Особистості: ЛЕОНТІЙ САНДУЛЯК: "В ЖИТТІ Я ЩИРО ПРАЦЮВАВ І СІЯВ ТЕ, ЩО БОГ ПОСЛАВ”

Леонтій Іванович Сандуляк – людина, яка стала першою у багатьох речах. Передусім це перший доктор медичних наук, професор із села Козиряни Кельменецького району Чернівецької обл., де він народився у багатодітній селянській родині. У рідному селі його називали Льоня Варвари, бо хлопець доглядав свою хвору бабусю Варвару. Під цим псевдонімом він навіть публікувався в Румунії.
Крім того, він перший демократично обраний народний депутат СРСР останнього скликання від міста Чернівці та Глибоцького району (44-ий виборчий округ, куди входив і нинішній Герцаївський район, який відновлено за його клопотанням у 1989 році). Леонтій Сандуляк перший голова Чернівецької краєвої організації Народного руху України. Також він однин із засновників Народного руху України.
Він є першим головою Зеленого руху Буковини, а зараз його почесний голова; одним із засновників асоціації “Зелений світ” і зараз також його почесний голова; одним із засновників Партії зелених України.
Леонтій Сандуляк – перший надзвичайний повноважний посол України в

– Леонтію Івановичу, що вплинуло на вибір вашої професії?
Я закінчив Чернівецький медичний інститут у 1966 році, став лікарем, але першим записом у трудовій книжці був запис “акушер”. У мене був дуже мудрий батько, хоч і неписьменний. Він не мав можливості мене вчити (а тоді середня освіта була платною), тому запропонував вступати до якогось технікуму, щоб я мав спеціальність. Батько хотів, щоб я мав шматок хліба у руках. У Чернівцях тоді було близько 11-ти технікумів. Подумавши, я зупинився на фельдшерсько-акушерському, адже мені з юних літ подобалася медицина. Батько схвалив мій вибір, бо ця спеціальність давала можливість працювати за будь-якої влади.
– Дійсно, ви обрали гуманістичну професію, яка, фактично, не має ідеологічних нашарувань, та досягли, як відомо, великих успіхів у науці. Але давайте поговоримо про найбільш драматичні сторінки вашого життя, яке збіглося з історичними віхами України. Я маю на увазі вашу діяльність як політика.
– Ще в бутність народним депутатом СРСР я одним із перших вийшов із Комуністичної партії. Я доклав чимало зусиль, щоб розвалився Радянський Союз. У Москві мені слово не давали, але я брав мікрофон із боєм і виступав. Я, наприклад, не голосував за президента Горбачова, бо він був членом Комуністичної партії. Адже нам потрібен був президент для всіх людей, а не лише для комуністів. Коли він почав нав’язувати нам Геннадія Янаєва у віце-президенти, я поцікавився у Горбачова, чи бачить він завтра Янаєва президентом. Він відповів нечітко. Наше телебачення деталей не показувало, але, будучи послом у Румунії, на японському телебаченні я побачив реакцію Раїси Максимівни. Коли ми йшли голосувати, Горбачов уїдливо у мене поцікавився: “Чи скоро твоя Україна буде самостійною”? Я відповів: “Звичайно, буде. Це питання часу. Але, обираючи Янаєва, ви підписуєте собі як політику смертний вирок”.
З часом так і сталося.
– Кажуть, що у списках ГКЧП ви були серед тих, кого збиралися розстріляти?
– Таку інформацію мені теж доводили. Пригадую часи ГКЧП. В той час я був на Буковині. Як не дивно, зранку 19 серпня 2001 року, про те, що у Москві щось трапилося, мені розповів племінник. Незабаром про все я почув із телевізійних новин. Зі свого рідного села я терміново поїхав до Чернівців, прийшов на телебачення, показав свій мандат і попросив Василя Довгого дати мені можливість виступити. Мені не дали прямий ефір, але записали. Я намагався пояснити, що ГКЧП – комітет державних злочинців. Передачу показали днів через три, викинувши всі гострі моменти.
– Чим закінчився путч ГКЧП ми добре знаємо. Він, певною мірою, посилив відцентрові процеси у колишніх республіках СРСР. Розкажіть, будь-ласка, про вашу роль у прийнятті Акта про Державну незалежність?
– Після краху авантюри ГКЧП я поїхав до Києва. Настав момент проголошення незалежності Української держави. Ми поділили обов’язки. Левко Лук’яненко зголосився скласти документ, який би проголошував незалежність. Я виявив бажання разом із ним написати його.
Левко Лук’яненко хотів назвати документ універсалом, а я запропонував слово “акт” (воно означає разову урочисту дію). Ми розуміли, що маємо прийняти документ, який би не дратував і його могли б прийняти 239 комуністів. Тому він вийшов лаконічним і ємким.
Документ прийняли. У залі зібралася група із 239 комуністів. Цю групу офіційно очолював Олександр Мороз. Секретарем ЦК тоді був Станіслав Гуренко. Нараду вони проводили в окремому приміщенні. Він почав (звичайно, російською мовою) переконувати, що не можна пускати до влади націоналістів. Комуністи стверджували, що акт приймається без згоди українського народу. Тоді я запропонував (офіційно це запропонував Ігор Юхновський, голова Народної ради) винести його на референдум, щоб погодити з народом. Я попросив Леоніда Кравчука, щоб Левко Лук’яненко зачитав акт. Однак його зачитав сам Кравчук.
Отже, мені випали велика честь і щастя писати акт про незалежність разом з Левком Григоровичем Лук’яненком, брати участь у такому дійстві. Адже це було свідоцтво про народження Української держави. Левко Лук’яненко ніколи не забуває про мене як про співавтора і скрізь про це нагадує.
– Розкажіть трохи про вашу роботу в Румунії. Адже ви були першим послом України в Румунії.
– Мене часто запитують, як я став послом. Одного разу в аеропорту я зустрівся з українською делегацією, яка на чолі з Богданом Горинем летіла до Молдови. В очікуванні літака я розповів їм історію Молдови, Румунії. Я часто публікувався у молдовській пресі з інформацією до українців, що живуть у Молдові, щоб вони підтримали державність молдовської мови у Молдові. Я добре знав про проблему Придністров’я. Після розмови Горинь запропонував мені поїхати з ними консультантом. Леонід Макарович мене добре знав і, очевидно, з подачі Гориня призначив послом.
Це був важкий період мого життя, адже робота була не з легких. По-перше, я не був професіоналом, по-друге, обстановка в країні була ворожою, потрібно було виважувати кожне слово.
– Чи спілкувалися ви з українцями в Румунії?
– В українській діаспорі Румунії дуже складна ситуація. У Румунії повинно бути десь півмільйона українців, а офіційно – 37 тисяч. У 1961 році у Румунії було 205 українських шкіл і п’ять ліцеїв, потім їх закрили, книжки спалили. У часи, коли я був послом, вже не було жодної школи. У Чернівецькій області приблизно 20% румунського (200 тис.) населення, є 96 шкіл, де викладають молдовською і румунською мовами. Українці в Румунії денаціоналізувалися. У мене склалося враження, що Союз українців Румунії (СУР) створили для того, щоб знищити там українців.
– Скільки років ви там пропрацювали?
– Три роки. Є речі, яких я не встиг зробити на цій посаді і про що й досі шкодую. Це було в 1994 році. Я домовився з румунами, що вони в Констанці зможуть нам переробляти 20 млн. тонн на рік близькосхідної нафти. Це половина від того, що потребує Україна. Їх таке питання цікавило, адже заводи стояли. Це повинна була бути дешевша нафта, ніж із Росії. Я написав міністру закордонних справ, але відповіді не отримав. На першій нараді послів у Києві я звернувся до прем’єр-міністра Леоніда Кучми із цією пропозицією. Він мене направив до віце-прем’єра, із розмови з яким я зрозумів, що той не був зацікавлений у альтернативному джерелі нафтопостачання.
У мене були добрі стосунки із багатьма послами. Одного разу на неофіційній зустрічі у Польщі я зазначив, що на історію України найбільший вплив мають Польща і Росія. Я тоді ще пожартував, що шлях через Варшаву веде до Парижа, а дорога через Москву – до Сибіру, але нам туди не треба. Полякам той жарт дуже сподобався.
– 24 серпня – День Незалежності України. 18 років – це вже повноліття. Розкажіть, із яким настроєм ви зустрічаєте цю дату.
– Для мене це найбільше свято. Я завжди вивішую державний прапор у себе в селі.
Ситуація сьогодні непроста. Ми мріяли, звичайно, не про таку державу. Але мене заспокоює і підбадьорює 2004 рік. Ми вийшли на вулиці й майдани і показали, що ми є народ, нація і ми господарі на цій землі.
За 18 років економічно, можливо, ми і не виросли, бо почався дикий капіталізм. Це перехідний період, який проходять усі країни світу. Мене, однак, тішить те, що ми швидко стаємо народом і відчуваємо себе українцями. Недаремно Мойсей 40 років водив пустелею свій народ. Господь Бог сказав, що в землю обітовану мають увійти вільні люди, має вимерти покоління рабів, а це майже два покоління. А ми стали народом за 18 років. Європейські держави будували свій добробут сотні років, а ми – 18. Зробили, звичайно, багато помилок. Але історія нас розсудить. Я в майбутнє дивлюся з оптимізмом.
Українці у різних частинах України дещо різні, у кожного своя культура і погляди. Крім того, кожен із нас індивідуаліст. Тому жартують, що де два українці, там три гетьмани і чотири партії. Але індивідуальність – це непогано. Це означає, що ми будемо соціумом, державою. Вірю, що Україна буде могутньою потужною європейською державою.
– Де ви зараз працюєте?
– Я відповім вам жартом. Я пенсіонер, вирощую городину в селі Велика Стариця на Бориспільщіні, а за сумісництвом працюю першим проректором Бориспільського інституту муніципального менеджменту при МАУП, займаюся національно-патріотичним вихованням студентів. На семінари запрошую цікавих людей, тобто займаюся тим, чим займався усе життя – сію добре, розумне, вічне. Мої життєві засади відповідають таким словам із вірша Павла Чубинського: “В житті я щиро працював і сіяв те, що Бог послав”.

Спілкувався Ігор КРАВЧУК