Незрівнянна Україна: КОСМАЦЬКІ МОТИВИ

Кажуть, якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Щоб переконатися в істинності цього висловлювання, завітаємо у славне карпатське село Космач, серце гуцульського краю, де вишивають найкращі вишиванки, розписують найвибагливіші писанки. А як заграють троїсті музики, то здається, що то співають самі гори.

Космацький сільський голова Дмитро Онуфрійович Пожоджук – знана у краї людина. Він чудово справляється зі своїми адміністративними завданнями. За це користується повагою серед односельців. Крім того, пан Пожоджук є Заслуженим майстром народної творчості України, лауреатом літературно-мистецьких премій ім. Мирослава Ірчана та ім. Івана Огієнка, головою координаційної ради у справі відродження писанкарства в Україні, постійним головою організаційних рад чисельних фестивалів, які проводяться у Космачі.

Пропонуємо вашій увазі кілька художніх замальовок письменника Дмитра Пожоджука. Це проза, яка дихає високою і ніжною поезією.

Автобус рушив. Скоро згасло світло, і почали свою пісню колеса. Я чомусь не міг дивитися у вікно, але дивився в тем¬ряву, де була вона. 1, навіть, посміхався. Дивовижне відчуття розпирало мені груди.

"Чого б то?" — мовив я сам до себе вдруге, хоч добре знав, що сміюся від несподіваної зустрічі, від того, що вона так щиро, по-дитячому засоромилася і що швидко ми підемо разом нічним гостинцем в село.

Вона відчувала мій позирк і знову обглядалася. Я вчував, як обережно поглипувала вона в мій бік.

А ось і кінцева зупинка.

— Доброго вечора, Анничко!

1 тут потаємна радість вирвалася сміхом: надто несподіва¬ним було щастя. Та ні, не так! Треба якось інакше, не так. Невже пройло три місяці з того часу, як ми останній раз бачились?

Я виобразив, як вперше помітив її. То було на Івана Купа¬ла. Мені імпонувало спостерігати, як чекають. Он поруч стоять двоє закоханих. Вони приглядаються одне на одного з такою ласкою, гладять одне одного з такою жагою, що очі прохожих хоч-не-хоч повертаються до них. Розглядає залюблених і ви¬сохлий дідок. Дивиться недвижимо, навіть пожадливо. Раптом він нахиляється, ховаючи лице. Що нагадав старий? Усміхнене лице Марії в заростях калини чи... А може він згадав ніч на Івана Купала, ніч, як приніс своїй судженій шовкову косицю з Грегота?..

Далі стоїть синьооке дівча і марно силкується продемонс¬трувати свою байдужість під прямими позирками паруб'ят.

...Тоді я зауважив Анничку у білій сорочці з лекичими вуставками, у жовтих запасках і червленій хустці на голові та з бесагами почерез плечі. А схили гір стояли вкриті зеленню, освітлені сонцем, мовби тужили і мріяли. Горянка виглядала на такому фоні, наче поява зірки на чистому небі. 1 мовчазна природа нараз заговорила мовою радости, сподівань і душев¬ного піднесення.

"Ах!" — зітхнув я через силу. Стало страшно, що дівча може піти, зникнути назавше і я навіть не дізнаюсь її імення. Та вона поправила рукою розкішні коси і, раптом, посміхну¬лась до мене.

Анничка... Вона була добра і файна. Але щось більше було в її сизих, навіть, зелено блакитних очах. Воно виймало з мене душу. Пізніше я думав: ось закохуються двоє і винні тут не так врода, розум, натура (хоча вони дуже важні), як зовсім інше. Для нього справді нема слів. Воно майже невловиме, та воно є. Пригледьтеся до першої зустрічної дівчиноньки, і ви почуєте, як засвербить серце. То і є те — незриме.

Акурат таке відчуття обійняло мене того вечора. Ой, який то був вечір!? Здавалося: живи хоч тисячу літ, а такого вже не побачиш. Небо раптом віддалилося. Зосталися одна молода синь і рогатий місяць. Порожні вулички, дерева — все спало. Химерно жовтіли хатки у Медвежому, фіолетовими потворами визирали з-за них тіні дерев і місяць дивився у яр. Мерехтіла тонка різьба на причілках гуцульських Ґражд, на дзвінничках церков, на чудних вікнах і одвірках і здавалося, що навіть млини відбивали мерехтіння нічного неба.

— Анничко! — прошепотів я. Хотів було сказати, що шукав акурат її, шукав, а вона того і не відає. Хотів сказати, яка прекрасна місячна ніч, а вона ще гарніша. Та сказав інше.

— Ти знаєш, коли останній раз була подібна ніч? — ї

згодом сам відповів: як Довбуш вперше зустрівся з Дзвінкою.

Проте Анничка зрозуміла. Миттю поглянула в мій бік, і я зауважив, що її очі дивно потемніли. Я зрозумів: такими сло¬вами не жартують.

...Ми взялися за руки і помандрували сонними вуличками. Балаканини були пусті, зате сміх щасливим. Ненавмисний до¬тик плечима, тон милих очей, які так несподівано стали для мене милими, — усе то було нове, незнане досі, солодке від¬чуття.

Ми зійшли вниз до плаю, який, як Чумацький шлях, світив¬ся від місяця, і пішли по ньому шукати чічку щастя.

...Часто мати жартома говорила:

— Пора, пора тобі, Онофрію, женитися!

Я все віджартовувався, хоч давно накидав очима то на одну, то на іншу дівочку.бо до кожного в житті приходить така пора. 1 все думав: чиєю буде вона? Ну, вродлива, щира, любить музику, дітей — і все? Але ж таких багато. А моя дівчина мусить бути лишень одна. І я чомусь побоювався. Бувало, йдеш по гостинці і з таємною надією поглядаєш на зустрічних панянок — може, ця? Але ні: одна виявлялася надміру поштивою, інша — трішечки байдужою. 1 так було, заки я не стрінув Анничку.

...Заспівала свою першу ранкову пісню горихвістка, над гірськими верхами повисли білі тумани. З-за обрію виглянуло велике червоне сонце, наче вогняна куля, а десь у синьому піднебессі на полонині дівочки доспівували гуцульську співанку.

її підхопив вітерець і поніс над плаями. Затріпотіла листям молода осика, сонячний зайчик заглянув у вікно і збудив мене.

ЛЕТІЛИ ДВІ ЧАЙКИ

Осінь принесла золоте вбрання деревам, принесла щедрі дари полям і садам.

Вітер гойдає павутиння бабиного літа, на якому, мовби на балалайці, виграє своїми ніжками павук.

Осіння позолота зливається з червоним сяйвом айстр і жор¬жин і веселковим килимом колишеться під вітром. Морські хвилі доповнюють ці барви своєю голубінню. А з-за обрію пливе корабель. Все ближче і ближче. Ось і пісня долинула з нього:

Летіли дві чайки Над морем широким. А з ними летіло Мале чаєня...

Хвилюється море. Плеще хвилями об берег. А чайки летять і летять в голубому просторі. Назустріч вітрам і грозам. У незнаний, замріяний світ.

ВЕЧОРІЄ

Заховались за обрієм останні промені сонця. Вечоріє. Опус¬кається на Лебедине озеро сивий туман, а в осінньому небі їде на місяці, наче на коні, молодий вечір і розсипає з свого лантуха зорі. Нараз стає біля озера світліше, тільки легкий вітерець купається в хвилях. Ви стоїте зачаровані українською красою: красою осені, красою ночі. А верби ніжно хитають своїми золотими косами і ніби шепочуть:

— Ти прокинешся вранці-рано і зустрінеш день народження зорі.

Заховались за обрієм останні промені сонця. Вечоріє...