ПОГЛЯД НА УКРАЇНУ МАЄ БУТИ В АСПЕКТІ КУЛЬТУРНОГО ФЕНОМЕНУ


Про цю людину можна розповідати дуже багато. Щербак Віталій Олексійович – доктор історичних наук, професор, декан факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», видав понад 250 авторських монографій та книжок, працював і в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, і в Музеї народної архітектури та побуту України, і в Інституті історії України НАН України. Він є членом Вченої ради НаУКМА, членом Видавничої ради НаУКМА, головою спеціалізованої вченої ради по захисту докторських дисертацій з історії в НаУКМА. Але нехай Віталій Олексійович розповість трохи про себе сам.

– Ваше життєве кредо: «Досягати мети!» Розкажіть, будь ласка, про віхові події такого насиченого та змістовного життя. Чи завжди вдавалося досягати намічених цілей?

– Напевно, слід розпочати із місця народження. Побачив я світ поблизу Києва, звідки розходяться дороги у всі сторони світу. Якщо іти на схід – то за кілька кілометрів потрапимо в Трипілля, на південь – Черняхів (ми знаємо про Черняхівську культуру, початок українства), на захід – козацькі містечка Германівка, Біла Церква, а на півночі – Київ. З усіх чотирьох боків такі історичні міста. Напевно, не випадково гора у нашому селі називається Козацька. Очевидно, безпосередньо там відбувалися якісь події, але історії вони не відомі. Тому саме місце народження спонукало до занять історією.
Після навчання на історичному факультеті, незважаючи на те, що в 70-ті роки був апогей гоніння на нашу давню історію (епоха Щербицького, Маланчука надзвичайно реакційна), в університеті були люди, які могли звернути увагу й на інші речі. Це і Петро Дмитрович Кудлай, який розповідав нам про добу Руїни, розповідав такі речі, яких у підручниках не знайдеш. А Списький Василь Єгорович зацікавив нас націотворчими процесами в Україні у ХІХ столітті. Усі ці чинники посприяли тому, що я вирішив стати не просто істориком-аматором, а долучитися до справи наукової.
Мені не вдалося потрапити до Інституту історії НАНУ відразу після ВНЗ – там потрібно було мати певні підвалини, але три роки роботи в Музеї архітектури та побуту під відкритим небом допомогли глибше зрозуміти минувшину. Зарплати були невеликі, я працював там за направленням як молодий спеціаліст. Доходило до анекдотичного. Після роботи із зарплатою 100 карбованців була зарплата 110, але це вже була посада архітектора. Довелося як архітектору та етнографу об’їздити весь Лівий берег, усю Полтавщину, Слобожанщину і познайомитися із регіонами, пов’язаними з козацькою історією.
Плюсом моєї роботи було і те, що там була чудова бібліотека. Вона була публічною, але в ній була література, яка в інших бібліотеках перебувала у спецфонді. Можна було домовитись із завідувачкою і вільно почитати Яворницького та Грушевського. Мені й тут певною мірою поталанило, бо на якійсь іншій роботі я, напевно, не зміг би отримати стільки інформації, перечитати стільки історичної літератури широкого спектру і зробити впевнений крок самоосвіти.
Мені поталанило ще і в тому, що колективи, в яких доводилося працювати, були україномовними. Рідній мові я б не зрадив, але відчував би певний дискомфорт. А потім за конкурсом, оголошеним Інститутом історії, я перейшов туди на посаду молодшого наукового співробітника.
Тому мені довелося сім років працювати на посаді вченого секретаря відділу, писати всі документи за доктора наук, здати кандмінімум та захистити дисертацію. Ось такий непростий шлях.
Звичайно, після захисту з’явилися нові можливості, зокрема допуск до роботи у польських архівах, а канадські студії надали добрий гранд для роботи там.
Незважаючи на руйнаційний характер першої половини 90-х, цей період дав мені можливість напрацювати великий матеріал. На той час я вже мав різні пропозиції щодо роботи і в університеті Шевченка, і в Драгоманова. Я там працював за сумісництвом. І, побачивши рівень роботи, знань і відкриттів доцентів та докторів, із яких мало хто щось пише, подумав, що було б ганебно зібраний матеріал не опрацювати і не написати щось більше та суттєвіше. Таким чином, у 90-ті, за десять років було написано докторську дисертацію.
В Інституті історії НАНУ я пропрацював 20 років. Там я став фахівцем. Надрукував понад 200 наукових праць (сьогодні уже 250), а в академії я почав працювати за сумісництвом із 1993 року. У 1999 році повністю перейшов сюди на посаду професора кафедри історії, де працюю і донині, одночасно виконуючи обов’язки декана факультету. Таким чином, за 10 років роботи в університеті я намагався розвинути історичну науку та популяризувати цю сферу. Чого варта хоча б велика праця «Україна – козацька держава», я був науковим редактором, а її упорядник отримав Шевченківську премію.

– Розкажіть, будь ласка, трохи ширше про власне наукову роботу.
– Мої наукові інтереси сягають кількох напрямків, зокрема соціальної структури ранньомодерної доби, історії української державності того часу, історії козацтва. Це три аспекти, які є цілісними і базовими для керування роботами моїх аспірантів і студентів. На цій стезі мені вдалося реалізувати ті завдання, які я перед собою ставив, які мене цікавили. Зокрема, яким чином із тих, хто займався прикордонним спортом, сформувалася когорта людей, що відродила свою державу, стала елітою нації. Через них українців сприймали як націю козаків, козацький народ. Таке завдання я перед собою поставив і, зрештою, у своїй докторській дисертації реалізував. Не тільки відшукав багато невідомих імен, а й вів цю ідею еволюції, трансформації козацького стану, аж поки цей стан став легітимним, державотворчим. В історії європейської цивілізації подібного аналогу немає. Добре це чи погано – питання контраверсійне. Еліта Франції чи Норвегії формувалася із покоління в покоління. У них державні, родинні, суспільні традиції сприяли національній консолідації трохи раніше, ніж це сталося у нас. Не секрет, що європейські нації почали формуватися раніше.
Але наша козацька еліта, не сама, а з елітою духовною, священиками, такими як Іов Борецький, Петро Могила, підготувала ментальний ґрунт для консолідації українського народу, для сприйняття його як чогось окремішнього. У цьому контексті я реалізував себе як історик. А те, що стосується окремих епізодів цього періоду, вважаю своїм внеском. Завдяки моїй ідеї в 90-х було підготовлено книгу «Козацькі Січі», де кількома моїми колегами із інституту історії опрацьовано великий археологічний матеріал, який дає повну картину запорозьких січей, які були, в основному, за порогами і Задунайська Січ. У плані популяризації ці напрацювання є великим успіхом. Інша річ, що книга не була масовою. Хотілося б, щоб вона стала доступною широкому загалу. Нещодавно я вів переговори у видавництві «Темпора». Можливо, там цей проект буде реалізовано. Надзвичайно важливим є ілюстративний матеріал, адже чорно-білий не зовсім сприймається. Попри те, що це науково-популярний нарис (бо видавництво забрало всі ті посилання), досягнення у вивченні історії запорізьких січей я вважаю великим.
Іншим питанням дослідження стали проблеми функціонування соціальної структури, різних верств у часи Гетьманщини. Адже суспільство Гетьманщини було становим, що не зовсім відповідало західноєвропейським традиціям. Але це станове суспільство змогло і зуміло повною мірою розкрити всі свої можливості, щоб козацька держава сприймалася рівною серед європейської спільноти.
Щодо проблеми державотворення. Існує спеціальний курс “Історія української державності ранньомодерної доби”. Я творчо працюю над цією проблемою разом зі студентами. Бо думки навіть геніальної людини не є абсолютом. Проблема державності непроста. Якби все було просто, класично, ми жили б у іншій державі. А так нам довелося долати різні проблеми, і у такій динамічній полеміці на кафедрі історії Києво-Могилянської академії (а студенти – люди розумні) ця тема сприймається філософськи. Ми багато дискутували, особливо у останній рік, коли підібралася група студентів, які мають своє власне бачення. Звичайно, було дуже цікаво розбирати ці проблеми, доводити ті чи інші речі, певною мірою коригувати окремі моменти. Адже час іде. А на відстані часу все починає бачитись по-іншому. Навіть те, що стосується назв, які сприймаються більшістю. Наприклад, «національно-визвольна війна». По-суті, це стовідсотково правильно. Щодо форми, то, звичайно, можна подискутувати, бо слово «національний» для XVII століття не зовсім коректне. Правильніше було б назвати «народно-визвольна війна». Існують певні авторитети, певні посилки, що пишуться різними людьми. Тому я не вважаю, що моя думка є остаточною, але ми стараємось робити крок за кроком, щоб наша історія, насамперед історія ранньомодерної доби, набула того контексту, який відповідав би стану сучасної історичної науки. Ми не можемо жити тільки на своєму хуторі.

– Як би ви визначили філософію сучасної історичної науки.
– Це не просте питання. Загалом, воно є сприйняттям нашої історії через призму загальноєвропейських процесів. Крім того, ми повинні розглядати різні історичні процеси на національних засадах. Однак я проти ура-патріотизму, не підтвердженого документально. В будь-якому суспільстві, в тому числі українському, були і перемоги, і невдачі. Але коли висвітлення історії вбиратиме загальноєвропейські тенденції, ми підкреслюватимемо свій внесок у європейську історію не за формою, а за суттю. Тоді ми станемо цікавими для світу і втратимо самобутність. З нами захочуть розмовляти люди. Для наших закордонних колег не важливо, скільки ми, скажімо, виплавляємо сталі чи виготовляємо цукру. Для них важлива історія українського народу як культурний феномен у загальноєвропейському потоці. І тому погляд на Україну повинен бути в аспекті культурного феномену. Підстави для такого погляду ми і дали світові своєю працею.

Спілкувався Ігор Кравчук