Cвіточі: ВЕЛИЧ І КРАСА КОЗАЦЬКОЇ ЗВИТЯГИ У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА
Щорічно, за традицією, у березні ми святкуємо шевченківські дні. Цього року,
9 березня, виповнилося 196 років від дня народження, а 10 березня – 150 років від дня смерті видатного українця Тараса Григоровича Шевченка.
Творчість для нього була не тільки духовною потребою, а й формою протесту проти свавілля і несправедливості. Записуючи рядок за рядком, він підтверджував свої ж слова: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..»
Тарас Григорович Шевченко
приніс в українську літературу нове слово, новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на новий шлях.
На увесь світ поширилася його перша поетична збірка «Кобзар», яка вийшла у 1840 році. Листування і спогади сучасників поета свідчать, яке велике й сильне враження справили на всіх перші твори митця. Друкованих книжок не вистачало, тому твори Тараса Шевченка копіювали або переписували. Такі списки, повні й вибіркові, ширилися в численних примірниках не тільки в Україні, а й Білорусі, на Кавказі, перетинали кордони, їх пересилали до Варшави і Праги.
У своїх творах – літератури і мистецтва – він намагався пробудити й укріпити в українцях любов до свободи, до свого минулого, весь час нагадував їм, якого ті роду. Тому й не дивно, що наскрізною темою у творчості Кобзаря стала тема козаччини. Героїчне минуле нашого народу завжди захоплювало Тараса Григоровича, адже він був справжнім сином України. Поет говорить про «старину», як про справжнє «диво».
Уся Шевченкова творчість пройнята волелюбними мотивами й надихана сучасністю. Вона збуджувала національну й соціальну самосвідомість українців, протиставляла їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво.
Митець усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників — гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С.Наливайко, Т.Федорович, П.Дорошенко, І.Мазепа, С.Палій, М.Залізняк, І.Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи відступників, зрадників і перевертнів (І.Самойлович, Г.Ґалаґан). Варто зазначити, що досить неоднозначним було ставлення митця до образу Богдана Хмельницького.
Відомо, що Запорізька Січ — один зі світових феноменів, над яким замислювались, який намагалися розгадати багато поколінь дослідників. Козаків Січі називали у народі «святими лицарями», їх оспівували в думах, піснях та легендах. Звитяжні запорожці стали героями безлічі літературних і мистецьких творів. У кожної людини слово «козак» асоціюється зі свободою, мужністю і незалежністю. Тому не дивно, що приналежністю до козацтва пишався і Тарас Шевченко. Саме тому він так натхненно оспівав славнозвісне лицарство у своїх численних творах. У його поетичному доробку образ козака став одним із основних. Уже в ранній період творчості Кобзаря постать козака-лицаря, захисника народу, його волі та православної віри є своєрідною тугою поета за минулим. Прикладом може слугувати поезія «Тарасова ніч». В основу твору покладено події 1630 року, коли відбувся бій козаків з військами польського гетьмана С.Конецьпольського під Переяславом. На чолі з Тарасом Трясилою козаки здобувають перемогу над ворогом.
Щоб краще розкрити велич і красу козацької звитяги, автор звертається до постатей Наливайка, Павлюка та ін. Згадуючи колишні події, він висловлює тугу, що десь поділася доля-воля, про яку тепер тільки кобзарі співають: «Було колись — панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем!».
Велич і красу козацької звитяги Тарас Шевченко розкриває у творах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «До Основ’яненка», народних думах «У неділеньку у святую» (вибори гетьмана), «Хустина» (епізод козацького воєнного походу), баладі «У тієї Катерини» (вага козацької честі та звичаю побратимства), поемах «Невольник», «Чернець» та багатьох інших.
«Все йде, все минає — і краю немає, Куди ж воно ділось? відкіля взялось?», — ставить він питання в поемі «Гайдамаки», порівнюючи героїзм козаків із рабською покорою їх нащадків, своїх сучасників. Своїми творами великий Кобзар прагне розбудити вільний козацький дух українців, підняти їх на боротьбу за волю. Він вірить, що: «Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти» («До Основ’яненка»).
Кобзар розумів, що для світлого майбутнього потрібен героїчний образ України, не тієї, яка вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам’ять ганебний дух покори. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.
Таємниця козацької величі й звитяги криється у любові до рідної України, в прагненні до волі. Недаремно слово «козак» означало вільну людину, у якої розумна голова і сильні руки. Горді, міцні, як леви, козаки були гідним прикладом для наслідування. Слава їх оживає з кожним днем, як оживає справжня історія нашого народу без прикрас і перекручувань. Усе це підтверджує творчість Тараса Шевченка, в якій він наголошує, що не можна знищити життєдайні джерела нашої національної духовності, не можна обрізати крила моральному відродженню українців.
Кобзар нікого не наслідував. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов’янських літератур, він далеко відірвався від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дало йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю і милозвучністю мови та вірша, пластичністю та сміливістю поетичних помислів-образів, бурхливістю співпереживання з тим, що він зображував.
Великий Кобзар пишався героїчним минулим українського народу. Йому боляче було думати, що від слави козаків, величі і краси козацької звитяги «…осталися Могили по полю» («Іван Підкова»).
Тому оспівує він героїв-козаків у своїх поемах, бо хоче, щоб вони назавжди залишилися в пам’яті народу і стали прикладом для нащадків. Ми повинні знати свою історію і пишатися нею, бо без минулого у нас немає майбутнього.
Сьогодні серед «науковців» стало модно вишуковувати у творчості Тараса Шевченка різні недоліки, якісь «родзинки». Їм варто нагадати, що митець жив і творив у ХІХ столітті, однак його творчість добре відома всім українцям і в ХХІ столітті. Кобзар добре відомий в усьому світі. Немає в Україні людини, яка б хоч раз у житті не чула «Заповіт». А чи пам’ятатиме хтось про Леся Бузину і йому подібних хоча б через кілька десятків років?
Отже, творчість Тараса Шевченка мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. Саме завдяки цій відомій постаті ми усвідомили, що ми – українці, нащадки славного козацького роду.
Інна НІБАК
