Особистості: ЗНАННЯ І ДОСВІД – НА СЛУЖБУ УКРАЇНІ
У наш складний час, коли третій рік поспіль в Україні триває економічна криза, а стабілізація не проглядається навіть на обрії, натомість попереду майорить шокова терапія, дуже небагато людей не піддаються тискові обставин і знаходять можливість і себе реалізувати, і справі допомагати. Сьогодні ми спілкуємося з людиною різносторонніх здібностей, лікарем, юристом, політиком, кандидатом юридичних наук, депутатом Київської обласної ради ГЕЛЕВЕЄМ Олегом Івановичем.– Розкажіть, будь ласка, де ви народилися, як проходило дитинство, де навчалися, як вийшли на самостійний шлях розвитку.
– Народився я у 1965 році у славному місті Львові, де пройшли мої дитинство і шкільні роки. Як і всі, я був мрійником, дуже хотів стати лікарем. На жаль, у ті часи у Львові вступити до медінституту було дуже важко, адже він уважався одним з елітних вишів міста. Я взяв торбинку і поїхав з батьківського дому шукати кращої долі до столиці. Не вступивши, я вирішив не повертатися до Львова, а пішов працювати у колгосп Бузького району Львівської області. Моїм першим записом у трудовій книжці є Колгосп імені Леніна, різноробочий. Я був шокований першими кроками дорослого життя: прийшовши отримувати свою першу зарплатню, я побачив навпроти свого прізвища суму у 17 карбованців. Спочатку я подумав, що це помилка, але все було правильно. Я прийшов додому і почав плакати. В ті часи у колгоспах отримували саме такі зарплати, адже багатьом давали натурпродуктами. За направленням колгоспу я пішов навчатися на механізатора широкого профілю у сільськогосподарське училище славного міста Олеська. Згодом отримав посвідчення водія трактора, комбайна, тобто всього сільськогосподарського транспорту. Але моя мрія...
Вступити до іншого навчального закладу мені завадила повістка у військкомат. Оскільки у мене було посвідчення водія на всі види транспорту, мене відразу направили у спецчастину, де я певний час служив у розвідці. Потім я потрапив до школи підготовки розвідників в Ужгороді, де відразу після присяги нас направили на два місяці тренуватися у гори. Незабутнє враження на мене справила долина, вся в чорницях, яка знаходилася високо на полігоні.
Після служби мені вдалося реалізувати свою мрію – я вступив до Київського медичного інституту.– Яке враження на вас справляла тодішня політична ситуація в країні?
– Я, звичайно, не обмежувався лише навчанням, хоча воно займало левову частину мого життя. Пригадую, як у себе на гуртожитку я першим підняв жовто-блакитний прапор, який привезли мені друзі зі Львова. Ми розтягнули його на балконі. Тоді був ще живий ланцюг від Львова до Києва. До мене приїхало п’ятеро осіб, як зараз пам’ятаю, на Житомирській трасі сотий кілометр від Києва, це майже перед самим Коростишевим, наскільки чарівно було, молоді було купа, хтось мав акордеон, ми співали, танцювали, наскільки було піднесення, дуже шкода, що зараз у нас немає такого, як було у той час.– Медінститут ви закінчили саме у ці буремні часи. Яким було ваше подальше життя?
– Після медінституту була інтернатура у Сумській обласній лікарні на посаді невропатолога. По закінченні я потрапив в інститут підвищення кваліфікації лікарів м. Харкова, де зустрівся з дуже розумною і доброзичливою жінкою Кадировою Луїзою Азарівною. Вона стала моєю другою мамою, відкрила мені світ великої медицини. Згодом я став аспірантом Харківського науково-дослідного інституту клінічної психіатрії і неврології.
Але у 1995 році я залишив Харків і переїхав до Києва, так і не захистивши вже написаної дисертації. Деякий час я змушений був заробляти собі на шматок хліба. Водночас почав працювати помічником народних депутатів, зокрема від КУН – Тараса Процев’ята, Василя Кощінця та Олега Тягнибока. Працюючи у Верховній Раді, я відчував брак спеціальної освіти, тому вирішив вступити на юридичний факультет Львівського університету. По закінченні я вступив до аспірантури столичної Академії внутрішніх справ, яку успішно закінчив і захистив кандидатську дисертацію.– А як же професія лікаря?
– Я тривалий час був помічником народного депутата України, згодом відкрив власну юридичну фірму. Сьогодні політика займає майже весь мій час, а адвокатську практику використовую під час захисту свободівців.– Розкажіть про політичний аспект своєї діяльності.
– Я завжди хотів бачити свою країну незалежною і багатою. Очевидно, тодішня влада не поділяла моїх бажань. Саме тому я вирішив вступати у ВО Свобода. Тут я зустрів багатьох однодумців, яким небайдужа доля України.– Чим саме ви допомагаєте пересічним українцям?
– Відповідно до Закону Про місцеве самоврядування і статус депутата місцевої ради депутат має певні важелі впливу, зокрема він може подавати звернення, запити. Люди приходять з різними питаннями, які депутат передає до відповідної інстанції. Якщо пересічному українцеві можуть відписати формального листа, то депутатові мусять відповісти по суті. Депутат, побачивши порушення законодавства чи загальнолюдських моральних норм, може додатково звернутися до інших інстанцій. Я направив близько сотні листів. У Київській області від нашої по- літичної сили є 88 депутатів місцевих рад, майже в кожному районі є в середньому по два депутати районної та міської ради. Безпосередньо через них ми проводимо прийом населення і допомагаємо людям вирішувати проблеми.– Розкажіть, будь ласка, про свою родину.
– У мене прекрасна родина. Батькові Івану Антоновичу незабаром виповниться 83 роки, матері – 75. Вона працює завідувачем відділення акушерства і гінекології. У моєї мами чудове прізвище – Українець, а звуть її – Ніна Іванівна. У її рідному селі дуже багато людей із таким прізвищем.
Дружина Наталія – корінна киянка. Коли ми познайомилися, вона працювала медсестрою. А потім вирішила навчатися разом зі мою і закінчила юридичний факультет Академії, зараз працює юристом. Крім того, у мене троє чудових дітей – Надійка, Марічка та молодший син Олександр. Старша донька так само закінчила Академію внутрішніх справ. Середня донька закінчила дев’ятий клас. Вона чудово малює і взагалі надзвичайно самостійна. Молодший син закінчив шостий клас, обожнює спорт, грає у великий теніс. Вважаю, що мої діти – гідні продовжувачі українського роду. Я з оптимізмом дивлюся у майбутнє нашої країни.Спілкувався Ігор Кравчук
