Культура і мистецтво: ПОЕЗІЯ АНАТОЛІЯ ЛУГОВСЬКОГО
ЛУГОВСЬКИЙ Анатолій Васильович народився 13 червня 1955 року. Закінчив режисерський факультет Орловської філії Московського інституту культури та факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка.
Живе і працює у древньому місті Путивль. Є автором десяти поетичних збірок та шести історико-краєзнавчих видань.
Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
Зараз працює редактором газети „Путивльські відомості”.
БУДЬМО! ,
Невже душа вкраїнська в хаті з краю?
І нам біда чужая не болить?
Навіщо ж ми тоді пісні співаєм
Про Дорошенка і калини віть?
Ми зможем в щасті і достатку жити,
Під силу нам добре людське творить,
Бо маєм прапор, на якому жито
І неба неполохана блакить.
Ми маєм віру в Бога і людину.
Цю віру навіть лихо не зітре,
Бо знаєм, ще не вмерла Україна
І що вона ніколи не помре!
Ясним тризубом всю розвієм нечисть
І будем жити не гірше від людей,
І заспіваєм дзвінко „Щедрий вечір!”
І крикнем стоголосо: „Будьмо! Гей!”
ПУТИВЛЬ
Вал.
Городище.
Фортеця.
Відгомін
пристрастей давніх...
Половці.
Рицарські
герці.
Плач Ярославни.
ВІЧНЕ КОЛЕСО
Ранок.
День.
Ніч.
Протягом сотень тисячоліть
Ранок, день, ніч...
А що ж людина?
Мізерна пилина,
Дощу крапелина,
Не чутно й голосу...
Життя – мерехтіння свіч.
Лиш вічне колесо –
Ранок.
День.
Ніч...
ЧОРНЕ І БІЛЕ
Чорне і біле. Світло і тьма.
Зло і добро... Напівтіней нема.
У протиріччях, у вічній борні
Час розділився на ночі і дні.
Правда з брехнею пліч-о-пліч ідуть,
Честь і безчестя, личина і суть...
Хочеш не хочеш – із двох вибирай:
Совість чи хамство? Пекло чи рай?
ЦІЛУНКИ ІУДИ І КАЇНА
Цілунки Іуди і Каїна –
Це злість в утробі затаєна.
Це заздрість чорна і зрада,
підступність ядучого гада,
затхлість гнилого болота...
А в результаті –
Голгота!
ЦВИНТАР
Цвинтар. Присмак скорботи.
Хрести, обеліски, гроти...
І раптом – маленький горбочок.
На ньому траву толочать,
Вже протоптали стежину,
Ступають на домовину...
А на горбочку – знаку ніякого.
Хтозна за кого молитись і плакати?
... Отак живемо, суєтою маємось
І, навіть, грішні не знаємо,
Що коли навіки закриємо очі,
Нас чекає такий горбочок.
ІСТИНА
Багато правд,
лиш істина –
Одна.
Та де ж вона?
У повнім келисі вина?
Чи в тім, що знов
прийшла
весна?
Ніхто не відає й не зна...
Хвилює душу таїна:
Хто ближчий –
Бог, чи Сатана
до істини,
Яка одна!?
Серпнева мить
Пахне сіном солодко до млості,
Літо ще жарке і молоде.
Та вже поряд ходить сива осінь,
З павутинок прядиво пряде.
Ранком роси студять ноги босі,
В полудень спекота – просто жах!
Та стернею, бач, мандрує осінь,
Смуток золотий несе в очах...
Лист зелений, трави – у покосах,
Сіно пересохле хрумкотить...
... Наче літо ще, та трішки й осінь –
Серпня неповторна чудо-мить.
МЕНІ БОЛИТЬ...
Мені болить, що ми втрачаєм віру
У людяність, порядність і любов,
Розгублено впадаємо в зневіру
Серед руїн порушених основ.
Мені болить за те, що деградуєм,
Турбуючись лиш про насущний хліб,
Що душ своїх квітник самі ж плюндруєм,
З людей перетворились на... осіб.
Мені болить за долю України,
За землю рідну серце біль пече,
Бо отчий край у нас на всіх єдиний.
Давайте ж всі підставимо плече!
Відродимось, як фенікс, з попелища,
І будем щастя на землі творить!
... Але чому ж так гірко вітер свище?
Чому душа стражденно так болить?
ГРОЗА
Гроза іде! Колише чорний обрій.
Ще мить – і світ розродиться дощем.
Ось блискавка, немов вогненна кобра,
Ковзнула з неба в теплий чорнозем.
І вибух грому! День тремтить від жаху.
Принишкла перелякана земля,
І юна злива з усього розмаху
Упала на схвильовані поля...
ДЖЕРЕЛО
Нахилюсь над джерелом... Глибоке!
Прохолода губи обпече,
І почую неквапливі кроки –
Хтось торкне за схилене плече.
Озирнусь – мені назустріч очі...
Де ж вони? Сяйнули і нема,
Тільки осінь зелень трав толочить,
А за нею дихає зима.
МАРЕВО ДИТИНСТВА
Зоряне небо, повітря густе і духмяне,
Пахне бузком відцвітаючим зморена ніч.
Ген бовваніють забуті козацькі кургани –
Вічними снами ніяк не забудеться Січ.
Мию росою натомлені дниною ноги,
А навкруги – солов’ї, солов’ї, солов’ї...
Раптом побачу –
пливуть через сиві пороги
Шиті з туману козацькі легкі кораблі.
ВДОМА
На тім пагорбі – батьківська хата.
В’ється стежка до рідних воріт.
Ось і вдома... В душі зріє свято.
Скільки зим я не був тут і літ...
У поношеній сукні картатій,
Теплим дотиком втомлених рук
Знов мене зустрічає мати
Через повінь життєвих розлук...
Мила мамо... В очах тихий смуток,
В чорні коси вплелась сивина...
Відцвіли вже в очах незабудки,
Літом бабиним стала весна...
І, забувши про горду дорослість,
Як в дитинстві в обійми впаду...
Й по-хлоп’ячому хлипне осінь
У старіючому саду.
БАБИНЕ ЛІТО
Діда вітають хлібом і сіллю,
Бабі дарують дівоцькі квіти:
Бо у старих золоте весілля,
А над полями – бабине літо.
У павутиння запрягся вітер
І розсипає осінній смуток –
Щоб відпочило усе, що звите...
Бабине літо, мов старість, мудре.
В грудях тріпочуть слова співучі,
Пам’ять стареча минулим марить.
Дід гопака вибиває гучно,
Щоб розтоптати обридлу старість.
І на подвір’ї дзвенить весілля,
Радо шепочуть кленові віти.
Насмакувавшись хмільного зілля,
З дідом танцює бабине літо...
ЗУСТРІЧ
“Осанна осені, о сум! Осанна!”
Ліна Костенко
Осінь. Кінець чи початок?
Смутку чи щастя потреба?
Сонце, мов жовта печатка
На синім папері неба.
Пусто. Тривожно якось...
Літа прощальний крик...
Вітер упав з переляку
У тихі обійми осик.
Втрачено щось безслідно,
Інше стоїть на порозі...
Втомлене спекою літо
Осінь стріча при дорозі.
БІЛЯ ВОГНЮ
Вогонь танцює свій первісний реп,
З розгону налітаючи на темінь...
А величезний, наче Всесвіт, степ
Спить, обійнявши за коліна землю.
В твоїх очах і острах, і жага,
У погляді віків вогонь іскриться...
Мені ти несказанно дорога,
То ж до колін твоїх дозволь схилиться.
БЛИСКАВКА
Небо навпіл розколола блискавка,
З тріском розірвала шовк хмарин,
Відчайдушним нетутешнім блиском
Осяйнула сутінки долин...
І сади рожеві змовкли злякано
У надії цвіт свій зберегти,
Небеса низькі невтішно плакали...
Я тебе ніде не міг знайти.
Блискавки шугали диво-птицями!
Я ж тобі подарував вірша...
... Від очей, що спалахнули крицею –
Навпіл розкололася душа.
РОЗЧАРУВАННЯ
Мені з тобою тяжко розмовляти –
Слова звучать, а відгуку нема...
Між нами і повітря, наче грати,
А час повзе повільно, як слимак.
Не посміхнешся, не кивнеш привітно,
Лише побачу злу гримасу губ...
Та я уже не тінь твоя, а вітер,
Його ж не можна взяти під каблук.
ЗОРІ
Зорі сипались з теплого неба
У м’яку, наче пір’я, траву...
Прилетів ранок білий, мов лебідь,
І туманом принишк на ставу.
А де падали зорі іскристі,
Там ромашки сяйнули малі,
Уквітчали яскравим намистом
Груди пишні матусі-землі.
ПЛЯЖ
Безлюдний пляж. Ріка шумить в мінорі.
Пісок таїть відбитки босих ніг.
Ще вчора тут ясніли теплі зорі,
Буяло літо і котився сміх.
Я зачерпну піску – тече крізь пальці,
Неначе пам’ять сходжених доріг...
Ковзне вода по льодянистій гальці –
І стане схожим цей пісок на сніг.
ЯК ТРЕБА ДЛЯ ЩАСТЯ МАЛО...
Отаманить зима надворі,
А я знайшов у коморі
Руду від іржі косу
І висхлу на ній осу...
Війнуло квітучим літом,
Достиглим пахучим житом
І тихо душа заспівала...
...Як треба для щастя мало!
* * *
„Заклично юнка усміхнеться
На випадковий сніг
У бороді рудій”...
Юрій Завгородній
Час невблаганний. Борода вже сива...
Роки, мов дні, пролинули й нема...
Себе питаю: чи я був щасливий?
Та відповідь завіює зима...
Все якось швидко відбулось і сталось,
В дорозі загубився юний сміх.
Запрошую тепер в обійми старість,
У бороду вплітає сивий сніг...
Коли назустріч посміхнеться юнка,
Біс невгамовний у ребро штрикне,
А серце в грудях затріпоче лунко,
Знов молодість заполонить мене.
Старіти? Зась! Ніколи я не буду!
Втечу від часу в юність босоніж...
... А сумно все таки, що ми не вічні – люди,
Й на кожного чекає свій рубіж.
ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕСНИ
Дмухне мороз і обпече добряче,
Малиновим вогнем сяйне зоря.
І сніжна баба поглядом незрячим
Ковзне ліниво в глиб календаря.
Надворі – лютий. Ще зимовий смуток,
А десь під снігом пагін воскреса.
Вже променів золотосяйний жмуток
Жбурнуло сонце в сині небеса.
Весні не час... Та у бруньках струмує
Творяща сила – вічний цикл буття.
Згадаєм Бога з вдячністю, не всує...
... Велике чудо все таки – життя!
ЛЕГЕНДА ПРО ДОВБУША
Колись від мудрого гуцула
Почув легенду я цікаву,
Про ті часи людської слави,
Яку давно ми вже забули...
... Сховалось сонце за Говерлу,
На полонину впала ніч.
Лиш зорі – ціле море свіч,
Й роса – печаль за днем померлим...
Зі скель спускались тишком-тишком,
Затисши міцно топірці,
Кремезні хлопці-молодці –
На Довбуша і його опришки.
Всі відчайдушної породи!
Та люди поважали їх
За мудрість і розбійний гріх,
Бо поділялися з народом.
У Довбуша – сувора вдача...
До нього йшли шукати волю, -
Опришкові хотіли долю.
Та часто повертались з плачем...
Велів: ”На пень клади правицю!”
Злітав гострющий топірець
І... боягуз: „Хай тобі грець!”
Біг злякано, бо був не лицар...
... Так, іспит цей не для слабких.
Але ж боротися за правду
Зуміє лиш сміливець справжній,
Який не відсмикне руки!
* * *
Джоконди посмішка бентежна і зваблива.
В ній відзеркалена складана людини суть.
Це, наче сонце, крізь холодну зливу,
Це почуття мінливі, ніби ртуть...
Напевне, так і Мавка сміхом гарним
Заманювала в прірву Лукаша...
А може, це з-під пензля Леонардо
Вивчає світ вселенськая душа?
