Культура та мистецтво: МУЗЕЙ ЯК ЕСТАФЕТА В МАЙБУТНЄ

– Чому виникла ідея створення музею у такий непростий час?
– Щоб люди не переставали бути людьми. Адже людині потрібні не лише харчі, одяг, житло. Людській душі потрібна книга, музика і, звичайно, матеріалізована пам’ять про минуле. Цю роль і виконують музеї.
Культура нашого народу безмежно багата, розмаїта, самобутня, високомистецька, має давні коріння і традиції, а тому потребує постійного вивчення і дослідження, збереження і примноження. Історія кожного села – це яскрава сторінка нашої української історії, персоніфікована життям неповторних людей, пам’ять про яких має передаватись як естафета у майбутнє. З цією метою в нашому селі й створено історично-мистецький центр. Крім того, була проста причина – у Тарасівці ще ніколи не було свого музею. Напевно, прийшов час його створити. Ця роль випала нам.
Ми стоїмо з Валентиною Борисівною біля гарної одноповерхової відреставрованої будівлі, що у центрі села, яку в Тарасівці називають старою школою.

– Розкажіть із чого все починалося.
– Ідею відреставрувати старе приміщення і зробити в ньому історично-мистецький центр сільський голова Сизон В.Г. озвучив перед громадою три роки тому. З цього власне й розпочався наш проект. Володимир Григорович – людина слова. Він завжди виконує те, що обіцяє. Мрія стала реальністю.
Відразу скажу, що це було непросто. Найперше тому, що потрібно було віднайти благодійників, меценатів, які б допомогли здійснити капітальний ремонт будівлі, якій близько 100 років. За два роки силами громади, доброчинців, активістів села вдалося врятувати будівлю від повної руйнації: зробити новий дах, зняти стару штукатурку зі стін, демонтувати підлоги, зробити внутрішнє перепланування, замінити вікна, двері, зробити опалення тощо, тобто дати старій будівлі нове тіло, якщо так можна сказати. Для громади, враховуючи труднощі часу й те, що музей, як і весь мистецький центр є меценатським некомерційним проектом, це надзвичайно велика робота.
Валентина Борисівна запрошує до музею, показує емблему Центру, прапор, який у день відкриття було піднято на щоглі перед будинком.

– Чому центр має назву «Стара школа»?
– Люди так називають це приміщення, бо воно будувалося як школа у 1926-1928 рр. Тут упродовж багатьох років була семирічна, пізніше – восьмирічна школа. У роки війни окупанти розмістили в школі конюшню. Після визволення Києва у 1943 році тут діяв військовий шпиталь. Після війни школу відбудували. Тут вирувало цікаве духовне життя, працювали талановиті люди, яких не забули. Зі стін цієї школи вийшли люди, яких знає вся Україна. Керувала школою талановита жінка Олійниченко Надія Кіндратівна, до 100-річчя від дня народження якої ми й приурочили відкриття музею. Вона багато зробила для громади села як директор школи, учитель і патріот. Вона мріяла, щоб у селі був музей. У 1975 році у Тарасівці збудували нову школу, а стару перетворили у виробниче приміщення, яке поступово руйнувалося. Тепер тут буде музей. Можна сказати, що ми виконали духовний заповіт нашої славетної землячки, Заслуженого учителя УРСР Надії Олійниченко. І як би ми не назвали центр, люди його називатимуть «старою школою». Кращої назви годі й шукати. У цій назві є нерозривний часовий зв’язок і продовження традицій. Було боляче дивитись, як приміщення руйнувалося. Люди зраділи, що стара школа почала відроджуватись, особливо учні, які колись тут навчались. Мені подобається ця назва. Вона спонукає до великої відповідальності за все, що буде у цьому приміщенні завтра.

– Чи є у музею якась концепція? Він – краєзнавчий?
– Скоріше – людинознавчий. Це ідея персоніфікованого життя конкретних людей минулого й сьогодення Тарасівки. Я назвала б його музеєм людських доль. Адже історія – це життя людей. І хоч ми не можемо показати глибоке минуле через об’єктивні причини, все ж головна ідея – це людина – працьовита, талановита, яка любить свій край.
Наш музей складається із трьох залів. Перший зал має назву «Школа – весна життя». Це експозиція про школу, що діяла у цьому приміщенні до 1975 року. За час її існування тут працювало 130 учителів. Ми розшукуємо матеріали про їх життя. Цю школу закінчило в різний час більше 1000 учнів. Нам вдалося за рік встановити списки всіх випускників школи від 1959 року. Попереду ще велика робота з вивчення їх доль. До відкриття ми підготували базову експозицію, присвячену випускникам школи, що прославили село на всю країну. Це академік Олійник В.В., Народна артистка України Павлюченко П.Г., Заслужена артистка України Кузьменко Л.І. та ін. Відвідувачі з цікавістю дізнаються, що учителями цієї школи були: відомий математик, автор підручників з математики Дубинчук О.С., відомий мовознавець, автор підручників з української мови Шелехова Г.Т., відомий діяч музично-хорового мистецтва Хлєбнікова Л.О. та ін.
Валентина Борисівна запрошує до наступного залу. За мить ми опиняємося у справжнісінькій українській хаті з вікнами, піччю, лавою, скринею, долівкою, притрушеною свіжою травою та м’ятою...

– Кому належить ідея хати всередині музею? Що ви цим хотіли передати?
– Згадую незабутнього Івана Макаровича Гончара та його слова: «Ось перед вами чарівна душа нашого великого і стародавнього українського народу. Його думи, поезія, хист, віковічний дух зафіксовані в оцих неоціненних скарбах, які ви бачите перед собою. Ви відчуєте широкі простори нашої рідної України, духмяність стародавньої полянської землі Київщини і Волині, екзотичної Гуцульщини і мальовничої Полтавщини, краси Поділля, багатобарвної Чернігівщини...» Коли вдумуєшся у ці слова, то неодмінно виникає образ української хати. Тому цей зал ми так і назвали «Хата».
У нашому проекті не брали участь професійні дизайнери. Ми все робили самі. Ідея хати виникла не відразу. Мені довелося довго міркувати над тим, як можна раціонально використати довгий шкільний коридор. Так з’явилась хата, а в мистецькій частині продовження коридору стало виставковою залою.
У цій частині музею ми наблизили до реальних умов життя мешканців нашого села у минулому. Це типове помешкання жителів Київщини. Зробили піч, лежанку, жердку, мисник та ін. Ми підготували для огляду зразки народно-прикладного мистецтва, стародавні рушники, сорочки, одяг, посуд – все, що нам вдалося зібрати. Відразу скажу, що це теж було зробити надзвичайно важко.
У третьому залі музею ми розмістили експозицію з історії села від найдавніших часів до наших днів. Зауважу, що робота над третім залом ще триває. У цьому залі відвідувачі побачать певні археологічні знахідки сивої давнини, столітній ткацький верстат, знаряддя праці, цікаві документи початку минулого століття, справжній одяг, який носили тарасівці 50 і 100 років тому, цікавий фотоколаж. Основу експозиції, як і в попередніх залах, складатимуть долі конкретних людей на тлі історичної доби, в яку вони жили.

– Скільки часу ви створювали змістову частину музею, тобто його інформаційний та речовий фонд?
– Проект, як я уже говорила, передбачав реставрацію приміщення і збір інформації, документів, фотоматеріалів, речей музейного значення та ін. І, звичайно, опрацювання зібраного та оформлення експозиції. На це пішло близько двох років.

– Хто підтримав вашу ідею на початку? Чи є у вас команда?
– Звичайно! Є оргкомітет, до складу якого входять відомі тарасівці та вихідці із нашого села. Очолює оргкомітет Федоренко Віра Григорівна – лікар за освітою, великий патріот села, невтомний дослідник, краєзнавець і людинознавець. Мозковий центр – це чотири людини: Володимир Григорович Сизон, Віра Григорівна Федоренко, пенсіонерка Ніна Степанівна Гороховська і ваша співрозмовниця. Особливе місце у створенні музею належить родині Федоренків. Окрім Віри Григорівни у цій справі активно допомагали її сестри Павлюченко (Федоренко) Поліна Григорівна, Ганна Григорівна, Валентина Григорівна. Але основну пошуково-дослідницьку роботу робимо ми з Вірою Григорівною удвох. Це надзвичайно важко!

– З якими труднощами зіткнулись?
– З людською байдужістю, скептицизмом, з відсутністю грошей для втілення цікавих ідей, з відсутністю експонатів минулого часу. Але, напевно, найважче те, що багатьох людей, які могли б нам допомогти, найперше, розповісти про минуле нашого села, уже немає на цьому світі.

– Хто допомагав матеріально створювати музей?
– Це наші тарасівські благодійники, які люблять село не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, як казав один відомий діяч минулого, та вихідці із села, які живуть у Києві. Серед них підприємці, депутати сільської ради, діти колишніх учнів старої школи. Вони хочуть, щоб Тарасівка процвітала, щоб тут народжувались і виростали справжні високодуховні люди. На це й буде спрямована робота історично-мистецького центру. Багато предметів музейного значення передала до музею моя сім’я, родина Федоренко Віри Григорівни, зокрема Народна артистка України Павлюченко Поліна Григорівна. Чимало речей передали мешканці села, багато що довелося просто купити.

– Як ви залучали громаду до створення музею?
– Найперше, ми звернулись із пропозиціями до виконкому Тарасівської сільської ради, депутатів, учителів школи, молоді. Звертались неодноразово до всіх тарасівців та земляків, що живуть за межами села через газету. Ми пішли просто до людей у родини. Це надзвичайно кропітка робота, яка триватиме ще довго. Скажу відверто, що були люди, навіть серед депутатів сільської ради нового скликання, які байдуже сприйняли ідею створення музею в селі.

– Як ви плануєте показати весь об’єм зібраної інформації на такій невеликій площі?
– Ми плануємо відкрити ще один зал про село в роки Другої світової війни. Йдеться про 3-ю лінію оборони Києва та про долі загиблих односельців. Ми поновлюватимемо базову експозицію щороку. Та найголовніша родзинка нашого музею в тому, що він має електронного двійника. Зверніть увагу, що в кожному залі є плазмовий екран, на якому демонструватиметься мультимедіапрезентація про все, що ховає електронний фонд музею. А це дуже багато. Така форма збереження та оприлюднення інформації дозволить розширити віртуальну демонстраційну площу до безкінечності та використовувати інформацію комплексно під час екскурсій та проведення різних форм роботи. На основі використання мультимедійних технологій і будуватиметься просвітницька, дослідницька, мистецька, пропагандистська робота музею.

– Хто працював над утіленням дизайнерських ідей?
– Усе самі. У нас багато ідей, але небагато грошей. Робимо все, що можемо самі як історики, дизайнери, художники та ін.

– Які у вас плани?
– Завершити базову експозицію 3-го залу та юридичне оформлення установи, сформувати колектив працівників історично-мистецького центру. Крім того, продовжити величезну роботу над створенням електронної експозиції музею. Як бачите, роботи непочатий край.

– Я знаю, що ви – один із головних авторів цього музею і його творець. Що відчуваєте, коли дивитесь на результати своєї праці?
– Радію! У Тарасівці є музей! Як кажуть в Україні – не гірший, ніж у людей! Хвилююся, бо за зовнішньою привабливістю має бути величезна робота. Це чіткі напрями: колекціонування експонатів старовини, що відтворюють побут та культурне багатство народу, пошуково-дослідницька, мистецька, видавнича, робота з людьми. А ще все потрібно зберегти! Музей ще має стати духовним центром села. Це дуже відповідально!
Створюючи наш музей, ми мріяли збуджувати у людей почуття найщирішої любові до свого села, до його людей, виховувати прагнення примножувати його здобутки заради майбутнього.
Згадую слова О.Довженка: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє», і думаю, що прагнення зберегти для нащадків красу і багатства минулого – важлива передумова і запорука завтрашнього дня. Наш музей – це невеличкий крок у цій відповідальній і значущій справі. Це велика перемога нашої громади над бездуховністю.
Є музей, отже, естафета села у майбутнє триває!

– Бажаю успіху у вашій благородній справі!

Музей відвідала
Ганна КРАВЧУК

ПОКИ ВЕРСТАВСЯ НОМЕР
У селі Тарасівка відбулася ще одна подія, котру як і відкриття музею чекала тарасівка громада: на церкві Успіння Пресвятої Богородиці було встановлено куполи.
Усі присутні стали свідками захоплюючої події: ось кран піднімає купол, помалу опускає його на храм. Затамувавши подих, промовляючи тихенько слова молитов, сотні очей і сердець у цей момент піднеслися у небесну блакить, прославляючи Творця. На очах сльози радості, на обличчях щасливі посмішки.
Вітаємо парафіян, меценатів, а також усіх тих, хто долучився до будівництва цього величного храму і щиро бажаємо, щоб Господь кріпив Вас для творення добрих справ для слави Божої!

ВІДБУЛОСЯ! СЛАВА СИЛІ ТВОЇЙ І ВЕЛИЧІ, ГОСПОДИ!