Точка зору: РЕФОРМУВАННЯ ЯК БУДІВНИЦТВО ДЕРЖАВИ


Богдан Кравчук

Найбільш уживаним словом, яке ми чуємо по радіо та в різних телепередачах, бачимо на шпальтах економічних видань та в програмах політичних партій, є «реформи». Про них не говорить тільки лінивий, хоча далеко не кожен розуміє суть поняття. Звичайно, вивести Україну в ряд передових держав Європи без глибокого реформування різних сфер життя країни неможливо. Для вирішення таких надважливих і надважких завдань потрібна неабияка наполегливість, мужність, компетентність і політична воля не тільки правлячої верхівки, а й розуміння та солідарність широких суспільних верств. Наполегливість необхідна тому, що ніякі заходи не дадуть негайного результату. А щоб побачити результати своїх намагань потрібен час, мужність, адже багато змін будуть непопулярними і викличуть супротив як суспільства, так і опозиційних політичних сил. Політична воля консолідує суспільство, не дозволить зупинитися на півдорозі чи піддатися спокусі легко отримати дивіденди без особливого напруження, нічого не змінюючи (наприклад, «посадити на трубу» своїх людей, і гроші потечуть на різні банківські рахунки потужним потоком. Тоді зовсім не потрібно піклуватися енергозбереженням, а навпаки – більше споживати). Але це крайнощі. Звичайно, ні політична воля, ні чесність управлінців не призведе до бажаних результатів, якщо правляча команда буде некомпетентною. Людям уже набридли експерименти, коли уряди йдуть шляхом проб і помилок або працюють «методом тику». Сьогодні нова команда зуміла досягти внутрішньої політичної стабільності, злагоджених дій усіх гілок влади та вибудувала чітку дисципліновану президентську вертикаль. Така ситуація є сприятливою передумовою для проведення глибоких економічних змін, впровадження сучасних технологій, створення умов для швидкого росту середнього і малого бізнесу.

Не слід всерйоз сприймати розмови про черговість проведення реформ. Змінювати потрібно одночасно все. Адже не можливо реформувати пенсійну систему, не змінивши систему податкову, а податкову систему не вдосконалиш, не провівши реформу економіки та інноваційної політики. У свою чергу, неможливо реформувати економіку, не провівши реформу адміністративну та місцевого самоврядування. Більше того, необачно провівши зміни в одній галузі, нові закони неодмінно суперечитимуть законам, які регулюють ще не реформовані сфери. Звичайно, це надскладне завдання. Значно легше будувати «з нуля», ніж перебудовувати на ходу, причому замінювати одночасно всі «несучі» конструкції. Але шанс, який дала нам доля на початку 90-х, було втрачено.

Щоб уявити всю складність проблеми, розглянемо пенсійну реформу, яка фактично вже розпочалась. Адже прийнято закони про недержавне пенсійне забезпечення та пенсійне страхування, створено основні інститути регулювання системи, однак це не вирішує всіх проблем. Залежно від поглиблення реформи розширюється і коло потенційних суперечок та проблем, які потрібно долати.

По-перше, це недовіра до нової системи та інформаційний вакуум. Суспільство має отримувати достатньо інформації про запропоновану концепцію пенсійного забезпечення. Особливої ваги в цьому контексті набуває «пенсійна грамотність» роботодавців, а також трудівників, чиї права можуть порушуватися.

По-друге – демографічна ситуація. Адже серед громадян України 28% пенсіонерів. Це дуже високий відсоток. Працююча частина населення спроможна наповнити пенсійний фонд лише на 60% від потреби. Решта 40% – дотації держави. Така ситуація вимагає чіткого налагодження бюджетних механізмів, які компенсуватимуть вплив негативних тенденцій. Крім того, у системі, що створюється, закладається гендерний конфлікт: жінки в Україні виходять на пенсію раніше, ніж чоловіки, і мають у середньому нижчу оплату праці та більшу тривалість життя. В умовах солідарної системи проблема нейтралізується «зрівнялівкою». Однак страхові й накопичувальні фонди у новій пенсійній системі залежатимуть безпосередньо від тривалості трудового стажу і розміру зарплатні. Таким чином, жінки-пенсіонерки можуть опинитися у гірших, ніж чоловіки умовах, якщо не стимулювати пізніший вихід жінок на пенсію та не впроваджувати гнучкі умови зайнятості людей пенсійного віку у новому Трудовому кодексі.

По-третє, громіздка система пільг за професійними ознаками, яка ставить у нерівні умови тих, хто працює і тих, хто виходить на пенсію. Можливості держави щодо утримання великої кількості пільговиків звужуються, оскільки незабаром очікується значне поповнення армії пільговиків за рахунок людей, які отримали «привілеї» на початку 90-х. Тому потрібно планувати перенесення бюджетного навантаження за професійними пільгами на професійні пенсійні фонди, стимулювати легальну пізню зайнятість, формувати суспільну думку про необхідність піднімати межу пенсійного віку як у Європі. У свою чергу, збільшення навантаження на професійні пенсійні фонди ляже важким тягарем на галузі, нестиме загрозу їхньому розвитку та існуванню.

По-четверте, фінансова нестабільність, яка створює ризик для залучення пенсійних активів у реальний сектор економіки у вигляді фінансових інвестицій. Адже потенційні можливості активів пенсійної системи не можуть бути сповна реалізовані, оскільки фондовий ринок України не достатньо розвинутий. А відсутність ефективних фондових схем призведе до проблем з доходами відрахувань у накопичувальну систему, до їхньої вразливості перед інфляцією. Також не виключено, що держава піддасться спокусі використати накопичувальний пенсійний фонд для покриття дефіциту бюджету.

Тоді пенсійні фонди отримають не високорентабельні ринкові проекти, а державні боргові папери – на кшталт облігацій, які особливого ентузіазму у народу не викликають. Якщо розбудова фондового ринку в Україні затягнеться, а можливості інвестування коштів у активи іноземних компаній і рентабельні національні проекти будуть законодавчо обмеженими, то пенсійна реформа може перетворитися на «реформу для держави», замість того, щоб бути «реформою для працюючих». Щоб цього не трапилося, необхідно передбачити систему обмежень на використання пенсійних коштів на непрофільні потреби, а також диверсифікувати можливі ризики доходності.

Необхідно розробити систему заходів щодо забезпечення персональної відповідальності посадових осіб за збереження пенсійних активів та надійність інвестиційних вкладів.

По-п’яте, не виключені й політичні ризики. Щоб убезпечити себе від різних несподіванок, у міру підвищення інвестиційних можливостей нової пенсійної системи та економічної ролі пенсійного фонду України, ПФ має перетворитися на незалежний економічний інститут.

Як бачимо, лише короткий аналіз потенційних ризиків нової пенсійної системи, подальше просування шляхом реформ передбачає зростання вимог до соціальної політики держави. Сьогодні не достатньо політичної волі виконавчої і законодавчої гілок влади. Щоб нова система ефективно запрацювала, необхідно забезпечити широкий соціально-економічний діалог між усіма зацікавленими сторонами: державою, бізнесом, громадськістю і трудовими колективами. Ігнорування потенційних проблем може поставити під сумнів усі наявні здобутки та дискредитувати нову систему задовго до того, як вона встигне запрацювати.

Напевно, реформи не можна класифікувати як прості й складні. Але все-таки пенсійна реформа – не найскладніша у системі різних сфер життя держави, які потребують оновлення та змін. Якщо розглянути податкову реформу і її завдання – зменшити податковий тиск на підприємства і одночасно збільшити надходження до держбюджету за рахунок розширення поля оподаткування – то вони взагалі виглядають парадоксальними і такими, що виключають одне одного. Важко уявити, якою силою переконання повинна володіти влада, щоб суспільство сприйняло ідею розширення поля оподаткування, яке не буде реалізованим тільки за рахунок податку на розкіш. Очевидно, оподатковуватимуться нерухомість, земля, використання надр (криниці), голови тварин, фруктові дерева тощо. Дуже не хочеться, щоб наші міркування були сприйняті як «клікушество» чи заклик опустити руки. Зовсім ні. Потрібно наполегливо працювати. Тим більше, що Президент України оголосив про початок першого етапу економічних реформ у країні. За словами глави держави, перша мета програми економічних реформ – входження України протягом десяти років до двадцятки найбільш розвинених країн світу. А це не можливо без розбудови громадянського суспільства, за підтримки якого влада здатна досягти успіхів. І навпаки, коли різні суспільні верстви та влада втрачають відчуття єдності, наслідки можуть бути непередбачуваними. Класичним прикладом відсутності консолідації уряду і суспільства є ситуація у кризовій Греції. Слід нагадати, що влада у цій балканській країні обрана демократичним шляхом, але 13% бюджетного дефіциту в розпал кризи стали для греків непомірним тягарем. Партнери по Євросоюзу вимагали від влади Греції рішучого скорочення дефіциту. Тільки за таких умов нащадки древньої Еллади могли розраховувати на фінансову допомогу. Уряд узявся за роботу, але його зусилля підтримувала тільки чверть населення країни. Решта були проти, причому дуже агресивно. Не обійшлося лише пограбованими магазинами та спаленими автомобілями: у сутичках між демонстрантами і поліцією загинули люди. Тому влада повинна приділяти багато уваги роз’ясненню необхідності тих чи інших кроків і, звичайно, її дії мають бути виваженими та раціональними. Щоправда, довіру можна втратити і в інший спосіб. Кожна країна має свої особливості. Українці відзначаються терплячістю, миролюбністю, навіть інертністю. Це дає владі додаткові можливості ефективно провести економічний блок реформ. Але, враховуючи ментальну неоднорідність нашого народу, потрібно бути особливо делікатним у гуманітарній сфері: не дратувати народ пам’ятниками Сталіну, не піднімати мовного питання, припинити витівки міністра освіти тощо. Бо якщо людей розгнівати навіть якоюсь дрібницею, вони нагадають усе.

У час фінансово-економічної кризи, та ще й у час проведення економічних реформ, на гуманітарний блок краще накласти мораторій. І громадянське суспільство поставиться до усіх труднощів із розумінням. Ключовою передумовою його (громадянського суспільства) подальшого розвитку є глибока і системна реформа місцевого самоврядування.

Незабаром в Україні відбудуться вибори до сільських, селищних, міських та обласних рад. Звичайно, вибори – це не реформа, але надзвичайно важливий етап у розбудові оновленої держави. Наш народ, політичні сили та громадські організації повинні зробити усе, щоб до місцевих рад потрапили відповідальні та компетентні люди, щоб сільські, селищні та міські голови захищали інтереси своїх громад і це було непохитним пріоритетом їхньої діяльності. Компетентні, чесні та відповідальні люди в органах самоврядування стануть фундаментом подальших перетворень та вдосконалення державного ладу в Україні.