Особистості:ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО: "НЕВЖЕ ЛЮБОВ ДО СВОГО НАРОДУ Є НАЦІОНАЛІЗМ?"
10 вересня 2010 року виповнилося 116 років від дня народження Олександра Петровича Довженка – видатного режисера, письменника, сценариста і педагога. В українській культурі XX століття навряд чи можна знайти постать величнішу і більш трагічну, ніж Олександр Довженко. Його можна вважати найяскравішим зразком долі потужного художнього таланту в країні-в’язниці. Досить складними були стосунки великого митця і з владою: з одного боку, його визнавали, відзначали державними нагородами, а з іншого – Довженків образ постав перед його сучасниками і майбутніми шанувальниками його таланту в одіозно заміфологізованому вигляді, далекому від справжнього творчого портрета митця.
Олександр Довженко народився у багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. Батько й мати були неписьменними. Сім’я жила не дуже заможно і налічувала аж 14 дітей, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».
Однак саме гумор Олександр Довженко визначав як основну рису характеру своєї родини – всі «мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого». Крім того, в родині дуже любили співати пісні. І все це на фоні величної, не знівеченої цивілізацією природи. Саме вона, очевидно, підштовхнула його до живопису. Почавши працювати вчителем, у школі він починає брати уроки живопису. Але, приїхавши до Києва продовжити навчання, обирає комерційний вищий навчальний заклад, паралельно слухаючи лекції в університеті та в Академії мистецтв.
Варто зауважити, що це Київ 1917-1918 років, тож не тільки вир зацікавлень, а й вир подій захоплює Олександра. Він щиро вітає українську революцію, потім так само щиро пристає до української комуністичної партії. Робить дипломатичну кар’єру, працює у Варшаві та Німеччині. Потім кидає нецікаву роботу і починає навчатися у приватній мистецькій школі експресіоніста Геккеля. 1923 року приїжджає до Харкова, знову потрапляючи у вир тепер уже мистецького життя. Він багато малює олійними фарбами, робить ілюстрації та плакати, пише цікаві й дотепні критичні статті про мистецтво, навіть певний час захоплюється новаторським театром Леся Курбаса.
У 1926 році Довженко їде до Одеси, щоб розпочати роботу на кінофабриці. Він сам пише сценарій, сам, майже без підготовки, знімає свій перший фільм – кінокомедію «Вася-реформатор», далі – яскраву безтурботну комедію «Ягідка кохання» та пригодницьку стрічку «Сумка дипкур’єра». Пізніше Довженко писав, що прийшов у кіно з метою знімати комедії, але жодної справжньої так і не створив.
Першим фільмом у плеяді кіношедеврів Довженка став «Звенигора», який він зняв уже наступного року після своїх дебютних комедій. Згодом він написав: «…не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана..., заговорити мовою великих узагальнень». У цьому фільмі Довженкові вдалося вмістити мало не всю багатовікову історію України, яку оповідає своїм онукам символічний дідуган Невмирущий.
Наступною кінострічкою став «Арсенал» – про повстання робітників заводу «Арсенал» та поразку УНР. Попри всю неоднозначність тематики (як тоді, так і в наш час) – фільм щирий, новаторський, позначений впливом експресіонізму та перший позитивно сприйнятий офіційною кінокритикою і владою.
Новою сходинкою стала стрічка «Земля», яка принесла режисерові світове визнання і була названа уже в наші дні серед десяти найкращих фільмів за всю історію кінематографу. На батьківщині фільм заборонили вже на дев’ятий день його показу, а потім мало не знищили морально його автора: «Спочатку я хотів був умерти», – писав він пізніше.
Першим звуковим фільмом режисера став фільм «Іван», темою якого було будівництво Дніпровської ГЕС. Фільм знятий на державне замовлення, поетично та ідеологічно правильний, проте нападки на митця лише загострилися.
У 1934 році Довженко тікає з Києва до Москви. З перервами у три-чотири роки знімає кінострічки на теми, які запропонував Сталін: «Аероград», «Щорс», документальну стрічку «Звільнення». Щоразу режисер сподівається, що після талановитого виконання чергового замовлення йому дадуть змогу зняти давно вимріяний фільм за повістю Гоголя «Тарас Бульба». Але починається війна... З 1943 року, перебуваючи в діючій армії, Довженко знімає ще дві документальні стрічки: «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні», а 1946 року – документальний фільм про Вірменію «Країна рідна».
Одразу після війни Довженко зняв перший кольоровий фільм – «Життя в цвіту». Цей фільм про Мічуріна був так само сталінським замовленням. У ньому режисер втілив чимало новаторських ідей, хоча фільм давався йому важко. Фактично це була остання знята Довженком кінокартина. За 22 роки життя у столиці Радянського Союзу – три художні фільми, кілька документальних, чимало написаних, але відхилених та невтілених сценаріїв.
У роки Другої світової війни Довженко замість знімати починає писати кіноповісті (жанр художньої прози, коли літературний твір пишуть, користуючись кінематографічними прийомами), оповідання (20 написані та ще 55 відомі лише за планами), «Автобіографію» та «Щоденник.
Саме в «Щоденнику» він проаналізував зміну своїх творчих пріоритетів: «Основна мета мого життя зараз – не кінематографія. У мене вже немає фізичних сил на неї. Я створив жалюгідно малу кількість кінофільмів, вбивши на се весь цвіт свого життя. Я – жертва варварських умов праці, жертва нікчемства... мертвого кінокомітету... Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ... Я хочу так її написати, щоб вона стала настільною книгою і принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя».
Такою книгою спочатку мав стати роман «Золоті ворота», але він так і залишився у нарисах. Частину цих нарисів було використано в кіноповісті «Україна в огні». Це, мабуть, одна з найболючіших і найщиріших оповідей про вплив війни на Україну та її людей. Кіноповість так і не стала кіносценарієм, але й за прозовий варіант Довженка цькували ще багато років по тому. Проте необхідність висловити наболіле залишалася настільки сильною, що за рік митець закінчує «Повість полум’яних літ» – ідеологічно правильнішу версію цієї ж теми, яку також потрактували як націоналістичну.
Наприкінці життєвого шляху Олександр Довженко пише найвідоміший свій художній твір – «Зачаровану Десну», де вперше через довгі роки повертається до гумору, пісенності та поезії життя. А дещо пізніше створює «Поему про море», яку до останніх днів сподівається перетворити на кінофільм, що мав би закінчити тему, розпочату в «Звенигорі» – про історію та долю українського народу, про вічну перемогу життя над смертю. «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мене святого, весь досвід і талант, усі думки і мрії, і навіть сни – все для нього. Створити твір, достойний великості мого народу, – ось єдина мета, єдиний зміст мого життя. Благослови, Господи, мої нетверді руки».
Радянська влада, використовуючи любов митця до батьківщини, не тільки підносила, а й ламала його. Як один зі знаків тієї боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис у його щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»
Інна Нібак
