Точка зору: УКРАЇНА ПЕРЕД НОВИМИ ВИКЛИКАМИ

Глобальні політичні й економічні трансформації, які відбуваються в сучасному світі, важка фінансово-економічна криза, розбалансування світової системи стрімким розвитком нових економічних та військових надпотуг (Китай, Індія) змушує держави переглянути традиційні уявлення про засоби та цілі міжнародної політики. Незважаючи на інтеграційні процеси, без яких не мислимий загальносвітовий прогрес, між різними групами країн прірва розмежування збільшується. Мається на увазі група розвинених країн, держав, що розвиваються, а також країн, що вирвались із колоніального гніту, але зупинилися у своєму розвитку.

Глобальна економічна криза змусила розвинуті держави ретельно зважувати свої витрати, відмовитися від альтруїзму, рішуче звільнитися від функцій локомотива для слабшого партнера. Яскравим прикладом перегляду стосунків між дружніми країнами є зміна ставлення до Греції в системі Шенгенської зони і Євросоюзу, перед якою було поставлено низку жорстких прагматичних вимог, виконання яких забезпечить уникнення дефолту.

Водночас провідні держави не бажають втратити статус світових лідерів, намагаються утримати свої геополітичні позиції, зберегти вплив на країни, що становлять для них життєво важливий інтерес.

Географічне розташування України на карті Європи значною мірою визначає її геополітичне значення, а відтак і ставлення країн-сусідів та світових наддержав. Причому географічне розташування нашої держави має геополітичне значення як саме собою, так і завдяки сусідству Росії, яка уже кілька століть є одним із ключових гравців на карті Європи та світу. На перший погляд виглядає, що конфронтацію між Росією та Європою створював тоталітаризм Радянського Союзу й фіктивна ідея комуністичної світової революції. Але якщо поглянути в історію, стає зрозумілим, що євроазійська супердержава завжди протистояла Заходу і боролася за домінування на континенті. Нічого не змінилося і після розпаду Радянського Союзу. Росія і надалі залишається окремим геополітичним центром зі своїми інтересами, цілями та уявленнями про засоби їх досягнення.

Звичайно, Україна завжди була, є і буде для своєї великої сусідки зоною життєво важливих інтересів. Здобуття нашою державою незалежності та демократичний вибір українського народу внесли корективи у відносини двох країн. Величезні ментальні відмінності українців і росіян, зовсім різні традиції державотворення, формування національної, політичної, фінансової та промислової еліти із власними інтересами не дали здійснитися планам Росії щодо включення України у свою орбіту як сателіта. Але реалії залишились. Йдеться навіть не про тісну взаємну економічну інтегрованість, не про залежність від Росії в енергетичному плані, не про надзвичайну зацікавленість у величезних ринках збуту. Йдеться про те, що шлях незалежності – дуже дорогий, причому не в переносному, а в прямому значенні слова. І крокувати ним самотужки надзвичайно важко. Чого варта тільки належна оборона держави. Тому наша зовнішня політика за своїм характером – багатовекторна. Україна простягає руки і на Схід, і на Захід (те, що одну руку незабаром відкусять, а в другу постійно плюють – питання інше). І якщо із Росією все більш-менш зрозуміло, то, на перший погляд, співтовариство демократичних держав мало б зустріти свого молодшого партнера із розпростертими обіймами. Але цього не сталося.

Такий стан речей зумовлений кількома обставинами, першою з яких є аморфна та надзвичайно інертна природа західної демократії, яка не здатна до швидких і рішучих дій. Згадаймо агресивну політику Гітлера у другій половині 30-х років минулого століття. Анексія територій, окупація країни за країною не викликали жодного рішучого консолідованого опору. З того часу мало що змінилось. Якби одна із країн НАТО зазнала агресії, інші партнери засудили б нападника делікатними нотами протесту. І то невідомо, на який день війни. Потім із почуттям виконаного обов’язку передавали б союзнику дані розвідувальних супутників. А після повної окупації дружньої країни оголосили б агресору економічні санкції. Щоправда, ненадовго. Адже бізнес є бізнес. Та, зрештою, чим не пожертвуєш заради тепла, нафти і газу. З іншого боку, Європа хотіла б бачити Україну незалежною демократичною і мирною державою, адже вона надзвичайно зацікавлена в існуванні буферної зони із Росією, яка виключає можливість раптового нападу. Крім того, стабільна мирна Україна повинна забезпечити стабільне постачання газу до Європи, а також виключити можливість повторення Чорнобильської катастрофи, адже завжди залишається більша чи менша ядерна загроза від будь-якої атомної станції. А їх в Україні — чотири, серед яких Запорізька – найбільша у Європі. Цю місію наша держава виконує, щоб якось протриматись на плаву, отримує черговий транш від МВФ, чує від західних політиків «ґуд» чи «браво» – і не більше. Адже вони зовсім не хочуть сваритися з Росією, а європейське прагнення українського народу їх ніскільки не хвилює. Європа тільки тоді прийме Україну, коли не зможе без неї обійтися, коли Україна стане надзвичайно привабливою для західного інвестора, а сума інвестицій становитиме значну частину бюджету європейських компаній та фінансових установ.

Також ніхто не тягтиме Україну в систему колективної оборони. Захід запропонує Україні стати членом оборонного альянсу тільки тоді, коли буде змушений це зробити. Тобто коли збройні сили України досягнуть рівня, який перевищить рівень достатності й нестиме загрозу порушення військового балансу у Європі. Як компенсацію за скорочення озброєнь нам запропонують колективну безпеку. Тут надзвичайно позитивну роль відіграло б створення тактичного ядерного арсеналу.

Але чи можливо сьогодні створити привабливі умови для потужних інвестицій у економіку України, вивести її на рівень передових розвинутих держав, створити сучасну мобільну боєздатну армію, яка б виключила можливість зовнішньої агресії? Тим більше, що світова фінансово-економічна криза ще не минула, деякі фахівці навіть прогнозують другу її хвилю. Звичайно, криза створює додаткові труднощі, але причини, які гальмують розвиток України, все-таки значною мірою внутрішні.

Олігархічний характер нашої державності політизує економіку, неприродно ділить промислові й фінансові групи на провладні й опозиційні, а кабінети управлінців перетворює на транзитні зали залізничних станцій, де чиновники постійно сидять на валізах, очікуючи відправки потяга у невідомому напрямку. Страх перед майбутнім «опозиційним» статусом змушує підприємців переводити свої кошти в офшорні зони і «тінь», а чиновників вдаватися до різних корупційних дій, щоб забезпечити себе і свою сім’ю на випадок вимушеного безробіття. Погашення ПДВ і розподіл субвенцій також відбувається за клановим принципом. Якщо до цього додати відсутність системних реформ у економіці, податковій системі, пенсійному забезпеченні та інших життєво важливих сферах, стає зрозуміло, що про якийсь «прорив» чи «стрибок» не може бути й мови.

Увінчує всю піраміду державного безладу недоношене дитя Олександра Мороза – реформована українська Конституція, яка вже давно переконала громадськість у своїй помилковості та нежиттєздатності. З часу її прийняття країну безперервно лихоманить. Недомовки, які дають можливість для кардинально протилежних трактувань, протиріччя різних статей Конституції тримають країну в перманентній політичній кризі, яка мало не призвела до повного паралічу влади.

Коли попередня коаліція та Уряд припинили своє існування, виникла безвихідна, патова ситуація, яка виключала можливість стовідсотково легітимного способу формування нової парламентської більшості – коаліції – і призначення Уряду. Громадська думка в Україні, а також оцінка цієї ситуації західними країнами не однозначна. Сполучені Штати та Японія утрималися від критичних виступів і цим фактично підтримали створення нової коаліції у Верховній Раді. Але представники європейських держав висловили свої зауваження щодо необхідності суворого дотримання Конституції, найкатегоричнішою з яких була Великобританія.

Усе ж більшість країн Великої Вісімки згідні закрити очі на порушення. Щоправда, як «не для преси» заявляють європейські дипломати, їхня сліпота не буде вічною. Головна умова – досягнення стабільності. Коаліція має бути дієвою, а Партія регіонів повинна співпрацювати з іншими політичними силами й опозицією. Запевнення Президента Януковича, що він сам звернеться за роз’ясненнями до Конституційного Суду, зіграли надзвичайно позитивну роль. Міжнародне рейтингове агентство Standard&Poors підвищило рейтинг України за зобов’язаннями в іноземній та національній валюті із «позитивним» прогнозом. S&P уважає, що формування нової урядової коаліції створює основу для кращої політичної координації та відновлення відносин з Міжнародним валютним фондом. Адже надання чергового траншу в рамках кредитної лінії на 16 млрд. доларів стане важливим чинником підвищення довіри до фінансової та економічної стабільності в Україні, компонентом фінансування бюджету, пенсійної системи і держкомпанії «Нафтогаз України», фінансовий стан якої суттєво впливає на загальнодержавний бюджет, інфляційні процеси тощо. «Позитивний» прогноз рейтингу відображає потенціал нового уряду в поліпшенні координації з Адміністрацією Президента для досягнення стійкішої ситуації у бюджетній сфері, підтримання стабільності фінансового і реального секторів економіки. Але проблеми, які стоять перед новим Урядом, дуже складні.

Ось уже три місяці країна живе без бюджету. Першим завданням міністра фінансів є складення нового проекту бюджету, який потрібно внести у парламент до 11 квітня. Всупереч вимогам МВФ, щоб не втратити рейтингу перед можливими місцевими і парламентськими виборами, владі прийдеться виконати закон про підвищення соцстандартів. А співпраця з Міжнародним валютним фондом є життєво необхідною, оскільки виконати бюджетні зобов’язання без співпраці з ним неможливо. Не виключено, що МВФ вимагатиме підняття цін на газ для населення, що поставить Президента і Уряд у дуже незручну і неоднозначну ситуацію.

Передвиборчі обіцянки Партії регіонів та її кандидата в президенти передбачали зниження податкового тиску, регуляторних та адміністративних бар’єрів у сфері ліцензування, дозвільної системи, п’ятирічні податкові канікули для малого бізнесу, а також вирішення проблеми неповернутого ПДВ. Новій команді також належить вжити заходів з поновлення кредитування реального сектору економіки, бюджетної підтримки галузевих програм, відновлення державних капіталовкладень. Усе це повинно стати позитивним сигналом для бізнесу, для інвестування в українську економіку.

У кризові часи і період політичної нестабільності реалізувати подібні плани дуже нелегко. Тим більше, що зобов’язання новообраного Президента включають не лише фінансово-економічні заходи. Гуманітарний блок питань і рецепти їх вирішення виборчою програмою Партії регіонів є конфліктними апріорі, адже мешканці Західної України надзвичайно чутливі до мовного питання, питань трактування недавньої історії щодо національно-визвольного руху в часи Другої світової війни, освітньої політики тощо.

І щоб виконати надзавдання – реально об’єднати Україну – новому Президенту доведеться пройти важку дорогу, небезпечні «мінні поля», обминути різні пастки, які ретельно облаштовували конфронтуючі сторони та непрофесійні уряди, виявити максимум наполегливості, вимогливості, принциповості й поміркованості. Тоді, можливо, брюссельські обіцянки щодо безвізових поїздок українців до Євросоюзу, розвитку співпраці з ЄС, набуття Україною статусу асоційованого члена Євросоюзу буде реалізовано, примарне світло в кінці тунелю виявиться не міражем, а реальним виходом у світ широкий, де наш народ, вільний серед вільних та рівний серед рівних, будуватиме заможне та щасливе життя у самостійній соборній і демократичній Україні.

Сергій КАЗАЧЕНКО,

Голова Демократичної партії України,

депутат Верховної Ради АР Крим

Ялтинська конференція –

65

Численна група західних дослідників уважає «Ялту» програшем американської дипломатії, оскільки хворий Рузвельт зробив росіянам надто багато поступок. Інші, навпаки, розцінюють Кримські домовленості як механізм взаємного стримування, причому більшість угод було начебто запропоновано сильнішим партнером (США) слабшому (СРСР), що виявилося прийнятним для обох. Крім механізмів стримування було домовлено про вступ Радянського Союзу у війну з Японією. Також Великобританії вдалося провести свої пропозиції щодо рівноваги сил у Європі.

Про Україну як суб’єкт переговорного процесу в Ялтинських документах не йдеться, оскільки наша держава тоді була частиною Радянського Союзу – єдиного і неподільного.

Із виникненням незалежної України угода 65-річної давнини розглядається вітчизняними істориками та політиками з погляду інтересів українського народу.

Наш інтерес багатоплановий, але в контексті того часу можна говорити тільки про кордони України та єдність українських земель. Адже відомо, що території, які в історико-географічному плані називаються Лемківщина, Холмщина, Надсянщина та Підляшшя з часів Київської Русі були заселені нашими предками. Аж до Вісли.

Після Першої світової війни розмежування між українцями і поляками проходило десь між Віслою і Західним Бугом. Тобто за Сяном проживали сотні тисяч українського населення. А Ялтинська конференція фактично узаконила вольове рішення Сталіна, яке передбачало не приєднання етнічних українських земель до України, а переселення їх мешканців в Україну, а на їх території переміщення поляків із західних областей.

Також за одним із пунктів Ялтинської домовленості вихідці із Наддніпрянщини американською, англійською чи французькою окупаційною владою Німеччини підлягали видачі Радянському Союзові. Відомі історії тисяч людських трагедій зумовлені цим договором.

Західна демократія тоді була у якійсь ейфорії від Сталіна і не подумала про долю тих людей, яких йому видавала. Це стосується не тільки українців, а й росіян та донських козаків.

Керівники західних держав не зробили адекватних висновків після Ялти і підтвердили свої наміри пізніше у Потсдамі. Однак уже через рік прийшло прозріння. У американському місті Фултоні колишній британський прем’єр виступив із промовою, де закликав створити союз Англії та США, спрямований проти Радянського Союзу та інших комуністичних країн.

Звичайно, погляд на питання єдності українських земель та їх кордонів у політичному плані відрізняється від погляду історичного.

Батько новітньої української демократії В’ячеслав Максимович Чорновіл сказав, що людину, яка говорить про перегляд кордонів, і близько не можна допускати до політики.

Демократична партія України, як і Українська держава загалом, визнає усі міжнародні домовленості, спрямовані на утвердження стабільності й миру в Європі та світі. Ми вважаємо за необхідне утверджувати положення Заключного акту Наради з безпеки і співпраці в Європі, прийнятого 1 серпня 1975 року в Гельсінкі, та принципів Статуту ООН, головними з яких є дотримання прав людини, свобода совісті, переконань, недоторканість кордонів та територіальної цілісності держав.

Ми вважаємо розв’язання міжнародних суперечностей військовими засобами атавізмом.

Перед цивілізованим світом стоїть безліч серйозних викликів: надмірне нагромадження зброї масового знищення, втрата контролю за її розповсюдженням, глобальне потепління, екологічні та природні катастрофи, бідність, епідемії тощо.

Ці лиха можна подолати тільки спільними зусиллями, тісною співпрацею розвинутих країн, доброю волею і взаємною довірою.

Світова громадськість знайде у Демократичній партії України надійного спільника і партнера у праці на благо українського народу і всього людства.

А історією, хоч і не такою віддаленою, хай займаються професійні історики.

Сергій КАЗАЧЕНКО,

Голова ДемПУ, депутат АР Крим