20 РОКІВ ПОТОМУ
В історії кожного народу бувають різні періоди: часи невдач, поразок і розчарувань, а також дні суспільного підйому, звитяг і звершень. Ще свіжа пам’ять про значний суспільно-політичний український здвиг, який увійшов до історії як «помаранчева революція». Щось подібне відбувалося 20 років тому, коли Україна виборювала незалежність.
Ті дні – незабутні. Національно-визвольний рух сягнув свого логічного апогею, створивши першу всенародну опозиційну організацію – Народний Рух.
Зароджувався він поступово. Володіючи первинною інформацією, баченням тієї історичної ситуації «зсередини», як один із найактивніших учасників тих суспільно-політичних процесів у Чернівецькій області, розумію, що і громадська організація «Зелений рух Буковини», і Товариство української мови ім. Тараса Шевченка були коротеньким прологом до революційного вибуху, детонатором якого став Чернівецький обласний осередок Української Гельсінської Спілки.
З низько схиленою головою згадую наших побратимів УГСівців Гапоненка Володимира, Хоміцького Миколу, Гайдука Омеляна, Курніцького Олексу, Віктора Дашкевича, які загинули в боротьбі за незалежну Україну. Вічна їм пам’ять. Також маю за честь називати своїми соратниками чудових буковинських хлопців, патріотів Кузьміна Валерія, Катеринчука Миколу, Бибика Ігоря, Кравчука Богдана, Хабайла Василя, Патера Володимира, Нестерука Ігоря, Якубович Фіалку, Володимира та Орисю Андрушків, Івана та Сергія Баб’юків, безперечно, Леонтія Сандуляка та десятки інших бійців національно-визвольних змагань. Із цими лицарями чину ми рвали міліцейські кордони, проводили голодування протесту, установлювали серед міста національні прапори, «ховали» комунізм у реальній домовині, вели шалену антикомуністичну націоналістичну агітацію. Усіх акцій і не перелічити. Тому ми і перемогли. Тому, хоча й аж 20 років по тому, Президент вручив мені «Подяку» за внесок у здобуття Україною незалежності. Наша перемога виявилася не тільки у здобутті волі, скільки у перетворенні людських душ. До прикладу: колишня запекла сталіністка, начальник Садгірського районного відділу народної освіти, яка цькувала мене за антирадянську діяльність, нині активістка «Нашої України». Щоправда, користі від таких перебіжчиків, ціль яких – завжди бути при владі, я не бачу жодної. Швидше навпаки. Кажуть, що бачили її і в греко-католицькій церкві. Якщо щиро замолює гріхи – то нехай. І все-таки заблудлих душ ми перекували безліч.
Наш радикалізм подобався навіть не всім рухівцям. «Панство в білих рукавичках», яке мало українські почування, але звикло жити добре за будь-якої влади, намагалося позбавити нас дієвості, максималізму. Пам’ятаю, коли на одному із перших мітингів ми підняли національний прапор, то керівництво Руху за Перебудову заволало: «Провокація!» Їм і хотілось, і кололось. І дуже боялось. Але ми радикалізували Рух. А потім був з’їзд.
Три дні Установчого з’їзду Народного Руху за Перебудову об’єднали всю Україну. Всіх єднала любов до Вітчизни, всіх єднало прагнення волі.
Двадцять років по тому, цієї осені, Україна урочисто відзначала ті буремні звитяжні дні. В палаці культури «Україна» зібралися делегати першого Установчого з’їзду, активісти громадських організацій і політичних партій, депутати і високопосадовці.
Перед присутніми виступив Президент України:
– Дорогі рухівці і співвітчизники, вітаю усіх вас, усю нашу державу із 20-ю річницею створення Народного Руху України. Ця подія змінила наше життя, вона змінила усіх нас. Створення Руху визначило напрямки подальшої історії України – шлях до незалежності. Ми хочемо бути вільними серед вільних. Для мене велика честь подякувати десяткам, сотням і тисячам героїв, які змінили хід української історії. Народний Рух України виконав історичну місію, місію тисячоліття за своїм масштабом – здобуття незалежності. Саме за це від імені сучасної влади хочу подякувати цим людям. Народний Рух України – це феномен, це продовження тисячолітньої історії державотворення. Він спадкоємець і розстріляного відродження, і шестидесятників. Рух – це вияв нашого демократичного мислення, демократизму української нації. Це дух України, виразник нашої національної сутності. Ідея Народного Руху запалила вогонь у серцях мільйонів українців на Заході й Сході. Сила Руху полягала у його відкритості, у його об’єднавчій природі. Лідери продемонстрували, що вони можуть бути разом заради ідеї.
Мова – це сутність нашої нації. Це те первинне, що ідентифікує нас серед інших народів. Відроджено пласт, що так багато десятиліть затоптувався. Держава – це сукупність людей, у яких є своя мова. Згадайте, як важко ми працювали для того, щоб мова з’явилася в Києві, починаючи з афіші й закінчуючи вивісками магазинів. Я проводжу політику, на якій балів не заробиш. Але ми змушені відродити те автентичне, знакове, без чого нація не існує.
Народний Рух – це національна ідея, навколо якої об’єднуються мільйони громадян. Ваш патріотизм – це ліки від усіх імперських хвороб. Наша мета – утворення єдиної нації, яка охоплює всіх без винятку громадян України, створення єдиної помісної церкви, ідентичності, втілення заможного і безпечного життя.
Я вірю в народ, я впевнений у ньому. І це дає мені сили.
Ця політика – не заробляння дивідендів, а відстоювання інтересів держави та нації. Моя позиція чітка і незмінна.
Ми повинні стати разом заради української національної ідеї. Я ініціюю створення загальносуспільного руху на підтримку української держави. Безумовно, ми переможемо. Слава героям, слава Україні.
Хвилюючий момент – 20 років з часу 1-го установчого з’їзду Руху. Тут – лицарі честі, представники Буковини.
Тарас Кияк, професор:
Ще латиняни казали: поки рухаюсь – сподіваюсь. Без Руху як політичної організації сучасна Україна немислима. Мені імпонує думка Президента про необхідність відновлення громадсько-політичної організації на кшталт Руху. Бо перетворення Руху на партію я вважаю грубою помилкою. Наслідки розколеного Руху ми сьогодні бачимо. Для жарту: у житті я заздрю тільки одній людині, яку найбільше люблю, – собі. Ці 20 років пройшли ніби одна хвилина, але вони були настільки насиченими, що якби я міг прожити життя заново – повторив би їх – по цеглині, крок за кроком повторив би все. Це сотні мітингів, виступів, пам’ятник, який я спорудив у Черешенці Вижницького району, було наведено контакти із Німеччиною, Австрією, кожен день був начинений заходами. Мені аж дивно: невже я міг так багато взяти на плечі. Ще є порох у порохівницях. І якщо потрібно буде – ще й повоюємо.
Після Верховної Ради я повернувся на педагогічну ниву. Очолюю кафедру Київського національного університету імені Тараса Шевченка, водночас очолюю науково-методичну комісію міністерства з іноземної філології, і це дає мені можливість майже щотижня виїжджати в різні куточки України.
Василь Бойчук:
Народному Руху 20 років. На запитання “Кого можна вважати спадкоємцями Руху?” я відповідаю, що це ті політичні партії та громадські організації, в установчих документах яких є українська національна ідеологія, а також окремі громадяни, які стоять на позиції української національної ідеї. А формула української національної ідеї така: Україна має бути національна, соборна, правова, демократична, соціальна держава. І сьогодні ті партії та громадські організації, які сповідують національну ідеологію, пронизують наше суспільство. Їх завдання полягає в тому, щоб звести все докупи і створити єдиний блок національних сил України. За ці 20 років виросли діти. Всі закінчили Києво-Могилянську академію. Думаю, що вони будуть українцями. Займав різні посади на державній службі, громадської роботи. Чимось задоволений, чимось – ні. Але намагатимемось покращити ситуацію
Микола Кушнір:
Звичайно, сьогодні делегати зібралися для того, щоб продовжити здійснення завдань, які розпочав Рух. Він виконав своє основне призначення – Українська Держава є і буде, але системні реформи – в науці, в медицині, в освіті, в економіці – не проведені. Я вважаю, що ми над цими проблемами працюватимемо, щоб виконати другу частину Програми Руху.
Професор Леонтій Сандуляк:
Наприкінці 90-х у колишніх республіках Радянського Союзу почали виникати національні фронти. В Україні аналогічна організація називалась Народний Рух України (для конспірації додавали слово «за перебудову», щоб його не закрили відразу при зародженні). Фронти мають на увазі боротьбу «проти», а Рух – боротьбу «за». Цей Рух був не за перебудову, а за самостійну, незалежну Українську державу. Він був справді народним. Я пригадую, як на Установчий з’їзд із Львівської області приїхав цілий автобус жіночок у національних костюмах із порепаними руками колгоспниць. Вони вперше виконали гімн, який став державним. Буквально тиждень тому, у Борисполі, де я зараз мешкаю, також відзначали 20-ту річницю Руху. «Червону калину» там співали півтора десятка селянок із навколишніх сіл. Там не було жодного прилипали, який би використав Рух для власного росту чи кар’єри.
Сьогодні святкуємо 20-ту річницю організації на національному державному рівні, відповідно до указу Президента та постанови кабміну. Із скрипом, але й Верховна Рада прийняла відповідну постанову. Цю подію відзначатимуть і через 50 і через 100 років, бо це ті люди, той Рух, який, власне, і створив Незалежну Українську державу.
І ще одне. Усіх свідомих українців, усіх, хто боровся за Українську державу, хто відчував себе українцем, ненавиділи наші вороги лютою ненавистю. Слова “мазепинці”, “петлюрівці”, “бандерівці” вживались як лайка. І в дев’яності роки намагалися у цей список внести слово «рухівець» у значенні «погана людина». Але Рух – це життя. Ми є і ми будемо.
Я тяжко працював усе своє життя, починаючи десь із семи років – і до цих пір. Але, мабуть, найбільш продуктивними були останні 20 років. Мені довелося бути народним депутатом Радянського Союзу. Я доклав багато зусиль, щоб того Союзу не було. І коли він почав розпадатися, я більше часу проводив у Києві, ніж у Москві. Коли мене питали, чому я, маючи дорадчий голос, сиджу у Києві, я відповідав, що люблю усіх дітей, але своїх люблю більше, ніж сусідських. Бо якби я сусідських дітей любив так само, як своїх, сусід мене, напевно, не зрозумів би. Мені випало найбільше щастя і найбільша честь, яку може мати українець, – писати документ про створення нашої держави, бо я був співавтором акта про проголошення незалежності України разом із Левком Лук’яненком. Був першим надзвичайним і повноважним послом України в Румунії.
Володимир Клим:
На мою думку, Рух – це унікальне явище, і хто його засновував на Буковині, знає, що це – найкращі, найсвітліші роки життя. Нажаль, за 15 років (із 1994 року) багато говорили про потужну праву партію, про «правицю», але життя показало, що цього на практиці немає. Рух розтягнули по різних партіях і, напевно, зараз якраз час повернутися до витоків, спробувати розвернути нашу державу в потрібному напрямку, бо всі бачать, що потрібні зміни на законодавчому рівні. Але нинішня Верховна Рада на це не здатна. Це можливо тільки через всенародний референдум, ініціативи, де я бачу велике поле діяльності для Руху. Для нас це дійсно свято і світлі спогади. Я ніколи не забуду, як ми йшли із Політехніки, навколо стояли сотні й тисячі людей. Тоді мені здавалося, що я римський легіонер, що повернувся із переможного походу і його радісно вітають. Спочатку нас, наших прапорів боялися, а потім ситуація змінилася. Зараз Рух може отримати нове дихання і сказати своє історичне слово.
Найкращі роки, звичайно, були 1989-1992, коли у нас було рухівське братство, ми любили один одного, нас усі знали і ми готові були один за одного голодувати. Нажаль, наступні партії не змогли так високо підняти моральну планку. В цьому плані мені трохи сумно, що ті часи не повернути. За цей час вдалося багато зробити. Посадив великий сад – близько 700 фруктових дерев. Життя цікаве тим, що, наприклад, узимку я сидів за комп’ютером, писав книжки і мріяв про сад, а влітку, працюючи в саду, мріяв про те, щоб якомога швидше сісти за книжку. Одна із моїх книжок отримала Всеукраїнську премію за краще висвітлення української ідеї – Анатолія Єрмака. Головую у селі Чорногузи. Пишу наступну книжку «Зсув» – не як про природне явище, а як про зсув моралі, тобто деградацію.
Віктор Бартківський:
20 років Руху – як один день. Питання – якому Руху. Є два рухи. Перший – вічний рух, вічна боротьба української нації за незалежність, і другий – рух за перебудову, дозволений компартією. Як і чому виник Рух? Усі ми добре пам’ятаємо фільм «Операція «Трест», коли готували одних, щоб витягнути всіх контрреволюціонерів, і ЧК їх накрила. Горбачов розпочав перебудову. Перебудова зводилася до того, щоб підписати Союзний договір, адже він ніколи не був підписаний. Вперше, коли засідали в часи Сталіна, усе закінчилося численними смертями, однак конституцію прийняли і Союз був без договору. Про це знав увесь світ. Потім Горбачов із Лук’яновим задумали руками народів підписати договір, щоб ніхто не міг сказати, що їх поневолили. Для цього були створені різні фронти. Було розроблено метод, яким чином змусити підписати Договір із Україною. Для цього створили Рух за перебудову. Але вони прорахувалися. Уже було створено УГС, де зібралися справжні бійці за незалежність, були національно налаштовані люди. Тому коли провели референдум про оновлений Союз, люди проголосували, залишилось лише підписати договір. Його мали підписувати 1 вересня. (Тобто Рух – це багатошаровий пиріг: зверху – задум компартії і КГБ, щоб під виглядом демократизації підписати договір і закабалити нас.) Тоді ніхто у світі не міг би сказати, що Україну хтось завоював. Якщо договору Б.Хмельницького із Московією ніхто не бачив, то ця угода мала бути наяву. Але український народ виявився більш національно налаштований і свідомий, ніж на це розраховували компартійці. Українців називають бандерівцями, бо бояться їхнього духу. Після досягнення мети Рух став другорядним. Тому почали множитися партії. Цього не слід було робити, бо довіри до слова «партія» не було. А на референдумі 1 грудня було продемонстровано, що в русі – понад 90 відсотків населення України.
Україна – жива. Вона прагне єдності. І Бог дасть нам Віри, Надії і Любові до своєї землі, а також сил і мужності захистити її від різних посягань, укріпити і примножити.Ігор Кравчук
