Культура та мистецтво: БРАТИ МАЙБОРОДИ - З ПІСНЕЮ В СЕРЦІ

Мабуть, немає українця, якому були б невідомі імена братів Майбородів. Старший Георгій – автор опер “Тарас Шевченко”, “Ярослав Мудрий”,

вокально-симфонічної поеми ”Запорожці”,

молодший Платон – пісень “Київський вальс”, “Пісня про рушник”,

“Ми підемо, де трави похилі”, “Пісня про вчительку” та інші.

Із затишного хутора – до робітничого бараку

Народилися брати в один день із різницею у п’ять років на хуторі Пелехівщина, що на Полтавщині. За місцевою легендою, його засновником був козак Пелех. Багато пелехівчан вело свої роди від запорожців, тому можна тільки уявляти, як малеча слухала розповіді старших про славне минуле та бойові звитяги козаків. Для братів ці історії були дорогі ще й тому, що у селі всі добре пам’ятали їх прадіда, чумака Федора Майбороду, котрий прославився не тільки своїми мандрами, а й майстерним співом, який пам’ятали і через три покоління. Батько майбутніх композиторів Іларіон також мав хист до музики – грав на гітарі, мандоліні, скрипці, балалайці, бандурі. Мати Одарка співала у церковному хорі. Коли сини попідростали, у Майбородів утворився самодіяльний родинний оркестр.

Загалом, росли хлопці як і звичайні сільські діти. Хоч і були схожі, але характери мали різні. Георгій – спокійний і мовчазний, Платон – веселий і задерикуватий. Сусід та друг дитинства Платона Дмитро Діброва згадує, як весело вони бавилися разом, хоча й іграшок у ті часи не мали.

“Дорослі були зайняті роботою, ми, діти, вигадували ігри самі, гралися у «розбійників», «хованки», у «хатки» та «ґудзики». Для останньої забавки відрізали ґудзики від святкових, привезених ще з Російсько-Японської війни, штанів Платонового діда Івана. Ох він і лаявся! А ще ми любили слухати казки їхньої бабці Килі, яка уміла вести розповідь, змінюючи голоси”.

Хлопці разом ходили до школи, де у той час вчилося багато учнів-переростків, які навіть азбуки не знали; тож семилітнім розумникам Платону і Дмитру було нудно.

За словами Діброви, одного разу Платон вирішив повеселитися, підказуючи слово, написане на дошці, не вельми грамотному однокласнику. Коли замість “хата” той сказав ”корова” клас вибухнув реготом. Учитель же, рідний Платонів дядько, вивів бешкетливого племінника з класу за вухо. У шостому класі дитинство раптом закінчилося – наближався 1933 рік...

У Пелехівщині створювали колгосп. Іларіон Майборода, заможній хазяїн, відмовився до нього вступати, через це родину розкулачили. Передчуваючи недобре, Майбороди виїхали у Запоріжжя, змінюючи затишну садибу на похмурий заводський барак. Пелехівчани ж довго згадували розкішний майбородівський садок, що став їм у пригоді й допоміг вижити у часи голодомору.

1938 року Георгій вирушив до Києва з наміром вступити до консерваторії. На вокзал його проводжав батько. Більше вони не побачилися. Невдовзі Іларіона Майбороду заарештували, при цьому начебто вилучивши паспорт, профспілковий квиток, грошові чеки та схеми, писані німецькою мовою. Ці речі в протокольній документації більше не зустрічалися. Через місяць Іларіон підписав «зізнання у контрреволюційній діяльності», а 16 червня того самого року був розстріляний за рішенням “трійки” енкаведистів. Про це свідчать розсекречені нині архівні матеріали КДБ. 1957 року Іларіона Майбороду посмертно реабілітували за фактом відсутності злочину.

Чи знали сини про долю батька? Невідомо. Але у Григорія зберігся вірш про ті сумні часи – “Батькова гітара”.

Пелехівські солов’ї –

славні на весь світ

Шлях до музичного олімпу, як часто буває у видатних, почався з невдачі. Платона не прийняли до консерваторії – за браком музичних знань. Як згодом із усмішкою згадував: «Умів вказати на «до» і «фа» на клавіатурі, зіграти половину «Турецького маршу» і знав, що на світі були Бетховен і Глінка». Але член вступної комісії Левко Ревуцький, помітивши здібного хлопця, порадив йому піти до музичного училища ім. Глієра. Подолавши чотирирічний курс за два роки, Платон став студентом консерваторії. Тим самим шляхом пішов і Георгій.

Пережили брати війну, безглузду і криваву, бої, концтабір «Хорольська яма», радість перемоги. У своїх спогадах Платон згадує, як в Німеччині у підвалі знайшов піаніно. Сів, заграв Баха, Бетховена. Звідкись, наче миші з нір, почали з’являтися місцеві мешканці. Дивовижа! Сидить радянський солдат і грає музику ненависних німців! Як могли, пояснили, що війна проти фашистів, а не проти німецького народу і його величної культури. Своєму учителеві Левку Ревуцькому Платон, повертаючись, привіз паросточок папороті, зірваний з могили Бетховена...

Війна закінчилася – і життя увійшло у звичне русло.

Григорій тяжів до монументального жанру – опери, симфонії, працював викладачем Київської консерваторії, був на посаді депутата Верховної Ради. Його син Роман – нині один із кращих українських баритонів, лауреат Шевченківської премії.

Платон у творчому тандемі з Андрієм Малишком створив безліч пісень. Їхню “Пісню про рушник” зараховано до кращих пісень ХХ століття. На написання “Київського вальсу” друзів надихнули студенти-медики, котрі написали у листі, що мріють про пісню, присвячену Києву, який їм хотілося б зберегти у душі, коли вони роз’їдуться по різних куточках країни. Саме ці студенти й були першими слухачами і виконавцями пісні.

Ім’я Платона Майбороди носить київське училище ім. Глієра та Національна Капела Бандуристів.

Пам’ять

поросла бур’яном...

Батьківщина Майбородів – Пелехівщина – нині одне з мертвих сіл Глобинщини. Географічна назва ще є, однак жодного мешканця немає – вимерли або переїхали до міст чи заможніших сіл. Там, де колись була родова садиба Майбородів, тепер росте бур’ян. Заростає і старий цвинтар, де похована мати музик.

У 80-х роках, ще за життя братів, керівник місцевого колгоспу Іван Прокопенко мав намір відновити їх дім і створити там музей. Майбороди навіть намалювали по пам’яті план своєї садиби, але ця ідея так і не втілилася.

«Не одне авто по трасі

до столиці мчиться

і ніхто землі митців

не йде поклониться,

звідки чутно,

звідки видно,

що земля ця славна?

Про пам’ятник чи музей

не кажу й подавно…», –

віршує про наболіле вчитель фізики та поет з активною громадською позицією Олексій Домницький із сусіднього села Броварки.

За повсякденними клопотами броварчани пам’ятають талановитих земляків, адже ті за життя багато й охоче їм допомагали. Олександра Ганжа, котра довгі роки була учасницею народного хору, що діяв при сільському будинку культури, згадує, що Майбороди не раз приїздили в село, допомагали піднімати культуру – діставали для самодіяльних колективів театральні костюми з київських фабрик тощо. “Добрі були люди, – говорить жінка, – ніколи нікому не відмовляли, коли хтось із земляків їхав до Києва, обов’язково приймали у себе, допомагали чим могли. У 1978 році ми влаштували гучний концерт на їх честь. Радості було! І досі у залі нашого клубу висять портрети братів”.

Наталка

ПРИСТУП