Історія та філософія: «Козацька» й «післякозацька» доба в Україні

У кінці XVІІІ ст., як відомо, землі Слобідської і Лівобережної України входили до складу Російської імперії. Спочатку на території Слобідської, а потім і Лівобережної України було ліквідовано козацький устрій. Козацькі полки були розформовані, а замість них створювалися гусарські, карабінерні та інші регулярні військові одиниці. Козаки, які утримували гусарські полки на Слобожанщині, отримали назву «військові поселенці», а їх поселення – державні військові слободи. На Лівобережній Україні частина козаків отримала назву «малоросійське козацтво», а частину, яка не була раніше вписана до реєстру, перетворили на державних і поміщицьких селян. Колишня слобідська і лівобережна старшина могла вийти у відставку або перейти на службу в гусарські полки і замінити свої чини на армійські з пониженням на один чи два чини, а у подальшому старшина була зрівняна в правах з російським дворянством. Старшина, маючи значну корпоративність, почала «шукати дворянство», що відволікало її від інших суспільних перетворень та соціальної активності.
Перетворити козаків на гусарів виявилося досить непросто. Як твердять дослідники, «від тих, хто все ж таки став гусаром, відвертались, навіть батьки та брати, хоча вони – «гусари» – впродовж років вперто трималися козацьких звичаїв і демонстративно підкреслювали своє козацьке походження – голили голови і довгу чуприну закладали за вухо. Однак комплектування полків на загальних засадах з рекрутів і відбування служби в російській армії все ж таки призводило до втрати козацьких особливостей. Маніфестом від 3 травня 1783 р. на Слобідській та Лівобережній Україні оголошувалася заборона вільного переходу зі стану в стан і вводився подушний податок, що узаконювало кріпацтво.
Із «вписуванням» козацької спільноти до загальноросійської суспільної структури виникало кілька проблем. Перша пов’язана зі значним опором тих, кого перетворювали на кріпаків, і це наявно засвідчило повстання в с. Турбаї, які визначили необхідність обережності в цьому питанні. Крім того, розпочалося так зване шукання козацтва, тобто намагання довести належність до груп населення, яких обійшла кріпацька доля. У свою чергу, цей процес мав сприяти пошуку свого коріння і відповідно подальшої ідентифікації та поглиблення свідомості свого походження. Внаслідок цього кріпосні селяни склали меншість населення Лівобережної України.
Другу проблему створювала та частина населення, яка отримала назву «малоросійське козацтво». Уряд мав зважувати на їхні історичні поземельні права, чим створив, як стверджують дослідники, «правову колізію», внаслідок чого «малоросійське козацтво» отримало частину прав дворян, не належачи до останніх. В умовах нової російсько-турецької війни можливе загострення внутрішньої ситуації було вкрай невигідним, а бойовий досвід козаків міг бути з користю використаний, що також мав ураховувати уряд. Так, на території Лівобережної України сформували новий корпус «піших легких стрілків, обмундирування їм буде за козацьким зразком», а також інші іррегулярні формування. Легальне перетворення населення на козацький стан породжувало надії на повернення старої автономії та пільг, що викликало звернення до влади з вимогою повернути старі права.
У подальшому на території Лівобережної і Слобідської України неодноразово російський уряд вдавався до формування окремих штучних козацьких формувань і переселень на Кубань. Зокрема під час війни з Наполеоном у 1812 р., польських повстань початку 1830-х та 1860-х рр., Кримської війни 1853-1856 рр. оперативно сформувались «малоросійські кінно-козацькі полки» із представників малоросійського козацтва. Козацькі громади повинні були забезпечити такі полки обмундируванням: сукняними куртками (жупанами), шароварами, чорними овечими шапками з сукняним верхом і кушаками червоного кольору в 1-му Полтавському полку, синього кольору – в 2-му Полтавському полку, світло-зеленого – в Чернігівському полку. Козакам дозволяли носити свою звичайну зачіску, вуса і бороду. У полку лише кожен п’ятий був добровольцем. Серед них Яків Боршенко, Трохим Ухало, Євдоким Нечитайло, Кузьма Казка, Давид Систун, Іван Кішка, Йосип Солодовник, Дмитро Білоручко та ін. Після завершення військових дій такі полки розформовували і врешті ліквідували.
На 1813 р. у Полтавській губернії проживало 83%, в Чернігівській – 71% козаків від загальної чисельності державних селян цих губерній, що становила близько 460905 осіб. У 1862 р. «малоросійські козаки» становили 33% від усіх мешканців Чернігівської губернії і 65% від державних селян губернії, у Полтавській – відповідно 46 і 88%. Характерною особливості козацького населення було також те, що кількість жінок перевищувала кількість чоловіків – 51,8% і 48,2% відповідно. Пояснити цей факт можна лише відходом значної кількості чоловічого населення на заробітки в інші губернії внаслідок малоземелля і неприбутковості господарства. Один із сучасників залишив нам досить цікаву характеристику господарювання козаків Чернігівської губернії в 1860-ті рр.: «Населення Чернігівської губернії не відрізняється схильністю до промислової діяльності. Головний і повсякденний промисел – це хліборобство, але і воно ведеться рутинно, без уведення будь-яких удосконалень, крім деяких поміщицьких маєтків, в яких можна зустріти незначні корисні нововведення… Крім того, мешканці північних повітів, як малоземельні державні селяни і козаки всієї губернії, йдуть щорічно під час покосів значними партіями на заробітки, переважно на Дон, а заможні чумакують, тобто займаються візництвом на волових підводах своєї і чужої поклажі».
Здебільшого вони проживали в населених пунктах, які визначались як козацькі або козацько-селянські. Серед них Гусавка, Боромики, Стасі, Жуковка, Овдіївка, Салтиковка, Стасі Чернігівського повіту, Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Характерною рисою останнього є те, що Носівка була сотенним містечком і козаки залишили в ній старий поділ на курені (райони): Рожевцева, Боришовцева, Зубкова, Калініна, Краткова, Спаський, Вербовський. Як бачимо, ці назви не нагадують звичні нам назви куренів у Запорозькій Січі, а скоріш за все вони відбивають історію заселення зазначеного населеного пункту. На 1860-ті рр. у Носівці проживало 1458 козацьких родин, з яких 180 (12,3%) були заможними, 452 (31%) – середняками, 601 (41,2) – бідняками і 225 (15,4%) – «бездомниками». Подібні назви районів спостерігаємо і в с. Локотки Глухівського повіту Чернігівської губернії, але без зазначення, що це є «курені» – Романівка, Колодківка, Соломківка, Гузівка. Їхні назви походили від прізвищ козаків, які заселяли першими ці райони, – Романки, Колодки, Соломки, Гузи.
Козаки проживали як у селах разом з державними і поміщицькими селянами, так і окремо; однак з різних сіл вони могли бути парафіянами однієї церкви. Священики парафій досить чітко розрізняли представників різних соціальних груп, тому залишили свідчення про особливості кожної з них.
Яке ж побутове життя та світогляд мало козацьке населення в цих населених пунктах? Спробуємо навести окремі штрихи та характеристики. Проживаючи разом з селянами, козацьке населення відрізнялося від них, у тому числі збереженням власних традицій. Таку характерну особливість помітив священик с. Вишенок Кролевецького повіту Чернігівської губернії, де в 1869 р. проживало 1150 колишніх селян-кріпаків княгині Долгорукої, 612 козаків, міщан, солдатів та ін.: «Дивна різниця між козаком і селянином. Перший, зберігаючи за собою хвалькуватий гонор, насилу піддається впливу часу та освітнього начала; розважний, стриманий у домашньому житті, чесний. Селянин, особливо молодий, з бажанням йде на зустріч усьому новому, кмітливий, франт, марнотратний. В багатьох випадках виявляє навіть певну витонченість життя, наприклад, вживання самовара, цигарок та ін.». Зберігалася різниця і у свідомості самих козаків. Зокрема у 1905 р. священик Євтімій Єфремов з с. Середняків Гадяцького повіту Полтавської губернії писав, що парафіяни «просто говорять: «ми мужики» – це колишні кріпаки, «ми козаки» – це колишні реєстрові козаки». Про це свідчить і священик Микола Пірський з містечка Переволочна Кобелякського повіту Полтавської губернії, коли зауважує, що навіть за дуже скрутного становища у господарстві в «услужение» наймались не часто через «властиву обивателям містечка козацької гордості, яка не дозволяє їм йти у батраки».
Уже з кінця ХІХ – початку ХХ ст. поширюються у сільській місцевості міські традиції, мода та засоби життя. Характерними і для інших у цьому плані є свідчення священика с. Оболоння, який зокрема записав у 1901 р., що в «одежі жителів стало проглядатися в останній час франтівство, міські моди починають епідемічно впливати на молоде покоління», а «очевидне франтівство та пристрасть до убрання ховають за собою справжнє матеріальне становище нашого жителя – його бідноту. Веселий за виглядом, охайний та задоволений, він завжди бідує». Майже те саме писав і священик Леонід Максимович із с. Дептовки Конотопського повіту Чернігівської губернії у 1896 р., жителі якого, здебільшого, були козаками: «Це видно з їх зовнішності, розмови, прізвища та козацького звання, за винятком поміщицьких селян. Однак колишній малоросійський тип жителів за останні 30 років значно змінився… На сьогодні у вигляді та одежі чоловіків, хоча і збереглося чимало попередніх особливостей, характерних для малороса…, але в усьому вже помітна якась суміш наслідувати міським жителям. Тепер бачиш чоловіка, то з зачіскою волосся в кружок, то з поділом по середині голови (голови вже не голять, як 30 років тому), то в колишніх простих брилях, то у міських картузах, то в гарних пояркових шляпах…»
У житті козаків, утім, як і в інших верств населення, мали місце різноманітні повір’я, забобони, і на думку священиків, зберігали їх, як правило жінки. Так, святкували Коляду, Івана Купала тощо, довіряли шептунам та ворожкам, відомі вірування у відьом і мавок.
Перші – відьми, за свідченням священика вже згаданого с. Оболоння, «неморальні жінки похилого віку, які вміють обертатися на кішок, собак, займаються доїнням чужих корів опівночі», а другі, тобто мавки, «це душі немовлят, які померли нехрещеними». Вірування у цих персонажів підтверджують і священики інших сіл. Крім зазначеного, залишалися повір’я в те, що не «можна шити на собі одежу, щоб не зашити розуму. На заході сонця жінки не виносили сміття з хати, щоб господарство не занепало», негарними прикметами вважалися «перехід дороги людині чорною кішкою, іншої людини з порожніми відрами», а також народні звичаї на гарний врожай при засівах та інших польових роботах тощо. Залишалися в селах і традиції так званих «вечорниць або «досвіток», де молоді люди мали змогу краще познайомитися один з одним перш ніж обрати собі пару.
Одночасно маємо свідчення про досить шанобливе ставлення до церкви та її потреб. Так, козак Андрій Городницький з хутора Голтви Полтавського повіту пожертвував одну тисячу карбованців на будівництво церкви. Козак Пантелеймон Федорина з с.Федорівка Зіньківського повіту купив для церкви два дзвони. Козачка Меланія Зимивцева подарувала землю для будівництва храму в с. Великі Кобелячки Кобеляцького повіту Полтавської губернії. У с. Жернокльонівка молодіжне товариство козаків з бажаючих вступити до його складу брали внесок 1 крб. 30 коп. і купували на зібрані гроші необхідні для церкви речі. Подібні свідчення є і в інших повітах Полтавської та Чернігівської губерній.
У більшості випадків головним заняттям малоросійських козаків було землеробство. Однак через мізерні ділянки козаки неспроможні були прогодувати родину і шукали інші джерела заробітку для годування родини. Зокрема у так званому відхідному промислі, ремеслах та візництві. Так, один із сучасників писав, що козаки «працьовиті, бережливі, люблять свою землю, і не лише найбідніші, а й заможні відмовляють собі в усьому для того, щоб заощадити на купівлю землі. Для більшості жителів купівля землі є заповітною мрією, здійснити яку вони намагаються будь-якими засобами, що від них залежать… Багато бідняків майже щорічно відправляються на заробітки в південні губернії, але й там за неврожаю, а також через значну кількість робітників, часто не знаходять собі роботи й, витративши свої власні кошти, повертаються додому без нічого». Одночасно «відхідний промисел» погіршував становище і місцевих землевласників через те, що вони «залишаються без робочих рук у важливий період жнив». Інший сучасник у 1901 р. залишив нам такий опис наслідків подібних промислів: «Відхідний промисел» полягав у тому, що групи людей «відправляються до Одеси, Кишинева для виготовлення цегли; деякі йдуть до степових губерній (Херсонської, Катеринославської, Таврійської), де випасають худобу й обробляють землю; багато хто проживає там цілі десятиріччя, забувають про родину та звикають до нового місця, заводять нову оселю та назавжди залишаються там жити. Останнім часом, там, на півдні, з’явилися вигідні заробітки на кам’яновугільних шахтах, тому потягнулись туди найкращі, міцні молоді сили віком від 18 до 30 років, там вони заробляють значні кошти (25-30 крб. на місяць)», однак, повертаючись, за спостереженням священика, «ті, хто провів кілька років на шахтах, стають лінивими та неспроможними до землеробської праці, слабкими здоров’ям, блідими, кволими і зі схильністю до легеневої чахотки, та надають не допомогу батькам, а лише один клопіт». Наслідком таких промислів, на думку деяких священиків, стало розповсюдження «неморальної поведінки» серед парафіян, а саме: «Крім пияцтва помітна значна розпуста серед молоді. Не суворо дотримуються заповіді про цнотливість, і в одній лише нашій парафії щорічно народжуються 5-12 незаконних дітей. Це є наслідком відходу на заробітки, де молодь проживає разом без усілякого «нагляду», а також сприяє цьому служба на тютюнових плантаціях у місцевих економіях, на які щорічно наймається значна кількість молодих хлопців і дівчат».
Важливим моментом у процесі «вписування» малоросійських козаків у загальноімперське життя було розповсюдження російської мови. Проблемність її вживання відзначали місцеві керівники шкіл та училищ, навіть до початку ХХ ст. Так, у звіті про стан Чернігівського духовного училища у 1870-1871 рр. читаємо: «Російська мова сама по собі достатньо складна для ґрунтовного вивчення». Вивчення її ще більше ускладнюється для «учнів-малоросів, які звикли з дитинства вживати малоруську мову, а також тим, що діти часто вступають до училища з батьківського дому без будь-якої підготовки з російської мови». За свідченням 1901 р. священика П.Соломахи в с. Оболоння Кролевецького повіту Чернігівського повіту, населення, яке складалось із колишніх кріпаків і на третину з козаків, розмовляло «спотвореною мовою, що являла мішанину малоросійської з польською та слов’янською».
Козаки активно залучались до освітнього процесу, хоча цей рух і не охоплював абсолютно всіх. Так, у 1876 р. козак Андрій Дріжда купив власним коштом дім для відкриття сільського народного училища, сплатив за опалення та платню вчителям. Училище було названо на його честь – Андріївським. Козаки с. Харківець Гадяцького повіту вирішили відкрити церковнопарафіяльну школу через те, що «впевнилися в необхідності грамотності». Козак Іов Черевко надав свій будинок для відкриття школи грамоти на хут. Худоліївка Хорольського повіту Полтавської губернії, де навчалося 19 хлопчиків. Козак Афанасій Півень пожертвував 15 крб. на придбання шкільного обладнання в с. Козло-Ольшанка Полтавського повіту. Деякі козаки за необхідності самі викладали в школах. Зокрема козак Павло Яценко спочатку закінчив школу в с. Милорадівка Полтавського повіту, а потім залишився там викладачем. Обов’язки вчителів у школах грамоти брали на себе козацькі діти, які закінчили курси церковнопарафіяльних шкіл – Павло Пипко на хут. Цикалівка, Савва Безпалько на хут. Мостовому Хорольського повіту, Гнат Павленко у міст. Омельник Кременчуцького повіту Полтавської губернії.
Отже, попри всі соціально-економічні трансформації ХІХ ст., козацтво зуміло зберегти в пам’яті власні традиції, які стали «при нагоді» вже в бурхливих подіях першої чверті ХХ ст.