Історія, філософія, релігія: ЯК РОСІЯ ЗРАДИЛА УКРАЇНУ: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ ЦАРСЬКИМ ТА ГЕТЬМАНСЬКИМ УРЯДАМИ (XVIII СТОЛІТТЯ)

У результаті довголітньої геополітичної суперечки між Шведським королівством та Московським царством на початку XVIII ст. розпочалася Північна війна, яка стала чужою для українців. З 1700 р. козацькі полки почали застосовуватися Петром І як «гарматне м’ясо» на далеких від України землях Прибалтики, Польщі, Саксонії, Білорусі та Литви. Хоча московські царі ніколи раніше не використовували козацькі частини проти держав, які не виступали безпосередньо проти України. Всі військові походи утримувалися за рахунок українського населення, відповідно збільшувалися різні податки і збори. Багато козаків гинуло у результаті примусових «канальних» та будівельних робіт на захоплених росіянами у шведів прибалтійських землях.

ЗАПОРОЖЦІ

У ПІВНІЧНІЙ ВІЙНІ

1700-1721 РОКІВ

Восени 1701 р. до Прибалтики із Запорозької Січі відправився двотисячний загін запорожців, який влився до військового формування на чолі з гадяцьким полковником М. Боруховичем. На початковому етапі Північної війни частина запорожців виконувала земельні роботи, а також допомагала великому литовському гетьману Казимиру Сапєзі у боротьбі з внутрішньолитовською опозицією на території Литви і Білорусі. У цей час частина запорожців добровільно перейшла на бік шведського табору. Велика кількість запорожців самовільно залишала театр бойових дій і поверталася на Січ. Але й ті козаки, які у 1702 р. повернулися, додому були налаштовані проти Москви. Вони скаржилися на погане «жалування», використання їх на допоміжних роботах та зневажливе ставлення з боку російського командування. З огляду на це, в 1704 р. з північного театру бойових дій самовільно повернулося кілька полків запорозької піхоти та кінноти. У середовищі низового товариства активно поширювалися ідеї щодо збройного виступу, знищення російських фортець та розправи з проросійськи налаштованою козацькою старшиною Українського гетьманату. У цей час відносини між Батурином та Запорожжям були досить напруженими.

В умовах Північної війни керівництво Запорозької Січі висунуло низку умов царському урядові, на яких воно погоджувалося служити на боці Московського царства. Це була насамперед вимога зруйнування фортеці в урочищі Кам’яний Затон, гарнізон якої контролював доступ на Запорожжя. Окрім того, запорозький кіш домагався заборони торгувати на його території московським купцям, а також проведення справедливого розмежування кордонів між Московським царством і Османською імперією, що проводилися на виконання турецько-російського Константинопольського договору 1700 р.

У травні 1705 р. на Запорозькій Січі згідно з царським розпорядженням перебував московський піддячий Ф.Борисов. Він взяв участь у «загальновійськовій» козацькій раді та вислухав пропозиції від кошового отамана К.Гордієнка. Останні зводилися до того, що запорожці дуже незадоволені процесом розмежування кордонів між Москвою та Стамбулом, які відбувалися протягом 1704-го – першої половини 1705 рр. Як засвідчував сам Ф.Борисов, «удивляютца они тому, что идет он думный дяк, для разграничения земель к реке Богу, и будет границу вести по Сю сторону Богу.., а в тех местах границе быть не для чего…» Своє невдоволення передачею царем на користь султана території, що належала Запорозькій Січі у листі К.Гордієнка до О.Українцева від 31 травня 1705 р.: «И известно да будет вашей милости, что от веку не слыхано, и никто то может сказать, чтоб которого времени могла в Днепре обретатися граница; но от несколько сот лет Войско Запорожское, в Днепре кошем обретаяся, владея Днепром, даже от самого морского гирла, ни от кого не бывало ограничено и обмежовано, и для того никаким способом не позволяем никому в давношнем нашем и старожитном днепровом пребывании никаких границ заводити». Ще кілька протестних листів було відправлено кошовим отаманом до Москви протягом червня-липня того самого року. Запорожці навіть особисто погрожували російським комісарам із розмежування кордонів фізичною розправою.

Протягом 1707-го – першої половини 1708 рр. до Запорозької Січі неодноразово звертався за підтримкою бунтівний отаман Війська Донського Кіндрат Булавін. Однак після уважного розгляду його звернень на козацьких радах запорожці відмовилися допомогти йому у боротьбі проти московського уряду. Але, незважаючи на це, певна частина січовиків все ж таки взяла участь у повстанні донського козацтва.

Із вступом на територію України шведської армії та переходом на бік Карла ХІІ гетьмана І.Мазепи на Запорожжі у першій половині листопада 1708 р. приймали листи та посланців від Петра І та його колишнього регіментаря. Мазепа у своїх зверненнях до запорожців закликав їх зруйнувати усі російські фортеці на теренах Запорожжя та підтримати боротьбу проти «московського ярма». Натомість цар у листі від 30 жовтня запрошував запорозьку старшину взяти участь у виборах нового гетьмана та бути вірними йому як «православному монарху». Січовики були відсутніми 6 листопада у Глухові, а тому після «вибору» І.Скоропадського на гетьманство до Запорожжя разом з царськими посланцями були відправлені представники від царя з великими грошовими подарунками та новими закликами про підтримку Москви у війні зі шведами.

Варто зазначити, що у питанні щодо участі у Північній війні на боці Петра І чи Карла ХІІ з Мазепою думки запорозької старшини та козаків розділилися. Незважаючи на те, що кошовий отаман К.Гордієнко разом з частиною свого оточення схилявся до того, щоб виступити проти Московської держави, велика «партія» запорожців не хотіла відмовлятися від царської опіки. Ось як, наприклад, описував дану ситуацію запорозький козак І.Ямборський на допиті у російських урядовців 9 лютого 1709 р.: «…Козаки кричали, щоб йти із Січі усім військом до Царської Величності на допомогу проти неприятеля шведа й зрадника Мазепи; але кошовий отаман на всіх радах від того походу їх утримував..., відправив він, кошовий, із Січі таких противників собі із черні і козаків тисячі з чотири в Старий і Новий Кодак. І нині, де, залишилося в Січі козаків велика частина його, кошового, сторони».

Якщо проаналізувати лист К.Гордієнка до І.Мазепи від 24 листопада 1708 р., то мотивації антиросійських настроїв частини січових козаків були такими: 1) «ворожість і злість московська, яка здавна хитро на отчизну матку нашу, щоб її в область і заволодіння собі взяти задумує»; 2) «в городах українських своїх людей [московський цар] осадити бажає»; 3) «нашим людям незносні й нестерпні здирства і знищення, починавши і зрабовавши, в Московщину загнати на вічне тяжке невільниче мордерство»; 4) підтвердження шведським і польським королями «стародавніх прав і вольностей» Війська Запорозького та захист його від «московського тиранського ярма»; 5) згода Карла ХІІ, С.Лещинського та І.Мазепи на зруйнування запорожцями московських фортець у Кам’яному Затоні та Самарі тощо.

ПОВСТАННЯ НА СІЧІ ТА ПОЛТАВЩИНІ

На початку січня 1709 р. на Січі проїздом до Криму перебували посланці І.Скоропадського до кримського хана майбутній полтавський полковник І.Черняк разом з козаками С.Василенком та Г.Савенком. Вони взяли участь у традиційній козацькій раді, що відбулася «в надвечір’я» Різдва Христового. На цій раді кошовим отаманом К.Гордієнком було зачитано листа Скоропадського до запорожців, після чого посланців було відправлено з місця проведення ради на «постоялий двір». Після цього, як засвідчували очевидці, «кошовий отаман, також суддя тамошній, кинули свої шапки на землю й поклали на них тростини свої військові, і почав кошовий говорити всьому народові, що він чин свій здає ... для того, що хоче Мазепі служити, а не Царській Величності, і, піднімаючи тростину з землі, віддали йому її насильно. І він, кошовий отаман, беручи тростину, почав кланятися на всі сторони і говорив до всього війська: нині кому ми будемо служити, адже перед тим були листи від Мазепи, а тепер від нового гетьмана Скоропацького. І проти тих його слів усі запорожці закричали, що вони повинні служити Царській Величності, як одновірному государю, тому що їхні батьки і родичі при Його Величності знаходяться. І кошовий проти того, кланявся, всім говорив: дуже це добре, що вірі святій православній прихиляються...» Після повернення посланців Скоропадського з Криму кошовий отаман К.Гордієнко разом з ними відправив на Лівобережжя своїх двох полковників з листом від Запорозької Січі до Петра І, в якому говорилося, «щоб Царська Величність наказав, по колишньому їхньому проханню знести город Кам’яний Затон і самарські городки, і вони всі готові за це йти на службу Його Царської Величності...»

У січні 1709 р. на Запорожжі перебували посланці кримського хана, який запевнив К.Гордієнка, що татари підтримають шведського короля та запорожців, якщо вони перейдуть на його бік. Тоді ж Гордієнко заявляв ханським послам, що запорожцям краще «триматися при ханові, ніж до царської величності йти». Одночасно Гордієнко надіслав листа до Петра І (той отримав його 7 лютого), де востаннє висунув вимоги до царя зруйнувати фортецю в Кам’яному Затоні, а також інші містечка, побудовані перед тим за вказівкою або ж згодою Москви на південноукраїнських землях. Як дослідив В.Станіславський, саме через відмову виконати побажання запорожців Петро І, по-перше, втратив можливість перетягти їх на свій бік, а по-друге, засвідчив, що інтереси Запорозької Січі не враховувалися у зовнішній політиці Росії. Щойно на Запорожжі дізналися про готовність хана виступити разом з ними проти царя, скликали козацьку раду, яка одностайно (за винятком одного козака) ухвалила рішення йти на допомогу Мазепі та Карлу ХІІ. Однак через різні причини, серед яких головною була позиція турецького султана, Кримське ханство так і не надало допомоги українцям. Хоча Девлет-Гірей ІІ надіслав К.Гордієнку лист, у якому радив тому триматися шведської сторони та обіцяв у разі потреби надіслати допомогу.

1 березня 1709 р. К.Гордієнко вивів із Запорозької Січі в район Переволочної близько тисячі козаків разом з артилерією. Саме поблизу цього селища, після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи, 12 березня на військовій раді кошовий отаман, старшина та козаки остаточно визначилися щодо підтримки прошведських сил. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви. Після цього до війська К.Гордієнка приєдналися ще 7-8 тисяч запорожців, що прийшли до Переволочної з Низу. Як засвідчував Д.Голіцин, за інформацією промосковського чигиринського полковника Галагана «запорожцы стоят по крайним городам от Днепра в Келеберде и в Переволочной, и на сей стороне (Правобережжі. – Т. Ч.) прельщают народ, по которым прелестям с городов сей стороны козаки многие к ним запорожцам переходят».

На шляху до місця знаходження військ шведського короля та українського гетьмана запорожці розгромили окремі російські підрозділи поблизу Царичанки та інших містечок і сіл Полтавського полку й у середині березня 1709 р. приєдналися до табору Мазепи, що знаходився у районі Диканьки. 15 березня з табору поблизу Диканьки К.Гордієнко відправив листа до Станіслава Лещинського, в якому висловив прохання до прошведського короля Речі Посполитої на «сповну допомогу і рятування милої отчизни України нашої» та присилку військових підрозділів для боротьби проти росіян. Цей лист перехопили солдати російського резидента О.Дашкова, що перебував при великому коронному гетьмані Сенявському. Тоді ж кошовий отаман відіслав на Правобережну Україну своїх посланців, щоб ті закликали місцевих козаків приєднуватися до запорожців. У цей час Гордієнко погрожував карою чигиринському полковнику Галагану (який перейшов під владу І.Скоропадського), якщо той заважатиме правобережцям підтримувати його та гетьмана Мазепу.

27 березня отамана К.Гордієнка та запорозьку старшину з почестями у своєму похідному шатрі неподалік містечка Великі Будища прийняв монарх Шведського королівства. Під час цієї зустрічі українці склали присягу на вірність своєму новому сюзеренові. Пізніше полонені росіянами запорожці на допиті свідчили, що від короля вони отримали «жалування чотири вози талерів битих і роздано кожному чоловіку по двадцяти». Окрім того, кошовий отаман К.Гордієнко отримав від Карла ХІІ та І.Мазепи клейноди як ознаку скріплення присяги. Тоді ж було вирішено підписати угоду про військово-політичну співпрацю між Карлом ХІІ та Запорозькою Січчю. Учасник цієї важливої зустрічі з шведського боку барон Давид фон Зільтман записав у своєму щоденнику, що однією з головних умов шведсько-запорозького союзу 1709 р. стала вимога січовиків щодо неможливості короля у майбутньому укладати договори з царем Петром І «доки запорожці не здобудуть своєї давнішньої волі й коли будуть залежні не від Москви, а від польської Речі Посполитої».

4 квітня 1709 р. розвідник Б.Шереметєва козак Кобеляцької сотні Полтавського полку Герасим Лук’яненко доповідав російському фельдмаршалу в Лубнах, що запорожців на чолі з К.Гордієнком близько 4 тисяч, з них лише половина озброєна вогнепальною зброєю. Згідно з іншими відомостями запорожців, які перейшли на бік Мазепи, нараховувалося «38 куренів, по 300, і по 200, і по 150 в курені». Відомо, що у результаті бою поблизу Нових Санжар 8 квітня запорожці вбили близько 100 росіян, однак і самі втратили 60 чоловік вбитими і 12 полоненими. Один із полонених козаків невдовзі на допиті у штабі Б.Шереметєва засвідчив, що «запорожців з кошовим до шведів пристало 6 000 чоловік».

11 квітня 1709 р. три тисячі запорожців разом з чотиритисячним підрозділом шведської армії переправилися через Ворсклу поблизу села Соколки й вступили у бій з військами під командуванням російського генерала Рена. Водночас близько тисячі запорожців разом з трьома тисячами жителів Переволочної оборонялися проти переважаючих сил російських військ. У результаті кількох штурмів цього українського містечка «драгуны и солдаты полковника Шарфа в Переволочну [вошли], и тамо будущих запорожцев, воров и изменников, и переволоченских жителей порубили и покололи многих, а другие от страха и сами в реку Ворскла бросились и тонули, а иные, которые были на лошадях ушли, – и оную крепость всю разорили и пожгли…» Окрім того, 13 квітня близько півтисячі запорозьких козаків не змогли утриматися у Нових Санжарах, у результаті чого росіяни «многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, а несколько живьем взяла». 16 квітнем датується лист К.Гордієнка до Карла ХІІ з повідомленням про виконання королівських наказів, які кошовий отаман отримав через генерального писаря П.Орлика та готовність виступити з основними силами запорожців під Полтаву. Але найголовнішою поразкою для запорожців виявилася здача у травні 1709 р. після неодноразових штурмів укріплень січової фортеці. Це стало великим успіхом московських військ у ході Північної війни та значно вплинуло на розстановку сил напередодні вирішальної битви між Петром І та Карлом ХІІ.

Напередодні Полтавської битви унтер-офіцер Роберт Петре записав у своєму щоденнику про те, що вночі 17 червня 1709 р. підрозділи шведської армії атакували російські полки, які переправлялися через Ворсклу. При цьому «запорожці підійшли до лісу й почали стріляти зі своїх чудових мушкетів... Козаками командував син сестри гетьмана Мазепи – Войнаровський». Запорожці також використовувалися під час розвідувальних операцій, а також земляних робіт, зокрема копали підкопи під мури Полтавської фортеці. Відомо також те, що під час тривалої облоги Полтави більшість запорозьких козаків було розділено серед шведських полків – по 250 вояків у кожному.

Потрібно відзначити, що шведський король досить добре відгукувався про запорозьких козаків. Згідно із записами шведського воєначальника А.Гілленкрока Карл ХІІ говорив йому про те, що саме січовиків необхідно використати для вирішального штурму Полтавської фортеці. А коли Гілленкрок висловив свої сумніви щодо цього, то король відповідав: «Запевнюю, що запорожці зроблять усе за моїм бажанням, і ні один з них не втече. Ми накажемо добре платити їм».

Напередодні вирішальної битви між військами Карла ХІІ та Петра І, в ніч з 26 на 27 червня 1709 р., запорозька піхота була виставлена на флангах шведської армії, про що засвідчив у своєму щоденнику Д.Крман. Очевидець Полтавської битви також зазначив, що під час натиску російських підрозділів «між запорожцями зчинилася паніка, хаотична втеча, бо ж інакше ми натрапили б на ворожі ескадрони, що вирушали з міста на допомогу своїм». Хоча саме запорожці разом з гетьманськими козаками забезпечили відхід-втечу шведських військ до Переволочної. Після добровільної здачі у полон 16-тисячної шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом основні сили запорожців зуміли відійти за Дніпро, близько 1 тисячі козаків загинули під час жорстокого бою з військами Меншикова, близько 500 чоловік було захоплено до полону, а кілька сотень здалися на милість переможця. Ще близько 300 козаків загинуло, а кілька десятків запорожців було захоплено в полон росіянами у результаті жорстокого бою поблизу переправи відступаючих шведсько-українських військ через Буг.

На Запорожжі залишилася невелика кількість запорожців (1-1,5 тисяч), які продовжували вагатися щодо того, кого ж їм підтримувати у ході Північної війни. Вони обрали собі за кошового отамана Петра Сорочинського, який також виявився прихильником гетьмана І.Мазепи. Через деякий час ця частина запорожців відмовилася від орієнтації на Москву й відіслала своїх представників до Криму з пропозицією визнання протекції кримського хана. У зв’язку з цим, російський дослідник А.Глаголєва зазначила, що в умовах Північної війни позиція Запорозької Січі набувала не лише стратегічного, а й міжнародного значення. У відповідь Петро І відправив на Запорожжя три російські полки на чолі з полковником П.Яковлєвим. Дорогою до Січі росіяни знищили такі містечка та селища Полтавського полку, як Келеберда, Переволочна, Новий і Старий Кодаки, населення яких підтримувало І.Мазепу та К.Гордієнка. Після цього на початку травня 1709 р. була оточена, а потім розгромлена після кількаденної облоги й сама Запорозька Січ. При цьому частина запорожців здалася у полон до росіян добровільно, але, незважаючи на це, навіть їх було страчено за наказом П.Яковлєва. Відомо, що московський цар надавав знищенню запорожців особливого значення, вважаючи її «надеждой неприятеля», а тому розгром Січі вважався великою перемогою, адже, на думку Москви, після цього Османська імперія відмовиться від свого бажання допомагати Карлу ХІІ.

Як свідчив очевидець розгрому Січі росіянами запорожець Стефаненко, «учинилось у нас в Січі те, що на ... московській присязі, товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось – мертвих із гробів багатьох, не тільки з товариства, але й з ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали». На повідомлення Меншикова про знищення Запорозької Січі московський цар Петро І відписував: «...отримали ми від вас листа, в якому оголошуєте про розорення проклятого місця, яке корінь злу і надія неприятелю була, що ми з превеликою радістю почувши, Господу, меснику злим, дякували зі стрільбою. І вам за нього дуже дякуємо, бо ця справа з перших є, якої побоюватися було потрібно».

Запорозькі козаки, які на чолі з К.Гордієнком склали присягу шведському королеві Карлу ХІІ, протягом 1711-1735 рр. дислокувалися на території Очаківського провінції Османської імперії у місцевості Олешки, або ж Кардешім ормани (з тур. – Братський ліс). Цілком можливо, що на Олешківській Січі перебувала і невелика кількість гетьманських козаків Мазепи. На основі віднайдених одеським істориком О.Середою у Орієнтальському відділі Народної бібліотеки ім. Св. Кирила і Мефодія (Софія, Болгарія) матеріалів стало відомо, що комендант Очакова Мустафа-паша у жовтні 1711 р. виділяв на потреби 2 тисяч запорожців. Спочатку 4 900 «кілет» борошна, а на початку наступного, 1712 р. ще додатково 15 тисяч «кілет» борошна.

…Червнем 1710 р. датується досить промовистий лист кошового отамана Йосипа Кириленка до І.Скоропадського, в якому новообраний отаман Запорозької Січі писав, що «московские монархы от початку козацкого народу и владения каганов козацких аж до Хмелницкого николы нам не бывали природными панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилия для заховання прав і вольностей наших поддалися под оборону царскую, так явное тих же прав и вольностей наших видяче зламане, и ухилитися от оной, для чого не належало б Москві нам, не природнім своим и не завоеванним подданим ... братию нашу губити».

МАЗЕПИНСЬКА ІДЕЯ

З початком Північної війни 1700-1721 рр. та участі козацьких полків лівобережного Українського гетьманату у військових діях проти шведів та їхніх союзників на теренах Естляндії, Ліфляндії, Корони Польської, Великого князівства Литовського та Саксонії розпочалися спорадичні таємні та напівтаємні зустрічі між українською старшиною та прихильниками шведського короля Карла ХІІ. Очевидно, тут насамперед треба звернути пильну увагу на результати місії стародубського писаря Опанаса Покорського, який у 1703 р. за дорученням гетьмана Мазепи проводив контррозвідувальну діяльність на території Великого князівства Литовського. Козацький писар Покорський начебто від імені полковника Михайла Миклашевського проводив таємні переговори з троцьким каштеляном Міхалом Казимиром Котєлом задля вивідування правдивої інформації про зміст розмов, які велися під час неодноразових зустрічей між литовським урядовцем та козацьким полковником. Нагадаємо, що тоді козацькі війська під проводом стародубського полковника і наказного гетьмана М.Миклашевського проводили військові дії на території Литви проти прихильників шведського короля Карла ХІІ. Виявилося, що М.К.Котєл пропонував Миклашевському агітувати Мазепу та його оточення за повернення їх під владу «дідичного пана» польського короля, тобто перехід Лівобережної України до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцької угоди 1658 р.

Наданий за результатами поїздки О.Покорського гетьману І.Мазепі документ складався з 17 пунктів й був свого часу відшуканий, опублікований та досліджений О.Оглоблиним. Окрім того, ситуацію навколо місії Покорського до Литви добре проаналізував сучасний історик С.Павленко. Для того щоб краще зрозуміти процес визрівання ідеї відмови від царської протекції у середовищі української еліти початку XVIII ст. звернімо увагу на ті «пункти Котєла», які засвідчували наявність серед козацької старшини думки про перехід Українського гетьманату до зверхності польського короля. При цьому зауважимо, що даний документ став відомим Мазепі наприкінці 1703 р., тобто відразу ж після прибуття писаря Покорського до Батурина.

Отже, вже у 1-му пункті йшлося про те, що М.К.Котєл з «польського боку», а М.Миклашевський з «української сторони» домовлялися про те, «щоб Україна в такій же вольності процвітала, як Корона Польська та Велике князівство Литовське». У п. 4 відзначалося, що литовський урядовець пропонував гетьманському уряду звернутися до Москви з проханням «щоб цар його милість позволив на козацьку вольність, подібно до польської». Якби Петро І, йшлося у п. 5 цього документа, «не хотів добровільно погодитися на вольність українську, подібну до польської, а почав би то заперечувати і забороняти, тоді милість ваша (І. Мазепа. – Т. Ч.), маючи на нас поляків надію, стане при всій готовності проти царя його милості війною, а ми з військом коронним і литовським будемо поблизу...». У п. 6 обумовлювалося, що «вольность українська буде така, як Річ Посполита коронна і литовська, і така ж буде Річ Посполита третя українська, і скільки сенаторів із Литви і з Корони, скільки осіб гідних впевнених, стільки ж місць сенаторських засідати мають в Україні... шляхта при своїх вольностях... Чин духовний, міщани при своїх вольностях...»

Незважаючи на те, що про зміст розмов між Миклашевським і Котєлом Мазепа відразу ж повідомив до Москви (а стародубського полковника відсторонив від посади), засвідчуючи тим самим перед Петром І свою вірність, переконані, що саме з того часу гетьман почав серйозно замислюватися над можливістю здобуття для Лівобережної України більших «прав і вольностей» в т. ч. і за допомогою поступового «залякування» царського уряду можливістю переходу під зверхність іншого володаря, що посилювалося змінами міжнародно-політичної ситуації в умовах Великої Північної війни початку XVIII ст.

Про те, що Мазепа саме на переломі 1703-1704 рр. розпочав складну і хитромудру дипломатичну гру зі своїм сюзереном переконливо засвідчила його розмова з присланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І.Никифоровим. Вона відбулася один на один у «гетьманських покоях» у Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олексійовичу, який був найближчим дорадником Петра І. Насамперед І.Мазепа просив повідомити царя, що частина польської магнетерії хоче обрати на королівський трон замість проросійського Августа ІІ сина Яна ІІІ Собеського Олександра, а потім на чолі з ним рушити війною на «богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію». А тому, зазначав український гетьман, «якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і почнуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння і утримання України Царській Величності буде». Таке своєрідне політичне «залякування» Петра І малоймовірною можливістю відкриття «другого фронту» проти Москви підсилювалося поясненням складної внутрішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи полягала: по-перше, в тому, що «народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється»; по-друге, «що не тільки у Січі Запорозькій, чи в полках городових малоросійських, але і в самих його найближчих гетьманських людях, самої істинної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Величності» немає. Для того, щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської влади, гетьман Мазепа пропонував Петру І тримати українців у покорі та вірності за допомогою проявлення «людскості й ласки», під чим розумілася необхідність відсутності в діях царя «озлоблення і суровості» проти «народу вільного».

Треба звернути увагу на те, що саме з 1704 р. розпочалися стосунки І.Мазепи з воєводою Белзького воєводства Речі Посполитої А.Сенявським. Хоча листування між ними відбувалося за вказівкою Петра І, український гетьман за допомогою цього впливового урядовця Речі Посполитої намагався повернути під владу Гетьманату територію Правобережної України. Невдовзі Сенявський, який у 1706 р. став великим коронним гетьманом, налагодив таємні відносини з Карлом ХІІ. Відомо, що восени 1707 р. І.Мазепа та А.Сенявський майже одночасно встановили контакти з королем Станіславом Лещинським. А в серпні наступного року Мазепа вирішив зізнатися Сенявському про свої плани увійти в союз зі Шведським королівством.

Генеза налагодження відносин Українського гетьманату з прошведським королем Станіславом Лещинським свого часу була досконало вивчена Миколою Андрусяком. Українсько-польські стосунки розпочалися з того, що наприкінці вересня 1705 р. Мазепа прийняв у себе представника короля С.Лещинського шляхтича Станіслава Вольського, при якому була дипломатична інструкція з 7 пунктів. У її 3-му пункті говорилося, що Вольський має оголосити гетьману про «всіляку вольність, яка йому від маєстата і Речі Посполитої буде надана, визволення з-під влади тиранської...» Якщо І.Мазепа пристане на такий «секретний трактат», то Лещинський обіцяв Мазепі отримати «гваранції» шведського короля Карла ХІІ та добитися того, щоб в укладеному майбутньому мирному договорі між Швецією та Московською державою першим був записаний пункт про українсько-польський союз та підпорядкування України владі польського короля. Після ознайомлення з польськими пропозиціями гетьман арештував С.Вольського та відправив його до Петра І. До речі, 4 жовтня 1705 р. гетьман Мазепа писав до О.Меншикова, що «елект» С.Лещинський «оферует мне князство Малороссийское, а войску Запорожскому вдвое вольностей прибавку».

Продовжуючи задумане щодо здійснення своєрідного політичного тиску на Москву з метою збереження українських «прав і привілеїв», у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру І таємні намагання іноземних володарів перетягти його на свій бік й таким чином відірвати від Московського царства. Першою такою спробою, засвідчував гетьман, була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна ІІІ Собеського й хотів перетягти українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримського походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І, нарешті, останньою підступною спробою, як повідомляв Мазепа Петра І, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольського з пропозицією перейти на бік Шведського королівства.

Як бачимо, про усі «інспірації» іноземних урядів, що були направлені на зміну політичного підпорядкування Українського гетьманату, Мазепа відразу ж повідомляв до Москви та заарештовував тих, хто прибував до нього з такими місіями. Так трапилося і з представником С.Лещинського шляхтичем Вольським, якого гетьман відіслав у кайданах до царя. Однак, в останньому випадку Мазепа перейнявся вигідними пропозиціями до нього з боку прошведського короля Речі Посполитої. Про це переконливо свідчило одне з його висловлювань (слова Мазепи відтворив згодом П.Орлик), яке було емоційно вимовлене ним після отримання чергової скарги на брутальне поводження російських воєначальників з козацькими старшинами. «Якого ж нам добра згодом сподіватися за наші вірні служби, і хто ж би був такий дурак як я, щоб під цей час не приклонитися до противної сторони на такі пропозиції, які Станіслав Лещинський до мене прислав?».

Очевидно, хтось з гетьманського оточення працював на московську розвідку, адже про такі «пропольські» настрої І.Мазепи стало відразу відомо Петру І, який у листі до володаря булави від 24 жовтня 1705 р. висловив своє обурення поведінкою свого васала (далі мовою оригінала): «Я зело удивляюсь, что вы еще имеете в себе старое мнение и во искушение приемлете воровские инвенции, которым иначе делать невозможно по слову Христову: не может древо зло плодов добрых творити, ибо сей Лещинский, яко изменник и воров сын, к вам с сим подослал…» У грудні 1705 р. цар Петро І наказував Мазепі, який перебував у Дубно й очолював український військовий «контингент» у Речі Посполитій, залишити замість себе наказного гетьмана та негайно повертатися до Лівобережної України. Побоюючись, що його буде арештовано, І.Мазепа не хотів повертатися до Батурина й виправдовувався перед О.Меншиковим: «Я теды на тое до двору монаршего отписалем так, же хоть бы наинужнейшіи потребы в Украйне или крайняя слабость здоровя принуждали мене ку домови ити, то не могут мене от монаршей Его Царского Величества служби отторгнути і овшем, если будет монаршим интересам потребно, и умрети на оной готовем».

Як засвідчував пізніше (на допиті у 1716 р.) схоплений у Гамбурзі гетьманський небіж А.Войнаровський, його дядько задумав перейти на бік шведів та прошведського короля Речі Посполитої саме під час перебування похідної гетьманської канцелярії в Дубно у 1705 р. Окрім того, зі слів Войнаровського можна було зрозуміти, що вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час перебування у Києві взимку 1706-1707 рр. «...Були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: «Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили».

«...І на тому присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, а не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, під владою і регіментом моїм перебуваючих, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї отчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського, і для підвищення і розширення прав і вольностей військових, хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони, не загинули», – з такою патріотично-патетичною промовою звернувся вересневої ночі 1707 р. до канцеляриста Пилипа Орлика гетьман Мазепа, обґрунтовуючи своє бажання відмовитися від сюзернітету Москви. Восени 1707 р. Мазепа сказав Орлику: «...однако верность мою к Царскому Величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинский. – Т.Ч.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого и имеем сами и погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой…»

Однак на той час позбавитися царської опіки Мазепа ще не міг з огляду на такі вагомі причини військово-стратегічного, зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру (їх чітко роз’яснив сам гетьман у таємному посланні до короля Лещинського): по-перше, Київ та інші українські фортеці осаджені чисельними російськими гарнізонами; по-друге, основні сили Петра І знаходяться хоча й на території Польщі, але все ж таки ближче до України, ніж армія Карла ХІІ; по-третє, українське суспільство є політично роз’єднаним організмом («не в єдиномисленній суть згоді, і одні хочуть протекції московської, другі схильні суть до протекції турецької, треті смакують собі побратимство татарське, чинячи те з вродженої до поляків антипатії»); по-четверте, на Правобережній Україні продовжують бути сильними антипольські настрої; по-п’яте, що кілька тисяч регулярного російського війська завжди перебувають «при боці» гетьмана й не дадуть йому змоги вільно розпоряджатися своїми силами; по-шосте, Річ Посполита й сама потребує консолідації, адже є роз’єднаною на два політичні табори.

Незважаючи на це, у жовтні 1707 р. І.Мазепа, якщо довіряти записам капелана короля Карла ХІІ Нордберга, надіслав таємного листа С.Лещинському з пропозицією допомогти шведам знищити «шість чи сім тисяч московитів, які були в Україні». Окрім того, швед Нордберг передав такі висловлювання українського гетьмана: «...козаки нічого так не бажають, як мати можливість позбавитися від володарювання царя, на яке вони дивляться як на нестерпне іго. Правда, вони самі його на себе наклали, але це відбулося в той час, коли вони були засліплені обіцянками, що вони збережуть свою свободу і що їм нададуть великі переваги, якими, однак, вони не скористалися».

Інформація Нордберга підтверджується тим, що 22 листопада 1707 р. королем Станіславом Лещинським було видано універсал «гетьманові, Війську Задніпровському Запорозькому та всій Україні». У ньому король Речі Посполитої закликав українців до повернення під протекцію «дідичного пана» й обіцяв захист перед «чужим ярмом» московського царя: «...щоб ви, скинувши з себе ярмо чуже і несправедливе панування, до давніх свободи, волі й під рідне спадкове панування Королівства Польського поверталися і згадали собі старих часів Україну.., і зберігати ваші вірності прагнемо, але й у досконаліших і більших блаженствах утвердити і як синів єдиної і неподільної вітчизни, пригорнувши до спільної матері Речі Посполитої, в правах помістях, угіддях безпеці і всіх свободах навіки утвердити хочемо і старатися будемо».

Раніше, у 1707 р., гетьманський уряд розпочинає переговори з представниками польського короля Станіслава Лещинського. Як відзначив Олександр Оглоблин, тогочасна міжнародна тактика української дипломатії полягала в збереженні лояльного зв’язку з Москвою й активізації переговорного процесу з Лещинським, щоб на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення прав України в системі Речі Посполитої та водночас нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Наслідком таких дипломатичних дій Мазепи було надання гетьману Станіславом Лещинським королівського привілею, в якому йшлося про гарантію прав Українського гетьманату в складі Речі Посполитої як рівноправного федеративного члена. Саме українсько-польські домовленості 1707 р. відкрили шлях до переговорів гетьмана з Карлом ХІІ і підготували ґрунт для зміни міжнародно-правового статусу Українського гетьманату протягом 1708-1709 рр.

Постійне порушення умов українсько-російського договору 1687 р., руйнування Гетьманщини фактично означало зраду Петром І гетьмана, що за тогочасними політико-правовими нормами дало підстави Івану Мазепі шукати іншого протектора. Вибір на користь саме шведського короля був зумовлений давніми стосунками України зі шведами, починаючи з часів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Окрім того, гетьману вдалося змусити Карла ХІІ підписати дуже вигідну угоду, за якою шведський король зобов’язувався оберігати Козацьку державу від усіх її ворогів.

ГЕТЬМАН

СКОРОПАДСЬКИЙ

В умовах Північної війни та розподілу України між воюючими арміями, в Глухові відбулося обрання на «альтернативне» гетьманство стародубського полковника Івана Мазепи. Козацька рада відбулася 6 листопада 1708 р. у Глухові. Вона проходила під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами. Перебуваючи під враженням від жорстоких допитів та страт мазепинських прихильників, які проходили в Лебедині, а також під безпосереднім тиском з боку Петра І та його урядовців 8 грудня 1708 р. І.Скоропадський видав розлогий універсал до всіх станів тогочасного українського суспільства. Документ, що мав виразно контрпропагандистський зміст, був відповіддю на розповсюджені в містах і селах Українського гетьманату універсали Мазепи й оголошував про «зрадницькі» наміри колишнього правителя. Натомість Скоропадський висловлював свою безмежну вірність московському царю та закликав «малоросійський народ» і надалі бути прихильними до «єдиновірного монарха, Його Царської Величності», який сприяв тому, що «Україна, Вітчизна наша, прийшовши після перших війн у спокійне та щасливе життя, помножилися церквами Божими та святими обителями і поширилися у міста, містечка та села врожаями земними, купецькими багатими торгами».

Протягом листопада-грудня 1708 р. в Глухові та Лебедині, а також навколо них концентрувалися підрозділи українського козацтва, які визнавали владу І.Скоропадського та царя Петра І. Відомо, що 23 грудня промосковський гетьман отримав наказ від фельдмаршала Б.Шереметєва організувати почту від Полтави до Сум, що було спричинено запланованим розміщенням у Сумах головної штаб-квартири російської армії. Незважаючи на великі матеріальні труднощі, Скоропадському все ж таки вдалося налагодити дієву поштову службу.

На початку січня 1709 р. «альтернативний» гетьман скаржився до Г.Головкіна, що царські війська чинили свавільства у Ромнах та грабували його мешканців. Російський урядовець відповідав, що винних буде покарано, та наказував Скоропадському у разі вступу до України військ короля С.Лещинського підготувати козаків Київського, Білоцерківського «і других тамобочних полків» для відбиття нападу в складі корпусу на чолі з фельдмаршалом-лейтенантом Гольцем. 7 січня гетьман Скоропадський написав листа до О.Меншикова, в якому просив його дати розпорядження звільнити захоплених росіянами українських козаків, яких тримали у Трубчеську.

9 січня 1709 р. Головкін наказував гетьману пересуватися разом зі своїм військом поближче до Ромен. Аналогічний наказ Скоропадський отримав і від фельдмаршала Б.Шереметєва. А 13 січня Головкін пропонував Скоропадському призначити наказного гетьмана для управління козацькими полками на Правобережній Україні. 22 січня Головкін надіслав до гетьмана 150 друкованих грамот Петра І для розсилки їх по усім полкам Лівобережної України. Крім того, Головкін пропонував ознайомити усіх українських мешканців з перехопленим листом І.Мазепи до короля С.Лещинського, який, на його думку, засвідчував «запродання» України «в неволю» Речі Посполитій.

Відомо, що наприкінці грудня 1708 р. І.Скоропадський надіслав до Кримського ханства свого посланця І.Черняка з проханням до хана не підтримувати Карла ХІІ Густава та І.Мазепу. Невдовзі гетьман отримав наказ від Б.Шереметєва передислокуватися до Ніжина, що він і зробив у січні 1709 р. Це було зроблено, як засвідчував Головкін, для того, щоб «малороссийский народ, что при вас войска, был в доброй надежде; тако же и неприятель имел пострах». 1 січня Скоропадський надіслав листа до Меншикова з проханням сприяння козакам Стародубського полку, що на той час перебували у містах Бихові та Чаусові. 26 січня Г.Головкін писав до І.Скоропадського, що «естли неприятель еще здесь в Украйне замешкает и завеснует, то чаем, что не без трудности ему будет в провианте и в фураже и принужден будет для того иттить и в половодье за Днепр; …и то извольте ваша вельможность по располении Днепра приказать изводить к Киеву». 21 лютого Б.Шереметєв наказував промосковському гетьману надіслати своїх розвідників на Січ для вивідування політичних настроїв запорожців.

У період з лютого по квітень 1709 р. козаки Скоропадського брали участь у локальних сутичках зі шведами поблизу Лохвиці і Голтви. Окрім того, у березні гетьман отримав від Б.Шереметєва наказ перекрити заслонами лінію Манжаліївка – Поток – Кременчук – Омельники, щоб не дати можливості запорожцям учинити раптовий напад на російську армію. Одночасно І.Скоропадський наказував корсунському полковникові А.Кандибі пильно слідкувати за тим, як поводить себе правобережний полковник Самусь, а також вислати розвідників до Січі із завданням дістати інформацію про наміри запорожців.

Невдовзі лівобережному гетьману царське командування поставило завдання перекривати Карлу ХІІ сполучення з Річчю Посполитою і розташуватися у районі поміж річками Псел та Сула. 24 травня І.Скоропадський отримав наказ рухатися з підлеглими йому полками до містечка Сорочинці для кращого зв’язку з основними військами Петра І. Окрім того, козакам наказували знищувати всі запаси провіанту і фуражу на шляху пересування шведів, а також виставити вздовж річки Псел «роз’їзди та караули». Наприкінці травня Скоропадський отримав наказ від Головкіна оголосити усій старшині та жителям Лівобережної України указ Петра І про «зраду» запорожців та зруйнування російськими військами Запорозької Січі. Окрім того, російський урядовець зазначав, що «ради лутчаго о том известии всему малороссийскому народу велено тех универсалов несколько сот напечатать, и пришлю оніе для розсылки во весь малороссийский народ к вашей вельможности вскоре».

8 червня 1709 р. головні сили Скоропадського знаходилися поблизу містечка Богачки, а незадовго до Полтавської битви вони перемістилися у район Будищ та Решетилівки й підійшли до села Жуки. Відомо, що перед початком вирішальної битви зі шведами під Полтавою Петро І, не маючи довіри до гетьмана І.Скоропадського, писав до своїх воєначальників: «…а что атакованіе неприятеля от нас будет, не обьявляй (І. Скоропадському. – Т.Ч.), дабы не пронеслось, но секретно сіе дело держи». Більшість із майже 8 тисяч козаків І.Скоропадського, які під загрозою проведення репресій щодо них і їхніх сімей (зокрема, жінки і діти багатьох українських старшин знаходилися в ролі заручників у Глухові та Лебедині) перейшли на бік Петра І, також не брали безпосередньої участі в Полтавській битві. Хоча, можливо, що певна їх кількість була поставлена на один з флангів поряд з драгунами, коли в ході Полтавської битви російські полиці вивели перед ретраншементом. Відомо також, що напередодні «генеральної баталії» московський цар у листі від 23 червня наказував своєму реґіментареві «…Дабы… весьма того накрепко смотрели, чобы оных шведов за Днепр не перепустить».

Цікавим фактом залишається те, що з табору І.Скоропадського в розташування шведського штабу напередодні вирішальної битви надійшла записка з пропозицією підтримати короля Карла ХІІ Густава і гетьмана Мазепу. Очевидно, передбачаючи такий розвиток подій і недовіряючи «зрадливим черкасам», Петро I залишив полки Скоропадського в ар’єргарді своєї армії та наказав шести драгунським полкам на чолі з А.Волконським здійснювати за ними спеціальний нагляд.

Отже, під час Полтавської битви лівобережні козаки Скоропадського знаходилися поза межами головного театру бойових дій. Разом з тим, вони брали участь у переслідуванні розгромлених військ Карла ХІІ Густава, коли ті відступали до Дніпра в район Переволочної, а, отже, брали участь у сумнозвісній Полтавській битві. Адже згідно з теорією і практикою військової справи битва складається не лише з «генеральної баталії», але й з підготовчого та заключного етапів. До речі, завершальний етап вважається не менш важливим за два перші. Відомо, що 10 липня 1709 р. цар Петро І запросив гетьмана І.Скоропадського разом зі старшиною у свій похідний намет і нагородив їх золотими медалями та пожалував 100 тисяч рублів на «разделение войска». Перед тим, 3 липня, граф Г.Головкін звертався з розпорядженням до Скоропадського направити листа до чигиринського полковника Галагана та брацлавського полковника Іваненка з наказом «переловити» шведського короля Карла ХІІ та гетьмана Мазепу. Пізніше Головкін повідомляв Скоропадського про розгром залишків шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом поблизу Переволочної, з чого можна зробити висновок, що Скоропадський там не був присутній. Це підтверджував і лист О.Меншикова до лівобережного регіментаря. Невдовзі Г.Головкін просив І.Скоропадського переправити його листи до кримського хана та очаківського бейлербея, в яких, очевидно, російський урядовець просив їх не сприяти шведському королю та видати Мазепу царю Петру І. Лівобережний гетьман виконав розпорядження московського «канцлера», але натомість надіслав до нього генерального писаря Савича, який передав Головкіну «пункти» від Війська Запорозького до Петра І, а також прохання надати «жалувану грамоту на уряд гетьманський і маєтності, що належать до булави» І.Скоропадського.

Як відзначали дослідники, перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала можливість Петру І відкинути декларовану турботу про збереження українських «прав і вольностей» та юридично закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів. Згідно з царською інструкцією від 18 липня 1709 р. вони мали: по-перше, контролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана І.Скоропадського і не дозволяти йому призначати старшин на українські уряди без згоди з царем; по-друге, слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; по-третє, нейтралізувати агітацію прибічників І.Мазепи. Царський резидент при гетьманському уряді А.Ізмайлов також отримав таємну інструкцію від свого монарха, де йому ставилося в обов’язок «смотретьнакрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковнике никакой шатости к измене и возмущению народа… не было, и разведывать того накрепко всякими способы… » Одним із найголовніших завдань, яке поставив перед І.Скоропадським московський цар Петро І, було «верстать» українських козаків у російські драгуни. У 1710 р. один із гетьманських слуг говорив чигиринському сотнику про те, що його патрон немає ніякої реальної влади з огляду на те, що російський резидент не тільки перевіряв усю його кореспонденцію, а й вирішував за гетьмана усі питання державної ваги. Про те, що позбавлення Скоропадського владних повноважень робилося цілеспрямовано й заплановано з боку Москви, засвідчують, наприклад, слова київського «генерал-губернатора», князя Д.Голіцина: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом; не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами или чем-нибудь другим… когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами…»

З цього часу у військовій справі гетьман І.Скоропадський почав виконувати накази не лише царя Петра І, а й київського російського воєводи Д.Голіцина. У 1710 р. цар Петро І наказав гетьману І.Скоропадському прислати 6 тисяч козаків «ради строения фортеции» на печерських пагорбах у Києві. У січні наступного року за розпорядженням канцлера Головкіна лівобережний регіментар додатково надав у розпорядження Д.Голіцина 2 тисячі козаків для рубки і привезення на фортечні потреби лісу. Певна кількість городових козаків у той же час допомагала укріплювати фортечні мури в Глухові.

У зв’язку зі вступом у Північну війну на боці Шведського королівства Османської імперії, на початку 1711 р. І.Скоропадський підготував кілька полків (близько 2 000 козаків) для відправки до Приазов’я для охорони кордонів Російської імперії від нападу турків, а сам з основними силами та російськими військами генерала Бутурліна виступив у пониззя Дніпра в напрямку Криму, щоб протидіяти татарським військам. Окрім того, чотиритисячний загін на чолі з миргородським полковником Д.Апостолом влився до російської армії на чолі з Петром І, яка готувалася для походу вглиб Молдавського князівства. Водночас І.Скоропадський за наказом царського уряду намагався протидіяти спробам наступника Мазепи гетьмана П.Орлика оволодіти Правобережною Україною. У квітні 1711 р. в листі до Д.Голіцина Скоропадський пропонував перевести на лівий берег Дніпра жителів Корсуня, Чигирина, Кальниболота і Лисянки.

З огляду на підписання Прутського трактату та у зв’язку з підтримкою правобережного українського населення П.Орлика, у вересні 1711 р. Петро І видав указ, який зобов’язував козацьких полковників «Задніпровської України» зі своїми полками перейти в «Малу Росію». З огляду на це, наприкінці грудня 1711 р. – на початку січня 1712 р. І.Скоропадський видав кілька універсалів про переведення на Лівобережжя жителів Правобережної України. Незважаючи на такі дії лівобережного гетьмана, московський цар так само як і під час Полтавської битви не довіряв І.Скоропадському, підозрюючи, що той може об’єднатися з П.Орликом. Саме тому до місць дислокації основних сил лівобережного козацького війська у Гадячі, Сорочинцях, Золотоноші та Чигирині були введені російські підрозділи.

Протягом 1712-1713 рр. основні сили лівобережної частини Українського гетьманату були підтягнуті до Києва. Тут вони перед загрозою ймовірного походу Османської імперії на місто укріплювали захисні споруди й Печерську фортецю, а також готувалися для відсічі нападу військ гетьмана П.Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У цей час лівобережний рігементар І.Скоропадський виконував розпорядження фельдмаршала Б.Шереметєва, який з приводу підготовки походу проти татар у 1713 р. писав до гетьмана: «дабы в оном походе были вся старшина и реестровые козаки сами, а наемщиков отнюдь никто за себя не посылали…» Слід зазначити, що російський воєначальник мав право безпосередньо давати накази українським старшинам. Зокрема, восени того самого року лубенському полковнику В.Савичу наказувалося міцно охороняти переправи вздовж Дніпра, а переяславський полковник С.Томара мав «разьезды, пасы и форпосты по реке Днепру, и в прочих местах, где есть опасность от неприятеля, содержать обще в крепком осмотрении». Одночасно протягом 1713-1714 рр. близько 12 тисяч козаків були задіяні на будівничих роботах з укріплення фортець у Глухові, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Полтаві. Як зазначали історики, перемога Московської держави у Полтавській битві спричинила «радикальну зміну поглядів воєнних діячів Петра І на воєнне значення та здібність воєнних кадрів – спеціально в справі вживання козаків до незвиклих фортифікаційних робіт».

Незважаючи на те, що після російсько-турецького миру 1714 р. напруга на південних кордонах Московської держави та Лівобережної України зменшувалася, українське козацьке військо продовжувало брати участь у багатьох воєнних подіях. Так, у 1715 р. гетьман І.Скоропадський отримав наказ від Петра І зосередити свої підрозділи поблизу Києва. Наступного року вони передислокувалися до Гадяча, який оберігали від нападу кримської орди. В очікуванні нових набігів татар у 1716 р. лівобережному гетьману наказувалося розташувати козацькі полки «в пристойных местах» і узгоджувати свої дії з губернатором Д.Голіциним. У лютому 1718 р. за царським наказом Скоропадський вислав 6 тисяч козаків на Дон у підпорядкування бригадира Кропотова, що готувався у похід проти татар.

У 1716 р. козацький загін на чолі з генеральним хорунжим І.Сулимою було відправлено у донські степи будувати укріплення проти вторгнень ногайців Кубанської орди. Протягом 1718-1721 рр. українські козаки Скоропадського вели будівничі роботи з прориття водного каналу між Доном та Волгою, зведення фортець в Астрахані та Царицині. У листопаді 1718 р. вийшов царський наказ щодо направлення на будівництво Ладозького каналу поблизу Петербурга (з’єднував річки Волхов та Неву) козаків із Київської губернії – по одному чоловіку від семи дворів. Через два роки, 17 грудня 1720 р., Петро І вже наказував гетьману І.Скоропадському направити на будівництво Ладозького каналу 10 тисяч українських козаків. У 1721 р., в останній рік Великої Північної війни, з метою оволодіння південним узбережжям Каспійського моря українські козаки під проводом наказного гетьмана Д.Апостола були відправлені до берегів річки Сулак, у т.зв. Терський похід.

На початок 1720-х рр. у Київському, Чернігівському, Переяславському, Ніжинському, Прилуцькому, Стародубському, Лубенському, Миргородському, Гадяцькому та Полтавському полках налічувалося 55 тисяч 241 козаків (в т. ч. 16 тисяч 540 піших та 38 тисяч 701 кінних), хоча кількісний склад задіяного у подіях Північної війни 1700-1721 рр. козацького війська був значно меншим і не перевищував 25 тисяч вояків. Найбільш активно у воєнних діях брали участь 5 охотницьких (найманих) полків, у кожному з яких нараховувалося від 600 до 1000 козаків. Слід також зазначити, що якщо протягом 1708-1714 рр. російський монарх Петро І ще використовував (хоча й дуже обережно, доручаючи контроль над ними російським підрозділам) козацьке військо гетьмана Івана Скоропадського під час бойових дій, то в міру зменшення військової небезпеки цар почав дивитися на козацтво Лівобережної України лише як на допоміжне військо та робочу силу й головним чином почав використовувати їх на фортифікаційних і канальних роботах.

ХТО КОГО ЗРАДИВ?

Частина історіографії сучасної Росії переповнена визначеннями щодо зради васальнозалежного гетьмана Мазепи своєму сюзеренові Петру І. Натомість жоден з сучасних російських істориків до цього часу чомусь не заторкнув питання щодо відмови царя Петра І від своїх монарших зобов’язань, які він привселюдно давав усьому «малоросійському народові» та його новообраному васалові-регіментареві І.Скоропадському у своїх грамотах від 1 та 6 листопада 1708 р.

«А Мы, Великий Государь, Наше Царское Величество, обещаем вам, верным нашим подданным, тому вольными гласы новообранному Гетману, тако ж и Генеральной старшине, Полковникам, Ясаулам, Сотникам, и всей полковой старшине и всему войску Запорожскому, Нашим, Царского Величества, словом все вольности, права и привилегии, которые вы от времени принятия блаженные и достохвальные памяти отца нашего, Великого Государя, Царя и Великого Князя, Алексея Михайловича всея Великие, и Малые, и Белые России Самодержца, под свою великодержавную руку, Гетмана Богдана Хмельницкого, с Войском Запорожским и со всем Малороссийским народом, и потом при Нашем, Царского Величества, государствовании, Гетманы и все войско имели, свято, ненарушимо и цело содержать…», — зобов’язувався російський монарх перед своїми українськими підданими.

Однак недотримання монарших зобов’язань щодо «прав і привілеїв» українського гетьмана проявилося відразу ж після Полтавської битви, коли до Скоропадського було приставлено царського стольника А.Ізмайлова (пізніше його замінив на цій посаді стольник Ф.Протасьєв). Останній згідно з наданими йому від царя «явними статтями» і «секретними пунктами» мав не тільки доповідати Петру І про все, що робили гетьман та генеральна старшина (тобто виконувати контрольні щодо української адміністрації функції), а й разом з І.Скоропадським «управлять с общего с ним совету». Згідно з висновками історика Віктора Горобця, Ф.Протасьєв протягом 12 років резидування при гетьмані цілком свідомо переймав на себе гетьманські функції. Тобто згідно з царськими розпорядженнями, починаючи з кінця червня 1709 р. в Лівобережній Україні фактично встановлювалося двовладдя.

За наказом Петра І від 22 січня 1715 р. про новий порядок заміщення старшинських «урядів», козацькі полковники в Лівобережній Україні стали призначатися із двох-трьох наданих І.Скоропадським кандидатур лише за царським наказом з Санкт-Петербургу. Таким чином, по-перше, було остаточно ліквідовано принцип гетьманської юрисдикції у керівництві полками як адміністративно-територіальними та військовими одиницями, а, по-друге, в українців відбиралася ще одна дуже важлива «вольність», яку перед тим обіцяв захищати своїм «монаршим словом» російський цар. З цього часу розпочалася практика прямого призначення на полковницькі посади російських урядовців, тобто представників не «Малоросії», а «Великоросії».

Отже, саме таким чином Петро І зраджував не тільки правителя Лівобережної України – гетьмана, а й усіх вищих урядовців тогочасного українського суспільства – «запорозьких полковників, осавулів, сотників, отаманів і всю полкову старшину».

Тарас Чухліб, доктор історичних наук, директор НДІ Козацтва, член Ради Українського козацтва при Президентові України