Особистості: НЕБО –СТИХІЯ, ЯКУ НЕ МОЖНА ПІДКОРИТИ
Наш сьогоднішній співрозмовник – Іван Григорович Білас – надзвичайно цікава і талановита людина. Він – український політик, доктор юридичних наук, доктор історичних наук, професор, Заслужений юрист України, гвардії генерал-лейтенант, народний депутат України попередніх скликань. 1998 року на Великій Раді обраний гетьманом Українського козацтва. Організатор та учасник першої української експедиції «Україна – Північний полюс-2000» шляхом парашутного десантування на льодову крижину Північного полюса нашої планети.Майстер спорту України з вищого пілотажу (літакового спорту), майстер спорту СРСР зі службового багатоборства, рукопашного бою, парашутного спорту, кульової стрільби; інструктор з альпінізму. Кавалер ордену України «За мужність» І ступеня із Зіркою; Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом», багатьма державними та відомчими відзнаками.
– Ви особистість, яка самостійно проклала дорогу у життя. Попри вагомі успіхи та здобутки, ви залишаєтеся скромним, завжди зважаєте на думки інших. Але найголовніше – ви залишаєтеся людиною. Що ви можете розповісти про свою основну нинішню роботу – педагогічну і викладацьку діяльність?
– Раніше я приділяв більше часу громадсько-політичній діяльності й законотворчій роботі у Верховній Раді України. А починаючи з 2004 року, основне моє завдання – робота з молоддю, зі студентами, тобто більше займаюся науково-дослідною та викладацькою роботою на посаді професора кафедри європейського і порівняльного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Це надзвичайно почесно, приємно, і найголовніше – відповідально. Сьогодні є чимало здібної молоді, з якою цікаво працювати. У своєму розвитку, баченні сьогодення і майбуття українського суспільства наші студенти пішли вперед значно далі, аніж ті особи у нинішньому політикумі, які самі себе називають національною елітою. До подібних речей я ставлюся скептично. Тішить те, що їх не так багато. Відомо, що еліта формується упродовж десятків років. Прикро, що ці самозванці сьогодні в своїх руках зосередили та привласнили максимальну кількість матеріальних багатств і національних ресурсів, використовуючи їх для подальшого самозбагачення.
Це чудово сьогодні усвідомлює молодь. Сподіваюся, що завдяки їй майбутнє справді за відповідальними професіоналами, які лише на основі глибоких знань і любові до землі, на якій вони народилися, формуватимуть справжню сучасну державу, яка рівною мірою створюватиме умови для благополуччя народу. Адже саме цей народ і є основою української нації.
– Сьогодні ви значно ближче до молоді, ніж інші. Крім того, ви маєте багаторічний досвід роботи з молоддю. Як би ви охарактеризували сучасну молодь на підставі їхніх уподобань, оцінок тощо?
– На думку відразу приходять слова нашого Каменяра Івана Франка, який свого часу дуже влучно сказав:
«Мовиш: «Нині інші війни».
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!»
Перефразовуючи Івана Яковича, слід відзначити, що сучасна молодь зовсім «не тоскує», а активно працює відповідно до умов та потреб сьогодення, суспільства. Вона усвідомлює, що тільки завдяки професіоналізму у різноманітних сферах суспільного життя можна сформувати громадянське суспільство, і як наслідок – формувати ефективний механізм Української держави. Наша молодь позбавлена комплексу меншовартості і, слава Богу, плебейства, ідеологічного затьмарення, нав’язування суспільству різних -ізмів, за якими, на жаль, ще живе нинішнє покоління, навіть ті, хто називає себе елітою. Більша частина сучасної молоді йде навіть не в ногу з часом, а на кілька кроків попереду. Усвідомлюючи голослівність заяв про патріотизм та непотрібність звинувачень інших у непатріотизмі, нинішня молодь дійсно формується як фахівці, які, маючи за зброю сучасні знання, творитимуть таку національну державу, яку сьогодні створили інші громадянські суспільства.
Молодь розуміє, що держава сьогодні – це не той ідол чи ікона, на які, на превеликий жаль, молиться старше покоління. Ці люди жили за часів тоталітарної держави, що перебирала на себе функції всеосяжного контролю і хотіла всіх зробити щасливими, нехтуючи природними правами людини. Крім того, тодішня держава не була створена українським народом. Для сьогоднішньої молоді наша сучасна держава – це похідна інституція від суспільства, якій ми делегуємо в особі своїх громадян повноваження, зобов’язуємо її працювати на суспільство, на інтереси всіх націй та народностей, адже всі вони і складають єдину спільноту – український народ. Мене це надзвичайно тішить, адже, попри наші бажання, поступово в органах державної влади і управління все більше посад обійматимуть нинішні випускники, зокрема й нашого вишу. Вони «не вигадуватимуть вкотре колесо», а використовуватимуть здобутки людства на шляху національного державотворення. Я впевнений, що вони створять державну інституцію, яка ефективно працює на території інших суспільств і задовольняє інтереси будь-якого громадянина, а найголовніше – створює умови для реалізації їхніх прав, захищає ці права та інтереси, створюючи справжню охайну оселю, в якій завжди пануватиме гармонія, затишок та правопорядок. Усе це опирається на знання власної національної історії, яка творилася у взаємодії з іншими народами. Водночас українці, що проживають за кодоном, будучи незримо духом і ментальністю пов’язаними з батьківщиною, вписали окремі яскраві сторінки у всесвітню історію.
– Наскільки важко бути викладачем для нового покоління людині, яка все-таки належить до старшого покоління? Це, напевно, навіть для викладача із великим досвідом – щоденна праця, пошуки нових методів і підходів, а також самовдосконалення.
– Це досить складне запитання. Критерії «легкості» чи «нелегкості» сюди не зовсім підходять. Особисто мені більше подобається не слово «викладач», а «вчитель». Ця людина повинна бути педагогом і вміти передати свої знання всім, хто прагне чомусь навчитися. А для заохочення до знань потрібно користуватися певними педагогічними прийомами. Крім того, на вчителеві завжди колосальна відповідальність. Щоб стати справжнім учителем і викладачем, необхідно бути сучасною людиною, відповідати духові часу і навіть іти на кілька кроків попереду. Потрібно вписатися у середовище, в якому працюєш. Але й на поступки не потрібно йти, намагаючись усім догодити. Однак, залишаючись відповідальним і вимогливим, потрібно знайти зі студентами спільні точки дотику, тобто взаєморозуміння. Потрібно стати для них другом і старшим колегою, який завжди допоможе на нелегкому шляху професійного становлення. Якщо це викладачеві вдається – студенти сприйматимуть його і любитимуть предмет, який він викладає. Для вчителя важливо дати студентам не лише теоретичні знання, а й уміння пов’язати їх із практичною діяльністю.
Крім того, потрібно навчити молодь виробляти у собі потребу самовдосконалення. Наприклад, якщо ми готуємо юристів-міжнародників, то вони дійсно повинні бути міжнародного рівня. Якщо ми сьогодні інтегруємося у коло вільних європейських суспільств, які об’єдналися під прапором ЄС, то ми й самі повинні орієнтуватися у різних галузях європейського права. Інакше ми не станемо рівноправними членами європейського суспільства і не навчимося жити за правилами європейського життя. Європа живе добре, тому що громадяни держав-членів Європейського Союзу неухильно дотримуються єдиних правил поведінки у різних сферах суспільного життя, тобто живуть згідно з європейськими правовими нормами та принципами.
Я ще раз повторюю: сьогодні молодь є свідомими громадянами українського суспільства. Добре, що студенти зараз мають вільний доступ до ознайомлення та вивчення різноманітної наукової спадщини і міжнародних політико-правових шкіл. Ми намагаємося донести до них різноманітні філософсько-правові ідеї та вчення з метою формування особистості на основі опанування сучасних знань, становлення фахових юристів-міжнародників, патріотів та активних громадян.
Робота з молоддю робить викладача оптимістом. На відміну від багатьох песимістів, які кажуть, що все навколо погано, я так не вважаю. Адже маю можливість сьогодні порівняти наше недалеке минуле із життям сучасного студентства й побачити дріб’язковість сьогоднішньої самозваної «політичної еліти».
– Давайте перейдемо до іншої сторінки вашого життя – спорту, у якому ви сьогодні маєте неабиякі досягнення. Можна сказати, що ви людина, закохана у небо й літаки. Крім того, ви є віце-президентом Федерації авіаційного спорту України. Чи дає вам ваше захоплення наснагу для роботи з молоддю? Що для вас є захоплення цим видом спорту?
– У житті не потрібно концентруватися на якомусь одному напрямку, віддаючи йому всі сили й енергію. Необхідно повсякчас знаходити джерело наснаги, яке наповнюватиме життєдайною силою і допоможе бути в духовному та фізичному тонусі. Адже відомо, що здоров’я – запорука успіху.
Якщо Україна є авіаційною державою, то необхідно, як кажуть, бути поближче до неба. І мені з моїми колегами це вдається. На території Білої Церкви ми створили приватний аероклуб «Пілот». Він знаходиться неподалік від мого заміського будинку на березі річки Рось. Чим більше часу ми проводимо в небі, тим більш енергетичною і привабливою для нас стає земля. Мені дивно чути, коли хтось заявляє, що він підкорив небо. Подібну стихію підкорити не можна – вона або приймає, відчуваючи спорідненість із тим, хто до неї наближається, або не приймає, позбавляючи людину життя. Тому енергетику від кожного вдалого польоту я віддаю іншим. Такими людьми для мене є рідні і, звичайно, мої студенти.
Зі спортом пліч-о-пліч ми йдемо вже багато років і, я сподіваюся, ще довго залишатимемося разом. Два останні роки – це участь у міжнародних чемпіонатах з літакової акробатики разом зі своїми колегами. Наш аероклуб «Пілот» очолює прекрасна та чуйна людина: професор, доктор технічних наук, ректор Академії управління персоналом, майстер вищого пілотажу Володимир Костянтинович Присяжнюк. Як справжній авіатор, до безтями закоханий у небо, він докладає чималих зусиль для формування та утримання клубу і національної збірної команди України з вищого пілотажу. А поєднавши зусилля всіх наших пілотів, на цьогорічному чемпіонаті України з вищого пілотажу ми зайняли перше місце, тобто вийшли у лідери літакової акробатики. До нас сьогодні для обміну досвідом приїжджають колеги з інших країн.
Усе це для мене – хвилини радощів і душевної рівноваги та енергетики, якої ніде інде не візьмеш. У клубі ми повсякчас відчуваємо відповідальність один за одного, порозуміння, взаємоповагу, щирість, чого не часто побачиш у буденному житті. Я впевнений, що подібні колективи формуються завдяки енергетиці, яку дарує небо.
– Де проходять чемпіонати? Наскільки складними є фігури вищого пілотажу і як проходить підготовка до чемпіонату?
– Характеристика елементів вищого пілотажу – це специфічні термінологія і підхід, якими володіють тільки пілоти. Наш вид спорту називається повітряна літакова акробатика; він об’єднується та проводиться під прапором FAI – Міжнародної авіаційної федерації (у її складі є комісія літакової акробатики). Перш за все слід оволодіти професією приватного пілота на національному рівні, здобувши відповідну кваліфікацію, та отримати сертифікат-ліцензію у Державній авіаційній службі України. Ще у дев’яностих роках минулого століття я отримав ліцензію приватного пілота згідно з міжнародними стандартами за номером 000001, ставши піонером становлення та розвитку в Україні приватної авіації. У мене, наприклад, свідоцтво пілота-спортсмена, видане Міжнародною федерацією, на рівні міжнародного класу за номером 00172. Йдеться про те, що в цьому виді спорту у світі не так багато людей.
Місце проведення змагань щороку визначається та затверджується Міжнародною федерацією, нею ж визначається комплекс обов’язкових вправ. У процесі підготовки до змагань кожен напрацьовує довільну індивідуальну програму Це нагадує змагання з фігурного катання. Варто зазначити, що є обов’язкова і довільна програми. Є також дві закриті програми – так звані темні комплекси, які формуються в процесі проведення змагань його учасниками. Кожна команда пропонує по одній з найскладніших фігур. Суддівська колегія із запропонованих фігур складає закриті комплекси, які вручають спортсменам не пізніше, ніж за 12 годин до виконання польотів. За цей час учасники змагань здійснюють виключно назамні тренування, адже закриті комплекси правилами змагань заборонено тренувати в небі. Тільки під час єдиного польоту, тривалістю не більше десяти хвилин з моменту старту, судді й визначають льотну майстерність кожного зі спортсменів. Під час оцінювання найважливішою є чистота виконання фігур, за кожну з яких судді виставляють бали із врахуванням коефіцієнту складнощів.
Сьогодні налічується понад п’ять тисяч фігур вищого пілотажу, опанувати які дуже складно. Усі вони побудовані на класичному вищому пілотажі й занесені до каталогу фігур вищого пілотажу, так званого «Каталогу Аресті» (був придуманий іспанським пілотом Хосе Луїсом Аресті, льотчиком-інструктором Іспанських ВПС; почав літати у 30-х роках минулого століття). Виконання фігур вимагає неабиякого професіоналізму, тому учасники змагань, зазвичай, віком сягають понад сорок років. Адже щоб виконати норматив майстра спорту з літакової акробатики в Україні, необхідно літати постійно на спортивний пілотаж не менше п’яти-семи років.
Для змагань обирають країни, команди яких показують вагомі результати і де є авіаційні клуби, що беруть на себе організаційні моменти щодо забезпечення проведення цих змагань. Це передусім забезпечення безпеки польотів, надання добротної матеріально-технічної бази, оренда спортивних літаків, що обов’язково повинні бути в клубах у достатній кількості. У змаганнях бере участь не менше ста пілотів. В Україні, на жаль, немає достатньої кількості спортивних літаків, придатних для виконання повітряної акробатики і які можна було б надати для проведення міжнародних змагань. Це вагома причина того, що сьогодні ми не можемо подати заявку на проведення змагань у нашій країні.
Беручи участь у кожному міжнародному змаганні під прапором України, з боку держави ми не отримуємо жодної підтримки. Весь тягар лягає на плечі власне учасників змагань. Крім того, ми платимо за кожного учасника чималі членські внески у розмірі 1500 євро. Окремо оплачується проживання, пальне тощо. Але нарікати ні на що – це добровільний вибір кожного.
Захоплення від польотів та літакової акробатики важко передати словами. Спільними зусиллями, наприклад, наступного року ми могли б зняти для телебачення програму, в якій телеглядачі зможуть відчути себе учасниками вищого пілотажу.
Хочу побажати читачам журналу «Гетьман» оптимізму й наснаги, душевної рівноваги та гармонії творчого буття.
Спілкувався Ігор Кравчук
