Сторінка для козачат: Читайлик - пізнавайлик

Привіт, юні книголюби! З нетерпінням чекала зустрічі з Вами. Ви вже віддавна мріяли відпочити від шкільних буднів? А ось і, нарешті, весняні канікули – час відпочинку і розваг. Ваш улюблений «Читайлик-пізнавайлик» приготував для Вас приємну несподіванку – розповідь про незвичайні пригоди звичайних школярів. Наші герої навіть не сподівалися, що відвідини музею можуть приховувати стільки таємниць...
Отже, рушаймо! У чарівну мандрівку Вас запрошують Маркіян Литвин, Марія Недашківська, Ярослав Шквира та Роксолана Гнат.
Ура-а-а! Весняні канікули! Нарешті часу на дозвілля предостатньо! І на велосипеді досхочу покататись можна, і в футбол поганяти, погостювати в бабусі та дідуся та дозволити собі багато-багато приємних речей, на які завжди бракує часу. Скажімо, здійснити екскурсію в історичний музей. Так, ми, діти, затамувавши подих читаємо про минувшину та її героїв, які завдяки своєму розумові та героїчним вчинкам назавжди увійшли в історію. Однак так хочеться побачити це своїми очима і поринути в давні епохи!
Ось наш клас і в музеї: всі зачаровано слухають екскурсовода, роздивляються музейні експонати, від яких віє загадковою сивою давниною... Стільки нового ми почули, стільки невідомих історичних фактів відкрито нам, кмітливим та допитливим! Зачаровані почутим і побаченим, після закінчення екскурсії ми з друзями залишилися ще поблукати залами музею.
Мій погляд зупинився на камені, який лежав поміж іншими експозиціями. Дивно, тут його наче не було... Я підійшов ближче... Ого, величезна каменюка, мабуть, часів козацької доби. Мимоволі торкнувся рукою... І – о диво! Ми були просто ошелешені побаченим! Музейні експонати почали оживати!!!
Із центру зали до нас впевненим кроком прямував ... сам гетьман Павло Полуботок. Нашому здивуванню не було меж. Як, зустріти справжнього гетьмана, який жив у ХVІІІ ст.!
– Ну що, нащадки, розкажіть про своє життя, – гучно пролунав його голос і луною прокотився музейними залами. – Чи пам’ятаєте героїчне козацьке минуле? Чи так само палко любите нашу рідну землю, як і ми її любили?
– Слухайте, друзі, а давайте розкажемо гетьману патріотичні вірші. Пригадуєте, ми ж їх нещодавно вивчали, – не розгубився я. І ми з Роксоланою почали декламувати:

Я – не просто українець!
Я – великий патріот!
Я люблю, як тата й маму,
Український весь народ!
Буду сонечком радіти.
Землю скривдити не дам.
Буду світ увесь любити.
І рости на радість вам.

Я, маленька українка,
Віночок сплітаю.
І про рідну Україну
Пісеньку співаю:
– О, матусю-Україно,
Ти для мене – небо!
Як надійно, як спокійно
На руках у тебе!...

– Ой розрадили ви мене, малята, потішили моє старе козацьке серце! – розчулено сказав гетьман, утираючи сльозу. – І хто ж написав ці гарні вірші?
– Та це ж поезія Ганни Чубач зі збірки «Батьківщина Україна». У школі вивчали, – хором відповіли ми.
– З ким це ти тут розмовляєш, гетьмане Полуботку? – із сусідньої зали до нас прямували двоє незнайомих чоловіків, один із них тримав у руці гетьманську булаву, інший – шаблю. – Доброго здоров’ячка вам! Будьмо знайомі: я – гетьман Петро Дорошенко, а це мій побратим –козацький ватажок Іван Сірко.
– А ми багато читали про вас, – в один голос сказали ми з Ярославом.
– Про вас у народі ходили легенди, були складені думи та пісні, – почав Ярослав. – Наприклад, мені відома легенда про вас, Іване Сірку, яка свідчить, що ви з’явилися на світ із зубами. І тільки-но повитуха піднесла вас до столу, ви одразу схопили звідти пиріг з начинкою і з’їли його. Це було знаменням того, що вам судилося увесь свій вік гризти ворогів, захищаючи рідну неньку-Україну.
Сірко задоволено слухав, підкручуючи вус. – А що про гетьмана Петра Дорошенка чули?
– А хіба можна не знати про славного гетьмана Війська Запорозького Петра Дорошенка, онука гетьмана Михайла Дорошенка? Адже, як писано в книжках, за щирість та лицарську вдачу вас любили і козаки, і весь український люд, – продовжував Ярослав, звертаючись до гетьмана.
– Для мене, любі онучата, найважливішим було об’єднання і зміцнення рідної землі, очищення її від нахабних ворогів. Я справді щиро любив Україну, бажав навести в ній порядок та ладен був зректися своєї особистої долі задля щастя рідного краю. Ось таке було моє гетьманське кредо, – закінчив гетьман, і разом з Іваном Сірком наче розтанули у повітрі.
– Вітаю славне товариство! – раптом пролунав могутній голос. Ми зачаровано дивилися на могутнього чоловіка у пишних, золотом розшитих шатах.
– Мабуть, також гетьман. Або князь, – вихопилось у Роксолани.
– Правду речеш, дівчино, я – князь Володимир Мономах. А для вас, діточки, створив «Повчання... », у якому заповідав жити з Богом у серці, поважати батьків, шанувати близьких, не покладаючи рук навчатися і працювати в ім’я рідної землі. Ну ж бо послухайте, – князь розгорнув пожовклий рулон паперу і почав читати...
– Коли я виросту, князю, то також обов’язково напишу книгу, яку б читали усі діти! – не втерпів я.
– Гарний задум, Маркіяне, і ти повинен його виконати. А тобі, князю, годі вже поучати, ходімо краще битву справжню покажемо, – гетьман Полуботок рукою вказав на наступну залу, куди ми направилися, аж підстрибуючи.
Перед нами постало неймовірне видовище! Завбільшки, як іграшкові солдатики, рухалися справжні воїни, іржали коні, бряжчали шаблі та ревіли гармати...
– Що це за битва? – запитав я.
– Це битва під Полтавою. Тут, напевно, воювали і твої прадіди-козаки, Маркіяне, які перемогли шведів, – пояснював гетьман.
Ми із захопленням спостерігали за тим, що відбувається…
– Друзі, дивіться, яке диво, – сказала Марія, яка підійшла до картини І.Ю. Рєпіна “Запорожці пишуть лист турецькому султану”.
Ми підійшли ближче, прислухаючись. Усе зображене жило повноцінним життям. Справді, козаки розмовляли, жартували, підказуючи писарю, який старанно виводив пером.
– Ось у чому річ! Це ж у Запорозьку Січ прийшов лист — турецький султан пропонував запорожцям іти на службу до нього. От запорожці й вирішили сказати у листі-відповіді своє слово, зрозуміли? – зауважила Роксолана.
Писар слухав те, що кажуть йому друзі, та тільки встигав записувати. Довкола нього зібралися козаки і навперебій пропонували своє. – Напиши: «ти нашої свині старший підсвинок», або «рогатого чорта кривий брат»! Один козак від сміху навіть повалився на бочку.
– Друзі, впізнаєте? Та це ж наш недавній співрозмовник –козацький отаман Іван Сірко! – помітила Марія, вказуючи на центрального персонажа картини.
– Аго-о-ов, маленька красуне, прийми від щирого козацького серця, – Сірко нахилився до Марії і, заклавши «оселедця» за вухо, простягнув їй перстень. Дівчина взяла дарунок і сором’язливо опустила вії.
Бім-бом, бім-бом, бім-бом... Невблаганно вибивав годинник.
– Ну, хлопці та дівчата, мабуть, наша екскурсія завершилась. Прошу вас, пам’ятайте, – голос гетьмана аж тремтів від хвилювання, –тернистий шлях до незалежності пройшла Україна. Багато поневірянь, страждань, утисків зазнали українці. Тож шануйте невмирущу історичну славу України! Хай завжди у ваших серцях буде героїзм ваших предків! Адже недарма народна приказка говорить: «Козацькому роду нема переводу».
– Після цих урочистих слів усе в музеї завмерло. Ми з однокласниками розчаровано роззиралися. Все. Казка закінчилася. Дива більше не буде.
– Маріє, а як же козацький перстень? Чи він у тебе? – запитав я.
– Покажи, покажи нам, будь ласка, – ревниво просила Роксолана. Зацікавлені, ми підійшли ближче. Дивні золоті орнаменти обрамляли коштовний синій камінь. Він випромінював дивовижне сяйво, яке освітлювало залу. Яскравіше, яскравіше, ще яскравіше...

***
– Я роззирнувся навкруги. Моя кімната. Письмовий стіл. На ньому – подарований на іменини товстий записник. Ага, це ж я пишу свою книгу!
– Побратими мої милі, не дамо Україну зневажити, – вигукнув Петро Дорошенко, вгору піднявши свою гетьманську булаву. Ми – козаки, і справа нашого життя – воювати за нашу славну Україну!

Галина