній Раді законопроект про допомогу сім’ям військовополонених. Та було вже пізно. Однак не варто шукати причини загибелі Центральної Ради виключно в її прорахунках у військовій галузі – вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх допустила Центральна Рада за свою недовгу історію.
Організація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», також була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався т.зв. Революційний комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 25 жовтня. Серед прийнятих ними за кілька днів існування актів можна виділити «Обов’язкову постанову», якою, зокрема, заборонялися «зібрання i віча під відкритим небом i всякі інші виступи на вулиці».
Майже одночасно Мала Рада видала постанову «Про загальне керівництво чинностями властей по охороні революції», згідно з якою ці функції покладалися на Генеральний Секретаріат, який, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». При Головному начальнику Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвердження». До складу комісії входили по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради ІІІ-го Українського військового з’їзду, Київського міського самоврядування.
Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному Секретаріаті внутрішніх справ «особливу комісію з представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні». В інформації з цього приводу містився заклик «по всіх справах, що торкаються охорони порядку на Україні, звертатися до комісії». Було опубліковано й затверджено Генеральним Секретаріатом «Правило приїзду до Києва під час теперішньої війни в зв’язку з загальним планом розгрузки Києва».
Але, знову ж таки, гарні заклики та чудові інструкції так і залишилися закликами та інструкціями, позаяк відповідні органи як у центрі, включаючи й сам Генеральний Секретаріат, так і на місцях не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, а заклики встановити порядок не давали позитивних результатів. Винниченко писав, що населення «шукало якихось засобів рятунку», а це цілком природнім шляхом призвело до виникнення структур Вільного Козацтва. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, – писав він, – брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці».
Утім не тільки романтичні почуття, а цілком практичні міркування визначили інтерес лідерів Центральної Ради до формування Вільного Козацтва та їх прагнення повернути його у русло загального державотворчого процесу. Це засвідчує зокрема Декларація Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 року, в якій наголошувалося, що в умовах «епідемії грабежів, самосудів, анархістських виступів безвідповідальних груп» найкращим засобом боротьби з цим лихом слід уважати активну самоорганізацію та самооборону населення.
16-19 жовтня в Чигирині відбувся з’їзд Вільного Козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П.Скоропадський), а також «скликати губерніальні з’їзди, щоб обрати кошових отаманів зі старшиною, що надасть організованості й сили козацькому рухові». Намічена з’їздом структура Вільного Козацтва мала такий вигляд : «Село нехай гуртується з селом, волость – в курінь, повіт – в полк, губернія – в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю…». З’їзд також обговорив статут Вільного Козацтва, затверджений Генеральним Секретаріатом 26 листопада, згідно з яким Вільне Козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні. Отже, як завжди, в тяжкі моменти історії на допомогу владі, хай навіть недолугій, прийшов народ. Козацтво, яке, здавалося б, було випечено розпеченим залізом імперських репресій з народного тіла, відродилося і взяло на себе добровільне зобов’язання допомогти державі встановити належний порядок.
З метою підтримання громадського порядку формувалися також міліцейські структури. Вільним Козацтвом i міліцією «відав» один і той самий секретаріат внутрішніх справ. На початку січня 1917 року питання Вільного Козацтва перейшли до компетенції секретаріату військових справ.
Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Навіть напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у нею під боком активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання. Серед них найзапекліший опонент Центральної Ради – газета «Пролетарская мысль». Водночас, іноді й соціалістичне керівництво Центральної Ради усвідомлювало, що не можна обмежитися одними лише пропагандистськими заходами в процесі створення та захисту держави. Так, було вдало придушено військовою силою неспровокований виступ пробільшовицько налаштованих робітників «Арсеналу» в січні 1918 року. Ця роздвоєність у внутрішній політиці була зумовлена загальною хворобою Центральної Ради, яка впливала на її діяльність, – насамперед організаційною неспроможністю.
Весною 1918 року, вже після повернення до Києва, Центральна Рада вдалася до останніх спроб якось змінити ситуацію на краще. Саме тому пропонували розширити повноваження губернських комісарів – їм надавали право «видавати обов’язкові постанови по справах, які торкаються порушення громадського порядку та спокою i державної безпеки». Губернські комісари мали застосувати за порушення виданих ними обов’язкових постанов штраф до 3000 карбованців або карати тюремним ув’язненням терміном до трьох місяців.
Крім того, 6 квітня Центральна Рада ухвалила утворення «Анкетно-слідчу комісії для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних i військових, з’ясування політичних i соціальних умов на місцях». До складу Анкетно-слідчої комісії входило 25 членів Центральної Ради, вона мала виконувати «дослід неправомірного поводження властей цивільних і військових на місцях, вживання заходів і видання розпоряджень щодо усунення і попередження цих явищ, з’ясування політичної i соціальної ситуації на місцях», а також інші завдання. Усе це свідчило про певні позитивні тенденції в політиці Центральної Ради, яка прагнула боротьбу з анархією поєднати з боротьбою проти зловживань представників місцевої влади, а головне – мати об’єктивну картину того, що відбувається за межами столиці.
4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому Росії за підписами Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум, що її підписали В. Винниченко та С. Петлюра, Раднарком звинувачували у грубому замаху на «право самовизначення України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою». Більшовики, незважаючи на численні декларації про «самовизначення націй аж до відділення», не переводили своїх стосунків з Україною в площину міжнародного права.
Але Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу. Лідери Центральної Ради опинилися перед вибором, де шукати допомоги проти ворога національного визволення – Росії. Одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи назустріч його соціально-економічним прагненням, а друга – виступала за запрошення на допомогу проти більшовицької навали німецького війська. Члени української делегації після переговорів у Брест-Литовську 9 лютого (за новим стилем) звернулися із закликом до німецького народу про допомогу. Але прихід німецької армії в Україну не дав очікуваних результатів. Навпаки, надія на зовнішні сили провалилася; німці почували себе на українській землі не як «приятелі», а як хазяї.
Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити дилему – пріоритет прав нації чи прав людини (вибрали перше) врешті-решт визначила долю Центральної Ради.
Наступниками соціалістів став уряд гетьмана Павла Скоропадського – видатного українського діяча, реформи та здобутки якого чомусь уперто обходять своєю увагою сучасні історики. В своїх розвідках вони ладні звертатися ледь не до часів сарматів та скіфів, намагаючись почерпнути з сивої давнини якийсь «неоцінимий» досвід побудови держави. Щиро раджу їм звернутися до не таких віддалених часів – до періоду Другого гетьманату; там насправді є чого повчитись та що запозичити.
Павло Скоропадський починав свою кар’єру як більшість тогочасних нащадків аристократичних родин – Пажеський корпус, елітні військові частини. Все складалося вдало – молодий гвардієць отримує чергові звання. Але настає 1904 рік, а з ним – і російсько-японська війна на Далекому Сході. Молодий честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як командир 5-ї сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці Скоропадського призначають флігель-ад’ютантом імператора, однак на цій посаді протримався недовго. Згодом він отримує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку, потім командує лейб-гвардії кінним полком; з 1912 р. – генерал-майор.
На початку Першої світової війни майбутнього гетьмана України було нагороджено хрестом св. Георгія IV ступеня. Невдовзі він отримує чин генерал-лейтенанта та призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусу. Усі, хто знав П. Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й авторитетного воєначальника.
Коли відбулася Лютнева революція 1917 року, Скоропадський командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того самого року розгорнулася українізація військових частин, якої, щоправда, Павло Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на переформування.
У результаті 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовизованих військ. Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. Власне, уже тоді він міг «в’їхати до Києва на білому коні». До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного Козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання Павла Скоропадського 16 жовтня на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині отаманом Вільного Козацтва діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армійського корпусу та Вільного Козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити майбутнього гетьмана впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом». Замість того, щоб вчинити опір далеким від військової справи соціалістам, Скоропадський 5 січня 1918р. передає командування генералові Гандзюку й вирушає до Києва.
Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватися. Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та при анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 року. Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради її союзників – німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому підтримували його. Зростало невдоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.
Навколо цієї ідеї гуртувалися й деякі політичні організації, зокрема «Українська народна громада» (членами якої було багато офіцерів корпусу Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неї входили такі видатні політичні діячі самостійницького напряму, як брати Шемети, М. Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельних власників».
У березні 1918 року за участю Скоропадського виникла політична організація «Українська Громада» (згодом – «Українська Народна Громада»). Її платформа виявилася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та «Союзу земельних власників». Політичний консерватизм у програмних засадах «Української Громади» поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації «Союзу» П. Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси непокоїли його та породжували незгоду. Водночас «хлібороби» імпонували П. Скоропадському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки.
Керівництво німецьких окупаційних військ вбачало у Скоропадському політичного діяча «сильної руки», який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, було підтримано й західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені землі і капітал. Скоропадський, один із найбільших українських землевласників, нащадок древнього роду козацької старшини, у царські часи займав високе місце у суспільній ієрархії, належав до вищого генералітету. Проте під час революції він поставив свій корпус на службу українській справі, а коли Центральна Рада відмовилася від його послуг, був обраний почесним командуючим селянським ополченням Вільного Козацтва.
24 квітня 1918 року керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд «сильної руки». Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду: визнання Брестської угоди; розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного «заспокоєння краю»; погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань; визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмеження компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ; упорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів «революційного походження»; зобов’язання України щодо забезпечення військ т.зв. Центральних країн; відродження вільної торгівельної та іншої підприємницької діяльності; відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит; виплати за військову допомогу Україні. Зобов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав доброзичливий нейтралітет окупаційних військ, які на той момент мали визначальний характер.
29 квітня 1918 року П.П. Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу, яка фактично впала з рук Центральної Ради, де провідну деструктивну роль відігравали українські соціалісти. Більша частина населення відмовила їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня 1918 року відбувся з’їзд хліборобів, який зібрав біля 6500 делегатів з усієї України. Щойно в ложі з’явився Скоропадський, у залі залунали оплески й вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. Союз землевласників проголосив Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Вони закликали його «врятувати країну від хаосу та беззаконня».
Згодом багато писали й говорили, що цей з’їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість міщан, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня у Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані було відслужено молебень. Переворот відбувся майже без крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.
Історія січових стрільців – взагалі окрема тема. Стільки разів, скільки вони переходили до чергової сили, напевно, не переходив на бік вчорашніх ворогів більше ніхто за всю світову історію. Вони, як «нові козаки», вважали себе єдиними представниками народу, були дуже самовпевненими і відкидали традиції справжнього запорозького козацтва. Врешті, їх використали і денікінці, і Директорія, і більшовики (ЧУГА). Власне, більшовики і поставили крапку в історії усусів як окремого військово-політичного чинника в Україні.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича – близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду – М. Василенку. Соціалісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об’єднатися в ім’я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Д. Дорошенко – представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив зі старовинного українського козацького роду.
Прийшовши до влади, П. Скоропадський почав поводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Головним моментом реформи стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг.
Поряд із земельними комісіями уряд Гетьманської держави утворив тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння і користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 року підприємств, рибних ловів, знаряддя та всього рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів.
Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Передбачалося створити Державний земельний фонд за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них; продавати земельні ділянки малоземельним господарям; створити дрібні, але економічно міцні господарства; забезпечити ефективну роботу цукрової промисловості як базової галузі України; удосконалити сільськогосподарське кредитування. Повну відповідальність за перетворення брав на себе уряд. 8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин.
14 червня з’явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 року передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919-му кожний господар працював уже на власній землі.
На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо), могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.
Реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. У цей час селяни вже звикли до думки, що земля належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тим більше викуповувати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Вільно трактуючи закон про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ у тім, що, по суті, це була ліберальна реформа, яка передбачала поступки як із селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів.
Аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп за посередництва держави шляхом роздрібнення великих земельних володінь. А всі організаційні ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об’єктивними адміністративно-господарськими органами. Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі пов’язували з Гетьманом виключно можливість соціального реваншу.
У галузі зовнішньої політики головним завданням було налагодити визнання України іншими державами. Перше місце серед європейських держав належало Німеччині. Візити до Берліна голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана сприяли зміцненню відносин Німеччини та України. Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Брестський договір. Гетьманський уряд встановив добрі стосунки з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами – Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла встановити офіційні стосунки з Францією та Англією.
Міністерство народної освіти гетьманського уряду розпочало справжній процес українізації. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому значну увагу приділяли організації навчання української мови в учительських семінаріях. Складнішою була справа з українізацією середніх шкіл. Щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того самого року відкрито 84 українські гімназії не тільки по містах, а й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150 (!). У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України й історію української літератури.
6 жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22-го – Український Університет у Кам’янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві історично-філологічний факультет. Засновано Державний український архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда; засновано Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1 000 000 книжок, серед них багато раритетів, стародруків тощо. Кількістю та якістю книжок Національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.
Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Потреба в національній академії наук була дуже значною. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії, але воно, як і багато інших, було поховано під стосами паперів. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана, її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а подальших членів мали обирати ці академіки. На посаду президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але той відмовився і було призначено професора В. Вернадського. До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, заснування Української державної капели та Державного симфонічного оркестру. Розгорнулися видавництва підручників для школярів, на що уряд виділив значні кошти.
Великі труднощі в будівництві держави викликала відсутність національних збройних сил. Запорізький загін, що обороняв Київ від більшовиків, був переформований в Запорізьку дивізію, командиром призначено генерала Натієва. До дивізії входили: три піші полки, один артилерійський, один кінний, один інженерний і один броньовий дивізіони, загальною кількістю 5 тисяч військових. Згодом на базі дивізії було розгорнуто корпус. Крім корпусу генерала О. Натієва, були полк січових стрільців під командою полковника Коновальця та сформована в Австрії з полонених дивізія Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові.
Гетьманський уряд ухвалив проект Центральної Ради про формування восьми корпусів та чотирьох кінних дивізій, і почав його реалізувати. Для підготовки освічених офіцерів засновано спеціальні військові школи. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; очікували зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85 тисяч, а на 1 березня 1919 року – ще 79 тисяч солдат та офіцерів. Ще в липні 1918 року була сформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5 000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин міцних господарів-хліборобів, переважно з Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація молоді відповідного віку може привести до лав армії збільшовичені елементи. Тому уряд наказав відкласти комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєні комуністичною пропагандою. Водночас гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію було відкладено на листопад 1918 року.
З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові О. Рогозі вжити заходів для поновлення організації козацтва – як окремого стану населення, так і значного кадрового резерву для збройних сил. Козацтво як стан існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його було урівняно з рештою населення. Козацтво в XIX та на початку XX ст. користалося деякими пільгами і відрізнялося від іншого населення більшим збереженням старих традицій, національною свідомістю й вищим добробутом. Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села або частини сіл.
16 жовтня 1918 р. Гетьман окремим Універсалом відновив козацтво, спочатку в цих двох губерніях та на Слобожанщині. До козаків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й не козаки за походженням. Козаки кожної губернії складали кіш із кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. У кожному коші було кілька полків, на чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам Гетьман. Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку – мати надійне військо, що не піддавалося на більшовицькі гасла. Також Гетьман сподівався втягти в орбіту української держави інші козацькі землі – Кубань, Донеччину тощо. Здійснити цей план гетьманський уряд не встиг.
Восени було розпочато формування Особливого Корпусу, переважно з російських офіцерів, які залишилися в Україні і не хотіли служити в більшовицькій Росії. Уряд вирішив використати їх антибільшовицькі настрої та військовий досвід. Цей корпус не входив до української армії і підпорядковувався особисто Гетьманові. Розташований він був на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії. В цілому сухопутні військові сили України були мізерні. Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, захоплених німцями.
Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій увійти до уряду, зайняти міністерські посади, але переговори щодо цього не мали успіху. З літа 1918 року, за дорученням Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, розпочав переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулося побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, яке завершилося певною домовленістю.
Упродовж проведення переговорів міжнародна ситуація змінилася. 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею – Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко «насувалася» демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з радянською Росією. Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусила шукати інших шляхів та зв’язків перед загрозою наступу більшовицьких сил, які почали захоплювати північно-східну частину Чернігівщини.
В Україні зростала кількість прихильників нової орієнтації – на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку весь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн: Швейцарії, Данії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників – відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було. Чітко проглядалася позиція країн Антанти: створення великої Польщі та великої Росії коштом України.
Серед різних верств суспільства України точилася боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. Водночас, на тлі боротьби різних орієнтацій і невдоволення гетьманським урядом, який не мав жодної ідеологічної бази або значних військових сил, соціалісти готували повстання. Повстанські сили накопичувалися повільно; гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. Лише у липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. Та Винниченка відразу звільнили. Симона Петлюру випустив із в’язниці 12 листопада новий міністр А. В’язлов на «слово чести», що не братиме участі у повстанні. Це слово не зашкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його.
В. Винниченко, один з головних керівників повстання, писав, що «серед українських «щирих» патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: «Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!» Та ще й тепер (1920 року) є політики, які думають, що повстання загубило українську державність».
Становище України було вкрай тяжким: без регулярної армії, яку розігнали соціалісти, під загрозою війни з більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14 листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Цим він повторив помилку Богдана Хмельницького. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною, але поки що він доручив Гербелеві сформувати новий уряд, без міністрів-германофілів. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до порозуміння з Антантою.
Тим часом, для керівництва повстанським рухом проти гетьманської влади було обрано Директорію з п’яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Штаб Директорії був у Білій Церкві. В ніч на 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада – Швець, Андрієвський та Винниченко. Директорія звернулася до населення із закликом, в якому повідомляла про перехід влади до своїх рук і оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанців становили січові стрільці, які з постійністю, гідною кращого застосування, весь час приєднувалися до сильнішого та від’єднувалися, щойно бачили сильнішого. Це нагадувало дії Тугай-бея під час воєн Хмельницького, який також то приєднувався, то від’єднувався від козаків, отримуючи з цього чималий зиск. 16 листопада Директорія домовилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нейтралітет, і 17-го почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ. Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві.
У повстанців регулярних військ також було мало, але зростала кількість нерегулярних формувань: добровольців із селян, міщан та інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливості повернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва, 20 листопада на бік Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна, далі – Запорізька дивізія полковника Болбочана. Нарешті, перекинулася до Директорії і Сердюцька дивізія.
14 грудня 1918 року Гетьман зрікся влади. Він передав владу та державний скарб уряду. У своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».
Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Якби він прожив ще хоча б кілька місяців, поза всякими сумнівами, його б чекали комуністичні каземати, суд і страта. Але доля подарувала колишньому гетьманові смерть, хоч і від поранення, але у родинному оточенні. Загинув він випадково і трагічно – їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників, був поранений і за кілька днів помер. Останній гетьман України похований у місті Меттен у Баварії.
Таким чином, бачимо, що дійсно позитивна, хоча й, внаслідок низки несприятливих чинників, на жаль, невдала спроба створення на початку минулого століття незалежної української держави була тісно пов’язана з козаччиною та відновленням гетьманства. На короткий проміжок часу значні верстви населення України об’єдналися навколо гетьмана Павла Скоропадського та ідей і закликів, що виходили з ліберального та консервативного середовища української інтелігенції й науковців. Мусимо також із жалем зазначити, що саме внаслідок дій просоціалістичних елементів прогресивний і стабілізуючий режим гетьманщини було повалено, та до влади в Україні на нетривалий час прийшли представники крайніх лівих плинів. Вони, зрештою, не тільки допустили поглинання Польщею галицьких земель, а й своєю політикою та боротьбою амбіцій призвели до радянської окупації України.

14 жовтня 2003 р., м. Вишгород