Історія, філософія, релігія:...ДЕ РОСТЕ ЄВШАН-ЗІЛЛЯ
Національна пам’ять народу – поняття не матеріальне. У поемі І.Франка «Євшан-зілля» змальовано ситуацію із половецьким княжичем, який виховувався при дворі Ярослава Мудрого, забув рідну мову та звичаї і відчував себе русичем. Одного разу від половецького кагана до нього прийшов посланець із проханням повернутися в степ, до свого народу. Але княжич не захотів. Ні умовляння, ні розповіді про звитяги предків, ні пісні дитинства не сколихнули його серця. І тільки запах степового євшан-зілля, яке приніс посланець, народив у юній душі непереборне бажання повернутися до свого племені. У ньому пробудилася пам’ять.
Феномен історичної пам’яті народу включає мову, національні традиції, легенди, спогади, перекази, фольклорне мистецтво, духовний досвід поколінь тощо. Історична пам’ять є важливою складовою гуманітарної політики сучасних країн і формується державними органами.
Український інститут національної пам’яті – це центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Основним завданням Інституту є посилення уваги суспільства до історії України, забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у ХХ столітті та здійснення заходів з увіковічення пам’яті учасників національно-визвольної боротьби, жертв голодоморів та політичних репресій. Звичайно, завдання Інституту дуже об’ємні й глибокі.
Сьогодні про роботу цього закладу, його завдання, цілі й проблеми для читачів нашого журналу розповідає директор Українського інституту національної пам’яті академік Ігор Рафаїлович Юхновський:
– Український інститут національної пам’яті – це державна установа, центральний орган виконавчої влади у галузі національної пам’яті. Коротко наше завдання можна сформулювати так: ми маємо створити історичну пам’ять України. Це дуже велике, складне і надзвичайно важливе завдання. Кожна держава і її правлячі кола створюють історичну пам’ять своєї держави. Вона не є точно історією держави, яку пише той чи інший історик. Це така форма діяльності, основна мета якої – консолідація суспільства та держави на основі історичної пам’яті. Історична пам’ять – це певне висвітлення головних подій у житті нації. У нашому випадку – української нації, як нації титульної, але із врахуванням інших етносів, які жили і живуть на території України. Все це створює українську історичну пам’ять, яка згодом має консолідувати націю, підняти її на рівень політичної нації, і тоді історична пам’ять трансформується у національну пам’ять.
Поняття «політична нація» означає наступне: якщо на запитання про національну приналежність росіянин, поляк чи єврей відповість, що він українець російського, польського чи єврейського походження, можна стверджувати, що політична нація склалася. Тобто основною метою інституту є така консолідація, яка веде до створення української політичної нації. Це надзвичайно важливе завдання, необхідне для того, щоб держава мала своє обличчя. Але найголовніше – щоб своє обличчя мали люди, які керують цією державою.
Україною повинен керувати українець. Він може бути українцем з народження, з прадіда, а також він може бути українцем за самоусвідомленням. Українці за самоусвідомленням часто бувають більшими патріотами, ніж українці з діда-прадіда. І цей факт зараз є дуже важливим для України.
Серед різних сфер життя суспільства ділянка гуманітарного життя є найголовнішою. Вона формує свідомість українця. Якщо людина є українцем за своєю свідомістю, то вона є дисциплінованою щодо української влади. Ця держава, від імені якої виступає Президент, уряд чи Верховна Рада, є Українською державою. І якщо людина вважає себе українцем, то вона морально зобов’язана бути дисциплінованим громадянином щодо тієї влади, яка править в Україні. Тому для економіки держави, для оборони дуже вигідно, коли її громадяни – патріоти. Людина може виконувати обов’язки громадянина під примусом, але ця її діяльність буде непевною, неповною і неефективною. Якщо ж громадянин ставиться своїх обов’язків усвідомлено, за переконанням, то такою державою легше керувати та реформувати її. Тому формування українського державного патріотизму, української політичної нації і є глобальним завданням Інституту національної пам’яті. Щоб цього досягти, Інститут розглядає найважливіші події в житті України і трактує їх з погляду правдивості, маючи на меті консолідацію української нації. Нещодавно Інститут закінчив роботу по голодомору, геноциду 1932-1933 років. Ми все довели до логічного завершення, до суду. Нині держава цей злочин засудила. Якщо до народу були скоєні злочини, держава має ці злочини розглянути, засудити та покарати. І не важливо, живуть злочинці, які чинили ці злочини, чи ні. Організація цього напрямку роботи також є одним із завдань Інституту національної пам’яті. Тобто, розглядаючи голодомор, ми не просто зафіксували кількість жертв, не просто визначили їхні прізвища. Ми подали до суду, він виніс рішення. Засудивши цей злочин, справу було завершено.
Так само ми діятимемо і в питанні розкуркулення, коли цей злочинний режим знищив найбільш хазяйновитих людей на селі. А проводив колективізацію з людьми, які працювати не хотіли. Ми розглянемо проблему розкуркулення, оцінимо шкоду, нанесену розкуркуленням, і визначимо злочинців, які це вчинили.
Тепер ми розглядаємо події Другої світової війни. Ми доводимо, що внесок українців у перемогу над нацизмом був визначальним. Одночасно ми аналізуємо, що Україна із тієї війни отримала для себе. Величезні втрати, які Україна понесла у Другій світовій війні, були пов’язані з тим, що ми не мали своєї державності, не були державною нацією. Тому з нами ніхто не рахувався. Ні з землею, ні з людьми. І тому ми говоримо, що держава є найвищою цінністю, яку зараз мають українці. Життя кожного українця може бути забезпечено тільки у своїй національній українській державі. Тобто ми підкреслюємо можливості цієї держави. Ось такими напрямками ми зараз ідемо.
– Чи усвідомлює теперішнє керівництво держави необхідність наполегливої роботи над створенням історичної та національної пам’яті й формування політичної нації?
– Я вважаю, що кожен керівник держави повинен учитися. Коли людину обрали президентом, це накладає на неї незвичайно важкий обов’язок. І перший, найважливіший, обов’язок цієї людини – вчитися. Ця людина на перших порах свого президентства мало що знає і в господарстві, і в ідеології, але вона повинна вчитися. Вона повинна вміти слухати. І влада повинна стати українською. Тобто Президент держави Віктор Федорович повинен усвідомити, що він є українцем. Це саме стосується і членів уряду, і членів адміністрації, і тих, хто керує державою на місцях. Правлячі кола повинні усвідомити себе українцями, якщо вони хочуть, щоб у країні був порядок.
– Як ви інформуєте громадськість про свою роботу, якими засобами впливаєте на свідомість людей? Адже реалізація завдань Інституту вимагає певного ресурсу…
– Ми маємо певні виходи на засоби масової інформації, зокрема договори з каналом «Тоніс», який постійно надає нам певний ефірний час. Ми там виступаємо щотижня. Наша друкована продукція відрізняється від звичайної друкованої продукції. Коли ми говорили про козаччину, часи Хмельницького, Виговського чи Мазепи, то надрукували невеликі брошури, які стосувалися характеристики Мазепи чи Виговського. Але на відміну від інших видань, наші видання були незвичайно великого тиражу: 10-12 тисяч екземплярів ми розіслали по школах і бібліотеках. А «Книги пам’яті» про голодомор – це 23 тисячі сторінок, 19 томів – розіслані по всіх бібліотеках держави. Ми проводимо і виставки.
Бюджет Інституту становить приблизно 6 мільйонів гривень. Півтора мільйони йде на заробітну плату, а решта – на здійснення завдань Інституту. Багато грошей витрачаємо на видання книжок.
Особливу увагу приділяємо роботі із молодим поколінням. Адже щоб сформувати історичну пам’ять, повинні бути носії цієї пам’яті. Ми були змушені зайнятися програмою історії у середній школі, провели кілька закритих засідань науковців, видатних істориків, які проаналізували всі 72 підручники історії для середньої школи. В результаті було видано програму з історії для 5-12 класів, і цю програму ми розіслали по всій Україні, по всіх школах, по всіх інститутах. Тепер ми ведемо її обговорення, організовуємо круглі столи з тим, щоб створити єдину шкільну історію для дітей України. На це також пішло багато грошей. Тепер ми готуємо видання про Другу світову війну, проводимо виставки, працюємо над самою книжкою. Крім того, протягом двох років ми провели 12 круглих столів, де зібрали найвизначніших істориків, які розмірковували над кожною темою. Ми все це запротоколювали і розіслали протоколи по всій Україні. Це також вимагало від нас приблизно 1 млн. грн. На такі запити йдуть, в основному, наші видатки.
– Чи можна констатувати, що історична пам’ять українського народу більш-менш сформована, що народ готовий до опору рецидивам минулого, духовного поневолення тощо.
– Перш ніж говорити про теперішній час, потрібно говорити про ті обставини, серед яких перебуває нація. Річ у тім, що під час правління попереднього президента не було чіткої державної дисципліни. Існував порядок ліберальної демократії. Кожен міг робити і говорити, що хотів. У результаті це призвело до того, що зникла дисципліна всередині держави. Були сварки – і народ від них утомився. Але, безумовно, він прийде до тями. І, безумовно, думати, що нація, яка зуміла не померти протягом тисячолітньої історії поневолення, зникне тепер через те, що хтось десь більше вкрав, більше купив, став багатшим, – смішно. На цьому не можна будувати свою політику.
Політика керівників щодо нації має бути дуже чесною і відкритою. Вона може бути складною політикою, бо помилки минулого призвели до того, що держава перебуває у великих боргах. Нам зараз треба вийти із цієї порохової ями, із кризи; треба розпочати будівництво, торгівлю металом, зерном; держава повинна допомагати бізнесові. Бувають важкі хвилини, але керівництво держави ніколи не повинно забувати, що воно є керівництвом української держави, а не адміністрація якоїсь певної території. Тільки за цієї умови в нас усе складеться.
Нелегкі завдання стоять перед Українським інститутом національної пам’яті і його керівником Ігорем Рафаїловичем Юхновським. Щоб відродити історичну та національну пам’ять нашого народу, створити політичну націю, пучком євшан-зілля не обійтися. Надто багато суворих вітрів історії прошуміло перехрестями українських доріг, надто потужні тоталітарні катки пройшлися по головах та душах українців, запресовуючи у комуністичний асфальт зелені пагони національного життя. Але ми маємо надію, маємо сподівання, адже у нас є своя держава – найбільше надбання України. Бережімо її.
Спілкувався Ігор Кравчук
