Історія, філософія, релігія: ПУТИВЛЬ: МИНУВШИНА І СУЧАСНІСТЬ
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
Т. Шевченко («Плач Ярославни»)
Путивль – одне з найстародавніших міст Київської Русі. Це тисячолітнє місто на Сеймі зіграло важливу роль в історії Русі. У низці інших давньоруських фортець він надійно захищав південні кордони руської землі від спустошливих набігів степовиків, а в середні віки – від нападів литовських феодалів, польської шляхти, кримських татар.
Місто було засновано в кінці X століття. Літописи свідчать, що вже тоді Путивль був великим адміністративним і торгово-промисловим центром одного з удільних князівств. Відомо, що місто мало потужні оборонні споруди. Під час розкопок у 1899 році на одному з пагорбів, який і зараз називають Містечком, були виявлені залишки кріпосних стін – це і була Путивльська фортеця.
Однією з найвідоміших згадок про Путивль є «Слово о полку Ігоревім», де описано похід князя Ігоря Святославовича проти половців. Як відомо, Ігореве військо було розбито, а сам князь потрапив у полон. А в Путивлі чекала вістей про похід кохана дружина полоненого князя – Ярославна. На південній частині пагорба, де розташувалося Містечко, напередодні святкування 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» у 1982 році було встановлено монументальну бронзову скульптуру Ярославни.
У XVI столітті Путивль перетворився на сильну прикордонну фортецю. Розташований на високому березі Сейму, він був крайньою ланкою в ланцюзі укріплених міст, що захищали Московську державу від нападів литовських феодалів, польської шляхти, кримських татар.
На межі XVI-XVII століть у фортеці облаштувався чоловічий монастир – Молчанський. Це неповторний, таємничий храм з підземними ходами, які розшукують і до сьогодні, а історія його сповнена драматичних подій. Архітектурний комплекс монастиря цікавий насамперед тим, що його збудовано всупереч багатьом церковним канонам. Головний храм Молчанського монастиря, собор Різдва Пресвятої Богородиці, – унікальне явище в українській архітектурі. Це культова споруда, пристосована до оборони, тобто церква-фортеця. Навіть вівтар тут «неправильний» – у вигляді квадратної башти, а не напівкруглої апсиди. Ймовірно, зодчі свідомо пішли на такі порушення, аби на невеличкій площі розмістити усі необхідні для життя і оборони будівлі. Саме через неприступність Путивля та собору Лжедмитрій І обрав храм своєю резиденцією. Звідси самозванець розсилав «прелестные письма», в яких сповіщав народ про «чудесне спасіння» і закликав на боротьбу з Годуновим. За роки радянської влади святе, намолене місце перетворилося на пустку, образи було знищено. Та нині тут знову відкрито монастир, тепер уже жіночий. Іконостас практично весь новий, його створено на добродійні пожертви.
Сьогодні Молчанський монастир становить ансамбль із храмом Різдва Пресвятої Богородиці (бл. 1630-1636), з добудованим так званим теплим храмом (1666-1669), Спаською церквою (1666-1667), двома двоповерховими корпусами келій (ХІХ ст.) і дзвіницею з бароковим верхом (у всіх цих спорудах у деталях помітний вплив московської архітектури).
Іншою відомою пам’яткою цього краю є Спасо-Преображенський собор. Величний ансамбль колишнього Святодухового монастиря розташовано серед одноповерхової садибної забудови північної околиці Путивля. Він складається з собору, надбрамної церкви-дзвіниці та мурованої огорожі з двома брамами. Історія цього монастиря складна і заплутана, початок її губиться в глибині століть. Монастирю не щастило від початку його існування. 1770 року указом Синоду монастир закрито, його собор перейменовано в міський Спасо-Преображенський собор, а надбрамну церкву Різдва Христового переосвячено в Хрестовоздвиженську. Черницям було наказано переселитися до іншого міста, залишивши в Путивлі все монастирське майно. чином, внаслідок політики Катерини II щодо секуляризації монастирських маєтностей Святодухів монастир було ліквідовано, а споруди його перетворено на міський Спасо-Преображенський собор. Нині споруди колишнього монастиря займає міський Спасо-Преображенський собор – донедавна єдиний діючий храм у Путивлі.
Цікавим і незвичайним місцем є, безперечно, і Церква Миколи Козацького (1735-1737). Її було споруджено коштом мешканців Путивля – українських козаків. Незвичайність церкви криється у її монументальності.
Відвідавши Путивлівщину, вражає те, із яким захопленням розповідають про цей край його мешканці. Голова Новослибідської сільської ради трьох скликань Ніна Чернякова розповіла нам про історичні та архітектурні пам’ятки свого краю, передусім про храм Різдва Пресвятої Богородиці – їхню святиню і гордість. «Коли я приїхала сюди у 1976 році, то побачила руїни. Називали це місце «Містечком», загалом тут було 48 будівель, де мешкало близько тисячі ченців. Із приїздом отця Германа 1999 року монастир почав відроджуватися і розвиватися. З минулого року традиції отця Германа продовжив отець Микола. Наш храм для всіх нас є справжньою гордістю, це святе місце, тут навіть по-іншому дихається».
Поспілкувалися ми і з Архієпископом Конотопським і Глухівським Лукою, священним архімандритом Софронової Пустині, керуючим Конотопсько-Глухівською єпархією. Він розповів, що монастир, як і весь край, має дуже багату історію. Його навіть відвідав преподобний Паїсій Величковський – родоначальник сучасного чернецтва, якого можна назвати новою хвилею чернецтва (ХVІІІ ст.). Він відвідував тут свого приятеля архімандрита Феодосія Маслова, нині преподобного, прославленого у лику святих, який у цій обителі був намісником. Архієпископ зазначив, що до революції обитель за своєю величчю була четвертою у Російській православній церкві. З садів обителі постачали фрукти до імператорського (царського) двору. Славна історія обителі обривається з революцією 1917 року, коли її повністю зруйнували. Особливістю монастиря є те, що він знаходиться за кілька кілометрів від найближчого населеного пункту – на дивній горі у лісі. Це дійсно чернеча обитель зі своїми звичаями, традиціями і багатою історією. У минулому році відбулася канонізація чотирьох сподвижників обителі.
Путивль вабить не лише корінних мешканців, а й гостей краю. Доказом того є VIII традиційний путивльський некомерційний фестиваль мистецтв «Золоте латаття» («Золотая кувшинка»), який проходить тут восьмий рік поспіль. Серцем і організатором фестивалю є художниця з Росії Ніна Кіпрік. Любов до Путивля дівчина успадкувала від матері, яка тут народилася. Саме у тамтешньому музеї пройшла її перша персональна виставка. Пані Ніна люб’язно розповіла нам про особливості цього фестивалю: «Проводячи концерти, ми відтворюємо історію свого краю, тим більше, що для Путивля концерти – це давня традиція. Хоча містечко й маленьке, але у ньому дуже давній культурний пласт. Вперше фестиваль ми провели в 2003 році, його можна було назвати камерним». Фестиваль крутиться навколо Лукери Андріївни Кошелєвої – останньої носійки традиції старовинного горюнського співу (горюни – це субетнос, що проживає в кількох селах Путивльського району з центром у с.Ліново). Лукера Андріївна, незважаючи на свої 85 років, активно «гастролює», охоче знайомлячи всіх бажаючих із старовинними горюнськими піснями.
Сьогодні пам’ятки історії та культури Путивля – це єдине ціле з недоторканим природним ландшафтом, що представляє велику естетичну та екологічну цінність.
Євген ЮЖАКОВ, голова райдержадміністрації: «Я зорієнтований на конкретні справи для земляків»
Усе своє свідоме життя я мешкаю у Путивлі. Закінчив кооперативний інститут (спеціальність економіка) і академію при президентові України. У Путивлі працював на різних посадах – у райвиконкомі, був головою райспоживспілки, начальником фінуправління, заступником голови адміністрації, начальником управління Пенсійного фонду. На виборах президента я очолював штаб Партії регіонів, після чого був назначений головою райдержадміністрації. Виховав трьох дітей, дружина, на жаль, померла.
Проблемою Путивля було те, що головами адміністрації і заступниками завжди були приїжджі. Сьогодні ж працює одна команда, яка складається саме з путивлян. Усі вони обіймали різні посади, мають досвід управління.
Щодо економіки, то ще за Радянського Союзу в нас було одне велике підприємство, на якому працювало 4 тис. працівників. Зараз це приватне підприємство з 200-ма працівниками. Сьогодні діє три приватні хлібозаводи, завод з переробки гречки. Крім того, у нас було багато будівельних організацій, зараз залишилася одна приватна з невеликим обсягом робіт. Із колишніх 23 сільських господарств залишилося лише два – ЗАТ «Мир» і «Восход», але їх виробництво не є значним. Щодо землі, то зараз ми маємо трьох великих інвесторів, які орендують і обробляють практично всю землю. Одні працюють краще, інші – гірше. Однак одним із головних доходів (крім прибуткового податку) залишається саме плата за землю.
Нашим важливим завданням є відновлення сільського господарства, тваринництва, переробки сировини, адже одного лише рослинництва замало. Ми почали укладати з інвесторами так звані соціально-економічні угоди, згідно з якими інвестор зобов’язується сплачувати кошти до місцевого бюджету (крім податків) на розвиток соціальної сфери – на школи, ремонт доріг, клубів тощо.
Сьогодні наша економіка зводиться, здебільшого, до торгівлі, ринку, базару. А головним джерелом надходжень до бюджету і Пенсійного фонду є прибутковий податок із бюджетних організацій, до яких належать зокрема три навчальні заклади – два коледжі й ліцей. Для того, аби змінити ситуацію, потрібні згадані нами інвестори. Один із них незабаром планує будувати тут елеватор.
Економіку Путивля можна розвивати і за допомогою туризму, адже історія нашого міста є надзвичайно цікавою. Раніше діяли різні земляцтва – у Сумах, Києві, Москві, а з часом усе затихло. Зараз ми намагаємося все відновити, проводимо у місті фестивалі. Цікавими для туристів є наші чудові монастирі, храм Різдва Пресвятої Богородиці, у якому знаходиться дуже гарний іконостас.
Усі добре розуміють, що для туризму потрібно будувати заклади харчування і відпочинку. У нас, на жаль, сьогодні діє один готель на 16 місць. Тому приємно, що керівник заводу з переробки гречки, про який ми згадували, будує у центрі міста чотириповерховий готель. На двох поверхах готелю знаходитимуться номери з усіма зручностями, на третьому – ресторан. Сподіваємося, що в наступному році усе запрацює, і частково проблему відсутності готелів буде вирішено. Крім того, цей самий підприємець планує будувати великий розважальний комплекс. Щодо харчування, то кілька кафе у Путивлі вже є, тобто ця сфера, можна сказати, зайнята.
Ми намагаємося розвивати і зелений туризм, наприклад, спуск на платах по Сейму. Зараз підприємці почали будувати на березі річки будиночки, взяли в оренду озера для розведення риби. Для туристів у Спадщанському лісі ми також створили музей партизанської слави і музей зброї. Щодо останнього, то їх в Україні є лише кілька.
В одному з сіл району у нас працює піонерський табір, розташований у лісі. Він може стати чудовим началом для розвитку дитячого туризму, але спочатку у нього потрібно вкласти кошти. Перевагами цього табору може стати те, що поряд річка і сосновий ліс. Зараз він працює лише два місяці на рік, а міг би працювати весь рік.
Для того, щоб серйозно займатися туризмом, потрібно також вирішити проблему доріг, а також важливу для всього міста проблему міської каналізації. Для її вирішення потрібні кошти, яких ми поки не маємо.
Нагальними на сьогодні залишаються і питання культури. Три роки тому у місті згорів Будинок культури. Побутує легенда, що він згорів через те, що був збудований на місці церкви. Сьогодні, на жаль, нового у нас поки немає. Ми почали розробляти проектно-кошторисну рекомендацію, а на саме будівництво коштів поки немає.
Є, звичайно, і приємні моменти у нашому складному житті. Відвідавши Суми, Президент України підписав договір на виділення області 20 млн. грн. (як області, у якій добувають нафту і газ), із яких 500 тис. грн. отримав наш район. Ми вирішили відремонтувати спорткомплекс, який би могла відвідувати молодь, а також школу і клуб.
Жодні економічні труднощі не дозволять забувати нам про розвиток школярів і молоді загалом. У місті сьогодні активно діє Путивльський районний центр позашкільної роботи, який бере свій початок із далекого 1945 року. Це багатопрофільний позашкільний навчальний заклад, де працює 132 навчальні групи, які загалом об’єднують 1639 вихованців. До їх послуг комп’ютерний клас з мережею Internet, зимовий сад, виставкова зала, актова зала, тир, басейн.
Педагогічний колектив Центру – досвідчені фахівці, які ставлять за мету формування особистості дитини, розвиток її творчого дарування та створення духовного комфорту. Заклад покликаний надавати позашкільну освіту, забезпечувати потреби особистості в творчій самореалізації, організації змістовного дозвілля. «Золотим фондом» Центру є вокально-фольклорний колектив «Джерельце», гуртки «Малювання», «Орнітологи», «Дизайн», танцювальний колектив «Ілюзія».
Але, попри всі труднощі, ми впевнені, що розбудуємо район і зробимо його привабливим як для туристів, так і для його мешканців.
