Медицина: ЧИ НЕ ВТОМИЛИСЯ АТЛАНТИ?
Пам’ятаєте античну міфологію?
За уявленням древніх, небесну сферу над землею тримають кремезні
чолов’яги. Під зоряним небом люди народжувались, росли, пили вино, кохались, розважались, воювали та помирали, а вони, м’язисті супермени, підставили свої плечі під непомірну вагу світобудови – і тільки рвуться жили та кривавий піт заливає очі.
Ні стогону, ні зойку. Бо так треба, бо це їхній обов’язок, їхнє покликання. Бо небесна сфера без них впаде.
І це не просто міфологія, не просто казка. Світ насправді тримається на атлантах – людях, для яких почуття обов’язку є домінуючим почуттям, які поклали на себе відповідальність за життя, добробут і долі мільйонів співгромадян. Погляди цих велетів спрямовані у космічне безмежжя і, крокуючи зоряними шляхами, вони торують шлях у майбутнє
для всього людства.
Напевно, через те, що над неозорими степами Херсонщини нічне небо особливо глибоке, а зорі особливо ясні, Віктор Щеглов – син хліборобів, народжений у багатодітній родині за три роки до війни, закохався у безмежні простори небес і вирішив присвятити їм свою долю. Адже людське життя – незбагненний Божий дар – це всесвіт. І рятувати його можуть тільки обрані, благословенні Творцем.
Віктор Іванович Щеглов – директор Науково-практичного центру ендоваскулярної нейрорентгенохірургії Академії медичних наук України, академік Всесвітньої академії наук комплексної безпеки – безумовно, таке благословення має.
Для пересічного читача, напевно, варто зазначити, що в Україні за рік стається приблизно 20 тисяч крововиливів у мозок. Великий відсоток таких випадків закінчується летально, а решта хворих, як правило, залишаються інвалідами. Найчастіше причиною інсультів є різні патології кровоносних судин, зокрема, аневризми артерій головного мозку. Щоб запобігти крововиливу хворого на аневризму, необхідно прооперувати. Традиційне хірургічне втручання передбачає відкриття черепа та мозкової оболонки. А метод Щеглова дозволяє провести нетравматичну ефективну операцію. Через сонну чи інші артерії вводиться катетер до враженої аневризмою судини, розміщується там латексний балончик, який блокує хворе місце і не дозволяє статися крововиливу. Причому триває така процедура лише 10–30 хвилин під місцевим наркозом, що дає змогу постійно контактувати із хворим. Через два-три дні людину виписують з лікарні практично здоровою.
А починалося все з порівняно простих внутрішньосудинних операцій, які Віктор Іванович навчився робити в 70-х роках у московського нейрохірурга (також українського походження) Ф.А. Сербиненка. А вже у Києві наполегливою працею, нестандартними підходами, новаторством Великий Хірург вдосконалив і розвинув цей напрямок, став світовим лідером ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, врятував тисячі життів, подарував людству мільйони сонячних днів.
– У нашому житті ніщо не відбувається просто так. Усе має свій початок, передумови, причини та підстави виникнення та росту. Розкажіть, будь ласка, про дитинство, юність, життєвий шлях, обставини, у яких формувалася особистість, характер академіка Щеглова.
– Я народився на Херсонщині у селі Новогригорівка Генічеського району в 1938 році. Хліборобська родина була багатодітною: крім мене батьки ростили ще чотирьох молодших доньок. Нас виховували у суворих сімейних традиціях, на принципах християнської моралі. Однією з найбільших чеснот вважалася наполеглива праця. Батьки і бабуся не змушували нас важко працювати, роботою дітей не заганяли, однак кожен повинен був старанно працювати як того дозволяли вік і фізичні можливості. Взаємини були надзвичайно доброзичливими. Ми любили одне одного. Теплі родинні почуття залишилися і досі.
Наш рід зберіг пам’ять про своїх предків. Понад двісті років тому, після Російсько-Турецької війни, фельдмаршал Румянцев-Задунайський почав облаштовувати південні території. Він привіз із собою і робочу силу – демобілізованих солдат (що поодружувались із дівчатами-переселенками), які стали хліборобами. Серед цих переселенців і були мої, по батьковій лінії, пра-пра-пра-прадід, родом із Орловсько-Курської губернії, та пра-пра-пра-прабабуся, родом із села Петрівці Миргородського району, що на Полтавщині.
Моя мама також належала до династії військових. Родина була не бідною. Тому і потрапила в часи сталінського режиму під розкуркулення та репресії.
У мене добра пам’ять, тому перші дитячі спогади сягають півторарічного віку: мене вперше взяли в поле, я їхав на підводі, забруднив штани і через те дуже плакав. Усі намагалися відтерти і почистити їх від бруду. Я був зворушений такою увагою і перестав плакати. Пам’ятаю зелений лан пшениці, яка хвилювалася, неначе море без кінця та краю, і яка дійсно непомітно переходила в море. Межі помітно не було.
А потім якихось два-три роки зі свідомості витерлися – я згадую лише часи, коли мені було вже більше трьох років. Це були часи війни. Серед мешканців села панував тривожний настрій і страх. Дитяча душа це відчувала. Наші військові частини прокотились степом у напрямку моря, а на ранок у село вступили солдати у зелених мундирах. Їхні частини були суцільно механізованими, вояки грали на губних гармошках, співали, весело торохтіли чужою мовою. Німці нікого не чіпали, тому й особливого страху перед ними не було, хоча й сприймали їх односельці як зайд. Назавжди врізався в пам’ять повітряний бій над селом і збитий радянський літак. Тоді я усвідомив, що війна – це смерть. А потім була втеча німців, мертві румуни й італійці в полі за селом, трофейна зброя і довгоочікувана перемога. Але випробовування на цьому не закінчились. Настав важкий сорок сьомий. Потрібно було рятуватися від голодної смерті. У колгоспі ми не крали – брали своє. І я ходив на гарман (тік) чи в поле по збіжжя. Я пишався своєю місією годувальника і робив це з ентузіазмом. Річ у тім, що найбільшим покаранням для дитини, якби її впіймали, був батіг об’їждчика, а дорослого чекала безпросвітна в’язниця.
– Молода людина через невеликий життєвий досвід не завжди усвідомлює майбутню справу свого життя, тобто свою майбутню професію. Дехто робить вибір – і розчаровується, дехто шукає – і не знаходить. Яким був ваш шлях у медицину, нейрохірургію, у найпотаємніші глибини організму – мозок людини?
– Річ у тім, що мені завжди кортіло бути першим. І не просто кортіло. Це бажання було домінуючим, непереборним. І я докладав максимум зусиль, щоб бути лідером у всьому: навчанні, спорті чи просто у товаристві.
У школі я ще достеменно не знав чим займатимуся в житті: сільським господарством чи якоюсь іншою професією. Але точно знав, усупереч бажанню батька, що не буду військовим. Він усіляко намагався мене зацікавити, пробудити інтерес до професії військового, звертав увагу на їхню форму, виправку. Але даремно. Я вирішив, що буду хірургом.
Якось до нас у село (ми мали чудову лікарню) приїхав на роботу лікар Іван Андрійович Хома. Розмовляв тільки українською мовою, був чудовим хірургом і його дуже любили жінки. Трапилося так, що у мене серйозно захворів батько. Я запряг коней, привіз хворого до лікарні й поцікавився в Івана Андрійовича, чи можна батькові допомогти. Той відповів, що поставить на ноги за три дні. Так і сталося. А за три тижні після цього (я тоді був у сьомому класі) на запитання про свою майбутню професія я написав п’ять слів великими літерами: «Я буду хірургом. І великим».
Але шлях до медицини був не простим. Мене все-таки змусили піти у Гатчинське військово-морське училище. Після складання іспитів, коли до початку занять залишався місяць, нас залучали до різних робіт. Я був неабияким спортсменом, тому мене призначили завідуючим фізкультури у зводі. Комфортно у тих умовах я себе не почував, оскільки більшість курсантів прийшли в училище після армії, а я зі школи. Вони були дуже ліниві. Потрібно бігти крос, а хлопці йдуть пішки і палять, потрібно копати, а старші курсанти все спихають на мене. Одного разу якийсь недоумок наказав помити йому ноги. Я ударив його стільцем по голові, а мій приятель, запорожець, добавив. Виключили із училища усіх трьох.
Від Ленінграда до Харкова ми з приятелем їхали зайцями. По приїзді помилися, постриглися, побрилися – і пішли здавати документи: товариш до політехнічного, а я подався у медичний. Усі чотири іспити – твір, фізику, іноземну та хімію – склав на відмінно та добре.
Навчатися було неважко. Але спочатку трупи у формаліні, їх розтин справляли моторошне враження. Дитячий образ хірурга, прототипом якого був Іван Андрійович Хома, трохи потьмянів. Але мені вдалося подолати і це.
Відчуваючи прогалини у знанні мистецтва, я почав відвідувати філармонію, оперу. Чайковський, Шопен, Шуберт, Бетховен… До їх пізнання я підходив системно. Згодом зміг розповідати про музику однокурсникам те, чого вони не знали. Тому і в галузі мистецтва я тримав пальму першості.
У той час Харківський медичний інститут прославляли своєю працею корифеї науки та педагогіки – професори Р.Синельников, А.Утевський, Д.Альперн, О.Цейтлін, Г.Дерман. Вони відносилися до своєї роботи як до мистецтва і вимагали від студентів такого самого ставлення до своїх обов’язків. Викладачі вимагали, щоб молодий лікар паралельно із власне медичними знаннями та навиками був усебічно розвинутою особистістю, розумівся на філософії, мистецтві, а також досконало володів даром спілкування з людьми, особливо із такою ранимою категорією, як хворі.
Питання вибору спеціалізації для мене не стояло. Ще зі шкільних років я знав, що буду хірургом. Отож, присвятив їй своє життя. Інакше і бути не могло. Адже хірургія – галузь екстремальна, останній редут між життям і смертю. І лише вона відповідає моєму характеру. Тут не можна помилятися, бо помилка у хірургії фатальна.
– Як відомо, практика дещо відрізняється від теоретичних знань. Де ви розпочали свій трудовий шлях як лікар-хірург і які корективи внесли життєві реалії у вашу свідомість та уявлення про професію?
– Після закінчення інституту певний час працював у районних, а потім у Сумській обласній лікарні. Було нелегко. Доводилося робити операції самостійно і асистувати, за потреби не цурався виконувати роботу патологоанатома. Але відповідальне ставлення до своїх обов’язків, бажання довести своє уміння до філігранності, автоматизму, стремління бути кращим взяли верх. І було у кого вчитися – у професорів без портфелів Л.Супруна, І.Дерев’янка та інших. Я самовіддано працював, виконував величезний обсяг роботи, можна сказати – за десятьох. Таким чином здобув гарну репутацію серед колег і хворих. Але хотілося більшого.
Тому відразу погодився, коли отримав пропозицію поїхати на курси підвищення кваліфікації до Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії. Взявши за правило та виробивши звичку віддаватися поставленим завданням повністю, з головою поринув у порівняно нову для себе справу. Заприятелювавши із працівниками інститутської бібліотеки, я брав додому гору літератури і вивчав. Лягав спати о другій-третій ночі. Зате на другий день ішов на лекції повністю підготовленим. І коли одного разу поважний викладач хірургії помилився, я наважився виправити його. Той попросив асистента принести атлас Р.Синельникова, який я процитував напам’ять, навіть указавши сторінку та абзац.
Викладач виявився надзвичайно розумною та інтелігентною людиною. Він не затаїв на мене зла. А, навпаки, запропонував негайно вступати до аспірантури. Так мене звела доля із трьома китами нейрохірургії – директором інституту, академіком, лікарем і людиною з великої букви Ромодановим, професорами Ю.О.Зозулею та Г.О.Педаченком.
Він умів знайти нестандартні підходи та способи вирішення проблеми, умів виправдано ризикувати і ніколи не ставив перепони ініціативам та творчій думці молодших колег. Таке ставлення заохочувало, і я добре освоїв нову грань нейрохірургії – онкологічні операції на мозку.
– Кілька десятків років ви успішно займаєтесь ендоваскулярною нейрорентгенохірургією. Створили Центр. Що стало причиною того, що ви залишили онкологічні операції на мозку і зайнялись цією цариною нейрохірургії?
– У 1972 році професор Ф.Сербиненко в Москві зробив операцію з локалізації аневризми судини головного мозку без трепанації черепа. Аневризма – це патологія судин, яка має вигляд ампуловидного розширення. Стінки цього розширення тонкі й завжди несуть загрозу розриву. Стається крововилив із надзвичайно серйозними наслідками. У таких випадках необхідне оперативне втручання. Але провести традиційну операцію, розкриваючи череп і мозкову оболонку, не завжди вдається, бо добра половина цих уражень розміщена у глибинних структурах головного мозку, великий відсоток яких багатоканальний і має великі розміри.
Тому операція професора Сербиненка у середовищі нейрохірургів викликала величезний інтерес. У ті часи у Радянському Союзі обмін досвідом у різних сферах був надзвичайно поширеним. Отож, звідусіль до Москви «за досвідом» поїхали нейрохірурги. Відрядили й мене.
Московський професор свій метод внутрішньосудинної хірургії показав. Але не все. «Родзинку» новації – мініатюрний балончик, який відокремлюється у потрібному місці й блокує аневризму – волів залишити у секреті. Щоб здобути максимум інформації мені навіть доводилося потай визбирувати відпрацьовані матеріали у смітнику.
Щодо видалення онкологічних утворень на мозку, то наш метод широко використовується в подібних операціях. Ми блокуємо судини, які живлять пухлину і проводимо хірургічне втручання «насухо». Без такого блокування часом втрачається до трьох літрів крові.
– Як сталося, що загалом відомий метод і на території колишнього Радянського Союзу, і за океаном досяг найвищої досконалості саме в руках Віктора Щеглова у Києві?
– Річ у тім, що сам метод не є панацеєю у сфері нейрохірургії. Наприклад, подібні операції проводять і в Сполучених Штатах Америки. Однак їхні фірми виготовляли відокремлювані балончики за певними стандартами, без урахування індивідуальних особливостей хворого. Тому вони часто травмували судини і замість одужання людині наносили додаткову шкоду. Мені ж власноручно в кустарних умовах удалося налагодити виготовлення балончиків індивідуального застосування, різноманітних форм і конструкцій, залежно від особливостей організму, розміру та форми аневризми. Завдяки значним вдосконаленням ендоваскулярна хірургія отримала нове дихання, перед цим напрямком відкрилася широка перспектива. Але застосуванню нової методики та всесвітньому визнанню передували два роки експериментів, операцій на макетах, моделях, аж поки прийшла впевненість, що справжня операція буде вдалою. Це сталося 27 листопада 1974 року, коли у Києві я провів першу ендоваскулярну операцію на судинах мозку за допомогою відділюваного балона-катетера В.Щеглова. Саме нас уважають новаторами і творцями нового методу, оскільки ідея ендоваскулярної нейрорентгенохірургії без нашої праці, розвитку, новацій могла б засохнути, навіть не зійшовши.
Отож, зерно, привезене із Москви, дало буйні сходи. Тепер уже до нас за досвідом приїздили нейрохірурги з Москви, Сполучених Штатів Америки, Канади, Німеччини, Японії та інших країн. Усі вони застосовували балонно-катетерний метод, але тільки у нас операція проходила філігранно – балончик, не травмуючи внутрішні тканини судини, займав місце, визначене для нього лікарем. А зараз настала ера нових засобів, на зміну балонам-катетерам прийшли спіралі з пам’яттю «коілз».
– Ви розповідаєте про візити іноземних лікарів до України для ознайомлення з роботою вашого Центру. Немає сумніву, що і вас до себе запрошували закордонні клініки, інститути, центри, товариства нейрохірургів Заходу. Розкажіть, будь ласка, про ваші закордонні поїздки.
– Першою такою поїздкою був візит до США. До нього я ретельно готувався, передбачивши найнесподіваніші ситуації та найкаверзніші запитання. Адже програма поїздки передбачала і практичні заняття, і лекції, і зустрічі. Звичайно, все пройшло добре. Після цього звідусіль посипалися запрошення. Адже у світі працює близько ста ендоваскулярних клінік, для кожної із них наш досвід надзвичайно цінний і бажаний. Але я не скупий. Ділюся своїми знаннями і з українськими колегами (на цей момент в Україні функціонують ендоваскулярні клініки, відділення в деяких обласних лікарнях, до становлення яких маю безпосередній стосунок), а також із колегами з Європи, Америки та Азії. Адже на кону – людське життя, і врятувати його – моє покликання. Наш Центр став місцем паломництва спеціалістів з усього світу, адже він – перший у світі. Нас відвідали відомі у світі нейрохірурги Дж. Пайл Спелман, із США, Г.Хієшима, Ж.Море, Ч.Дрейк із Канади, Д.Сайман із Великобританії, О.Акіра з Японії та багато інших. Практично усіх їх я відвідав у клініках на різних континентах. Мені імпонує, що деякі із них вважають мене своїм учителем. За кордоном мені присуджено безліч різних номінацій, але найважливіша із них – визнання і свобода творчості, можливість втілення своїх розробок на Батьківщині.
– Великий Майстер завжди має учнів. Це не передавання досвіду. Йдеться про молодших колег, яких корифей ростить як професіоналів, як зміну. Як ви вирішуєте це питання у своїй практиці?
– Ми уже говорили про те, що я маю безпосередній стосунок до створення багатьох ендоваскулярних клінік та відділень в Україні. Майже усі – мої учні й послідовники. Звичайно, є люди, з якими я працюю пліч-о-пліч. Серед них багато талановитих хірургів, за якими майбутнє. Успішно освоїли мій метод у Дніпропетровську, Ужгороді, Харкові та три новостворені київські клініки. Також створюються відділення при обласних лікарнях.
Я уже виховав два покоління першокласних лікарів. Особливо талановиті професіонали, мої учні, працюють по всьому світу: Гудак Степан Степанович, нагороджений Золотою медаллю на міжнародному конгресі в Китаї, тепер працює в Угорщині, Буцко Євген Степанович, закарпатець із Ужгорода, успішно оперує у Феофанії, Луговський Андрій Геннадійович – у Саудовській Аравії, Бурбенко Михайло – у Німеччині.
Надзвичайно приємно працювати пліч-о-пліч із колегами-професіоналами Віталієм Загороднім, Оксаною Кравчик, Станіславом Конотопчиком, Олегом Свередюком та багатьма іншими лікарями.
Радують мене успіхи сина Дмитра. Він виконує операції на рівні вищого пілотажу. Це й не дивно, адже ще у шкільні роки він виготовляв балончики для моїх операцій. Деякі з них я використовував. Наша «сімейність» у першу чергу означає надзвичайно високу вимогливість. Свої «секрети» я розкриваю для усіх учнів однаково. І вони мене не розчаровують. Не розчарував і син. Він уперше в Україні провів операцію, застосувавши замість відокремлюваного балончика особливо мініатюрну спіраль, яка має пам’ять “коілз”. Тобто, потрапивши в уражене хворобою місце, вона набирає раніше запрограмованої форми, потім обростає тканинами і загроза життю та здоров’ю пацієнта зникає. Дмитро також проводить показові операції в обласних центрах, де відкривають відділення ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, керує цією роботою, передає наші надбання колегам із регіонів України та інших держав. Так, один із нещодавно підготованих ним учнів – нейрохірург Дато Гунія з Грузії – став у своїй країні Лікарем року і Людиною року. Дмитро впевнено торує батьківський шлях.
І ніколи не перерветься ця дорога, адже вона веде до храму. І не зверне з неї міцний рід Щеглових, і простягнеться їхній шлях у майбуття.
Спілкуючись із цією знаменитою, неординарною людиною, мимовільно відчуваєш силу його характеру, цілеспрямованість і харизму. А також знаходиш відповіді на багато різних запитань. Наприклад, стає абсолютно зрозуміло, що таке аристократизм, хто такі аристократи. Це передусім лицарі обов’язку і служіння людям. Як Данко, як міфологічні герої, які тримають небесне склепіння. І не потрібно хвилюватися, що воно упаде.
Атланти не втомляться ніколи. І світитимуть зорі, і сходитиме сонце, і сміятимуться діти. І Україна житиме у віках.
Спілкувався Назарій ЧОРНИЙ
