Точка зору: ҐЕНЕЗА ПОЛІТИЧНОГО КЛАСУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЯК ВАРІАНТ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Інтерес до ґенези правлячого класу Росії зумовлений як суб’єктним статусом цієї країни, так і територіальною близькістю цього великого і впливового суб’єкту до України. Крах «біполярної моделі», геополітичне та економічне послаблення Російської Федерації в той період не спровокували автоматичного викреслення цієї країни (і російського політичного класу) із переліку найвпливовіших світових суб’єктів. Більше того, геополітична суб’єктність Росії є фактором, що впливає на темпи та масштаби сучасного українського модернізаційного проекту, а й відповідно – на формування, діяльність та політичну філософію правлячого класу України.

Одне з найважливіших питань транзиту – це ефективність діяльності суб’єкта (модератора) модернізації. Від того наскільки адекватно система (суспільство) вирішує проблему модератора перетворень залежать і результати політичних перетворень, і темпи та глибина соціально-економічних реформ, і імплантація країни як суб’єкта до участі в субрегіональних та світових процесах. Традиційно функції суб’єкта перетворень виконують політичний клас суспільства, що модернізується, та, безперечно, ядро політичного класу – еліта. (Тут ми виходимо з парадигми, сформованої американським політологом Х. Лассуелом, який стверджував, що політична еліта – це верхівка правлячого класу.)

90-і рр. минулого століття в історії Росії – це передусім період формування нового політичного класу, глобальних соціально-економічних та політичних змін, у результаті яких Росія отримала ринковий сегмент економіки та демократичні контури політичного режиму. Погодимось із думкою російських дослідників, які наголошують на тому, що формування нового політичного класу супроводжувалось тимчасовим зростанням швидкості та інтенсивності соціальних процесів. Йдеться про збільшення кількості соціальних «ліфтів» та каналів вертикальної мобільності. Так, еліта інтегрувала в себе чимало нових елементів, більшість із яких стали найнятими менеджерами, а з часом – досягали статусу олігархів. Репресивні механізми ефективності еліти підтримувались переважно такими інструментами, як компромат і криміналізація еліти. За часів президентства Б.М.Єльцина (1991-1999 рр.) слабкий президент (не дивлячись на величезне коло конституційної президентської компетенції) з метою втримання ситуації під контролем мав маневрувати між різними сегментами правлячого класу, донорами якого були як нові політичні актори (олігархи, регіональні еліти, політичні партії), які прагнули політичної легалізації, так і частина радянської номенклатури, що адаптувалася до нових реалій. Таке маневрування президента між різними групами політичного класу створювало ефект «демократичного співіснування» різних його груп.

Щодо олігархів, то перший період формування їх як соціальної групи тривав із 1986 по 1994 рр. У цей час відбулася «номенклатурна приватизація» фінансових установ і підприємств в експортноорієнтованих галузях. Другий період еволюції олігархів (1994-2000 рр.) пов’язаний із заставними аукціонами і початком формування як загальноросійських, так і регіональних фінансово-промислових груп та режиму олігархату. (Коли ми говоримо про «заставні аукціони», то маємо на увазі процес, який передбачав, що де-юре держава позичала у приватних банків, які належали олігархам, кредитні гроші, передаючи у тимчасове керування бізнес-еліти найбільш привабливі активи; де-факто – суб’єкти процесу розуміли, що держава кредити не поверне, йшлося про придбання за демпінговими цінами стратегічної державної власності.) Пік впливу олігархів припадає на період 1996-1998 рр.: олігархічні групи не лише реструктуризовують власні бізнес-імперії, а й починають здійснювати як безпосередній особистий вплив на ухвалення владою найважливіших політичних і кадрових рішень, так і опосередкований політичний вплив, делегуючи до виконавчої влади своїх представників (що стають частиною бюрократичної складової політичного класу), фінансують діяльність парламентських партій і мають своїх представників у цих партіях (отримуючи, таким чином, представництво у електоральній та легіслатурній частині російського політичного класу).

«Регіональний феодалізм» – таку характеристику стану російських регіональних еліт наприкінці 90-х рр. минулого століття дає російський політолог Г.Голосов, роблячи акцент на децентралізації регіональних політичних режимів щодо Москви та авторитарному наповненні більшості з них. Відміна Б.Єльциним регіональних виборів у 1991 р., а потім – у 1994-му, стала серйозним фактором консервації місцевих еліт. Проведення ж прямих виборів у 1997 році в суб’єктах Федерації лише активізувало консолідацію авторитарних регіональних режимів: ті губернатори, яких було переобрано, почали знищувати опозицію; в тих же регіонах, де переміг представник опозиції, опозиція просто припинила своє існування.

Розуміння еволюції нових політичних акторів дає уявлення про якісні характеристики (діяльність, прагнення, цінності та інше) політичних «донорів» правлячого класу і свідчить про неможливість виконання ними функцій провайдерів (суб’єктів) постіндустріальної модернізації. Нові політичні актори, формування економічного та політичного капіталів яких відбувалося не шляхом конкурентної боротьби, а методами пільгового, неконкурентного привласнення державної власності під протекторатом держави і комерціалізації адміністративно-розпорядних функцій бюрократичного апарату, були зацікавлені у збереженні status quo, який передбачав обмеження конкуренції на всіх рівнях і в економіці, і в політиці. Така система надавала зручні можливості для повного і безмежного домінування олігархії – на макрорівні, регіональним елітам – на місцевому рівні. Крім того, нестабільність у середині політикуму, поривчасті наближення до елітного ядра політичного класу чи віддалення президентом тих чи інших груп не створювали підстав для впевненого перебування останніх при владі, і відповідно – ґрунту для розроблення тривалих модернізаційних концептів.

Інституціалізація нових акторів (олігархів і регіональних лідерів) у межах політичного класу відбувалася протягом двох електоральних циклів – 1995-1996 і 1999-2000 рр. Щодо виборчої кампанії 1995-1996 рр., то вона сприяла, по-перше, швидкому формуванню і легалізації політичного впливу олігархату в межах правлячого класу та його входженню в політичну еліту країни; по-друге, розумінню того, що саме контроль над власністю, фінансами та медіа (медіакратія) дозволяють мати стабільне політичне представництво. Електоральний цикл 1999-2000 рр. став кульмінацією періоду «елітного плюралізму» (або «демократії еліт») і водночас заклав тенденції для використання практики формального використання процедури звернення до електорату під час виборів і формування ілюзії політичної безальтернативності.

Центральним сюжетом «демократії еліт» стала конкуренція протягом 1999 року двох фракцій правлячого класу, сформованих у середині виконавчої влади, що прагнули її очолити та сформувати нову урядову коаліцію. Втім, у результаті виснажливої парламентської кампанії у 1999 р. блок Є.Примакова – Ю.Лужкова «Батьківщина – вся Росія» програє боротьбу і на президентських виборах 2000 року блок «Батьківщина – вся Росія» вже не виставляє свого претендента на посаду президента. Фактично, відмова після поразки на парламентських виборах 1999 р. керівників блоку «Батьківщина – вся Росія» від свого кандидата на президентських виборах 2000 р. та швидке зростання рейтингу в.о. президента Росії В.Путіна зумовили те, що вперше в новітній Росії результати кулуарних домовленостей у середині політичного класу щодо кандидатури політичного наступника діючого президента були фактично лише парафовані виборцями під час березневого голосування 2000 р. Обрання В.Путіна президентом Росії у першому турі й конкуренція на виборах із представниками лише старої опозиції зразка 90-х рр. створили ілюзію «політичної безальтернативності» в межах політичного класу і стали небезпечним початком згортання «елітного плюралізму».

Більшість російських науковців наголошує на тому, що президентство Володимира Путіна стало початком етапу стабілізації, запит на яку назрів у російському суспільстві, стомленому від деіделогізованого періоду хаосу доби Бориса Єльцина. Офіційну ж оцінку періоду 1991-1999 рр. дав один із російських ідеологів часів президентства В.Путіна, заступник адміністрації президента РФ В.Сурков, ініціатор розроблення та модератор теорії «суверенної демократії», який наголошував на тому, що: в 90-ті рр. державна влада скрізь відступала; корупція замінила конкуренцію; олігархи контролювали міністерства, регіони, партії; за допомогою медіа лобіювали участь у приватизації; як наслідок – валовий продукт скоротився в Росії практично на половину (порівняно з кінцем 80-х рр. минулого століття).

Сценарій, реалізований новим російським президентом В.Путіним протягом 2000-2008 рр., концептуально перебував у межах традиційної поведінки російської влади у разі здійснення останньою масштабних модернізаційних проектів (епохи I.Грозного, Петра Першого, Й.Сталіна) і маневреність якої обмежується часом, соціальними і зовнішньополітичними чинниками. Як правило, суб’єкт російської модернізації (а це – не еліта в цілому і не елітна група, а впливовий і харизматичний лідер) обирав стратегію зростання тиску держави на економічну та соціальну сфери суспільства (під час президентства Путіна держава зробила спробу повернути собі контроль над експортноорієнованими сегментами російської економіки). В політичній площині – вибір робився на користь авторитарного стилю керівництва суспільством, який російською владою часів Путіна інтерпретувався спочатку як «керована демократія», а з часом – як «суверенна демократія». Політичним базисом (найбільш задіяною фракцією політичного класу у розробці і реалізації політичних рішень) російських авторитарних режимів ставала лояльна до лідера-харизмата бюрократія, залежність якої від лідера, що привів її до влади, є абсолютною.

Погоджуємось із думкою російського політолога Б.Макаренка щодо того, що головним змістом внутрішньої політики В.Путіна протягом двох президентських каденцій було, по-перше, створення моноцентричного центру влади і, по-друге, демонтаж «демократії еліт», яка дозволяла протягом 90-х рр. ХХ ст. різним суб’єктам політичного класу, контролюючи ресурси, створювати політичні інститути і вирішувати питання їх легалізації (відповідно свого впливу) шляхом апеляції до електорату (виборів). Основні інструменти (технології) демонтажу «демократії еліт» – ресурсний авторитаризм, реформування виборчого законодавства і концентрація політичного впливу в межах бюрократичної групи правлячого класу.

Як уже було сказано вище, технологією нейтралізації політичного впливу олігархів став «ресурсний авторитаризм». Так, у лютому 2000 р. президент В.Путін зустрівся із впливовою частиною політичного класу – олігархами єльцинської доби – і повідомив про необхідність запровадження рівної дистанції між владою і бізнесом. Майновий status quo було гарантовано лише тим власникам, які погоджувалися грати «за правилами Кремля». Вже протягом першого року президентства Путіна «технократи» (А.Міллер, Д.Медведєв, Д.Козак) та «силовики» (С.Іванов, В.Іванов, С.Богданчиков, Б.Гризлов, С.Міронов, М.Патрушев) – ті фракції політичного класу, на які покладався в розробці та реалізації політики президент, повернули державі право контролювати використання приватними власниками ресурсів і регулювати, таким чином, або продаж несанкціонованому покупцеві, або використання ренти для реалізації власних політичних цілей. Фактично, йдеться про створення найбільш впливовою частиною путінського політичного класу системи розподілу ресурсів за принципом політичної лояльності. В таких умовах лідер може дозволити собі зберігати політичний демократичний дизайн, авторитарно регулюючи при цьому доступ з боку «лояльних» фракцій політичного класу до власності, фінансів і медіа.

На прикладі окремих нелояльних представників олігархічної частини політичного класу було продемонстровано, як діятиме новий владний механізм у разі нерозуміння нових правил політичної гри. Так, власник каналу “НТВ” В.Гусинський у 2000 році був змушений передати акції каналу “НТВ” “Газпрому” на умовах, запропонованих “Газпромом”, й емігрувати. У тому ж році емігрує і Б.Березовський, втративши контроль над каналом “ОРТ”. Найбільш неприємна операція з нейтралізації впливу олігархів єльцинської доби була застосована щодо М.Ходорковського, якого заарештували 25 жовтня 2003 року за звинуваченнями у порушеннях, які мали місце під час приватизації ЗАТ «Апатит». У 2005 році Ходорковський був засуджений за невиплату податків. Зазначимо, що до арешту Ходорковський робив грошові внески до правих партій «СПС» та «Яблуко» та заявляв про намір піти з ЮКОСу у 2007 році (за рік до президентських виборів), що спровокувало думки про те, що молодий та амбітний олігарх обмірковує політичне майбутнє. В грудні 2004 року з метою врегулювання боргових зобов’язань ЮКОСу перед державою була продана її компанія «Юганскнафтогаз». А у 2005 р. Р.Абрамович продав державі 75,7% акцій «Сибнефти».

Реформування виборчого законодавства – політична технологія централізації регіональних еліт та встановлення домінування бюрократів над партійними фракціями політичного класу. Першими кроками щодо обмеження регіонального авторитаризму стали:

– запровадження у 2000 р. семи великих федеральних округів, на чолі яких перебували мегагубернатори, виведені за межі легітимізації свого статусу на виборах;

– надання президенту конституційної можливості розпускати регіональні парламенти у разі ухвалення останніми законів, що суперечать нормам федерального законодавства.

Механізмом, який би повністю «розкрив» регіональні режими для Центру, було обрано федеральні партії. Новий закон про вибори, ухвалений у 2001 році і доповнений протягом двох наступних років, було спрямовано на скорочення партійних пропозицій та повну підконтрольність виборчого процесу не місцевій владі, а федеральній. У результаті найвпливовіша фракція політичного класу – бюрократична, отримала повну підконтрольність виборчого процесу, залежність результатів виборів від власних розпоряджень, пропрезидентську конституційну більшість у Державній Думі й бездіяльну «клубну» другу парламентську палату – Раду Федерації. Замість законодавчої лабораторії, контролера діяльності уряду та коаліційного його формування партійні фракції Державної Думи перетворилися на канцелярську службу президентського секретаріату та уряду, які були опановані представниками надзвичайно впливової і практично неконтрольованої бюрократичної фракції правлячого класу сучасної Росії. Про такий стан речей свідчать дані, наведені О.Гаман-Голутвіною, відповідно до яких:

– не було жодної незгоди із кадровою пропозицією В.Путіна;

– скоротилася кількість депутатських слідчих комісій: протягом 1993-1999 рр. таких спеціальних депутатських комісій працювало 60, протягом 1999-2007 рр. – 29;

– Державна Дума ухвалює практично всі президентські законопроекти: 1996-1997 рр. – ухвалено 35% президентських законопроектів; 1999р. – 60%; 2000 р. – 100%.

Найбільш впливова – бюрократична – фракція політичного класу (вплив якої фактично не залежав від результатів виборів, представники якого приходили до влади разом із патроном) часів президентства Путіна складалася з чотирьох груп: «родинна» група, ліберали, технократи і силовики. Путіну, що вибудовував моноцентричну і персоніфіковану владу, був тактично вигідний атомізований характер його найближчого оточення, оскільки така ситуація укріплювала його позиції як безумовного арбітра у випадку виникнення протиріч у межах політичного класу.

«Родинна» група, яка здійснювала серйозний вплив на політику у перший президентський термін В.Путіна, об’єднувала тих представників політичного класу (керівник секретаріату президента до 2003 р. О.Волошин, прем’єр-міністр до 2004 р. М.Кас’янов, генеральний прокурор В.Устинов), які прийшли до влади за часів президента Б.Єльцина і була надзвичайно наближеною до родини першого російського президента. Останнім її впливовим членом у владі залишився заступник керівника адміністрації президента В.Сурков, розробник теорії «суверенної демократії», яка розглядалася його автором як ймовірна ідеологічна платформа російської бюрократії.

Група «путінських лібералів» представлена економістами, що прийшли до влади разом із Путіним, серед яких найбільш впливовими і відомими фігурами були Герман Греф (до 2007 р. міністр економічного розвитку та торгівлі) та Олексій Кудрін (міністр фінансів). Обидва представники групи ліберальних демократів прийшли до влади завдяки особистому знайомству із Путіним під час спільної роботи в мерії Санкт-Петербурга. До цієї групи примкнув і впливовий за президентства Б.Єльцина Анатолій Чубайс.

Група «технократів» очолювалась керівником правління ВАТ «Газпром» О.Міллером (колишній підлеглий Путіна із зовнішніх зв’язків у мерії Санкт-Петербурга) і тоді – першим віце-прем’єром – Д.Медведєвим (колишній радник мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака) і на той момент міністром регіонального розвитку РФ Д.Козаком. Неформальним лідером ліберальної та технократичної груп бюрократичної фракції політичного класу був Д.Медведєв, який переміг у кулуарній боротьбі за статус «наступника» В.Путіна представників «силової» групи бюрократів і став у 2008 році третім президентом Російської Федерації.

Найвпливовішою групою бюрократичної фракції політичного класу часів президентства Путіна (особливо його першої каденції) були силовики. Саме військові стали основою управлінської мережі Путіна, яка дозволила в короткий період часу поновити контроль політичного класу над усіма ключовими суспільними процесами і зробила більш впевненою федеральну владу: результат узгоджуваних процедур і результати виборів були прогнозовані. Така «прогнозованість» означала збереження демократії, але практично в імітаційній формі. За даними О.Криштановської, вже на період 2002 року кожен четвертий представник політичного класу був військовим, що дозволило дослідниці запропонувати вважати режим Путіна «ліберальною мілітократією» (в межах якої фактична влада військових здійснюється в межах політичної системи із фасадними ознаками демократії). Ідеологія силовиків передбачала також внесення рішучих змін у співвідношення влади і бізнесменів: силовики вважали, що вплив бізнесу на владу потребує корекцій шляхом підпорядкування бізнесу владі й створення в привабливих сировинних та інших еспортноорієнтованих галузях монополій за державною участю як ключового власника. Ключовими акціонерами і керівниками цих холдингів мали стати державники, якими силовики вважали себе.

Утім, на нашу думку, політичний режим Путіна, що базувався на піднесенні силовиків серед інших фракцій політичного класу, політичному і, що особливо важливо, ідеологічному моноцентризмі й ресурсному автократизмі, стабілізував розбалансовану політичну конструкцію Росії після Єльцина, але не створив інститутів для остаточного завершення модернізаційних перетворень у країні. Так, наприкінці свого президентства, В.Путін, занепокоєний необхідністю і водночас неможливістю проведення модернізації, у 2007 році підписує низку законів, які передбачають перерозподіл державної власності (яка оцінюється у 80 млрд. дол.) і фінансів (близько 36 млрд. дол.) в атомній та оборонній галузях на користь державних корпорацій, які було виведено з-під контролю уряду і підпорядковано безпосередньо президенту. Російський дослідник Вадим Волков, аналізуючи цю тему, наголошує на тому, що некоректно зводити логіку створення держкорпорацій лише до особистих і корпоративних інтересів. Той факт, підкреслює дослідник, що майно державних корпорацій було виведено за межі урядової юрисдикції, головного апарату держави (контрольованого саме бюрократичною фракцією політичного класу), свідчить про те, що керівництво країни розуміло неефективність останнього, його неспроможність забезпечити майнові гарантії і провести реформу держави. Виділення групи управлінців, яким довіряє Путін, які не будуть обмежені формальними процедурами узгодження і контролю бюджетних фінансів, але на яких покладається завдання інфраструктурної перебудови цілих економічних галузей – це крок відчаю», – зазначає Волков.

Створена В.Путіним владна модель обумовлювала існування певних вимог до електорального циклу 2007-2008 років з погляду збереження стабільної ситуації у країні, точніше – status quo. По-перше, потрібно було розробити і створити таку модель стримувань і противаг, яка б залишила, з одного боку, незмінною систему балансів інтересів, з іншого – суттєво обмежила б наступника Путіна. По-друге, президент не мав стати «кульгавою качкою» (слабким президентом на період виборчих кампаній). Якщо б таке сталося, то це серйозно б змінило взаємини глави держави із політичним класом, представники якого отримували власність або адміністративний ресурс в обмін на повну лояльність до Президента РФ. По-третє, потрібно було запровадити після виборів офіційний режим діархії (спільного керування). Фактично, все це і було зроблено: Путін очолив партію «Единая Россия», яка перемогла на виборах і отримала конституційну більшість у Державній Думі. В результаті внесених змін до Конституції, які значно збільшили коло повноважень прем’єр-міністра, і після інаугурації на президентську посаду Д.Медвєдєва В.Путін перейшов на роботу в уряд.

У своєму інаугураційному виступі у травні 2008 року новий російський президент Д.Медведєв зазначив, що базовим завданням вважає «подальший розвиток громадянських та економічних свобод, створення нових громадянських можливостей». Навіть такі напівпрозорі й досить абстрактні висловлювання третього російського президента щодо своїх майбутніх планів були підґрунтям для інтелектуалів ставити питання про можливість повернення до конкурентного демократичного політичного середовища, в тому числі – до нормального балансу взаємин між різними групами і підгрупами політичного класу. Ймовірність такого перебігу подій пов’язували із такими факторами, як відсутність досвіду роботи Дмитра Медведєва в силових структурах, походження (родина пітерських викладачів вищої школи), освіта, вік і ліберальні погляди.

Утім, закладена Путіним у режим діархія продовжувала працювати. Так, у 2008 році практично всі державні представники на підприємствах, якими керувала держава (ринкова вартість цих активів 460 млрд. дол.), були переназначені, що свідчить про те, що всі топ-менеджери путінської доби (переважно – представники військово-бюрократичного сегменту) зберегли свій домінуючий статус порівняно з іншими фракціями політичного класу, і сигналізувало про те, що «нова влада» працює за старим алгоритмом – поки що робить ставку на цілком залежний від неї бюрократичний сегмент. А вже перші кадрові призначення нового прем’єр-міністра В.Путіна змусили аналітиків зробити висновок, що обрання нового президента не стало початком глобального оновлення еліти. «Оновлення влади (еліти. – Прим. авт.) не відбулось, – пише політолог П.Салін, – нові призначення в уряді і в адміністрації свідчать про те, що В.Путін прагне і має всі підстави зберегти за собою абсолютне домінування в російській політиці».

Якщо склад елітного загону політичного класу в період 2008-2009 рр. не зазнав структурних змін, то серйозні корективи почали відбуватися в межах політичного класу, перш за все – в середині його бюрократичного сегменту. Навколо фігури Медведєва об’єдналися представники «московської» групи (О.Волошин, А.Чубайс, А.Дерипаска), або як її ще називали група «ображених» попередньою владою. Друга група на чолі із С.Собяніним та А.Усмановим складалась із відносно нових людей у владі. І третя група, «ліберальні силовики» – В.Черкесов та В.Золотов, які прагнуть реформ у силових структурах, ринкової економіки та плюралістичної демократії. Таке перегрупування бюрократичного сегменту політичного класу навколо Д.Медведєва і створення останнім своєї «клієнтели» свідчить про те, що новий президент не виключає для себе статусу самостійної політичної фігури. Вже після першого року президентства впливовий американський Foreign Policy робить висновок, що в плани Д.Медведєва входить взяти владу у свої руки. Поки нафтове процвітання було фактом, населення приймало правила гри, запропоновані Путіним: терпіти достатньо корумповану владу і обмеження громадських свобод в обмін на зростання стандартів життя. Втім, коли російська економіка лежить у руїнах, то тріщить по швах і суспільна угода. Прості росіяни виходять на вулиці й вимагають змін, які Путін в його новому політичному статусі не в змозі здійснити. Медведєв завжди прагнув, щоб його вважали певною мірою реформатором і під час кризи почав дистанціюватися від Путіна. Політичні розходження: антикризові дії, межі повноважень прокуратури, застосування сили проти демонстрантів. Кадрові розходження: Медведєв запропонував проводити кооптацію частини політичного класу (його бюрократичного сегменту) не за схемою кулуарних торгів, а шляхом відкритого відбору («золота тисяча») професіоналів, які представляють різні політичні сили.

Наскільки принципово і послідовно Дмитро Медведєв готовий поновлювати чи вводити елементи політичної конкуренції та ринкової економіки до російського сьогодення – питання відкрите. Ось лише окремі питання з сучасного порядку денного: чи є готовність у президента, еліти, політичного класу працювати в системі поліцентризму замість звичної моноцентричної моделі; чи є серйозні наміри позбавлятись «домінування» бюрократичної фракції політичного класу і рухатись у напрямку цивілізованої, консенсусної та інституціонально коректної співпраці різних центрів політикуму, що нарешті дасть країні суб’єкта модернізації не як окрему особу, а як цілий політичний клас; чи є розуміння того, що виклики світової економічної кризи вимагають нового ставлення до розподілу ренти, структури економіки та ролі держави в процесах економічного регулювання. Не виключено, що відповіді на ці питання є, але поки що вони не формалізовані. Не виключено, що є навіть розуміння в середині певних верств політичного класу, що без змін існуючого політичного та економічного каркасу не буде руху вперед. Чи є бажання і політична воля щось змінювати – покаже час.

Алгоритм «монолітизації» політичного класу, реалізований заради успішного завершення сучасного російського модернізаційного проекту, є, безперечно, цікавим матеріалом для вивчення, передусім, в розрізі пошуку кореляції між знищенням конкуренції в середині політичного класу і вирішенням проблеми провайдера модернізації. Особливо важливим узагальнення цього досвіду є для українських дослідників, які шукають ті схеми і політичні ходи, що зроблять можливим успішне продовження реалізації українського модернізаційного проекту і українського політичного класу, який випрацьовує схеми конструктивного існування на період після президентських виборів 2010 р. На нашу думку, описаний вище сценарій «стабілізації» всередині російського політичного класу є автентичним, тому придатним, для використання в межах лише такої країни, як Росія. Різними в Україні й Росії є стартові умови пострадянських модернізаційних проектів. Сам процес формування новітнього політичного класу Росії відбувався в межах великої (на період приходу до влади В.Путіна – вже практично атомізованої), але все ще впливової країни з традиціями домінування: а) держави щодо інтересів суспільства; б) імперської ідеології як у суспільстві, так і серед правлячої еліти. Сучасний російський досвід свідчить про те, що «монолітизація» політичного класу, не сприяла формуванню в Росії ще одного повноцінного суб’єкта модернізації поряд із харизматичним політичним лідером.

КОНОНЕНКО Н. В., науковий співробітник ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України БАЛАБАН Р.В., старший науковий співробітник ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України