Армія і флот: ПЕРШИЙ АДМІРАЛ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Першим завжди найважче і найнебезпечніше. Перші йдуть бездоріжжям, прокладаючи дорогу тим, хто йде позаду. І тому вони – герої. Незалежно від того, визнало це суспільство чи ні. Вони герої вже тому, що не побоялися бути першими.
Негерої першими бути не можуть. У них власне, приватне, своє – вище від громадського. Вони не готові йти на ризик, на жертву.
Керівництво України шукало кандидатуру першого командувача Військово-Морських сил України не тільки в Україні, а й на інших флотах колишнього СРСР. Серед гідних обіймати цю посаду, на думку керівників держави, згоду дав тільки Борис Кожин.
Він був готовий жертвувати собою заради України, відновлення її історичної морської слави.
25 вересня віце-адміралу Кожину Борису Борисовичу виповнюється 65 років. Його друзі, всі патріоти України щиро вітають Бориса Борисовича з цією датою, зичать йому козацького здоров’я, сім футів під кілем і щиро дякують за той подвиг, який він здійснив разом зі своїми бойовими побратимами із організаційної групи.
Становлення
Дитинство Бориса Кожина пройшло у Пскові, де він і народився. Батько – росіянин, учасник Другої світової війни, у 1947 році репресований і у 1956-му – реабілітований. У 15-річному віці Борис із мамою переїздять на постійне проживання до Луцька, де мешкали родичі мами.
Після успішного закінчення середньої школи Борис іде працювати слюсарем-інструментальником на Луцькому авторемонтному заводі. Одночасно захоплюється велосипедним спортом і за досить короткий час виконує норматив кандидата у майстри спорту СРСР, стає чемпіоном Волині, посідає друге місце на ІІІ Всесоюзній спартакіаді народів СРСР.
Відкривалася спортивна перспектива, але життя повернуло в іншому напрямку.
Заняття спортом, робота на заводі сприяли зміцненню його природної організованості, самодисципліни, відповідального ставлення до виконання доручених завдань, бажанню завжди працювати чесно та добросовісно задля досягнення максимального результату. Ці риси супроводжують його все життя.
А попереду був довгий та нелегкий шлях.
У дитинстві Борис не мріяв про море та морські пригоди. У Пскові моря не було. Але була невеличка річка, яка мала горду назву Вєлікая. І хлопчині цікаво було бігати взимку на ковзанах, дивитися, як скресає весною крига, купатися та ловити рибу.
А підрісши, він разом зі своїм другом Леонідом Євдокімовим придбали старого поломаного човна, відремонтували його і були неймовірно щасливі з того, що він не затонув, коли його спустили на воду.
Цього човна вони назвали “Чорна чайка”, поставили щоглу і зшили вітрило. Під вітрилом, при вітрі у 20 метрів на секунду, вони мчали річкою Великою, і “Чорна чайка” летіла наче корабель на підводних крилах, за словами Бориса Кожина, черпала бортом воду, але вперто йшла за вітром уперед. І вітер жбурляв їм у обличчя річкову воду, наче справжнім корабелам. І так не менше 20 кілометрів аж до Псковського озера.
У дельті річки Великої було десь близько 40 невеличких островів. Хлопці приставали до острова, ловили рибу, розпалювали вогнище, ночували там, але про алкогольні напої не було і мови.
Вранці цих 20 кілометрів поверталися веслами. Повертаючись додому, Борис не завжди приносив рибу, однак мозолі на руках аж до крові були завжди.
“Ось тоді, — згадує Борис Кожин, — я захворів морською хворобою. Я мріяв побачити море, справжні вітрила, катер, корабель… А почалось це тільки у восьмому класі”.
Незабаром з’явилася можливість здійснити свої мрії. Бориса призвали в армію, але й надали можливість вступати до військового училища. Він без вагань вибрав Ленінградське вище військово-морське училище ім. Фрунзе, де відбувався добір курсантів.
В училищі йому подобалося все: і суворість, починаючи з кубрика, і чистота, і блиск усього надраєного, порядок у всьому. Все це припало до душі. І в Бориса виникло гостре бажання докласти зусиль до цього порядку та блиску.
Тому він із величезним задоволенням виконував усі роботи, які йому доручали. “Якщо мені давали гальюн чистити, – розповідає Борис Борисович, - то я не думав про те, чому це маю робити я, або чому маю йти в наряд чи на камбуз? Я розумів, що, потрапивши у військову систему, я повинен виконувати усі накази, які мені віддають. Тому служба була в радість і дуже подобалася”.
Три роки Борис Кожин був рядовим курсантом, брав активну участь у громадському житті училища, вчився на “відмінно” та “добре”, багато допомагав у навчанні тим, у кого були труднощі, навіть рятував декого, тобто був у числі передовиків.
Його організованість, зібраність, відповідальність помітили начальники, і після закінчення третього курсу йому, рядовому курсанту, який не був навіть командиром відділення, запропонували одразу стати старшиною роти на другому курсі. Це був надзвичайно великий стрибок у долі курсанта, бо старшина роти – це найвища посада у курсантському середовищі. Це була не тільки відповідальність за долю не менше ста людей, а й додаткове навантаження у навчанні. Та стрибки на цьому не припинилися: за добу курсант Кожин отримав звання головного корабельного старшини, а за місяць – мічмана.
Він випередив усіх своїх однокурсників, які тільки на п’ятому курсі стали мічманами згідно з існуючим в училищі положенням. Подібні стрибки супроводжуватимуть Бориса Кожина і в подальшій його службі.
Було нелегко… Проте цей іспит Борис Борисович витримав гідно. Підтвердженням стали дії самих курсантів його роти, коли вони вже стали третьокурсниками. Після привітання їх Кожиним із цією подією із вишикуваних рядів вийшов курсант В’ячеслав Бєляєв і під оплески від імені усіх курсантів роти вручив йому електробритву з написом: “Мічману Кожіну. Командіру і чєловєку”.
Це була перша, найдорожча нагорода Бориса Кожина. Її він зберігає все життя.
Гартування морем
“Я зрозумів, – пригадує Борис Кожин, – що є шляхи впливу на людей не стусаном, не окриком, не хамством, а добрим людським ставленням. Але при цьому не можна забувати, що це військова система. Що треба і слово сказати, і “вдєть” за порушення, але при цьому не принижувати людську честь і гідність. З цього і почався мій шлях морського офіцера та командира, основи якого були закладені в курсантському середовищі”.
Борис Борисович уже не мислив себе поза військовим флотським колективом, у нього вже було сформовано командирське мислення, згідно з яким потрібно думати передусім про підлеглих та підпорядковану йому зброю. Він був уже готовим йти на корабель.
І призначення відбулося на БПК (великий протичовновий корабель) одного з кращих проектів. Але коли на місці подивилися його особову справу, де був запис про репресованого батька, хоч він і був уже тоді реабілітованим, то відбулися різкі зміни. То був черговий стрибок не на користь Кожина. Він отримав найгірше призначення на малий протичовновий корабель МПК-5, який був виведений у резерв та не мав ніяких перспектив.
Але і там він усього себе віддавав службі. Завдяки активності молодого лейтенанта екіпаж корабля ДОСТРОКОВО успішно здавав усі заліки та допуски.
Його помітили і вже через півроку відбувся черговий стрибок: лейтенант Кожин, обходячи дві службові сходинки, був призначений помічником командира протичовнового корабля ПК-365, а через шість місяців став його командиром.
Кожин переконаний, що коли людина ставить перед собою мету і йде до неї чесно, не хитруючи, не інтригуючи, з повною віддачею сил, знань і умінь, то вона обов’язково цієї мети досягне. Але треба тільки йти вперед, працювати.
Морська служба, з її часто нештатними ситуаціями, з незапрограмованими, не завжди передбачуваними обставинами формувала у молодого офіцера його життєве кредо: “Йти тільки вперед без страху та сумніву”. А всі вимоги до підлеглих починалися у командира з найжорсткіших вимог до себе. Він не біг при першій же нагоді до дружини, часто ночував на кораблі, щоб після денних занять посидіти з екіпажем та погомоніти на різні теми: обговорити популярний фільм чи книгу, політичні події, житейські, молодіжні ситуації, поцікавитися життям батьків. Міг відпустити у звільнення до дівчини, яка приїхала ненадовго, навіть у робочий час.
Сам командир був ненабагато старший від своїх підлеглих, знав їхні настрої, потреби, жив єдиним із ними життям. За все це – людяне ставлення, високий власний професіоналізм, відданість службі – вони йому платили тільки добром.
По-іншому і не можна було формувати стосунки. На кораблі кілька тонн вибухівки. Тому командир мав знати чим живе кожен матрос чи старшина.
Незабаром доля приготувала йому важке випробування. Корабель знаходився у бойовому дозорі, коли на морі почався сильний шторм. ПК-365 почало зносити на берегові скелі. Але молодий командир, не маючи на борту жодного офіцера, разом з екіпажем уміло боровся зі стихією і переміг. Коли, з дозволу командування, Кожин вдало пришвартував корабель у Стрілецькій бухті, його на березі чекав комдив і весь штаб дивізіону. Мокрого до нитки лейтенанта обійняв командир дивізіону і щиро подякував йому.
За рік командування кораблем ПК-365 стає відмінним. Це теж був стрибок у службі лейтенанта Кожина, чимала подія у всьому з’єднанні охорони водного району, бо досягти подібного було майже неможливо.
Через деякий час Бориса Кожина направляють на Вищі офіцерські курси до Ленінграда, а після їх закінчення вже старшого лейтенанта призначають командиром сторожового корабля СКР-6, а згодом – СКР-112.
А далі – бойові чергування, важкі, без елементарних побутових умов для екіпажу та навіть командира, походи в Середземне море та Атлантичний океан.
Море гартувало, шліфувало вміння, навички, характер. Він успішно виконував усі завдання походів і став досвідченим морським офіцером.
І знову стрибок! Капітан-лейтенанта Кожина призначають начальником штаба бригади охорони водного району на посаду капітана другого рангу. Він достроково стає капітаном третього рангу.
Стрибки супроводжують Бориса Кожина і далі. У 33 роки він поступає до Військово-морської академії, а після її закінчення стає командиром бригади охорони водного району. Через деякий час капітан першого рангу Кожин був призначений на адміральську посаду начальника штабу Кримської військово-морської бази.
Він разом із особовим складом організовує усі її служби. Тут уже надзвичайно широке коло обов’язків, завдань, які потрібно виконувати – від побудови житлових будинків і до причалів у Донузлаві, а головне – бойова служба!
І це випробування капітан першого рангу Кожин витримав як справжній талановитий організатор. Сім разів вище командування посилає до Москви подання на присвоєння цьому, успішному в усьому, офіцерові, звання “контр-адмірал” згідно з посадою, яку він обіймав. Сім разів подання відхиляли, адже батько був репресований. І тільки у роки перебудови, 1986 року, Борис Кожин стає контр-адміралом.
Це було не тільки досягненням високої мрії, мети, а й виправданням сподівань друзів, які ще після закінчення училища вручили йому адміральські погони. В нього вірили і він цю довіру виправдав.
Перший командувач Військово-Морських сил України
У березні 1992 року контр-адмірал Кожин стає командиром Кримської військово-морської бази. І на цій посаді він не зраджує своїм життєвим принципам – людяності, порядності, професіоналізму, принциповості.
Ще будучи начальником штабу бази, Борис Кожин, як згадує капітан першого рангу Мирослав Мамчак, надає велику допомогу комісії з підготовки Всеукраїнського референдуму 1991 року. Результатом такої співпраці з комісією, очолюваною Мамчаком, стали 93% голосів за незалежність України. Це вражало.
У січні 1992 року офіцерські збори бази обговорювали Указ Президента України про складання присяги українському народу. І в критичній ситуації, коли постало питання: “Хто за український флот, а хто за російський”, Борис Кожин, як і більшість офіцерів, проголосував за флот України.
Далі, коли контр-адмірал Кожин став уже командиром бази, події на флоті розвивалися стрімко і не завжди передбачувано. Командування Чорноморського флоту по-всякому – обманом, погрозами, начіплюванням ярликів “бандерівців” і “зрадників”, мордуванням людей, вигнанням офіцерів, які присягнули Україні, з територій військових частин під конвоєм навіть без права забрати особисті речі, – перешкоджали прийняттю присяги на вірність українському народові.
Були навіть телеграми з Москви “Прімєнять оружіє протів бандітов на пороженіє”. І збройне протистояння виникало неодноразово. Але зупинити десятки сотень людей, які хотіли служити Україні на українському флоті, було неможливо.
Ось як згадує ті події Борис Кожин. “7 квітня 1992 року мій день розпочався як завжди – із фіззарядки і сніданку. О 8-й годині я вже був на службі, куди йшов пішки десять хвилин. До 11-ї години час пролетів дуже швидко, бо це було вирішення звичних для командира оперативних питань, доповіді, прийняття рішень… Потім почалися телефонні дзвінки. Хоча я ще нічого не знав, але ці дзвінки у мене викликали тривогу. Бо я відчував, що назріває момент переходу із однієї якості в іншу, бо рішення я прийняв і в попередній розмові згоду дав. Це був момент, коли я, як людина, повинен щось різати по-живому і рухатись невідомо куди. Я повинен був думати про сім’ю – дружину, сина, доньку… І тому ці суперечливі думки переслідували мене. Я підняв слухавку і голос повідомив, що за мною приїде машина. Ніяких пояснень не було, але стало зрозуміло, що час “Ч” настав.
Я сів у крісло і подумки пройшовся по всьому своєму життю. Я думав: “Може я неправильне рішення прийняв, може не треба було того робити?”. Але коли я повернувся до своєї душі, то вона мені чітко сказала, що робити треба саме так. “Ти не думай про себе. Ти думай про людей. За тобою стоять десятки, сотні, тисячі, а може й мільйони людей. Тому незалежно від того чи закінчиться це особисто для тебе добром, ти повинен іти цим шляхом”.
Годину я сидів у кабінеті й аналізував ситуацію. Порадитись не було з ким. Та вже й не було у цьому потреби.
Тому я знайомим шляхом пішов додому. У дворі побачив чорну “Волгу”. Двері відчинились і голос із машини мені сказав: “Пане Борисе, у Вас є 15 хвилин. Треба зібратись і їхати до Севастополя”. То був Ігор Тенюх.
Я діяв уже на рівні підсвідомості, яка мене привела до квартири. Відкрив двері, взяв свою невеличку “тривожну” валізу, поклав усе необхідне, залишив на столі записку для сім’ї, сів у машину і поїхав. Їхати треба було три години. Ми обмінялися з Тенюхом інформацією, але, проїжджаючи повз військові містечка, я побачив, що робиться щось незвичне. На КПП стоять озброєні вахти. Бігають люди з протигазами… Я зрозумів – щось трапилось. А у глибині душі усвідомив, що я є причиною цих подій. Потім усі ці припущення підтвердилися.
До Севастополя прибула парламентсько-урядова комісія на чолі з першим заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем. Комісія зібралася у кабінеті глави адміністрації Севастополя. Я зайшов і представився. Зі мною відбулася добра, дружня розмова голови СБУ Євгена Марчука, народних депутатів. Із Василем Дурдинцем розмовляли в окремому кабінеті, аналізуючи події, що відбуваються. Ситуація була дуже складною і невизначеною, вона потребувала негайних змін. Я зрозумів, що вже не належу до Чорноморського флоту Російської федерації, однак і тут я ніхто.
Про створення флоту України на базі Чорноморського флоту не може бути й мови. Флот піднято за бойовою тривогою, і жодного корабля, гарнізону чи навіть підрозділу Україні ніхто не передаватиме. Тому, обговоривши ситуацію з членами комісії, Василь Дурдинець прийняв рішення звернутися до Президента, щоб отримати його дозвіл на створення Військово-Морських сил України на базі можливостей власної кораблебудівної промисловості з призначенням їх командувача контр-адмірала Бориса Борисовича Кожина.
Президент Леонід Кравчук таке рішення схвалив. Я був призначений командувачем ВМС України без єдиного корабля, військової частини, літака, бронетранспортера, навіть матроса. Почалося будівництво українського флоту з нуля”.
Так контр-адмірал Борис Кожин став першим адміралом незалежної України, командувачем її Військово-Морських сил.
За неповні два роки командування Бориса Кожина в умовах жорсткої конфронтації з російськими шовіністами, внутрішніми ворогами України, байдужості та близорукості української влади, ціною надлюдських зусиль офіцерів, мічманів, прапорщиків, матросів, солдат і за жертовної допомоги всього українського народу було створено з нуля Військово-Морські сили України.
А Держава перед творцями Українського флоту в боргу і понині.
Юрій Мединський
полковник, член Спілки офіцерів України,
канд.філос.наук
