Історія, філософія, релігія: КОЗАЦЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ХVIII СТ
Модернізація Центрально-Східної Європи раннього нового часу супроводжувалася перемогою абсолютизму у XVIII ст., що показово відбилося на суспільно-політичних ідеях освічених людей України, зокрема Гетьманщини. Однією з постатей, за якою історики описують Гетьманщину та її місце у Російській імперії, є Григорій Полетика (середина 1720-х?1785 рр.). Він жив у час, коли у традиційному українському суспільстві раннього нового часу почали яскраво виявлятися ознаки модернізації, тобто процес формування звичної нам сучасної моделі життя.
Григорій Полетика належав до покоління козацьких інтелектуалів, які увійшли у творче життя у 1750-х роках. Одночасно він був українським інтелектуалом Російської імперії та Центрально-Східної Європи – регіону, який тільки на той час «створювався» в уявленні західноєвропейських просвітників. Цікаво, що Г. Полетика всю свою кар’єру зробив у Росії. З Гетьманщиною його фактично пов’язували лише маєтки, які дісталися у посаг дружині, але він вважав себе представником «малоросійської шляхти» та обґрунтовував це краще від місцевих інтелектуалів.
Полетика і традиційна свідомість його покоління. Традиційне суспільство характеризується тим, що воно є носієм сталих духовно-культурних, суспільно-політичних, соціально-економічних традицій, що передавалися від покоління до покоління. Головною рисою суспільного життя Гетьманщини була його приналежність до центральноєвропейської суспільно-політичної традиції раннього нового часу. Україна-Гетьманщина виникла в процесі зламу політичної традиції Речі Посполитої, але водночас увібрала в свою основу центральноєвропейську політичну культуру шляхетської «демократії». Протягом існування Гетьманщини у складі Московської держави / Російської імперії центральна влада намагалася нав’язати українській автономії свою суспільно-політичну традицію, але це їй не завжди вдавалося.
Однак якщо у другій половині XVII ст. та перших десятиліттях XVIIІ ст. українська еліта була чужою російському суспільству, то в наступних десятиліттях модернізація російського та українського спільнот почала зближувати їх. Це стало помітно у 1730-1750-х роках, коли нове покоління козацької еліти почало розмовляти та писати тодішньою російською мовою, а у моду увійшли російські запозичення із Західної Європи. З середини 30-х років XVIII ст. сама книжна українська мова зазнає впливу з боку староросійської мови.
Представники світської інтелектуальної еліти Гетьманщини, як і козацька старшина у цілому, мали традиційний кругозір, який полягав в особливому шануванні минулого та апелюванні до нього. Яскравим прикладом занурення у минуле є листування Г. Полетики з київським митрополитом Арсенієм Могилянським. У листі від 30 жовтня 1759 року Полетика писав: «Какъ много я чувствую милость вашего преосвященства чрезъ присылку старинныхъ книг…». Він просив митрополита Арсенія знайти для нього різні старовині книги, у тому числі XVII cт.: «а между темъ нижайше прошу вашего Преосвященства, ежели переписать проповеди чудотворца Димитрія и малоросійскій летописецъ оныя с симъ вручителемъ прислать».
Важливо, що поряд із бажанням успішної кар’єри у цивільних та військових імперських інституціях у суспільстві Гетьманщини продовжував існувати традиціоналізм, який був представлений як військовими канцеляристами, так і українською аристократією. Для перших самобутнє життя Гетьманщини було рівнозначним їхньому соціальному існуванню, оскільки воно залежало від роботи у гетьманській канцелярії. Найуспішніші представники української еліти бачили для себе перспективу кар’єрного зростання у Російській імперії, тому політичні інституції Гетьманщини природно не мали для них такої соціальної цінності, хоча вони любили свою «малоросійську вітчизну».
Модернізація у Центральній Європі. Україна раннього нового часу виникла як країна, якій не знайшлося місця у духовно-культурному та суспільно-політичному світі Речі Посполитої, і, одночасно, не мала внутрішніх причин до повної інтеграції у Російську імперію. XVIII ст. стало часом модернізації спільнот усієї Центрально-Східної Європи та початком доби імперій. Важливо, що у цьому процесі центральноєвропейські суспільства (Річ Посполита, Україна-Гетьманщина) модернізувалися самотужки.
У Речі Посполитій – головній країні Центральної Європи – у середині XVIII ст. намітились інтелектуальні відповіді на вихід країни з кризового стану. Протягом XVIII ст. відбувався вплив західних ідей на сприймання «вольностей» польськими інтелектуалами і почали створюватися проекти реформування тодішньої річпосполитської політичної системи. Між 1761–1764 роками вийшла праця ченця Ордену піярів С. Конарського «Про результативний спосіб рад». Конарський переконував у необхідності впорядкувати сеймове представництво: скасувати «liberum veto», внормувати чисельність і представницькі функції послів, усунути від участі в голосуванні безземельну шляхту. На сеймі 1766 року було ухвалено частину проектів, однак цій модернізації суспільства Речі Посполитої протидіяли традиціоналісти з ідеями «давнього устрою». Показовою була назва одного з творів ідеолога конфедератів М. Вільгорського – «Про відновлення давнього устрою згідно з первісними засадами Речі Посполитої». Це засвідчує сприймання реформ як відновлення старовини, що було характерною рисою суспільно-політичної думки усієї Центральної Європи. Проект волинського шляхтича Г. Колонтая про реформування Речі Посполитої у централізовану конституційну монархію з рівними громадськими правами шляхти та міщан був більш рішучою спробою модернізувати «шляхетську демократію» у межах вже просвітницького мислення. Таким чином, інтелектуали Речі Посполитої другої половини XVIII ст. уже дійшли до осмислення шляхів модернізації шляхетського суспільства.
Важливо, що подібні риси у 1760-ті роки були притаманні козацьким інтелектуалам Гетьманщини. Схожі ідеї висловлював Григорій Полетика на Глухівській Раді 1763 року мовою «загального блага»: «Соберите все силы ума вашого, подкрепите оныя патриотическим усердіем и отложив все пристрастія и партикулярныя пользы, подумайте о возстановленіи прежних отечества вашого порядков и благосостоянія». Більше того, «дела должны заключаемы и решены быть по большинству голосов», правда рішення «сейму» Гетьманщини мали вступати у дію лише після «всемилостивейшей конфирмации». Такий проект належав до одного з найперших щодо реформування представницького органу влади у Центральній Європі. Важливо, що Г. Полетика не тільки критикував наказ Малоросійської колегії 1767 року за порушення місцевих прав, але й прагнув раціональним шляхом обґрунтувати, що викладені у ньому пропозиції не потрібні. Прихильник козацької автономії не бачив потреби в іноземній моделі для українських міст, якщо можна було підтвердити магдебурзьке право та міську автономію. Він також не погоджувався із заміною козацької старшини на офіцерів регулярної російської армії. На його думку, краще було б відібрати козацьких старшин з достатнім військовим досвідом.
Полетика і шляхетський проект. Тісні зв’язки гетьмана Кирила Розумовського з монаршою династією та імперською елітою стали однією з головних причин сміливості української еліти на початку 60-х років XVIII cт. У вересні 1763 року для вирішення питань щодо реформ було скликано Генеральну раду старшин. Глухівська Рада складалася зі 100 представників еліти Гетьманщини: були представлені полки (по два старшини та два сотники) та Значне військове товариство. На Глухівській раді крім задекларованих юридичних питань було розглянуто політичні та економічні проблеми української автономії.
Із «Промови Григорія Андрійовича Полетики на загальному зібранні малоросійського шляхетства в Глухові про права, переваги та потреби Малої Росії» слідує, що виходець із Гетьманщини навіть протягом тривалого життя у Санкт-Петербурзі залишився прихильником традиційних «вольностей». Початок промови Григорія Полетики піднесений: «нет щастія быть участником благороднаго вашего собранія, в которое Вы, как мне не безизвестно, сошлись, чтоб разсуждать о поправленіи состоянія любезнаго отечества нашого… Предки наши славный оный Россійскій народ после несчастливаго разоренія Татарскаго… присоединен к Республике польской не менше благоразуміем как и мужеством своїм дошел до того, что принят был на все права, вольности и преимущества…». Мова звертання козацького інтелектуала з Санкт-Петербургу до учасників Глухівської ради містила поєднання «прав та вольностей» як наслідок «благоразумія и мужества» еліти і політичної риторики «загального блага».
Для Григорія Полетики «малоросійська шляхта» ? цінний для Російської імперії привілейований стан, який центральна влада повинна нагороджувати як іноземців помістями. Внутрішнє життя Гетьманщини представник світської інтелектуальної еліти Гетьманщини розумів як окремішнє у межах децентралізованої Російської імперії. Тому Полетика наголошував, що «всякий чин в Малой Россіи, при своих правах сохранен был…»
Особливу увагу український інтелектуал Російської імперії приділяв освіті. Він окремо акцентував, що «Ученія как к просвещенію разума, так и к содержанію всяких добрых порядков в государстве больше всего способствуют. Найлучшіе Государи, полководцы, градоначалники были философами».
Для Полетики, як і для козацької еліти у цілому, «малоросійські вольності» були словесним вираженням козацького автономізму. Головні формулювання «о вольностях Малоросийских вообще» фактично не змінювалося. Також фактично залишалися однаковими тексти про підтвердження «вольностей» литовсько-польськими монархами, а потім московськими/російськими протекторами, що відповідало середньовічній традиції сакралізації рукопису. На 60-ті роки XVIII ст. усталилася аргументація «малоросійських прав» їхнім підтвердженням монархами Речі Посполитої та Московської держави / Російської імперії. Ці «вольності» були підтверджені «малоросійському шляхетству» у обмін на його службу протекторам і, на думку козацьких інтелектуалів, ця практика, освячена століттями, повинна була продовжуватися. Чільне місце в аргументації «малоросійських прав» козацької еліти належало «статтям» Богдана Хмельницького, значення посилань на які зросло після «нещасливого шведського року». Якщо у 20-ті роки XVIII ст. «статтями Богдана Хмельницького» аргументувалися вимоги відновлення гетьманства, то у першій половині 60-х – саме внутрішнє життя Гетьманщини, тобто у першу чергу багатство, влада та статус «малоросійського шляхетства». У російського монарха представники козацької еліти очікували отримати підтвердження традиційних устоїв життя. Полетика у своїй промові таку позицію висловив наступним чином: «Прежде всего всеподданнейше Вашего Императорскаго Величества просим подтвердить все права, прежнія обыкновенія и преимущества данных и утвержденных от королей Польских и Великих князей Литовских и предков Вашего Імператорскаго Величества Всероссійских Государей… малороссійскому Гетману, шляхетству, Духовному чину, войску, міщанству и всему народу…»
Завершує український інтелектуал свою промову все-таки у термінології «загального блага»: «Только чем начал тем и кончу, что в общем благе должно отложено быть всякие пристрастія и собственные пользы». З зазначеного випливає, що ідея про взаємозв’язок між поновленням традиційної автономії Гетьманщини та покращенням життя суспільства пронизувала всю політичну свідомість Григорія Полетики.
Полетика і Глухівська петиція. Рада старшин вирішила розпочати широкі реформи, які були подані у петиції до Катерини ІІ. Григорій Полетика, як простежується з порівняння текстів глухівського документа та промов українського інтелектуала, був одним із його авторів або вплинув на написання тексту. У вступній частині «Прошения малороссийского шляхетства и старшин вместе с гетманом о восстановлении разных старинних прав Малороссии» подано офіційну українську інтерпретацію Переяславської угоди. Більше того, у Глухівській петиції пропонувалося приєднати до Гетьманщини території, відокремлені раніше від вітчизни «малоросійського шляхетства».
У 18-му пункті «Прошения…» бажане козацькою елітою прикріплення селян до землі видається за дійсне: «малороссийские мужики по правам малороссийским… не имеют никакой вольности в свободном из места на место переходе…». Тому гетьман Розумоський разом з усім малоросійським шляхетством просили «малороссийских мужиков переход в силу малороссийских прав пресечь», оскільки «обнищает шляхетство», а разом з ним «вся Малая Россия опустеет». У 19-му пункті петиції, подібно до промови Полетики, зазначалася важливість «университетов, гимназий и типографий» для суспільства Гетьманщини «к просвещению и пользе».
За пунктами, які не потрапили до чистового варіанту «Прошения…», вимальовується картина суспільно-політичних поглядів козацької еліти у цілому та козацьких інтелектуалів зокрема. Так, у петиції бажання закріпити посаду гетьмана як визначну у державній системі аргументувалося: «Хотя договорными гетмана Богдана Хмельницкого статьями, как скоро гетман умрет, вольное малороссийскому народу избрание другого гетмана дозволено, а вашему императорскому Величеству извещать о том велено, и то же самое всех других гетманов статьями подтверждено… того ради всеподданейше вашего императорского величества просили подтвердить вновь вышеупомянутые прежних гетманов статьи…» Козацькі інтелектуали «прежними малороссийского народа обыкновениями» засуджували централістську політику Петра І, Анни Іоанівни та пропонували децентралістське розуміння Російської імперії.
Систему судочинства у «Прошенії…» радили привести у відповідність до Литовського Статуту та гарантій царя у «Статтях Богдана Хмельницького», хоча ця система у Гетьманщині ніколи не функціонувала. Уявлення про існування у Гетьманщині шляхетської системи судів козацькі інтелектуали розвивати на основі раціонального поєднання відомостей про «права та вольності» за часів Речі Посполитої та договірних умов переходу під владу Московського царя. Наприклад, у глухівській петиції світська інтелектуальна еліта Гетьманщини пояснювала свої вимоги «по правам малоросийским положены подкоморские, то есть межевые, земские и графские суда, в которых всех порядок дел и должности описаны в книге (Статуте) и в установлениях сеймовых; сверх того, во время пребывания Малой России под королями польскими для апелляции… трибунал… в пунктах же Б. Хмельницкого и в привилегии, даной малороссийскому шляхетству, хотя те земские и графские суда подтверждены и велено им остаться на прежнем основании…». Обґрунтувавши раціональним шляхом витікання своїх вимог із прав давнини, автори «Прошения…» розгортають своє бачення судочинства у Гетьманщині. «По сей причине приужден был я, гетман, вашему императорскому величеству представить об учреждении в Малой России подкоморных, …но понеже подкоморские суда всегдашний союз и сношение иметь должны с судами земскими и графскими и быть под апелляцией трибунала, того ради об учреждении тех земских и графских судов ныне в Малой России распоряжения чинятся». Таким чином, правове унормування суспільних відносин також виводилося з прав давнини.
У пункті «О генеральной раде» козацькі інтелектуали пропонували «дозволить нам одиножды в год в такое время, которое мы к тому за способное изберем и поставим, а в чрезвычайных случаях, когда нужда потребует, иметь сеймы и генеральне рады как для общин наших поставлений и дел, так и для советов в нуждах малороссийского народа…». Більше того, «дела должны заключаемы и решены быть по большинству голосов», хоча рішення «сейму» Гетьманщини мали вступати у дію після «всемилостивейшей конфирмации».
В обговоренні пункту «о деревнях и жаловании малороссийской старшине» також «модернізаційне» бачення козацької адміністрації: чиновники за свою працю повинні отримувати грошову платню. Це було головною особливістю розуміння держави як бюрократичної та «добре впорядкованої». Козацькі інтелектуали всупереч з традиційним центральноєвропейським уявленням державного управління пропонували «оставя генеральную старшину, полковников и прочих старшин при их деревнях, всем прочим старшинам, также бунчуковым, войсковым и значковым товарищам определить равное по чинам их денежное жалованье из малороссийских доходов».
Пункт «о учреждении на Днепре порта» взагалі належав до ідей просвіченого правління та «добре впорядкованої держави», за якими влада повинна піклуватись про розвиток господарства та торгівлі. Козацькі інтелектуали у чернетці «Прошения…» так само пропонували «выбрав способное на реке Днепре место пониже порогов место, учредить порт и исходатайствовать у Оттоманской Порты, чтоб хотя на турецьких и прочих иностранных народов судах свободное было малороссийскому народу отправление купечества по Чермному и Средиземному морям…». Подібну ідею намагався раніше реалізувати Кирило Розумовський, але вона стала реальністю лише після російсько-турецької війни 1769–1774 років.
Полетика на засіданнях Законодавчої комісії 1767?1768 років. На початок роботи відомої комісії населення Гетьманщини, передусім шляхетство та козацтво, хотіло бачити гетьманом Івана Скоропадського. Але Скоропадський передав свої повноваження Павлові Римші та повернувся у Гетьманщину. Він усвідомлював, що його «гетьманський» проект Малоросії у межах Російської імперії не задовольняє центральну владу. На нього вплинув той факт, що саме у той час багатьох ніжинських шляхтичів, які висловилися за поновлення гетьманства та козацької адміністрації, засудили до страти.
У такій ситуації лідером делегації з Гетьманщини став Григорій Полетика, який представляв лубенське шляхетство. У лубенському полку склали такий проавтономістський наказ, що делегат-полковник Антон Крижанівський не наважився представити його на Законодавчій комісії. Лубенська шляхта вирішила послати замість полковника інтелектуала та власника маєтків на Лубенщині ? Григорія Полетику.
Його першою акцією як провідник депутатів Гетьманщини стала відповідь на наказ Малоросійської колегії під назвою «Возраженіе депутата Григория Полетики на наставления Малороссійской коллегіи господину же депутату Дмитрию Натальину». Полетика перерахував 10 «польз», які отримала Російська імперія від Гетьманщини. Ці «переваги» мали стати своєрідною платою за українську автономію. На думку українського інтелектуала, користування «пользами» суперечить спробам за наказом Малоросійської колегії «ввести въ Малую Россію такія учрежденія, которыя правамъ и вольностямъ оныя во всемъ противны, и темъ нарушить святость договоровъ…».
Коли 21 серпня 1768 року Велике зібрання Законодавчої комісії розпочало обговорення нової редакції 43 статті про «Права дворянства», Г. Полетика мав готовий меморандум щодо прав малоросійського шляхетства. Козацький інтелектуал доводив, що права російського дворянства мають відношення до нобілітету Великоросії та запропонував підтвердити усталенні права шляхетства Гетьманщини або включити до загальноімперського законопроекту «права малоросійського шляхетства». Більше того, Полетика захищав інтереси всього суспільства. Він доводив, що «Коллегія Малороссійская много ошиблась, думая, что Козачія дела не должны быть решимы теми же правами, что и шляхетскія». На наступній сесії Великого зібрання також виступив М. Тимофєєв від виборних козаків Гетьманщини та наполягав на тому, що царі гарантували «права» не тільки шляхті, але й «малороссійскому казацкому войску». Характерно, що відстоювання делегацією Гетьманщини своїх інтересів, підштовхнуло депутатів з Лівонії, Естляндії, Фінляндії та Смоленська до більш рішучої діяльності у захисті їхніх регіональних прав.
9 вересня 1768 року після засідань великого зібрання Законодавчої комісії, на яких розглядалися виключно питання статусу нобілітету автономних регіонів Російської імперії, головуючий генерал Бібіков зачитав заяву, згідно з якою депутати з Лівонії, Естляндії, Фінляндії, Малоросії та Смоленська перевищили свої повноваження у зв’язку з чим їхні пропозиції не братимуться до уваги. Оскільки права станів Гетьманщини вже не підлягали обговоренню, українські депутати подали петицію від «шляхти, козаків і міщан» безпосередньо імператриці. У цьому документі перелічувалися вигоди Російської імперії від союзу Москви з Гетьманщиною та висловлювалося прохання підтвердити «навічно» українські права та свободи. На думку дослідників, саме у той час Полетика написав «Историческое известие…».
На відміну від І. Скоропадського, Г. Полетика у своїх промовах та петиціях вважав за доцільне відродити адміністративну, юридичну та соціальну практики життя України до революції Хмельницького. Оскільки занепад Гетьманщини, на думку українського інтелектуала, стався через узурпацію законодавчої та судової влади військовими, тобто козацькою адміністрацією, то «поправленням» вітчизни мало стати роз’єднання цивільної, військової та судової влади. За Полетикою, регулярні сейми мали бути законодавчими органами влади, а шляхетські та магістратські суди ? належати до судової влади. Прихильник козацької автономії не бачив потреби в іноземній моделі для українських міст: «все же учрежденія те хороши и долговременны бывают, которыя согласуют с правами народными».
Полетика розглядав «права Малороссійские» як юридичну основу суспільно-політичного устрою Гетьманщини та будь-яких реформ внутрішнього життя. Тому він вважав, що «предлагаемое… разделеніе Малыя Россіи на части, сколь новое есть, столь и ненужное». На рахунок «учрежденіе Адвокатов, предлагаемое в сем пункте от Коллегіи, я согласен; ибо онное сходствует с Малороссійскими правами». Ремонт «дорог и плотин для выгоды общества необходимо нужна». Але за Полетикою «если учредить оную на таком основаніи, как Коллегія представляет, то будет противно правам и привилегіям Малороссійскаго шляхетства».
Отже, в інтелектуальній аргументації свого шляхетського проекту Гетьманщини Григорій Полетика зазнав впливу політичної культури Російської імперії та європейських суспільно-політичних ідей. Однак він мову «загального блага» використовував для захисту традиційних козацьких вольностей.
Василь Кононенко,
молодший науковий співробітник
Інституту історії України НАН України
